Визначення природного права

Природне право є принциповим порядком фундаментальних диспозицій (як індивідуальних, так і суспільних) людської природи з її суттєвими визначеннями і домаганнями. На перший погляд здається, що поняття «природа», «людська природа» давно вже втратили значення базових термінів етики і права, що навіть просте вживання цих понять є щось вкрай рудиментарне і анахронічне. Отці філософської антропології рішуче констатували невизначеність і незбагненність людської природи. До того ж уявлення про природу постійно змінювались, що не могло не відобразитись на значенні терміну.

Цей термін має долю більшості головних філософських понять, коли частота і різні (іноді протилежні) контексти вживання породжують справедливий сумнів у доцільності самого терміну. Справді, можна відмовитись від понять «сутність», «буття», «свідомість», але як тоді вести мову про «головні й кінцеві питання»? Може відмовитися і від них? Але чи не доведеться тоді відмовлятися і від важливих складників людської сутності? Коло замкнулося і ми знову поставлені перед цим незручним поняттям!

Я вживаю поняття «природа» у подвійному значенні. По-перше, -у значенні онтологічного порядку з притаманними йому визначеннями, а, по-друге, - у значенні раціонального, розумового порядку, до складу якого входять і безпосередньо спостережувані правові принципи. Відповідно, природне право є правом природи як онтологічного порядку, і правом природи як розумового порядку [100, 265]. Бо людина є природною істотою, яка 1) водночас перебуває у двох онтологічних регіонах, 2) підлягає двом типам детермінації, що взаємодіють між собою, і де 3) один тип детермінації визначає принципи, а другий - умови їх реалізації. Іншими словами, людина - це така природна істота, яка сама себе визначає і ця здатність (навіть покликання) до самовизначення знаходить у людській природі відповідні диспозиції (нахили, схильності).

Зобов'язуючий характер природного права спирається на обидва порядки. Якби зобов'язували тільки принципи розумового порядку без можливості їх реалізації у конкретному існуванні, якби цим принципам не відповідали певні диспозиції людської природи, то вони, ці принципи, або не мали б жодної зобов'язувальної сили (будучи нездійсненними), або були б нелегітимними, невиправданими (оскільки вони руйнують природу людини). З іншого боку, це уможливлює витлумачення певних диспозицій як «правильних», «істинних» (відповідних до природи), а інших - як «неправильних», «хибних» («протиприродних»). Тут цілком виправдано казати про «похибки природи» і про взаємодію нормативності й природності у людській природі (про це -див. 6.3.3.).

Природне право є сукупністю фундаментальних принципів, що визначають і регулюють суспільне буття людини як розумової істоти. Те, що людина перебуває водночас у двох онтологічних регіонах, зумовлює і апоретичність, основне напруження природно-правової доктрини.

З одного боку, людина усвідомлює себе автономною істотою, творцем. І право, і політика усвідомлюються як людська справа, як творчість і самоствердження людини у світі. Але з іншого боку, іманентне тлумачення людської практики, продуктів самоствердження людини, видається недостатнім. Людська практика розгортається в емпіричному просторі, а джерело, основні принципи і суттєві цілі практики мають неемпіричне походження і містяться не в емпіричному світі. Тому такими невдалими або вельми слабкими виявляються іманентні тлумачення і обґрунтування цієї практики. Це стосується безпосередньо і права.

Якщо сформулювати проблему за допомогою одного питання, то воно буде таким: що легітимує, виправдовує позитивну правотвор-чість людини? Таке питання має за передумову припущення, що треба шукати і знаходити «істинне право», або «ідею права» незалежно від актів правотворчості людини. Конкретна, позитивна правотвор-чість розгортається вже з урахуванням певних перед-структур, передуючих (апріорних) принципів. Вона інспірується і визначається цими перед-структурами, які завжди її охоплюють, наперед-визна-чають і спрямовують на щось у загальних-рисах-передбачене.

Ідея до-і над-позитивного права розмикає простір емпіричного правотворення і становить спосіб виходу за межі фактичності людського існування. «Цей трансцендентальний акт утворює внутрішню єдність природно-правової спекуляції і викриває свій теоретичний інтерес: протидіяти свавіллю людини стосовно іншої людини завдяки апеляції до ідеї об'єктивної істини права. Те, що має вигляд суто теоретичного акту, як виявлення онтологічного, або апріорі значущого порядку, водночас є підставою практичного рішення, спрямованого проти раціонально-непрозорої і невиправданої залежності однієї людини від свавілля іншої людини» [79,970].

Цю тезу можна виразити іншими словами. Теоретичне зусилля осягати і утримувати у єдності двовимірний характер людського буття завжди враховує практичний інтерес до політично-правового гарантування онтологічно-закоріненої свободи особистості. Правове зобов'язання тільки тоді може мати раціонально-практичне обґрунтування (легітимацію), коли позитивне право твориться і реалізується на підставі онтологічної свободи індивіда.

Тобто, позитивне {реально-діюче) право має виражати і здійснювати глибинну онтологічну сутність (свободу) людини. А це означає ствердження принципової єдності буття і належного (esse et debit um, Sein und So lien) при усвідомленні їх смислової відмінності. Вимога буттєвого самоздійснення людини і онтологічні передумови такого самоздійснення передують будь-якому державному правопорядкові й постають критерієм оцінки останнього.