Зовнішня і внутрішня політика гетьманату.

Павло Скоропадський прийняв умови німецького командування (визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради, погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань, впорядкування адміністративного апарату, розгляд антинімецьких акцій через систему військово-польових судів, відновлення власності на землю, вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності, зобов'язання щодо забезпечення потреб військ Центральних країн і сплати за військову допомогу Україні), які, власне, й визначили політику нової влади.

У перший день приходу до влади гетьман відразу видав декілька нормативно-правових актів, які становили правову основу Його режиму. У "Грамоті до всього українського народу", що мала вид окремої листівки, П. Скоропадський закликав додержуватися порядку і спокою в країні. Проголошувалося, що управління державою гетьман буде здійснювати "до вибраний Сейму і відкриття його діяльності" за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий устрій. Конституційною основою нової держави стали оголошені того ж дня "Закони про тимчасовий державний устрій України", згідно з якими Центральна Рада, Мала рада розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися, назва "Українська Народна Республіка" замінювалася новою - "Українська держава".

Держава Павла Скоропадського та її внутрішня по­літика. Своє становище гетьман П. Скоропадський «за­твердив» маніфестом «До громадян України», в якому змалював кризове становище в державі і закликав всіх громадян (незалежно від національності, віри і стану) допомогти йому виконати важке завдання по врятуванню краю, по забезпеченню населення законами, спокоєм та можливістю творчої праці.

ЦР її уряд, всі крайові комітети переставали діяти. Соціалістичні партії усувалися від влади. Міністри та їх помічники звільнялися. Розпорядження Ради Міністрів ЦР скасовува­лися.

Правові основи існування нового політичного режиму були визначені в т. зв. «Вільній хартії» (тимчасові зако­ни) та в «Законах про тимчасовий державний устрій Ук­раїни», якими, скасовувалася УНР, натомість утворюва­лася Українська держава. Нова держава за цими зако­нами являла собою поєднання монархічних, республіканських та диктаторських засад. Тимчасово (до загаль­нодемократичних виборів) вся законодавча влада зосе­реджувалася в руках гетьмана. Гетьман призначав прем׳єра, що створював Кабінет Міністрів. Він же був Головнокомандувачем Збройних Сил, залишав за собою повноту виконавчої та судової влади, проводив закор­донну політику.

Гетьман зразу ж почав активну роботу по формуванню державного апарату. Головою гетьманського кабінету було назначено вихідця давнього козацького роду Федора Лизогуба, в минулому —голова земської Полтавської губернії, за партійною належністю октябрист. До керівництва П. Скоропадський залучив багато талановитих адміністраторів (історика Д. Дорошенка, професора Українського держуніверситету В. Зінківського; відомого українського діяча з Чернігівщини М. Василенка; М. Чубинського, сина відомого українського етнографа; доктора медичних наук Ю. Любинського та ін.). Хоча кадрова політика гетьмана, як і вся внутрішня політика, була суперечливою. Адже на місцях, в провін­ціях старостами були призначені переважно поміщики. Важливими напрямками внутрішньої політики держави П. Скоропадського були: воєнна політика, спрямована. на організацію Збройних сил, доведення її складу до 150тис;відновлення Чорноморського флоту, закріплення оборони Границь" Але гетьман боявся давати зброю в руки незадоволених режимом людей. Загальна чисель­ність військових формувань (Запорізька дивізія, Січові стрільці, дві дивізії синьожупанників, дивізія сірожупанників) не перевищувала 65 тис.:

— аграрна політика полягала у відновленні права власності поміщиків, повернення їх в свої маєтки, право їх на продаж своєї землі Державному банкові, що був заснований 2 вересня. Аграрна політика гетьманського режиму не підтримувала селян;

— робоча політика була спрямована на введення 12-годинного робочого дня, заборону страйків, використан­ня сили для їх придушення, ліквідацію демократичних свобод для робітників;

— культурна політика була спрямована на україні­зацію всіх сфер життя: державного апарату, освіти, обо­в'язкове вивчення української мови. літератури, геогра­фії, історії; засновані українські університети в Києві. Кам'янець-Подільському; в російськомовних університе­тах (Харкові та Одесі) відкривалися кафедри української мови, літератури, історії права; були відкриті АН України, Українська Національна бібліотека, Національ­ний архів України, Національна галерея мистецтв. Іс­торичний музей. Український національний театр тощо. Було прийнято Закон про українське громадянство.

Зовнішня політика. За 7,5 місяців Українська держава встановила зв'язки з 12 країнами світу: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Турцією, Фінляндією, Швейцарією, скандинавськими країнами, Болгарією, які стали союз­никами її. Підтримувалися дипломатичні стосунки з Ро­сійською Федерацією, Доном, Кубанню. Складні відно­сини склалися з Кримом, де йшла гостра боротьба з при­воду зближення з Україною.

Але розстановка міждержавних політичних сил в Єв­ропі після революції в Німеччині змінювалася. Гетьман почав шукати контактів з представниками Антанти, хо­ча вони не визнавали самостійності України і прагнули до відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Російська Федерація використовувала український антигетьманський рух на свою користь й поширювала у світі неправду про Україну, сподіваючись, що включення України до складу Радянської Республіки — справа не­далекого майбутнього.

Водночас в Німеччині відбулася революція. А від так, не стало уряду, який підписував умови Брестського договору з Україною та Росією. Все це розв’язало руки Росії щодо України.

В таких міжнародних умовах гетьман змінює свою зовнішню політику: він погоджується на федерацію Ук­раїни з небільшовицькою Росією.

Незадоволення політикою гетьмана зростало серед усіх прошарків населення. 14 листопада 1918 р. опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з С. Петлюрою та В. Винниченко, яка почала підготовку до повстання проти гетьмана.

14 грудня німці залишили Київ і забрали з собою П. Скоропадського.

Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов'язаний з соціальними станами, що праг­нули скасувати революційні завоювання українського народу;

— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;

— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади чиновників належали росіянам, яким чужою була українська ідея;

— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацюва­ти з П. Скоропадським, свою партійну програму поста­вили вище від інтересів держави;

— великими були намагання Росії використати анти­гетьманський рух на свою користь: 50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на підготовку за­гального повстання в Україні;

— російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в українських консульствах паспорти і виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися» за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові скла­ди, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці, тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде безпорядок, тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків зірвати українсько-німецький Брестський мир.

Всі ці моменти, пов'язані з причинами падіння уряду П. Скоропадського, надзвичайно повчальні. Особливо сьогодні, коли Україна вчетверте в своїй історії робить спробу розбудови незалежної, самостійної держави.