Коротка історія розвитку рослинництва як галузі і науки

Галузь рослинництва йде в глибину тисячоліть. За даними ака­деміка М. І. Вавилова, воно виникло ще у верхньому палеоліті, тобто близько 50 тис. років тому. У розкопках кам'яного віку (неоліт, мезо­літ) виявили культурні рослини (П. І. Борисовський, 1974; Г. В. Коренєв, 1991). Кам'яні знаряддя, знайдені в Палестині, датовані 8-10 тисячоліттям до н. є.

У світовому землеробстві й рослинництві виділяють кілька центрів його розвитку. Це південна, східна та передня Азія, вклю­чаючи Єгипет (Індія, Китай, Межиріччя Тигру і Євфрату, країна шумерів, пізніше Вавилон, Сирія, Єгипет), в Америці — південна Америка (Болівія, Мексика, Бразилія, Перу), в СНД — Закавказзя,

Середня Азія (особливо Туранська низовина), Україна — степи Придніпров'я за трипільської культури.

Досвід людства нагромаджувався поступово на основі практики і передавався спершу усно, як і народний фольклор. Коли виникла писемність (за 3-5 тис. років до н. є., а можливо раніше), агроно­мічні знання нагромаджувалися за допомогою письма, зокрема, про це є відомості у Вавилоні, Сирії, Єгипті. Виявлено багато клинопи­сів країни шумерів у Межиріччі Тигру і Євфрату, а також цивіліза­ції, яка передувала шумерській культурі. Завдяки їм одержано відо­мості про складне інтенсивне зрошуване землеробство Вавилону. З письмових праць до нас дійшли, наприклад, закони царя Хамму-рапі (бл. 1760 р. до н. є.), твори грецьких істориків і письменників, в яких відображено високе на той час мистецтво створення поливних систем, зокрема, праці Гесіода (І тис. до н. є.), Еврипіда та Аристо­теля (IV ст. до н. є.), римських письменників Катона «Про землероб­ство», Барона, Колумелли, Плінія про землеробство і рослинництво, візантійська енциклопедія «Геопоніки» та ін.

На Русі перші повідомлення знайдено в літописах кінця І тися­чоліття до н. є. Про високий рівень землеробства скіфів-орачів, по­лян, тиверців, дулібів та інших свідчать розкопки. Так, у скіфсько­му кургані був знайдений золотий колос пшениці натурального розміру. Вже в І тисячолітті до н. є. скіфи-орачі, а пізніше слов'яни торгували з Грецією добірним зерном пшениці, яку вирощували в Подніпров'ї (Страбон; П. Д. Ліберов, 1952).

У середньовічній Європі, як і на Русі, узагальненням досвіду рос­линництва займались монахи-літописці та наставники (праці Пет­ра Кресценція, Альберта Великого).

Взагалі історію розвитку рослинництва можна поділити на кіль­ка періодів.

Перший період — первісне рослинництво мезоліту й неоліту ви­никло з першим поділом праці, коли людина почала вести осілий спосіб життя, приручати диких тварин і вирощувати (окультурюва­ти) хлібні злаки, зернові бобові, коренеплоди, баштанні та інші рос­лини.

Другий період — рослинництво рабовласницько-античного сус­пільства країн Азії, Єгипту, Месопотамії, слов'янських городищ на території України, Греції, Риму, Візантії і середньовічної феодаль­ної Європи. Причому в античних країнах — Римі, Греції, пізніше у Візантії — вирощували навіть по два врожаї на рік. Землеробам Риму вже була добре відома роль парів, бобових і сидеральних культур. Тут у І ст. до н. є. імператором Юліем Цезарем замість зер­нового трипілля (в Росії протрималось до початку XX ст.) були впро­ваджені плодозмінні сівозміни. їм дав високу оцінку французький вчений Ж. Б. Бусенго та перший доктор сільськогосподарських наук у Росії О. В. Советов як таким, що відповідали всім вимогам плодозміни XIX ст. Дуже цікаві відомості наведені у книзі античного римсько­го автора Катона «Про землеробство».

Уявлення про стан рослинництва середньовічної Європи дають праці Альберта Великого і Петра Кресценція. Значну роль у розвит­ку практичних основ рослинництва в Європі тих часів відіграли мо­настирі, де монахи — фахівці в галузі рослинництва узагальнювали досвід і розробляли настанови щодо вирощування польових та ін­ших культур, яких суворо дотримувались. Це відповідно впливало і на рільництво в маєтках феодалів і селян.

Третій період розвитку рослинництва охоплює XVIII — XIX ст. Це період розвитку мануфактурного капіталізму, який зумовив зрос­тання чисельності міського населення, потребу у продовольстві та сировині для фабрик і заводів, а звідси — і збільшення посівних площ зернових, технічних і кормових культур, розвиток тваринни­цтва. Все це сприяло бурхливому розвитку сільськогосподарської науки, появі великої кількості наукових і науково-практичних праць, організації товариств, наприклад, Вільного Економічного Товариства в Росії.

Четвертий період започаткований так званим «зеленим рухом» (Grim Bewequnq) — зеленою революцією у 1900-х роках. Він факти­чно триває і тепер.

П'ятий — інтенсивний період розвитку рослинництва розпочався у другій половині XX ст. Віг по суті є продовженням «зеленої рево­люції», проте ґрунтується на сучасних досягненнях біології, генети­ки, селекції, землеробства, агрохімії, молекулярної і генної інжене­рії, що дало змогу перейти до сучасних інтенсивних технологій ви­рощування високопродуктивних сортів сільськогосподарських куль­тур на базі високоефективної механізації і електрифікації виробни­чих процесів, програмування врожайності, широкого використання електронно-обчислювальної техніки. Цей період у розвитку рос­линництва в Україні та інших республіках СНД характеризується посиленням руху в напрямі усунення негативного впливу надмірної хімізації рослинництва. Цьому дуже важливому питанню присвя­чено багато наукових публікацій. Серед західних авторів можна на­звати працю Г. Канта «Біологічне рослинництво: можливості біолого-динамічних систем» (1986), у якій досить детально викладено сувору необхідність і напрями біологізації рослинництва, звільнення його насамперед від так званого «захисту» рослин шляхом надмір­ного застосування шкідливих хімічних препаратів, а також міне­ральних добрив.

У розвиток світової агрономічної науки значний внесок зробили українські та російські вчені.

М. В. Ломоносов першим показав походження чорнозему, висунув низку цінних положень щодо вирощування сільськогосподарських культур на різних ґрунтах, довів необхідність вивчення стану сіль­ського господарства, узагальнення кращого вітчизняного і зарубіж­ного досвіду. За його ініціативою в Російській академії наук був ство­рений клас землеробства. Слід зазначити, що праці А. Тейера про землеробство й рослинництво були опубліковані на 40 років пізніше (1809 -1812 pp.) після праці А. Т. Болотова «Про розподіл полів» (1771 р.) і через 20 років після видання професором І. М. Комовим книги про землеробство (1788 р.). У цих працях вперше було постав­лене питання про системи землеробства, плодозміни, необхідність вирощування багаторічних трав, обробіток ґрунту, удобрення тощо.

Важливе значення для розвитку рослинництва мало вивчення можливого використання природної рослинності. Велика заслуга в цьому учених І. І. Лепехіна і Р. С. Паласа, які понад 200 років тому (1767-1773 pp.) описали, вивчили і дали оцінку рослинності пів­денних і південно-східних степів України та Росії.

Наприкінці XVIII ст. працював відомий діяч сільськогосподар­ського виробництва В. А. Левшин — автор багатьох статей про польове травосіяння. Він рекомендував набір кормових культур для вирощування на польових землях, приділяючи особливу увагу од­норічним і багаторічним бобовим травам. Одна з його праць нази­валася «Об открытых в Тульской губернии кормовых травах». Вели­ке значення мають праці вченого і практика Г. Енгельмана протравосіяння, також опубліковані наприкінці XVIII ст. Можна назва­ти і книгу М. Щеглова, що вийшла в 1828 р. з кольоровими малюн­ками «Описание дикорастущих и таких, что могут разводиться в России, хозяйственных растений». Всі ці наукові праці були важли­вою теоретичною основою рослинництва як наукової дисципліни. Важливими для розвитку рослинництва були праці великого вчено­го і працелюба А. Т. Болотова. Поряд з ученням про сівозміни він розробив питання удобрення, насінництва, боротьби з бур'янами, обробітку ґрунту, вперше встановив і теоретично обґрунтував взає­модію ґрунту й рослин. Він був автором і видавцем журналу «Эко­номический магазин», де поміщав свої праці з різних питань агро­номії, а на початку XIX ст. видавав журнал «Сельский житель», де ділився своїм науковим і практичним досвідом із різних питань сільського господарства. Науковий доробок А. Т. Болотова становить близько 300 томів.

Слід зазначити, що передусім на базі широких досліджень в Україні була створена школа агрономічного (генетичного) ґрунто­знавства на чолі з В. В. Докучаевим. Цей учений вважав, що для поліпшення умов вегетації польових культур, зменшення негатив­ного впливу засух, водної та вітрової ерозії треба здійснювати польові лісонасадження.

Приблизно в один час працювали вчені Н. Н. Сибірцев, К. Д. Глінка, А. А. Ізмаїльський, котрі серйозно займалися питан­нями ґрунтоутворення, родючості ґрунту.

У другій половині — наприкінці XIX ст. в Росії вже були класич­ні праці К. А. Тімірязева про фотосинтез, які мали величезне зна­чення для розвитку рослинництва як науки. К. А. Тімірязев пер­шим розкрив значення, суть і механізм фотосинтезу.

Великий внесок у розвиток рослинництва як науки зробили вчені кінця XIX — початку XX ст. П. В. Будрін, П. С Сльозкін, С. Ф. Третья­ков, В. Г. Ротмістров, О. М. Енгельгардт, А. Н. Лебедянський, В. В. Він-нер, П. Ф. Бараков, В. І. Сазонов, Б. Н. Рожественський.

Значним внеском у розвиток рільництва є праці Д. І. Менделєєва, О. М. Енгельгардта з розробки основ методики польового досліду.

Усім відомі праці М. І. Вавилова (1887 - 1947), який є фундато­ром колишнього Всесоюзного, нині Всеросійського інституту рос­линництва (ВІР). Він був першим президентом Академії сільсько­господарських наук, автором закону гомологічних рядів, що стосу­ється аналогії в спадковій мінливості рослин близьких видів, вчен­ня про світові центри походження культурних рослин, їх імунітет до хвороб і шкідників. Ним обґрунтовані еколого-географічні принци­пи селекції та підбору пар для схрещування. Під керівництвом Ва­вилова були здійснені експедиції, завданням яких були збирання і вивчення центрів походження видів і форм культурних рослин у 68 країнах світу, що дало змогу створити в колишньому СРСР найбагатшу в світі колекцію сільськогосподарських рослин, яка і нині налічує близько 350 тис. зразків.

Нині актуальним є питання оптимізації технології вирощування сільськогосподарських культур як основи отримання запланованих урожаїв. Оптимізація технологій вирощування, або програмування, врожаїв започаткована провідним ученим СНД в галузі рослинни­цтва академіком РАСГН І. С. Шатіловим, який є керівником цілої школи науковців, що плідно працюють у цьому напрямі (О. С. Об­разцов, М. Ф. Іванов, В. Н. Салатенко та ін.).