Управління залученням позикового капіталу

Позиковий капітал характеризує сукупний обсяг фінансових зобов’язань суб’єкта господарювання. Згідно з міднародним стандартом бухгалтерського обліку 37 «Забезпечення, умовні зобов’язання та умовні активи» зобов’язання –це заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення його ресурсів, що передбачають отримання певних економічних вигод. Відповідно до положення (стандарту) бухгалтерського обліку 11 «Зобов’язання» зобов’язання поділяють на:

ü довгострокові;

ü поточні (короткострокові);

ü непередбачені зобов’язання;

ü доходи майбутніх періодів.

Довгострокові зобов’язання – це довгострокові кредити банків; інші довгострокові зобов’язання; відстрочені податкові зобов’язання; довгострокові забезпечення.

Поточними зобов’язаннями є короткострокові кредити банків; кредиторська заборгованість; поточні зобов’язання за розрахунками; поточні забезпечення; інші поточні зобов’язання.

У процесі управління залученням позикового капіталу підприємства необхідно:

ü визначити цілі залучення капіталу у майбутньому;

ü встановити максимальний обсяг залученого капіталу з урахуванням забезпечення достатньої фінансової стійкості підприємства;

ü оцінити вартість окремих елементів позикового капіталу;

ü визначити співвідношення обсягу коротко- і довгострокових позикових коштів;

ü установити форми залучення позикових коштів;

ü визначити склад головних кредиторів;

ü сформувати ефективні умови залучення кредиту (строк, відсоткова ставка, умови виплати відсотків та основної суми боргу тощо);

ü забезпечити ефективне використання кредиту;

ü гарантувати своєчасні розрахунки за кредитами;

ü забезпечити мінімізацію витрат для формування капіталу;

ü сприяти ефективному використанню позикових коштів.

Управління залученням позикового капіталу за рахунок внутрішніх джерел зводиться переважно до прогнозування приросту суми внутрішньої кредиторської заборгованості нетоварного характеру. Цей прогноз необхідний для уточнення потреби в позиковому капіталі, що залучають із зовнішніх джерел.

Управління залученням позикового капіталу за рахунок зовнішніх джерел здійснюється за окремими їхніми видами. До основних видів таких джерел належать: банківський кредит; товарний (комерційний) кредит; фінансова оренда (лізинг); емісія облігацій.

Довгострокові кредити банків відображаються в балансі (звіті про фінансовий стан) за теперішньою вартістю. При цьому для розрахунків використовують формулу теперішньої вартості ануїтету:

(7.4)

де PV_a – теперішня вартість довгострокового кредиту; А – щорічні виплати за кредитом; d – ставка дисконту.

Довгострокові фінансові зобов’язання охоплюють заборгованість підприємства за випущеними довгостроковими облігаційними позиками.

Випуск облігацій можна здійснювати за номінальною вартістю і за вартістю з дисконтом. У зв’язку з цим такі випуски по-різному відображають у балансі (звіті про фінансовий стан) підприємства.

Приклад 2.Підприємство випустило 2000 облігацій номінальною вартістю 1000 грн. за одиницю зі ставкою доходу 10% річних. Облігації продані за номінальною вартістю. Відсотки виплачують раз на рік – у кінці грудня. Строк погашення позики – через 5 років.

У звіті про фінансовий стан (балансі) підприємства будуть відображені довгострокові фінансові зобов’язання – 2000 тис. грн. (2000 ´ 1000) та відповідне збільшення суми грошових коштів.

Якщо довгострокові облігації викуплені зі знижкою (дисконтом), є два варіанти відображення зобов’язань у балансі (звіті про фінансовий стан). В першому варіанті балансову вартість облігацій визначають як різницю між номінальною вартістю та сумою неамортизованої знижки, а в другому – шляхом дисконтування вартості фінансового зобов’язання за облігаціями.

До складу довгострокових зобов’язань підприємства належать також зобов’я­зання за фінансовою орендою (лізингом). Лізинг – це складна торговельно-фінан­сово-кредитна операція, яка є формою оренди машин і обладнання, способом фінансування інвестицій і кредитування підприємств, а також способом активізації збутової діяльності. Лізинг можна трактувати як кредит, що надається в товарній формі.

Фінансовий лізинг –це договір лізингу, в результаті укладання якого майно, що замортизувалося не менш ніж на 60%, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Переваги фінансового лізингу як форми кредитування полягають у тому, що він дає змогу лізингоодержувачу користуватися майном, не вилучаючи значних сум з обороту для його придбання, зараховувати лізингові платежі на собівартість продукції, чим зменшувати оподатковуваний прибуток. Крім цього, у підприємств розширюються можливості технічного переоснащення виробництва, зокрема в умовах, коли отримати довгострокову позику дуже складно.

Сума плати за лізинг покриває повні витрати лізингодавця та забезпечує йому прибуток у формі комісійних. Вона може охоплювати відшкодування вартості об’єкта лізингу, відсотки за кредит, комісійні лізингодавцю та інші платежі, якщо вони були передбачені угодою.

Окрім цього, суму платежу за лізингом можна обчислити за іншою формулою:

(7.5)

де К – коефіцієнт, що враховує тип обладнання, строк оренди, кількість разів здавання в оренду тощо (для початкових розрахунків К рекомендовано брати за 0,5); d – відсоткова ставка (з урахуванням комісійних); В _п і В _з – відповідно первинна і залишкова вартість обладнання; А _в – річні амортизаційні відрахування.

За потреби розраховувати відсоткову ставку фінансування об’єкта лізингової угоди також можна за такою формулою:

(7.6)

Економічний ефект від лізингової операції (Е _л) можна оцінити таким чином:

Е _л = (А ´ n + В _з) – В _п. (7.7)

Серед короткострокових джерел фінансування діяльності підприємства най­більшу питому вагу займає комерційний кредит. Комерційний (товарний) кредит – це форма оптової реалізації продукції її продавцем на умовах відстрочки платежу, якщо остання перевищує звичайні строки банківських розрахунків. Зазначимо, що товарний (комерційний) кредит надається оптовому покупцю продукції на термін від одного до шести місяців. У процесі формування принципів кредитної політики стосовно покупців продукції вирішують два основних питання: а) в яких формах здійснювати реалізацію продукції в кредит; б) який тип кредитної політики варто обрати підприємству.

Інструментом комерційного кредиту є вексель, який визначає фінансові зобов’язання позичальника перед кредитором. Особливості комерційного кредиту полягають у тому, що суб’єктами кредитування є підприємства, він надається в товарній формі, а його середня вартість менша за середню вартість банківського кредиту. Крім цього, до переваг комерційного кредиту належать такі: оперативність надання, технічна нескладність оформлення угоди, можливість маневрувати оборотним капіталом. Разом з цим, необхідно враховувати, що комерційний кредит має обмежені можливості у часі та розмірах. Для кредитора він може бути надмірно ризиковим. Негативний вплив на нього можуть здійснювати банки через надто високі облікові став­ки при обліку векселів. Основними видами ризиків, які виникають при комерційному кредитуванні, є такі: зміна цін товарів, недотримання строків оплати поставок, банкрутство покупця, можливе подорожчання кредиту.

В комерційній діяльності кожне підприємство отримує відстрочки платежів від постачальників та надає відстрочки своїм клієнтам. Завдання фінансового менеджменту – знайти оптимальне співвідношення дебіторської і кредиторської заборгованостей. За цих умов кредиторська заборгованість може стати тимчасовим джерелом фінансових ресурсів для суб’єкта господарювання.

Застосування політики знижок при достроковій оплаті поставок має забезпечувати економічні вигоди постачальнику, тобто величина додатково отриманого прибутку від надання знижок мусить перекривативтрати від знижок.

Таким чином, спонтанне фінансування можна вважати способом кредитування діяльності підприємства, що базується на використанні системи знижок. При цьому таке кредитування не потребує забезпечення, маючи відносно тривалий строк для пільгових розрахунків.

Критеріями ефективності використання внутрішньої кредиторської заборгованості є отримання ефекту, який полягає в скороченні потреби підприємства в кредитах і витрат, пов’язаних з їхнім обслуговуванням.

(7.9)

де Е – ефект від використання внутрішньої кредиторської заборгованості; КЗ – середні залишки (або приріст) внутрішньої кредиторської заборгованості за звітний період; d – середньорічна відсоткова ставка за короткостроковим кредитом.

Заборгованість підприємства за виданими векселями відображають за номінальною вартістю безвідсоткових векселів або у разі відсоткових – за номінальною вартістю з додаванням нарахованих відсотків.

Таким чином, з метою оптимального збалансування структури позикового капіталу на підприємстві слід розробляти і втілювати стратегію управління залученням коштів, яка дає змогу забезпечити пошук ефективних джерел фінансування виробничо-господарської діяльності підприємства з урахуванням усіх обмежень і ризиків. Системне та цілеспрямоване управління залученням коштів сприятиме виявленню резервів для додаткового отримання ресурсів, підвищенню економічного потенціалу й конкурентних переваг підприємства на ринку.