Ескалація конфлікту в Косово. Причини втручання НАТО. Операція в Косово (поч. з 1999 року).

Під ескалацією конфлікту (від лат. sса1а — «сходи») розуміється розвиток конфлікту, який прогресує в часі, загострення протиборства, за якого наступні руйнівні впливи опонентів один на одного інтенсивніші, ніж попередні [3]. Ескалація конфлікту представляє ту його частину, що починається з інциденту й закінчується послабленням боротьби, переходом до завершення конфлікту.

Ознаки

1. Звуження когнітивної сфери в поведінці й діяльності. У процесі ескалації відбувається перехід до більш примітивних форм відображення.

2. Витіснення адекватного сприйняття іншого образом ворога. Образ ворога як цілісне уявлення про опонента, що інтегрує перекручені й ілюзорні риси, починає формуватися у процесі латентного періоду конфлікту як результат сприйняття, детермінованого негативними оцінками. Поки немає протидії, поки погрози не реалізовано, образ ворога носить опосередкований характер. Його можна порівняти зі слабо проявленим фотографічним знімком, де зображення нечітке та бліде. У процесі ескалації образ ворога проявляється все більш виразно й поступово витісняє об’єктивний образ. Про образ ворога, який домінує в конфліктній ситуації, свідчать: недовіра; покладання провини на ворога; негативне чекання; ототожнення зі злом; уявлення «нульової суми» («усе, що вигідно ворогу, шкодить нам», і навпаки); деіндивідуалізація («усякий, хто належить до даної групи, автоматично є нашим ворогом»); відмова в співчутті.

Закріпленню образу ворога сприяють: зростання негативних емоцій; очікування деструктивних дій від іншої сторони; негативні стереотипи й установки; серйозність об’єкту конфлікту для особи (групи); тривалість конфлікту.

3. Зростання емоційної напруги. Виникає як реакція на зростання загрози можливого збитку; зниження керованості протилежною стороною; неможливість реалізувати свої інтереси в бажаному обсязі за короткий час; опір опонента [3, с. 268].

3. Перехід від аргументів до претензій і особистих випадів. Коли стикаються думки людей, то люди звичайно намагаються їх аргументувати. Інші, оцінюючи позицію людини, тим самим непрямо оцінюють і її здатність до аргументації. Людина зазвичай додає значного особистісного забарвлення плодам свого інтелекту. Тому критику результатів її інтелектуальної діяльності може бути сприйнято як негативну оцінку її самої як особистості. Критика в цьому випадку сприймається як загроза самооцінці особи, а спроби захистити себе ведуть до зміщення предмета конфлікту в особистісний план.

5. Зростання ієрархічного рангу інтересів, що порушуються й захищаються, та їх поляризація. Більш інтенсивна дія торкається більш важливих інтересів іншої сторони. Тому ескалацію конфлікту може бути розглянуто як процес поглиблення суперечностей, тобто як процес зростання ієрархічного рангу інтересів, що порушуються. У процесі ескалації інтереси опонентів ніби розводяться на протилежні полюси. Якщо в передконфліктній ситуації вони могли якось співіснувати, то за ескалації конфлікту існування одних

можливе тільки за рахунок ігнорування інтересів іншої сторони.

6. Застосування насильства. Характерною ознакою ескалації конфлікту є застосування останнього з аргументів — насильства. Багато насильницьких дій обумовлено помстою. Агресія пов’язана з прагненням якої-небудь внутрішньої компенсації (за втрачений престиж, зниження самооцінки тощо), відшкодування збитку. Дії в конфлікті можуть викликатися прагненням до відплати за збиток [54].

7. Втрата первісного предмета розбіжностей полягає в тому, що протиборство, яке почалося через спірний об’єкт, переростає в більш глобальне зіткнення, у процесі якого первісний предмет конфлікту вже не грає основної ролі. Конфлікт стає незалежним від причин, що його викликали, і продовжується після того, як вони стали незначними.

8. Розширення кордонів конфлікту. Відбувається генералізація конфлікту, тобто перехід до більш глибоких суперечностей, виникнення безлічі різних точок зіткнення. Конфлікт поширюється на великій території. Відбувається розширення

його тимчасових і просторових меж.

9. Збільшення кількості учасників.

Операція сил міжнародної коаліції під проводом НАТО у Косово (КФОР)

• Особовий склад механізованої бригади Сухопутних військ ЗС України виконує завдання у складі окремої маневреної роти та трьох офіцерів у складі штабу КФОР. Окрема механізована рота організаційно входить до складу бойової батальйонної тактичної групи «Схід» під командуванням США.

• Загальна чисельність українського національного контингенту сил КФОР складає 131 військовослужбовці та 3 штабних офіцери в штабі КФОР.

• У Міністерстві оборони та Генеральному штабі ЗС України триває робота щодо подальшої участі інженерного підрозділу ЗС України протягом 2012 року у цій операції, зокрема у складі об’єднаної групи логістичної підтримки сил КФОР.

4. Керівництво Міжнародними силами безпеки в Афганістані (з 2003 року) – операція "EnduringFreedom"

• Війні в Афганістані передували трагічні події - теракти 11 вересня 2001 року. Президент США, республіканець Джордж Буш - молодший, оголосив війну міжнародному тероризму в особі «Аль-Каїди» на чолі з Усамою бен Ладеном і режиму талібів в Афганістані (територія якого стала основною базою міжнародного тероризму).

• Правова основа – ст. 51 Статуту ООН – право на колективну та індивідуальну самооборону.

• 7 жовтня 2001 президент США санкціонував нанесення повітряних ударів по столиці Афганістану і ряду інших міст.

• Почалася військова операція «Непохитна свобода» ("Enduring Freedom"), в якій найактивнішу участь взяв найближчий союзник США - Великобританія.

• Вперше введено статтю 5 Вашингтонського договору 1949 року.

• Режим талібів повержено за допомогою сил НАТО та ООН

• Міжнародні сили сприяння безпеці для Афганістану (МССБ) (International Security Assistance Force).

• Мандат на перебування в Афганістані мають тільки Міжнародні сили, але не НАТО. Жодна резолюція Ради Безпеки, що відноситься до Афганістану, не надає Альянсу мандат ООН на проведення місії в Афганістані.

• Задача НАТО на першому етапі полягала в забезпеченні локальної безпеки у відносно спокійних регіонах Афганістану і поступовому розширенні зони безпеки на територію всієї країни, на другому - в забезпеченні умов для відновлення Республіки Афганістан. Все це мало відбуватися при збереженні домінуючої політичної ролі і військового контролю з боку Сполучених Штатів

• Північноатлантичний блок протягом перших п'яти років присутності в Афганістані займався в основному розширенням своєї зони відповідальності на всю територію цієї країни, забезпеченням безпеки в рамках проведення перших парламентських і президентських виборів, а також розвитком інфраструктурних соціально-економічних проектів.

• Альянс розробив загальнополітичну стратегію щодо Афганістану, в основу якої було покладено тріада: безпека, управління і розвиток. Проте час показав, що стратегія НАТО відносно Афганістану не може бути реалізована повністю, тому що два із трьох її компонентів (управління та розвиток) мають цивільний характер і для їх реалізації альянс не має достатнього досвіду і навичок. Тільки одна з трьох складових - безпека - відповідає компетенції НАТО.

• Сьогодні головним своїм завданням в Афганістані НАТО бачить підготовку афганських поліцейських і солдатів. З цією метою було створено спеціальну Тренувальну місію НАТО, в рамках якої МССБ займаються підготовкою афганських кадрів. Реалізація цього завдання необхідна альянсу для того, щоб почати поступове виведення своїх сил з країни.