І. Розвиток державної політики в галузі освіти за умов державного суверенітету України

ПЕРЕДМОВА

За 25-річчя державної незалежності України навколишній світ істотно змінився. Змінювалася й Україна, розв’язуючи двоєдине завдання.

Ø З одного боку, ставши на шлях державного суверенітету, країна долала негативну спадщину минулого.

Ø З другого боку, приймаючи виклики сьогодення, українське суспільство прагнуло модернізуватися на інноваційній основі, аби набути прискорення, характерного для глобального світового поступу.

Головним рушієм цього процесу завжди були і незмінно залишаться люди — компетентні і кваліфіковані, конструктивні і конкурентоспроможні, компромісні і консенсусні.

Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності та боротьба за свободу України створили нову українську ідею - ідею гідності, свободи і майбутнього.

Громадяни України довели і продовжують у над тяжких умовах щоденно доводити, що саме гідність є базовою складовою характеру Українського народу.

Україна переходить в нову епоху історії і Український народ отримує унікальний шанс побудувати нову Україну.

У розвитку людського потенціалу, людського капіталу ключову і, головне, безперервно зростаючу роль відіграє освіта.

Згідно даних Державної служби статистики України середня чисельність населення на 1 серпня 2016 становила 42 650 186 млн. осіб, при цьому кількість учасників навчально–виховного процесу становить близько 9,9 млн.

Учасниками навчально-виховного процесу є:

Ø діти дошкільного віку, вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;

Ø керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти;

Освітня політика являє собою специфічну діяльність держави та інших суб’єктів, що спрямована на встановлення перед системою освіти цілей і завдань та їх досягнення з використанням відповідних цим цілям і завданням механізмів, дій та ресурсів.

Головна мета (місія) державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України. Державна політика у сфері освіти визначається ВР України, Главою держави і реалізується органами державної влади та органами місцевого самоврядування, освітніми закладами, установами, організаціями.

Освітня політика визначається як діяльність суб’єктів освіти, тих людей і груп, які мають власні інтереси у сфері освіти.

Поняття «державної ОП» передбачає, що її суб’єктом є державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої, судової влади,). Водночас, у сучасних умовах суб’єктами також виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи й установи, котрі здійснюють освітню політику на світовому рівні, а також громадський сектор суспільства - інститути громадянського суспільства. Склад і компетенції органів та інституцій освітньої політики є специфічним для кожної держави. Тож, види суб’єктів ОП можна розглядати за наступними характеристиками:

За груповою характеристикою:

Суб’єктами освітньої політики виступають –

1) окремі індивіди пов’язані з будь якими процесами ОП;

2) соціальні спільноти та соціальні інститути (нація вцілому, політичні партії та рухи, об’єднання громадян);

3) держава в особі її органів.

За вертикальною ознакою:

1) міжнародні органи, установи, організації, які здійснюють ОП на світовому рівні (ЮНЕСКО, міжнародний валютний фонд, органи ЄС – Європейська мережа агенцій гарантування та забезпечення якості освіти).

2) органи, установи та організації, які здійснюють ОП на національному рівні.

3) органи, установи та організації, які здійснюють ОП на місцевому рівні.

Основними функціями суб’єктів освітньої політики є:

1) формування проблем освіти залежно від позиції і точки зору;

2) знаходження засобів для розв’язання даних проблем;

3) діяльність із досягнення визначених цілей;

4) оцінка результатів своєї та чужої діяльності у сфері освіти.

Освітньою політикою займаються суб’єкти, які можуть забезпечувати досягнення встановлених у сфері освіти цілей (у першу чергу – це держава, органи управління освітою).

Напрямки освітньої політики визначаються цілями, які поставлені перед сферою освіти, а також тими діями, які застосовуються для їх досягнення.

Сучасними цілями державної освітньої політики України визначено:

1) адаптацію національної освітньої сфери до нових суспільних реалій та викликів часу і водночас збереження кращих здобутків минулого;

2) формування цілісної самодостатньої системи освіти;

3) пристосування системи освіти до демократичних і ринкових суспільних відносин;

4) входження в глобальний світовий освітній простір, забезпечення конкурентоспроможності в інформаційному суспільстві;

5) переорієнтація освітнього процесу на розвиток особистості.

Напрямки державної освітньої політики – це характеристики стану та (або) певні риси системи освіти, що розглядаються як результати здійснення політичної діяльності. Вони формулюються як основні напрямки діяльності держави для досягнення певних цілей в системі освіти.

До основних напрямків державної освітньої політики України належать:

1) забезпечення громадянам рівного доступу до безоплатної якісної освіти;

2) зниження рівня корумпованості освітньої сфери;

3) підвищення рівня об’єктивності в оцінюванні успішності учнів, студентів, слухачів;

4) запровадження демократичних засад у діяльність навчальних закладів;

5) удосконалення громадянсько-патріотичного виховання в освіті;

6) подальша інтеграція національної освіти в світовий освітній простір, забезпечення її конкурентоспроможності.

Освітня політика являє собою структурований набір дій (план) держави з встановлення та розв’язання актуальних проблем системи освіти, що включає:

Ø визначення основних цілей і головних завдань;

Ø виділення пріоритетів або основних напрямків їх розв’язання;

Ø визначення дій, які реалізуються в межах пріоритетів або основних напрямків;

Ø визначення заходів, що здійснюються в межах цих дій.

Освітньою політикою також визначаються правила, процедури і механізми здійснення діяльності у сфері освіти, яких слід додержуватися всім суб’єктам освітньої діяльності, включаючи й державу.

Як відомо освіта є основою соціального, політичного, економічного, духовного та культурного розвитку суспільства. Тому інвестування в освіту є важливим чинником економічного і соціального прогресу, найефективнішим засобом соціальних змін необхідних для формування надійного економічного фундаменту.

У країнах з розвинутою ринковою економікою витрати держави на освіту значні і постійно зростають. У таких країнах держава виходить з того факту, що чим краща освітня підготовка робочої сили, тим значніша її роль у виробництві, тим менше в країні соціальних проблем, пов’язаних із безробіттям, бідністю, злочинністю тощо.

Необхідність вжиття низки заходів щодо реформування економічних засад системи освіти, зокрема її фінансування, визначено Національною доктриною розвитку освіти. З цією метою Національна доктрина передбачає необхідність збереження контролю держави за механізмами забезпечення обсягів фінансування освіти, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування з метою доведення їх до середніх показників європейських держав. При цьому джерелами фінансування освіти мають бути

Ø кошти державного та місцевих бюджетів;

Ø кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування;

Ø кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг;

Ø гранти;

Ø кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти;

Ø кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.

У реальності державний бюджет залишається основним джерелом фінансування для освіти.

Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Додатковими джерелами фінансування є:

Ø кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;

Ø плата за надання додаткових освітніх послуг;

Ø кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;

Ø доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;

Ø дотації з місцевих бюджетів;

Ø дивіденди від цінних паперів;

Ø валютні надходження;

Ø добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;

Ø інші кошти.

При цьому система додаткових джерел фінансування залишається неупорядкованою й на практиці в ній існують численні розбіжності та суперечності.

Наприклад, фінансування шкіл коштами приватних осіб (батьків) перетворюється на величезну проблему для директорів і батьків: школа, яка формально є юридичною особою, на практиці не може збирати/заробляти кошти, бо не має реальної фінансової автономії, зокрема, власного рахунку з правом самостійного розпорядження коштами.

Для виходу з цієї ситуації школи і батьки створюють благодійні фонди, що, в свою чергу, породжує численні проблеми, пов’язані з їх прозорістю та підзвітністю. Неформальні платежі «живими грошима» («подарунки» вчителям і адміністрації, купівля підручників і засобів навчання, ремонти та обладнання приміщень тощо), створюють ще сприятливіше підґрунтя для корупційних ризиків і зловживань

Головним розпорядником бюджетних коштів на центральному рівні є Міністерство освіти і науки. З 2015 р. МОН є розпорядником освітньої субвенції (переважно йде на фінансування загальної середньої освіти).

Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність.

Отже, загальні витрати на освіту в Україні:

Ø у 2014році склали приблизно 72 млр. грн при загальному бюджеті в 364 млрд.грн., що становить 19,7%,

Ø у 2015р відбулося скорочення до 12% 74 млд грн. при загальному бюджеті в 581 млн грн.,

Ø а в 2016 (10.5%) 71 млд. грн.. при загальному бюджеті 675 млд.грн (зних: 44 895 млд.грн – загальнодержавні витрати і 26 034 - МОН: 17 501 загальний фонд + 8 532 спеціальний)

 

всього	364 087	581 761	674 519
з них на освіту всього	71 767 (19,7%)	74 922 (12%)	70 928 (10.5%)

 

Наявна система менеджменту державного бюджету не була предметом докладного системного аналізу, тому важко оцінити її ефективність саме на системному рівні. Проте, нинішній стан освіти та, особливо, результати освітньої діяльності сигналізують про низку серйозних проблем у цій системі.

І. Розвиток державної політики в галузі освіти за умов державного суверенітету України

З набуттям державного суверенітету України започатковано формування власної державної політики в освіті. За 25 років визначено її засади і основні механізми, ефективність яких потребує всебічного аналізу.