Християнізація Русі та її культурне значення

ЛЕКЦІЯ 3

КУЛЬТУРА ДОМОНГОЛЬСЬКОЇ УКРАЇНИ-РУСІ

Соціально-політичним тлом для розвитку культури в середньовічній Україні-Русі було становлення державності та суспільства феодального типу, цивілізаційним фундаментом для чого явилася християнізація.

Християнізація Русі та її культурне значення

На терени сучасної України християнство проникло ще у перші століття н. е. Християнські громади з’явилися на кримських околицях Римської імперії (Херсонес, Боспор). Під впливом античної греко-римської цивілізації, в якій християнство поступово утверджувалося як пануюча релігія, перебувало багатоетнічне населення Черняхівської археологічної культури, зокрема і давні слов’яни. На знайомство черняхівської людності з християнством вказують археологічні матеріали – хрестоподібні символи, нанесені на гончарні вироби та навіть форми для відливання натільних хрестів, поступове витіснення у поховальному обряді кремації інгумацією.

Отже, перше знайомство слов’ян з християнством відноситься до доби пізньої Античності та раннього Середньовіччя. Це знайомство відбувалося, напевно, в різний спосіб – і через проникнення до слов’ян християнських місіонерів, і через просування самих слов’ян під час їх «Великого розселення» (V–VІІ ст.) на території, де християнство встигло в значній мірі викорінитися (на Балкани тощо).

Для підкреслення глибини витоків християнства на Русі в Середньовіччі виникла легенда про мандрівку Дніпром з півдня на північ апостола Андрія, згадка про яку була внесена до ПМЛ. Згідно з цим оповіданням, апостол відвідав місце, на якому згодом постав Київ, благословив його, встановив хрест і пророкував створення тут великого християнського міста.

Подальше проникнення християнства у східнослов’янське середовище було пов’язане з військово-політичною активністю варягів-росів у Причорноморському регіоні на кордонах Візантійської імперії. На рубежі VІІІ–ІХ ст., за свідченням середньовічного Житія Стефана Сурозького, на Сурож (візантійське місто на півдні Криму, нинішній Судак) напав загін варязького ватажка Бравліна. Під час грабунку захопленого міста Бравлін буцімто тяжко захворів і заради одужання охрестився разом зі своїми вояками.

Житіє Георгія Амастридського свідчить, що приблизно у першій половині ІХ ст. стався ще один випадок хрещення варягів-росів – вони плюндрували південне узбережжя Чорного моря, включно з містом Амастридою (сучасна турецька Амасра), але, внаслідок божественного втручання, дали візантійцям спокій та самі навернулися у християнство.

Наступний крок на шляху поширення християнства серед росів був здійснений за обставин, схожих з попередніми випадками хрещення – у зв’язку з їх нападом на Константинополь у 860 р. Цю подію згадують візантійські джерела. Константинопольський патріарх Фотій у своєму посланні 867 р. повідомив, що роси стали християнами, прийняли до себе єпископа та навіть «з великою щирістю і старанністю зустрічають християнські обряди». У візантійській хроніці Продовжувача Феофана середини Х ст. є більш докладне оповідання про це – по поверненні росів з походу на Константинополь від них до столиці Візантії прибуло посольство з проханням про хрещення, що і відбулося; з місією поширення християнства до них прибув візантійський архієпископ.

Руські джерела про це хрещення не згадують, а для того часу знають лише похід київських князів-варягів Аскольда і Діра на Константинополь. Саме з ним пов’язується хрещення Русі, яке в історіографії йменується «Фотієвим» або «Аскольдовим». Відсутність згадок про нього у руських джерелах, що збереглися до нашого часу, пояснюється тим, що літописці, підносячи згодом роль Володимира у хрещенні Русі, замовчували подібні діяння його попередників, котрі не належали до князівської династії Рюриковичів.

Після захоплення 882 р. Києва Олегом запанувала язичницька реакція, але християнство встигло укоренитися на Русі. Під 945 р. ПМЛ зазначає, що в оточенні тодішнього князя Ігоря було чимало християн варязького походження, які мали в Києві свою соборну церкву – храм св. Іллі.

Поширенню християнства на Русі сприяло те, що впродовж ІХ–Х ст. християнізувалися сусідні південні та західні слов’янські країни. У 863 р. почалася місіонерська діяльність св. Кирила та Мефодія у Моравії. У 865 р. християнство стало державною релігією у Болгарії. На рубежі ІХ–Х ст. воно поширилося у Чехії, а 966 р. у християнство навернувся польський князь Мешко І.

Християнізація Східної Європи підштовхувала правителів Русі до остаточного розриву з язичництвом, але цей розрив відбувся лише після тривалої політичної боротьби. У середині Х ст. християнство прийняла княгиня Ольга, але її спадкоємець Святослав залишився язичником і навіть був гонителем київських християн. Його старший син Ярополк ставився до християнства толерантно. Після загибелі Ярополка у міжусобній війні з молодшим братом Володимиром у Києві сталося суттєве посилення позицій язичництва. Проте незабаром Володимир докорінно змінює свою релігійну політику, схиляючись до прийняття однієї із світових монотеїстичних релігій. Вибір у нього був обмежений – християнство східного (візантійського) і західного (латинського) обрядів, іслам та юдаїзм. Ці релігії були поширені в сусідніх з Руссю країнах (східне християнство – у Візантії та Болгарії, західне християнство – у Німеччині, Польщі, Чехії, іслам – у Волзькій Булгарії та на Близькому Сході, юдаїзм – у Хазарії), з якими вона підтримувала різнобічні інтенсивні контакти. Зрештою, вибір Володимира зупинився на східному християнському обряді. Це було обумовлено тим, що саме з країнами східно-християнського культурного кола – Візантією і Болгарією – Русь підтримувала найтісніші контакти. Крім того, до часів правління Володимира східне християнство, як уже зазначалося, встигло прищепитися на Русі та не було тут чимось цілком новим і незнайомим.

Згідно з ПМЛ, хрещення Володимира з його найближчим оточенням сталося за типових обставин, що нагадують попередні випадки прийняття варягами-росами християнства: тут є і військовий похід у візантійські володіння (на Херсонес), і мотив хвороби (у князя розболілися очі) та зцілення внаслідок хрещення. Очевидно, описуючи прийняття християнства Володимиром, літописець використовував літературні штампи. Можна вважати достовірним лише те, що хрещення князя та його дружинників відбулося близько 988 р. у Херсонесі за грецьким обрядом і було закріплене династичним шлюбом Володимира з візантійською принцесою Анною.

Кульмінацією хрещення Русі стали події у Києві, що розгорнулися по поверненні Володимира з Херсонесу. Настав час для рішучого розриву князівської влади з язичництвом та утвердження християнства як державної релігії. Це пафосно описано у ПМЛ під 988 р.: «І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не як древу, що відчуває, а на знеславлення біса. […] І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. […] Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде». […] А назавтра вийшов Володимир з попами царициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли – ті до шиї, а другі – до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, і а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили».

Остаточне запровадження християнства як державної релігії на Русі за часів Володимира стало справжньою культурною революцією. Був зроблений рішучий вибір цивілізаційного шляху розвитку Русі-України, яка відтоді увійшла до слов’янсько-візантійського кола країн Східної Європи. Коли в середині ХІ ст. стався остаточний розкол християнського світу на римський католицизм і грецьке православ’я, Русь-Україна опинилася на лінії цього цивілізаційного розлому – між Латинським Заходом і Греко-Слов’янським Сходом. Уся подальша історія української культури визначатиметься комунікаціями і конфліктами між Сходом і Заходом.

Християнізація докорінно оновила усю систему матеріальних і духовних цінностей Русі. Поступове уцерковлення населення (дотримання християнських обрядів і моральних норм) глибоко змінило повсякденне життя у шлюбних відносинах (орієнтація на моногамію), поділі часу на будні та свята (за церковним календарем), харчуванні (пости) тощо.

Уцерковлення населення було тривалим процесом. Довгий час християнство не відходило від міст, в яких церковники почувалися у безпеці під охороною князівської влади. Характерно, що перші монастирі виникли саме в містах або їх найближчих околицях (наприклад, Києво-Печерський монастир – біля князівської приміської резиденції с. Берестового). Остаточно всі терени України, включно з важкодоступними місцевостями у Карпатах та Поліссі, були християнізовані тільки у пізньому Середньовіччі (ХIV–XV ст.).

Язичництво чинило християнізації опір. У віддалених місцевостях тривалий час продовжували діяти поганські культові осередки. Археологічними дослідженнями встановлено, що у Позбруччі існував великий язичницький релігійний центр, представлений городищами-святилищами Богит, Звенигород та Говда, які були створені на рубежі Х–ХІ ст. (тобто одночасно з Володимировим хрещенням) і функціонували до середини або навіть другої половини ХІІІ ст. (саме звідси походить Збруцький ідол, виготовлення якого, якщо це не фальсифікат, співпало у часі з початком християнізації Русі).

На чолі антихристиянського руху стояли волхви. ПМЛ під 1071 р. повідомляє про волхва, який проповідував киянам: «Явилися мені п'ять богів, кажучи так: «Повідай людям, що на п'ятий рік потекти Дніпру назад, а землям переступати на інші місця, так що стати Грецькій землі на Руській землі, а Руській на Грецькій, і іншим землям переміститися». При цьому літописець додає: «Невігласи ж його слухали», тож він знайшов свою аудиторію – і це у Києві, у самому центрі руського християнства, через два-три покоління після офіційного Володимирового хрещення! На окраїнах Київської держави волхви підбурювали народ до повстань (у Суздалі 1024 р., у Новгороді 1078 р. тощо).

 

Феномен двовір’я

Значна кількість формально навернутих у християнство людей продовжувала дотримуватися язичницьких звичаїв та обрядів. Так виник феномен двовір’я. Воно полягало у поєднанні християнських і поганських елементів у свідомості людини. Набула поширення практика перенесення функцій язичницького божества на християнського святого. Наприклад, місце «бога скота» Волоса зайняв св. Власій (очевидно, через співзвучність імен). Характерно, що в Києві ранньомодерної доби побутував переказ про зведення на Подолі церкви св. Власія на тому місці, де в дохристиянський час було капище Волоса, а поруч проходила Бидлогонна або Волоська вулиця, назва якої теж нагадувала про «бога скота» (бидло – худоба). Церкви взагалі часто будувалися на сакральних язичницьких місцях, про що каже ПМЛ: Володимир після хрещення повелів «робити церкви і ставити на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василя на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди».

Двовір’я викликало появу численної церковної викривальної літератури. До неї, наприклад, належить «Слово одного христолюбця», створене у домонгольську добу. У ньому читаємо: «…Не можу терпіти християн, що живуть двовірно. І вірують в Перуна, і в Хорса, і в Симаргла, і в Мокош, і у віли, яких є тридцять сестриць, – говорять окаянні невігласи і вважають [їх] богинями, і так кладуть їм треби і короваї їм молять, курей ріжуть. І вогню моляться, називаючи його Сварожичем». Крім того, «христолюбець» засуджує тих, хто «молиться вогню під стодолою», вклоняється Волосу, Роду, рожаницям, а також пісні та танці, особливо під час весілля. «Христолюбцю» вторить літописець: у ПМЛ під 1068 р. знаходимо осуд віри у прикмети («Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається, — а чи не по-поганському є се?»), випади проти ігрищ, на які збираються натовпи людей, тоді як церкви залишаються напівпорожніми («…Способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од бога: трубами, скоморохами, і гуслами, і русаліями»).

Численні пережитки язичництва побутували в князівському середовищі в домонгольську добу. Тут існував культ князівського роду – вшановування предків. У літописанні не раз згадується, як заступництво померлих предків (батька, діда, прадіда) допомагало князям. Існував звичай надавати новонародженим княжичам по два імені – одне хрестильне, а інше – княже, родове, дідівське (наприклад, 1173 р. в овруцького князя Рюрика Ростиславича народився син – «і нарекли його у святім хрещенні дідовим ім’ям Михайло, а княжим – Ростислав, теж дідовим ім’ям»; 1177 р. з’явився на світ син курського князя Ігоря Святославича – «і нарекли його в хрещенні ім’ям Андріян, а княже – Святослав»)[1]. Згодом і християнські імена почали використовуватися як княжі та родові. Цей звичай існував тривалий час. Український магнат князь Острозький (1526–1608) був відомий під двома іменами: хрестильним – Василь, і родовим, княжим – Костянтин (у вступі до Острозької Біблії 1581 р. читаємо: «Я Костянтин, наречений у святому хрещенні Василь»). Називання дитини ім’ям померлого предка було відгомоном архаїчного уявлення про переселення душ, адже в міфологічній свідомості ім’я мислилося в єдності з духовною і тілесною сутністю людини. Не менш давні корені мав відомий у князівському середовищі обряд постригів, під час якого княжича вперше стригли, а батько саджав його на коня, що супроводжувалося бенкетуванням – це була згадка про ініціації доби первісного суспільства при переході з однієї вікової категорії до іншої; крім того, обряд постригів був пов'язаний з родовим культом (волосся жертвувалося предкам)[2]. Тож під впливом християнізації родовий культ трансформується в контексті двовір’я. У зв’язку з цим характерно, що київська Десятинна церква стала осередком такого християнізованого родового культу – тут було поховано Володимира, сюди ж перенесено тіло Ольги, а Ярослав у 1044 р. наказав перепоховати тут останки своїх дядів Ярополка та Олега, котрі пішли з життя язичниками, але посмертно, всупереч церковним канонам, за бажанням князя були охрещені. Принагідно зазначимо, що з 15 святих, прославлених церквою на Русі впродовж ХІ–ХІІІ ст., 9 належали до княжого роду Рюриковичів (особливо популярними були мученики Борис та Гліб, осередком культу яких був Вишгород, куди прибувало чимало прочан).

Взагалі серед мирян була помітна певна відчуженість від церковників. Ознаки її не раз зустрічаються у джерелах. Як свідчить ПМЛ, поганою прикметою вважалося зустрітися дорогою з ченцем. Князь Володимир Мономах (1053–1125) радив своїм дітям не цуратися церковнослужителів: «Єпископів, і попів, і ігуменів [поважайте], з любов’ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіть і подбайте [про них], щоб дістати через їх молитву [милість] од бога»; отже, якщо треба було давати таку настанову, то певне відсторонення від кліриків мало місце. У середовищі світської знаті добровільне присвячення себе церковному служінню тривалий час вважалося ганебним. Св. Феодосій Печерський (ХІ ст.), син княжого дружинника з Курська, з юнацьких літ виявляючи сильний потяг до аскетичного християнського служіння, жорстоко страждав за це від власної владної матері та інших близьких, котрі вважали таку поведінку соромом. Сподвижнику Феодосія, Варламу Печерському, сину боярина з найближчого оточення київського князя Ізяслава Ярославича, довелося витримати важку боротьбу зі своєю сім’єю за право стати ченцем. Вразив сучасників постриг у ченці князя Святослава Давидовича (Святоші, у чернецтві – Миколи) 1106 р. у Києво-Печерському монастирі – тут він вів суворе аскетичне життя, виконував тяжку і брудну роботу, служив на кухні, охороняв монастирські ворота, працював у трапезній, чим шокував своє мирське оточення; у Слові про преподобного Святошу, князя чернігівського, що входить до складу Києво-Печерського патерика, згадується, як колишній придворний лікар князя-ченця звертається до нього з докорами: «Ти ж не маєш де голови прихилити, на смітнику цьому сидячи, і вважають тебе божевільним. Який бо князь так робив: чи блаженний батько твій Давид, чи дід твій Святослав, чи хто з бояр так робив, чи такого шляху бажав, крім Варлаама, який був тут ігуменом?»