Друга та третя хвилі еміграції

Якщо перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис.українців, то під час другої хвилі – у міжвоєнні роки - 200 тис. До Канади переїхало 70 тис., до США - 10 тис., у Південну Африку та Аргентину – 40 тис., у Францію - від 30 до 40 тис. Найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця - політичного емігранта. Після падіння у 1918 – 1920 роках кількох українських урядів вигнанцями стали ті, хто їх підтримував – солдати, офіцери, уряд, національна інтелігенція. Багато українців емігрувало, втікаючи від більшовиків, із Східної України (40-50 тис.чол.). Із Західної України емігрувало 100 тис., але коли в 1923 році ситуація у Галичині стабілізувалася, більшість із них повернулася додому.

Третя хвиля еміграції проходила після закінчення другої світової війни, коли на території Німеччини та Австрії опинилося близько 2,3 млн. українських робітників, біженців, в’язнів. Переважно це були молоді хлопці і дівчата із радянської України, яких на каторжні роботи вивезли німці. Ті з них, хто опинився в зоні окупації радянських військ, були повернуті додому, а до тих, хто опинився під союзниками, були вислані радянські офіцери та агітатори, котрі переконували або примушували повернутися на батьківщину. Проте 210 тис. українців рішуче відмовилися це зробити (правда, і 2,5 млн. жителів європейської частини СРСР також не повернулися). Ця категорія людей відома як “переміщені особи” (“ПО”). Серед українських “ПО” були різні люди: 20% - вигнанці із-за своїх політичних переконань і 80% - просто робітники. Багато із них були освіченими людьми: 1 000 вчителів, 400 інженерів, 350 юристів, 300 лікарів, близько 200 вчених, 2 000 студентів. Усі вони розміщувалися в спецтаборах для “ПО” і протягом 1947-1951 рр. були розселені по різних країнах: 80 тис. взяли США, 30 тис. – Канада, по 20 тис. – Австралія і Великобританія, по 10 тис. – Бельгія і Франція, 7 тис. – Бразилія, 6 тис. – Аргентина.

Тема 52. ПЕРЕБУДОВА. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Перебудова і Україна.

Духовне відродження народу України.

Перебудова і Україна

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р. після смерті К.Черненка Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. На квітневому (1985 р.) пленумі М. Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці, політиці, соціальній і духовній сферах. Офіційна концепція перебудови складалася з двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи і демократизації суспільного життя, розширення гласності. М. Горбачов проголосив новий, демократичний стиль керівництва, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного, демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як “революція згори” не досягла поставленої мети, зате стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів врешті-решт до розвалу СРСР. Однак, коли у 1985-1987 рр. гласність і демократизація охопила Москву і Прибалтику, Україна залишалася “заповідником застою”.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на ЧАЕС (26 квітня 1986 р.), яка знаходилася за 130 км від Києва. Внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік, було госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. вимушені були покинути свої домівки. Ця трагічна подія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання союзного центру в Україні, а спроби влади приховати масштаби аварії спонукали до боротьби за громадський контроль над владою. Однак стихійні невдоволення вилилися не відразу.

Ситуація почала змінюватися наприкінці 1987 р., коли нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети і журнали. Серед української інтелігенції з’явилися певні ознаки непокори. У 1987 р. колишніми дисидентами був заснований Український культурологічний клуб у Києві, що розглядав питання присвячені голодомору, тисячоліттю християнства, боротьбі за незалежність у 1917 - 1920 роках. У червні і липні 1988 р. у Львові було проведено кілька несанкційованих мітингів, які зібрали тисячі людей. 11 лютого 1989 р. було засноване Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка – перша широкомасштабна позапартійна організація. Невдовзі розпочалися спроби заповнити численні “білі плями” української історії. Але це робили не історики, а знову-таки письменники і журналісти. На хвилі широкої підтримки піднялася і національна символіка: жовто-блакитний прапор, гімн, тризуб. Вони були ознакою підтримки національного відродження і водночас зневаги до радянської влади.

Протягом 1989 р. потік змін на Україні дійшов до сфери політичних дій. На початку 1989 р. “неформалами” з Української Гельсінської спілки, “Зеленого світу” та київськими письменниками було утворено Народний рух України за перебудову (НРУ, згодом Рух). На час установчого з’їзду (8-10 вересня 1989 р.) він об’єднував 230 тис. чоловік. НРУ виступав за суверенітет України, відродження мови та культури, демократизацію суспільно-політичного життя. Рух організовував демонстрації, мітинги, найбільший з яких – “живий” ланцюг, проведений у день відзначення роковин Злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. В ньому взяли участь близько 3 млн. осіб. У 1990 р. відбулися перші вільні вибори до українського парламенту. Більшість місць дісталася комуністам, але із 450 загальної кількості депутатів ¼ становили представники Демократичного блоку (Рух, Українська Гельсінська спілка, екологічна та інші організації). Вперше комуністи зустрілися з легальною парламентською опозицією, що їх досить-таки збентежило. Використовуючи це, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті. 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України.