Директорія: відносини з Антантою і внутрішня політика

Антанта, що очікувала поразки Німеччини у війні, вирішила замінити німецькі гарнізони власними. У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти увійшов у Чорне море. Тим часом Директорія взяла під свій контроль всю Україну. Проте, коли флот Антанти підійшов до чорноморського узбережжя України і, погрожуючи обстрілом портових міст, висадив свої війська, війська Директорії вимушені були відступити і віддати інтервентам чорноморське узбережжя аж по Тирасполь, Миколаїв і Херсон. Та на початку лютого 1919 року радянські війська почали бойові дії на півдні України з інтервентами, розгромили їх і 6 квітня 1919 р. вступили в Одесу. Таким чином одні інтервенти замінили інших.

Директорія урядувала на більшій частині України близько 1,5 місяці. Причинами цього були як зовнішні чинники так і невдала внутрішня політика.

Побудова влади у формі диктатури (Директорія), а не відновлення Центральної Ради, призвела до кризи влади, тобто відсутності опори на різні політичні партії, а значить і на більшість населення країни. Періодичні реорганізації уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів) та кардинальні зміни офіційної політичної лінії не змогли виправити ситуацію. Протягом свого існування Директорія еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.

Надто поміркована економічна політика, відносно селян і робітників призвела до того, що вони залишилися байдужими до долі Директорії. Директорія на відмінну від Центральної Ради не приймала ніяких кардинальних реформ, які б зацікавили українських робітників і селян. Разючим контрастом на цьому тлі виступала більшовицька економічна політика в сусідній Росії, що виконувала найниціші прагнення злюмпенізованого російського пролетаріату та селянства.

Великої шкоди боєздатності військ Директорії завдав процес “збільшовичення” значної частини її загонів. Більшовицькі агітатори досить вдало використовували невдалу економічну політику Директорії і занадто часто під впливом їх агітації на бік більшовиків переходили цілі підрозділи військ Директорії. Ситуація погіршувалася тим, що українська армія розпалася на окремі, не зв’язані між собою загони; тобто, це були загони, що набиралися з певної місцевості і боролися лише за своє село, район і т.п.

На ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани М. Григор’єв і Зелений (Д. Терпило) оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії.

На міжнародній арені Директорія так і не змогла знайти союзника, який би був зацікавлений в існуванні української держави. Антанта та пітримувана нею Добровольча армія робили ставку на відновлення колишньої царської Росії. Більшовицькі лідери процес створення та існування власної імперії без економічно багатої України не уявляли. Поляки ж мріяли про відновлення власної держави в межах колишньої Речі Посполитої.

Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недолекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.