Початок і еволюція постмодернізму

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно вважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на модернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модернізмом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модернізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто пропагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму. Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, постмодернізм також було насаджено насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Енштейна, який датує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасними т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандистами ідей "громадянського" (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщина постмодернізму.

Захід добре розумів постмодерністський характер розвитку культури і науки при тоталітарних режимах. Пропонуючи свою "начинку" для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років і замовчуючи його незручне генетичне коріння, дав цій світоглядній "начинці" назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - відсталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.

Поширення постмодернізму проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (мета: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких "хто проти пас" - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, говорити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значення яких у сучасному "постіндустріальному" суспільстві незначне.

А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмодернізму на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях.

Ще раз треба простежимо етапи розвитку постмодернізму, починаючи від 60-х років:

1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмодерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації теорії та практики постмодернізму (наприклад, у музиці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політика, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та чеченізацією.

Як ідеологія, постмодернізм знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються незалежної думки (отже, насправді, заперечують лібералізацію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше - безплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому масштабі спричинило останніми часами виникнення терміну постмодерністської шизофренії чи параної.