Західно­українські землів 20—30-ті роки 33 страница

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового
потенціалу республіки. Якщо в роки першої п'ятирічки з
1500 промислових підприємств, що споруджувалися в
СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Ук­
раїні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600
з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на по­
чатку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для
розгортання процесу модернізації. Робилося це, як прави­
ло, там, де були найсприятливіші для цього умови, а зго­
дом зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза
війни змусили союзне керівництво подумати про індустрі­
альний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з'їзді ВКП(б)
(червень 1930 р.), Сталін акцентував: «Зараз... наша про­
мисловість, як і наше народне господарство, спирається в
основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зро­
зуміло, що без такої бази немислима індустріалізація кра-

Україна в складі СРСР (1922—1939)

їни. Нове в розвитку нашого народного господарства поля­гає... в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі, почати... створювати другу вугільно-металургійну базу... на Уралі».

4. Поява в республіканському промисловому комплексі
нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України
виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопере-
робна, комбікормова, хлібопекарська. Коли у 1932 р. став
до ладу завод «Дніпроспецсталь», у республіці виникла
електрометалургія як галузь металургійної промислово­
сті. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цин­
кового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів
в УСРР з'явилася також кольорова металургія.

5. Значне відставання модернізації легкої та харчової
промисловості від важкої індустрії внаслідок менших
масштабів капітального будівництва і недостатньої си­
ровинної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у
важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5%
асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5%.

6. Вищі темпи витіснення приватного сектору в еко­
номіці України, ніж у СРСР загалом. Якщо в початковий
період непу приватний сектор у республіці давав 25% ви­
робництва промислової продукції, то 1928 р. на його долю
припадало лише 12% (по СРСР — 17%).

Незважаючи на те що жодна з перших довоєнних п'яти­річок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалі­зація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сіль­ського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Ук­раїні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька за­хідноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за ви­робництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустрі­алізації в Україні в містах проживав лише кожен п'ятий житель України, то перед Другою світовою війною — ко­жен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формують-

Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні ознаки...

ся національний український робітничий клас та інтелі­генція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала не­гативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів ви­робництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предме­тів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв'язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінце­вого споживача, а це зумовлювало втрату стимулів розвит­ку, диктувало необхідність створення державою для неї сприятливих умов.

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів. Так, модерніза­ція запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зернозби­ральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії «Америкен локомо­тив». Підприємства-монополісти спочатку поглинали ле­вову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кіль­кості об'єктів, що мали будуватися чи реконструйовува-тись, але планові цифри не завжди були обґрунтованими. Так, в Україні в цукровій промисловості планом п'ятирічки передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак із часом виявилося, що сільське господарство не зможе забез­печити сировиною таку кількість потужностей, і було побу­довано лише 3 цукрові заводи. Будівництво сотень об'єктів залишилось незакінченим через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили. Тому до кінця 1930 р. 40% капі­таловкладень у промисловість СРСР було заморожено у не­завершених проектах.

Промисловий потенціал України формувався диспро­порційно: посилювалися і розширювалися традиційно ін­дустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисло­вість досить густо заселеного Правобережжя помітно від­ставала у темпах розвитку.

Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централіза­ція економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявля­ється тенденція фактичної монополізації центром управлін­ня промисловістю республіки. Вже в 1927—1928 рр. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загаль-

ШШг

'390

Україна в складі СРСР (1922—1939)

носоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в по­чатковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність про­цесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі но­вих галузей, витіснення приватного сектору.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одно­го боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно но­вий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досяг­нення промисловістю республіки за головними індустріаль­ними показниками європейського та світового рівня, урба­нізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стиму­лювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробниц­тва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація еконо­мічного життя, повернення до командних методів управлін­ня, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчу­женості робітничого класу від засобів виробництва.

12.5. Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьо­ма проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвит­ку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслід­ків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове

Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.

перекачування коштів з аграрного сектору в промисло­вість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппро­дукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ці­ни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов се­ляни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволю­ційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала ли­ше в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повіль­ний, поступовий, добровільний процес кооперації (нага­даємо, що кооперація може бути декількох видів: виробни­ча, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хлі­ба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготі­вель базувався на принципі «самообкладання», за допомо­гою якого село фактично розколювалось за майновою озна­кою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продроз-верстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базі­канням,» — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко відбувається процес згортання кооперації (нагадаємо, що колективізація — це тільки одна з форм виробничого кооперування).

Сталін і його оточення з часом дедалі більше перекону­вались у тому, що потреби індустріалізації простіше і га-рантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25— ЗО млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про карди­нальну зміну вектора залежності: не держава мусила зале­жати від значної кількості неконтрольованих індивідуаль­них селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залеж­ності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забез­печення зростаючого населення міст та армії продовольс­твом, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім Цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної ба­зи диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого —

Україна в складі СРСР (1922—1939)

разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено поча­ток кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викли­кав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супро­воджувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охо­пила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських гос­подарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потра­пило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Він­ницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровсько­му округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників се­лянських повстань перевищила 40 тис.¹

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» проце­су колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу призве­ло до масового виходу селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий пере­біг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертав­ся до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося мен­ше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах зали­шалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно

^хКонквест Р. Жнива скорботи. — К., 1993. — С. 173—174.

Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.

до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучі­шими методами і темпами відбувся процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрі­йовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквес-та «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «курку­лів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один де-пеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і по­казав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звід­си, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпа­чувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі по­чали розшифровувати як «второе крепостное право боль-шевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% се­лянських господарств, 80% посівних площ республіки. Ос­танню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і оброб­ляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Голодомор 1932—1933 рр. — штучний голод, організо­ваний тоталітарною владою СРСР, акт геноциду стосовно українського народу.

На початку 30-х років у СРСР загострилася криза кол­госпного ладу. її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського ви­робництва, наростаючих настроях соціального невдово-

Україна в складі СРСР (1922—1939)

лення селянських мас. Ця криза була спричинена відсут­ністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і збері­гання сільськогосподарської продукції, утратою селяна-ми-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх не­зацікавленістю здавати державі хліб за ціну, що граничи-ла з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (сабо­таж), активна протидія дискримінаційним аграрним від­носинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна.

Спираючись на командні методи, влада СРСР взимку 1931 —1932 рр. у багатьох районах республіки вилучила залишки товарного хліба і майже все продовольче та насін­нєве зерно. Метою цієї акції було не лише поповнення стратегічних союзних запасів хліба, створення експортно­го резерву продовольства, а й придушення опору україн­ського селянства державній політиці у сільськогосподар­ській сфері. Такі дії влади різко спричинили голод на знач­ній території України, різко ускладнили, унеможливили виконання хлібозаготівельних планів наступного госпо­дарського року.

Направлена Й.Сталіним восени 1932 р. у республіку хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження, ще більше погіршила ситуацію у сільському господарстві, до­вівши її до межі національної катастрофи. Вилучивши методом продрозкладки все зерно, конфіскувавши рештки наявного у населення продовольства, ця комісія прирекла значну частину народу України на голодну смерть. У ре­зультаті голодувала більша частина республіки, пошире­ними були випадки людоїдства та трупоїдства.

Оскільки голод 1932—1933 рр. мав штучний і організо­ваний характер, він переріс у голодомор. Штучний харак­тер голоду засвідчують такі об'єктивні обставини:

1. Відсутність помітного негативного впливу на тере­
нах України природного чинника — посухи, землетрусу
та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були за­
сухи у 1931 р. та в 1934 р., але не в 1932—1933 рр.) або
фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921—1923 рр.
тау 1946—1947 рр.

2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах
Росії.

Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.

3. Різкий контраст у 1932—1933 рр. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республі­ки, який, за оцінкою фахівців, мало відрізнявся тоді від природного.

Про організацію голодомору свідчать залучення до під­готовки та реалізації цієї акції значної кількості політич­них суб'єктів (політичних лідерів, структур влади, полі­тичних організацій тощо), реалізація комплексу заходів, ключовими серед яких були:

1. Нереальні плани хлібозаготівлі. План здачі хліба з
урожаю 1930 р. для України було встановлено на завище­
ній межі — 440 млн. пудів. Під тиском союзного керівниц­
тва внаслідок хлібозаготівлі, яка розтягнулася до червня
1931 р., республіка була змушена здати до загальносоюз­
них продовольчих фондів 477 млн. пудів зерна — в 1,5 ра-
за більше, ніж у 1929 р. Наступного року врожай зернових
очікувався значно меншим. Однак, незважаючи на це, ре­
спубліці встановили план в 510 млн. пудів. У результаті
хлібозаготівлі, що тривала до пізньої весни 1932 р., було
заготовлено 440 млн. пудів. Питома вага хлібозаготівель у
реально зібраному врожаї перевищила критичну межу —
80%. У багатьох районах республіки не залишилося запа­
сів продовольчого та фуражного зерна.

2. Надмірний експорт хліба у зв'язку з потребами фор­
сованої індустріалізації. У 1931 р. радянські закупівлі
техніки за кордоном становили 30% світового експорту
машин і обладнання, у 1932 р. — майже 50%. Такі мас­
штабні придбання вимагали значних коштів. Одним із
ключових джерел їх фінансування був експорт зерна.

3. Створення законодавчої бази для розгортання теро­
ру голодом. 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли
постанову «Про охорону майна державних підприємств і
колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціаліс­
тичної) власності», яка передбачала розстріл за розкрадан­
ня державного майна або, за «пом'якшуючих обставин»,
10 років ув'язнення (т. зв. закон про «п'ять колосків»).
18 листопада 1932 року ЦК КП (б) У ухвалив постанову
«Про заходи по посиленню хлібозаготівель», у якій ішлося
про застосування стосовно боржників із хлібозаготівель
«натуральних штрафів», тобто конфіскації продовольчих
запасів, передусім м'яса і картоплі. 6 грудня 1932 року.
Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли постанову «Про
занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібо­
заготівлі». Відповідно до неї проти колгоспів-штрафників
застосовували такі санкції: заборона державної торгівлі

396 Україна в складі СРСР (1922—1939)

на їх території; припинення державного кредитування; пе­ревірка та «очищення» колгоспів від контрреволюційних елементів.

4. Недостатній рівень необхідної допомоги продоволь­
ством з центру. Обсяг продовольчої допомоги, наданої со­
юзним керівництвом Україні у червні 1932 р., становив
57,6 тис. т. Вона могла забезпечити нормальний хлібний
раціон для 8 млн. осіб, які перебували в республіці на цен­
тралізованому постачанні, лише впродовж тижня. Однак
реальні можливості для такої допомоги були. За офіційни­
ми даними Комітету Заготівель СРСР (липень 1932 р.) за­
галом у Радянському Союзі завдяки значним врожаям на
Північному Кавказі, у Татарії, Криму, Далекосхідному
краї та інших районах у 1932 р. було зібрано хліба на 3%
більше порівняно з 1931 р.

5. Радикальні кадрові зміни. З метою втримання Укра­
їни під своїм цілковитим контролем Сталін направив у рес­
публіку на владні пости вірних йому осіб, ініціював, вико­
ристовуючи інструмент політичних «чисток», масштабні
кадрові зміни місцевої партійно-державної номенклатури.
Наприкінці 1932 р. в Україну було направлено І. Акулова,
С. Саркісова, М. Хатаєвича, В. Балицького, які обійняли
ключові посади в партійному і державному апаратах, орга­
нах безпеки. У січні 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвали­
ло рішення «Про зміцнення парторганізацій ЦК КП(б)У»,
рекомендувавши обрати другим секретарем ЦК КП(б) і
першим секретарем Харківського обкому тодішнього сек­
ретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева. На його прохання лише
протягом першої половини 1933 р. в Україну було направ­
лено понад 100 відповідальних партійних працівників з
різних регіонів СРСР, спираючись на яких Москва здій­
снила масштабні кадрові зміни у республіці. У 1933 р. в ре­
зультаті «чистки» було замінено понад 53% голів колгос­
пів, понад 70 % секретарів райкомів, 60% голів райвикон­
комів і 60% голів сільрад.

6. Активне включення у процес колективізації та хлі­
бозаготівель органів безпеки. Лише в листопаді 1932 —
січні 1933 р. ДПУ УСРР знешкодило 1208 «контрреволю­
ційних» колгоспних груп. У лютому 1933 р. було видано
наказ «Про чергові завдання агентурно-оперативної робо­
ти органів ДПУ УСРР», у якому йшлося про існування
плану організації збройного повстання в Україні до весни
1933 р. з метою повалення радянської влади та встановлен­
ня «Української незалежної республіки». У цей же час

Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.

ДПУ оголосило про викриття великої «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР».

7. Масштабні репресії. Найпоширенішими формами їх
здійснення були: а) судове переслідування, розстріли (на по­
чаток 1933 р. лише на підставі закону про «п'ять колосків»
було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно
2 тис; б) «чорні дошки» (на початку грудня 1932 р. на «чор­
ну дошку» рішенням ЦК КП(б)У і РНК УСРР занесено
шість сіл, а постановами облвиконкомів — до 400 колгос­
пів); в) «товарні репресії» — санкціоноване владою призу­
пинення будь-якого продовольчого постачання у сільські
райони (у грудні 1932 р. його застосували у 82 районах
Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської
та Донецької областей). Крім того, активно використову­
валися розкуркулювання та депортації.

8. Заборона виїзду за межі України, запровадження
внутрішнього паспорта. Коли під загрозою голодної смерті
почалися масові міграції, з метою їх обмеження на кордонах
республіки було виставлено загороджувальні загони.
27 грудня 1932 року на території СРСР на підставі постано­
ви ЦВК та РНК СРСР було запроваджено єдиний паспорт­
ний режим та інститут прописки. Цим документом, селяни
були позбавлені права на отримання паспортів, а отже,
можливості пересування та працевлаштування. Україн­
ських селян це позбавляло не лише законних юридичних
прав, а й останніх шансів врятуватися від голодної смерті,
оскільки не давало їм змоги переїхати в інші регіони краї­
ни. У січні 1933 р. партійним і радянським структурам,
органам безпеки УСРР, Північного Кавказу було
надіслано директиву, суть якої зводилась до недопущення
масового виїзду селян в інші регіони. Аналогічні вказівки
отримали і транспортні відділи ДПУ СРСР.

9. Блокування інформації про голод. В партійних і дер­
жавних документах (протоколах, резолюціях, стеногра­
мах з'їздів та конференцій) термін «голод» не вживався.
Вся документація, пов'язана з проблемою голоду, зберіга­
лась під грифом «Таємно», відправлялась на місця зашиф­
рованою. За кордоном вперше інформація про голод в
СРСР була опублікована у березні 1933 р. в газеті «Манчес­
тер гардіан». Відповіддю радянської сторони на цю публі­
кацію стала заборона іноземним журналістам відвідувати
місцевості, які постраждали від голодомору. Така офіцій­
на лінія не лише приховувала масштаби голоду, а й уне­
можливлювала будь-яку допомогу міжнародної спільноти.
Лише з грудня 1987 р. в СРСР почали відкрито обговорю­
вати і вивчати проблему голодомору.

Україна в складі СРСР (1922—1939)

Однак загальна кількість жертв катастрофи 1932— 1933 рр. в Україні досі не відома. Історики лише наближа­ються до ЇЇ реальної статистики. Тільки протягом 1933 р., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні де­мографічних втрат України від голодомору: Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Куль-чицький — 3,5 млн. осіб.

Кількість жертв голодомору могла бути набагато мен­шою, якби сталінське керівництво звернулося за допомо­гою, як і під час трагічних 1921—1923 рр., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено.

Отже, акція голодомору була результатом таких систем­них заходів і дій керівників тоталітарного режиму СРСР: нав'язування нереальних планів хлібозаготівель; надмір­ний експорт Радянським Союзом зерна, значну частку якого давала Україна; відсутність у критичній момент не­обхідної допомоги союзного центру; створення владою законодавчої бази для розгортання терору голодом; ра­дикальні кадрові зміни в Україні, що мали на меті забезпе­чити максимальну лояльність стосовно офіційної лінії, орієнтованої на форсовану модернізацію економіки; вклю­чення в економічні процеси органів безпеки, які повинні були шляхом масових репресій ліквідувати навіть потен­ційну опозицію панівному режиму, посилити «фактор страху», втримати під жорстким контролем розвиток сус­пільних процесів; перетворення сільської місцевості в результаті запровадження внутрішнього паспорта на своє­рідні резервації, розгортання чергового («модернізовано­го») закріпачення селян; блокування інформації на союз­ному та міжнародному рівнях про голод.

Голодомор став формою терору голодом, методом гено­циду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модерніза­цію та «великий перелом».

Наслідки суцільної колективізації

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектору на початку 30-х років. За період 1929—1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний вало­вий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 рр. становив 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.).

Культурне будівництво у 20—30-ті роки