Наука як соціальний інститут

 

«Той, хто вважає, що може обійтися без інших, – писав Ф. де Ларошфуко, – сильно помиляється; але той, хто вважає, що інші не можуть обійтися без нього, помиляється ще більше».

 

Стосовно науки ця теза подвійно справедлива. Наука по самій суті своїй – соціальне явище. Вона створюється співтовариством учених протягом уже більше як двох тисячоріч і являє собою, звичайно, не тільки ставлення вченого до пізнаваної ним дійсності, а й певну систему взаємозв'язків між членами наукового співтовариства. В науці існує свій, специфічний спосіб життя, регульований системою, як правило, неписаних, але таких, що передаються за традицією, норм, своя система цінностей.

 

Природно, що способи соціальної організації і взаємостосунків учених протягом історії науки змінювались у відповідності і з особливостями її розвитку, зміною її статусу в житті суспільства, і з розвитком самого суспільства в цілому.

 

Наука як соціальний інститут за час свого існування зазнала величезних зміни. Від діяльності десятків давньогрецьких учених, які збирались у філософських школах, котрі займалися дослідженнями зі свого власного бажання, аж до сучасного п’ятимільйонного міжнародного наукового співтовариства, об'єднаного професійно, такого, що організовує свою діяльність як на національному, так і на міжнародному рівні, в дослідницьких групах, лабораторіях, інститутах. Сьогодні наука власне кажучи являє собою могутню галузь із виробництва знань з величезною матеріальною базою, з розвинутою системою комунікацій.

 

Відомий американський учений-хімік Г.Льюїс і його колега Л.Рандалл писали: «Є стародавні храми, урочисті й такі, що навіюють, окрім своєї священної мети, благоговіння. Навіть допитливий турист говорить про серйозні речі тихим голосом, і його шепіт лунає під склепіннями нефа й луною повертається до нього наповненим таємницею. Праця багатьох поколінь архітекторів і художників уже забута, риштування, побудовані для роботи, давно прибрані, всі помилки виправлені чи сховані під шаром пилу століть, і бачачи тільки цілком закінчене ціле, ми схиляємося перед надлюдськими силами. Іноді ж ми входимо в таку споруду, коли вона недобудована. Ми чуємо стукіт молотків, запах тютюну, і грубі жарти робітників нагадують нам, що ці великі споруди є лише результатом звичайних людських зусиль, доцільних і цілеспрямованих.

У науці є свої храми, побудовані зусиллями деяких архітекторів і багатьох працівників».

 

Наука сьогодні – це спеціальна професійна діяльність, справа, якій людина присвячує все своє життя.

Цікаве визначення професіонала-вченого було дане В.Гайзенбергом.

«Багато хто, – писав він, – можливо, скажуть, що професіонал – людина, яка дуже багато знає про свій предмет. Однак із цим визначенням я не міг би погодитися, тому що ніколи не можна знати про який-небудь предмет дійсно багато. Я віддав би перевагу такому формулюванню: професіонал – це людина, якій відомі грубі помилки, які як правило робляться в його професії, і який через це вміє їх уникати».

Це визначення Гайзенберга, хоча воно і є з погляду повсякденного сприйняття вченого дещо парадоксальним, точно схоплює суть справи.

 

На пам'ятнику, який у 1755 р. був споруджений І.Ньютону в Кембриджі, є такий напис: «Розумом він перевершував рід людський».

Разом із тим сам І.Ньютон незадовго перед смертю говорив: «Не знаю, чим я можу здаватися світові, але сам собі я здаюся тільки хлопчаком, який бавиться на морському березі, який розважається тим, що до пори до часу відшукує камінчик більш барвистий, ніж звичайно, чи красиву раковину, в той час як великий океан істини розстеляється переді мною недослідженим».

 

А от як оцінював свої досягнення Ч.Дарвін: «Я ніколи не був настільки безрозсудний, щоб уявляти, що мені вдалося щось більше, ніж окреслити деякі риси з великих основ походження видів».

 

Наукова діяльність сьогодні – це спільна робота творчих колективів.

Це спеціалізація не тільки за окремими галузями науки або навіть окремими її проблемами, а й розподіл різних функцій у науковій діяльності.

Одним із перших фізиків, які не здійснювали ніяких експериментів, був М.Планк. Сьогодні існують спеціальні інститути теоретичної фізики, які не займаються експериментальною діяльністю.

Існує спеціальна наукова діяльність, спрямована на створення приладів, установок і інших засобів наукових досліджень.

Сьогодні наука немислима без менеджерських функцій, без добування засобів для її розвитку й уміння їх ефективно використовувати.

 

Крім того, у наукових колективах іде своя диференціація наукової діяльності. Одні вчені виявляються більш схильними до висування ідей, інші – до їх обґрунтування, треті – до їх розробки, четверті – до їх застосування. І ці їх якості багато в чому визначають їхнє місце в дослідницькій роботі.

 

В.Оствальд одним із перших звернув увагу на відмінність у стилях діяльності вчених. Він виділив два основних їх типи: класики і романтики.

– Для перших характерні прагнення до індивідуальної роботи, самотності, ретельного та всебічного опрацювання ідей.

– Другі схильні до колективної діяльності, популяризації своїх ідей, у роботі спонтанні.

 

Відомий такий анекдот, у якому вдало передані деякі риси вченого класика.

Один раз молодий учений запитав у свого керівника: «Професоре, я бачу як ви вже стільки років членик за члеником вивчаєте цього хробака. Що ви збираєтеся робити, коли закінчите цю роботу?» «О, мій милий друже, – відповів професор. – Хробак довгий, а життя... коротке».

 

Життя в науці наповнене як творчими шуканнями, так і рутинною працею. В ньому учений веде «боротьбу» не тільки з пізнаваною реальністю, а й вступає у складні стосунки зі своїми колегами, із суспільною думкою.

Від ученого вимагається постійне підтвердження його професійності, що здійснюється через систему як об'єктивної оцінки продуктів його праці, зокрема через публікації, так і через суспільне визнання.

Діяльність ученого стимулюється й оцінюється не тільки оплатою праці, а й різного роду ступенями, званнями, нагородами.

Найвищою, престижною нагородою в галузі фізики, хімії, медицини і фізіології з 1901 р., а в економіці з 1969 р. є Нобелівська премія. До 1990 р. було присуджено 427 премій. Ось як ці премії розподілилися по країнах:

США 172

Англія 66

Німеччина 62

Франція 23

Росія і СРСР 2 + 9 = 11

Жінки одержали 9 премій. При цьому М.Склодовская-Кюрі була нагороджена двічі. А в найбільш ранньому віці – у 25 років лауреатом цієї премій став англійський фізик У.Л.Брегг (1915 р.).

 

Життя в науці – це постійна боротьба різних думок, напрямів, боротьба за визнання праць, ідей ученого, а з іншого боку, в силу самої специфіки науки, це й боротьба за пріоритет в отриманому результаті.

Відомо, як непросто утверджувались у науці навіть такі фундаментальні наукові теорії, як теорія відносності, квантова механіка, генетика, теорія еволюції, структурна лінгвістика.

 

Про те, як непросто інколи складається доля вченого красномовно свідчать багато прикладів з життя видатних учених.

Усім відома доля ідей Н.Коперніка, котрі він насмілився опублікувати лише безпосередньо перед смертю.

Праці Г.Менделя, що стали основою генетики, не були визнані за його життя.

Класика структурної лінгвістики Ф.Соссюра наукова громадськість помітила лише після його смерті.

Ф.Гаусс, володіючи основами неевклідової геометрії і прекрасно розуміючи, яке велике значення має відкриття нової геометричної системи, проте так і не став нічого публікувати з даної теми. У своєму листі до К.Бесселя 1829 р. Ф.Гаусс писав:

«Тим часом я ще довго не прийду до того, щоб опрацювати для опублікування мої вельми обширні дослідження з цього питання і, можливо, цього ніколи не відбудеться в моєму житті, тому що я побоююся лементу біотійців, якщо я висловлю мої заперечення цілком».

Широко відоме висловлення з цього приводу М.Планка:

«Як правило нові наукові істини перемагають не так, що їхніх супротивників переконують і вони визнають свою неправоту, а здебільшого так, що супротивники ці поступово вимирають, а підростаюче покоління засвоює істину відразу».

 

Одним із проявів особливостей життя науки є таємність. У XX ст. масштаби таємності наукових досліджень стали воістину величезними. Це викликано насамперед тим, що близько 40% усіх наукових досліджень ведуться сьогодні на замовлення військових відомств. Вони багато в чому також зумовлені тісним зв'язком наукових розробок із промисловістю, а тим самим і з комерційною таємницею.

Однак таємність у науці була завжди.

Існує такий переказ. Коли в рамках піфагорійського союзу була відкрита несумірність діагоналі квадрата з його стороною, це призвело в замішання його членів. Адже з погляду глави цього союзу – Піфагора все існуюче у світі становить гармонію чисел. А це значить, що не могло в принципі існувати відношення, котре не можна було б виразити в натуральних числах або дробах. Відкриття було заборонено розголошувати під страхом страти. Однак ця таємниця була все-таки розголошена, ну а винуватця цього розголошення чекала смерть. Так що займатися наукою було небезпечно навіть у далекому минулому.