Взаємодія психоконсультування з іншими видами психологічної допомоги

Як зазначалося у попередньому підрозділі, консультування виступає в ролі основи діяльнісного компоненту тому, що інформаційні завдання, питання формування знань про суспільство, відносини в групах, виховання захищеності, розвиток здатності особи до самодопомоги, вирішується в основному за допомогою психорозвивальних, психорегуляційних, психокорекційних, психодіагностичних та психотерапевтичних методів і прийомів [55].

У психологічному консультуванню використовуються методи такого виду надання психологічної допомоги як психодіагностика. На думку Г.Колєснікової: «…психодіагностика необхідна для постановки більш точного діагнозу; для оцінки індивідуальних особливостей клієнта; коли застосовується новий метод; тестування саме по собі має психотерапевтичне значення (встановлення контакту, зняття напруги, почуття значимості); результати тестування корисні для спостереження динаміки стану клієнта й оцінки результатів»[135,с.81-82].

Слово «корекція» має первинне значення – виправлення. Тому здійснення психологічної корекції опирається на визначене розуміння «норми і патології», яке залежить від тих чи інших теоретичних уявлень і практичних завдань (наприклад, у випадку асоціативної поведінки). Існує визначення психологічної корекції як спрямованого психологічного впливу на певні психологічні структури з метою забезпечення повноцінного розвитку і функціонування індивіда [183,с.412]. При цьому потрібно зазначити, що психологічна корекція може реалізовуватися в різноманітних галузях людської практики: медицині, педагогіці, соціальній роботі, де вирішуються і профілактичні завдання. Психопрофілактика розглядається як однин із різновидів психологічної допомоги і спрямована на попередження психічних захворювань, реабілітацію психічно хворих, а також на збереження, покращення і закріплення психічного здоров’я. В останньому аспекті часто використовується поняття «психогігієна». Щодо висвітлення цілей і завдань психопрофілактики і психогігієни існують різноманітні погляди[183,с.417]. У загальному ж до видів психопрофілактичної і психогігієнічної роботи можуть бути віднесені і консультування, і корекція, і психотерапія[12; 27; 55].

На сучасному етапі існують відмінності в розумінні психотерапії, які залежать від теоретичних наукових установок і практичних підходів. Термін «психотерапія» не являється суто медичним поняттям, так як існує філософська і психологічна модель психотерапії, яка будується на трактуванні первинного значення цього слова – «зцілення душею»[183,с.447]. У цьому значенні мета психотерапії полягає не у виліковуванні від «психічних розладів», а в допомозі у процесі становлення і рості особистості. У розумінні психотерапії існує і загальне визнання того, що це особливий вид професійної діяльності, побудований на міжособистісній взаємодії і впливі психологічними засобами при наданні допомоги у вирішенні проблем і труднощів психічного характеру, що вимагає спеціальної підготовки спеціаліста[135,с.14].

У професійному середовищі спеціалістів психологічної допомоги найбільше розповсюдження отримали терміни «психологічне консультування» і «психотерапія». Дискусія про відмінності цих термінів особливо гостро розгорнулася у західних країнах в 1970-рр. (у вітчизняній психології у 1990-х рр.) і, в більшості випадків, викликана юридичними аспектами консультативної практики[55; 97].

Так як психотерапія являється лікувальною спеціальністю, нею за законом може займатися тільки особа, яка має вищу медичну освіту. В той же час психологи не тільки хотіли, могли й успішно працювали у сфері психотерапії, але й були підготовлені для подібної практики краще лікарів, особливо у західних методах психотерапії (групової психотерапії, сімейної терапії, психодинамічної терапії). Поява таких термінів, як «психологічна корекція», «нелікувальна психотерапія», «психологічна терапія», «неклінічна психотерапія» була спробою обійти вказане законодавче обмеження. Більшість спеціалістів указують на неможливість проведення чіткої границі між цими термінами і навіть пропонують використовувати їх як синоніми.

На думку В.Макарова, основна мета психотерапії – виховання гнучкості, уміння знаходити нові, ефективні стратегії поведінки; накопичувати і раціонально використовувати енергетичні ресурси; забезпечувати активність, ентузіазм, оптимізм; знаходити, зберігати і розвивати ресурсні стани. Психотерапія, в основному, займається не постановкою цілей, а засобами їх досягнення. Тому для багатьох психотерапія, в першу чергу – набір технологій для досягнення поставлених цілей[98].

Безперечно, приведене висловлювання більше характеризує цілі консультування, ніж клінічної лікувальної практики. Невипадково у самій психотерапії виділяють «шість моделей»: медичну, психологічну, соціальну, педагогічну, філософську і не диференційну.

Робота у медичній моделі: психотерапевт зайнятий лікуванням і профілактикою захворювань і розладів здоров’я. До цієї моделі відноситься класичне розуміння психотерапії як сфери медицини, як спеціальності, що практикується у лікувальному закладі спільно з лікарями інших спеціальностей[97; 98].

Психотерапія в її психологічній моделі зайнята психологічними проблемами, порушеннями адаптації і, умовно кажучи, неуспішністю людини, групи, сім’ї. Тобто, такими порушеннями, які не досягають рівня виражених розладів здоров’я. За всіма ознаками, людину, яка звернулася за психологічною допомогою у межах цієї моделі, потрібно називати «клієнтом», а не використовувати медичний термін «пацієнт». Як ілюстрацію можна навести висловлювання В.Польстер і М.Польстер, які описують перехід психотерапевтів від медичної до психологічної моделі: «Ми тільки «лікували людей» до тих пір, поки не стало зрозуміло, що «психічна хвороба» – це соціальний ярлик на людині. Пізніше з’явився термін «ріст». Сьогодні переважна частина людей приходять до пошуку кращих форм життя, в більшості випадків не думаючи про лікування, піклуючись про самовдосконалення й особистий розвиток»[97].

Психотерапія в педагогіці у нашій країні тільки починає розвиватися. Тут існує два основні напрями: терапевтична робота з особистостями педагогів, а також – з учнями та їх сім’ями. Н.Пезешкіан зазначає, що «…іншому читачу може показатися дивним те, що ми розглядаємо проблеми виховання разом з проблемами партнерства, шлюбу і міжособистісних стосунків. Коли ми думали, чи допустиме взагалі таке об’єднання, наші роздуми майже з категоричною необхідністю приводили нас до думки про те, що потрібно розлучитися з обмежуючими уявленнями про виховання як вплив батьків на дітей. Ми дослідили основні принципи виховання у всіх формах міжособистісних взаємостосунків…»[97].

Психотерапія в її соціальній моделі спрямована на формування адаптивної поведінки людини у суспільстві, яке безперервно змінюється. Підходи і методи такої психотерапії можуть використовуватися в різноманітних соціальних групах: сім’ї, навчальному класі, трудовому колективі, релігійній общині, населеному пункті, регіоні, державі.

Завдання соціальної психотерапії – з допомогою психотерапевтичних впливів не тільки лікувати хворобу, здійснювати психогігієнічні і психопрофілактичні заходи, але й покращити соціальну поведінку індивіду. При цьому не робиться розмежування між «нормальними» людьми й представниками маргінальних груп: «психічно хворими», «злочинцями», «безробітними» і т.д. Більше того, представники кожного поважаючого себе методу сучасної психотерапії підкреслюють ефективність свого методу саме на прикладі з маргінальними клієнтами. У межах цієї моделі підкреслюється наявність тісного зв’язку між «соціальним», «медичним» (включаючи «психічне») здоров’ям суспільства[183].

Філософська модель психотерапії зайнята світоглядом особистості. Глибинна психотерапія рідко обходиться без аналізу міфології. Така робота часто приводить до формування нової ієрархії міфів і системи вірувань, що, в свою чергу, може змінити адаптивні можливості людини, вплинути на її почуття гармонії зі самою собою й оточуючим її світом[97].

Таким чином, із вищезазначених визначень моделей психотерапії можна зробити аргументований висновок, що психотерапія і психологічне консультування у більшості випадків застосовують одні й ті ж самі психологічні засоби впливу, використовують як наукову основу психологічні теорії, здійснюються не тільки в професійних межах, але й у спонтанній, любительській практиці («дикий психоаналіз», «кухонна терапія» та ін.)[193].

Як консультування, так і корекція і психотерапія можуть здійснюватися у різноманітних формах: індивідуальній, груповій, самостійній, опосередкованій, крім цього, можуть бути використані й спеціальні форми психологічної допомоги[116,с.15].

Психологічне консультування, психологічна корекція і психотерапія — це різні рівні психологічної допомоги. Вони тісно поєднані і багато в чому безпосередньо переплітаються. Разом з тим є певні відмінності, пов'язані з межами й обсягом втручання, що дає нам змогу зробити поділ цих сфер діяльності.

Так, відомий спеціаліст у цій сфері Нельсон-Джоунс розглядає психологічне консультування як психологічний процес, орієнтований на профілактику і розвиток. Він виділяє в консультуванні цілі, пов’язані з корекцією (наприклад, подолання тривоги чи страху) і з розвитком (наприклад, розвиток комунікативних навиків). На його погляд, консультування переважно є корекційним, це забезпечує виконання профілактичних функцій. Розвиток пов’язаний з вирішенням завдань індивіда на різноманітних етапах життя (професійне самовизначення, відокремлення від батьків, початок самостійного життя, створення сім’ї, реалізація власних можливостей, розкриття ресурсів та інше). Велике значення приділяється підвищенню особистої відповідальності за власне життя. Кінцева мета консультування – навчити клієнтів надавати допомогу самим собі, стати для самих себе консультантами. Нельсон-Джоунс бачить відмінності між психотерапією та психологічним консультуванням в тому, що психотерапія робить акцент на особистісних змінах, а консультування – на допомозі людині в кращому використанні власних ресурсів та покращенні якості життя. У відмінності від психотерапії більша частина інформації, отриманої від консультування, проявляється у свідомості клієнта в інтервалах між заняттями (сесіями), а також в періоди, коли клієнти пробують допомогти собі самі після закінчення консультування[165].

О.Бондаренко розглядає співвідношення цих рівнів за наступними параметрами [39]: проблематика, об'єкт і предмет діяльності, зміст діяльності, методи і психологічні парадигми допомоги, мета і результати.

Відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає у відмовленні від концепції хвороби й орієнтованість на психічно здорову особистість, частіше на її сьогодення і майбутнє. Психокорекція призначена як для здорових людей, у яких є проблеми, так і для людей, які перебувають у стані "ще не хворих, але вже не здорових", – на думку А.Співаковської [195], тобто людей з дезадаптованою поведінкою і невротичним реагуванням, що формується. Людей, які потребують консультативної чи корекційної допомоги, називають клієнтами.

Клієнт — це нормальна, фізично і психічно здорова людина, у житті якої виникли проблеми психологічного чи поведінкового характеру, яка не здатна вирішити їх самостійно і тому потребує сторонньої допомоги [173].

Людей, які звертаються до психотерапевта, традиційно називають пацієнтами, оскільки психотерапія історично тісно зв'язана з психіатрією; серед психотерапевтів досить часто зустрічаються і психіатри, що одержали спеціальну підготовку.

Пацієнти психотерапевта — невротики. Невротик відрізняється від нормальної людини тим, що хоча він і усвідомлює реальність, але ніяк не може бути щасливим, тому що не приймає її (свою зовнішність, свій характер, оточуючих людей, навколишню дійсність). Таким чином, перефразовуючи психотерапевта А. С. Співаковську, визначимо психотерапію як метод лікування, а психологічне консультування і психокорекцію – як метод профілактики [195]. Тобто, існують погляди, відповідно до яких основна відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає в тому, що клієнт (здорова чи хвора людина, яка висвітлює проблеми екзистенційної кризи, міжособистісних конфліктів, сімейних труднощів чи професійного вибору) сприймається консультантом як дієздатний суб’єкт, який відповідальний за вирішення своєї проблеми. Така позиція є не зовсім виправданою. У психотерапії клієнт в більшості випадків також є дієздатним суб’єктом, а проблемі особистої відповідальності відводиться досить важлива роль і в процесі психотерапії.

Ю. Альошина вважає, що вже локус скарги клієнта може вказувати на те, якої – консультативної чи психотерапевтичної – допомоги він потребує [12]. Якщо в людини, що звернулася по допомогу, екстернальний локус скарги (тобто він підкреслює негативну роль інших у виникненні власних життєвих труднощів), наприклад: "Моя дочка дуже нестримана, і тому ми постійно сваримось" чи: "Мій керівник робить мені зауваження без усякого приводу", — це клієнт психолога-консультанта [12].

У ситуації, коли клієнта турбує власна нездатність контролювати і регулювати свій внутрішній стан, потреби і бажання (інтернальний локус скарги), і він говорить: "Я дуже запальна, не можу себе стримати, постійно кричу на дочку" чи "Не можу зрозуміти, що я роблю не так, що постійно одержую зауваження від начальника", — частіше це клієнти, що потребують і готові до прийняття психотерапевтичної допомоги.

Таким чином, якщо клієнтом уже пророблена певна робота з аналізу власних проблем і невдач і він сприймає самого себе відповідальним за те, що з ним відбувається — це дозволяє йому перейти до більш глибокого і відвертого самопізнання в процесі психотерапії.

Іншою відмінністю консультативної і психотерапевтичної допомоги є специфіка роботи зі скаргою. При психотерапевтичному впливі скарги як такі відіграють незначну роль, оскільки вже на початкових етапах роботи вони поглиблюються і переформульовуються. Крім цього, психотерапевт надає особливого значення аналізу глибинних пластів психіки, минулому досвіду клієнта, обговорює з ним його сни й асоціації, приводить до розуміння причин патогенних переживань і поведінки й у такий спосіб сприяє вирішенню особистісних проблем (Урсано P., Зонненберг С, Лазар С, 1992) [2].

Брамер і Шостром (1982), говорячи про співвідношення консультування і психотерапії, умовно поділяють їх за двома полюсами континуума. На одному робота професіонала торкається в основному ситуативних проблем, які розв’язуються на рівні свідомості й виникають у клінічно здорових індивідів. Тут знаходиться сфера консультування. На іншому полюсі – велике прагнення до глибинного аналізу проблем з орієнтацією на підсвідомі процеси, структурну перебудову особистості. Тут знаходиться сфера психотерапії. Сфера між полюсами належить діяльності, яку можна назвати як консультуванням, так і терапією[71].

Перре і Бауманн, розглядаючи співвідношення психологічного консультування і психотерапії, в якості відмінностей вказують на наступні: а) у психологічному консультуванні серед засобів впливу на першому місці знаходиться інформаційність (передача інформації людині, яка звернулася за допомогою); б) психологічне консультування в медицині виконує в основному функцію гігієни і профілактики; в) у межах консультування аналізуються варіанти рішень конкретної проблеми, але їх здійснює сама людина і не в межах консультування, а самостійно; г) у практиці консультування зміни відбуваються після закінчення самого консультування без супроводу спеціалістом, у психотерапії – сутністю є сам процес змін, який супроводжується спеціалістом.

Б.Карвасарський характеризує подібності й відмінності між психотерапією та психологічним консультуванням як видами психологічного втручання.

Основні характеристики за Б.Карвасарським [183]:

1. Засоби впливу (методи): психотерапія і психологічне консультування використовують психологічні засоби впливу, однак в психологічному консультуванні інформування є ведучим прийомом.

2. Цілі: психотерапія і психологічне консультування мають своєю метою досягнення більш виразних позитивних змін в когнітивній, емоційній та поведінковій сферах у бік збільшення їх ефективності, психотерапія при цьому спрямована на досягнення значних особистісних змін, а консультування – на допомогу людині в кращому використанні власних ресурсів та покращенні якості життя.

3. Функції: психотерапія виконує функцію лікування і частково реабілітації, а психологічне консультування – профілактики і розвитку (природно, що мова йде про домінуючі спрямування психотерапії та психологічного консультування, так як у певних випадках ці функції можуть переплітатися).

4. Теоретична обумовленість: психотерапія і психологічне консультування мають в якості своєї наукової основи психологічні теорії.

5. Емпірична перевірка: психотерапія і психологічне консультування потребують вивчення ефективності впливів.

6. Професійні дії: психотерапія і психологічне консультування здійснюються спеціалістами в професійних межах.

7. Довготривалість впливів: психотерапія триває не менше 15-20 сеансів, психологічне консультування може обмежитися 1-5 сеансами.

8. Місце змін: у психотерапії зміни відбуваються безпосередньо в процесі терапії і являються сутністю психотерапевтичного процесу, в психологічному консультуванні аналізуються варіанти рішень конкретної проблеми, але рішення і зміни здійснюються людиною не в процесі консультування, а після його закінчення.

9. Рівень самостійності клієнта: у психотерапії процес змін супроводжується психотерапевтом, у психологічному консультуванні зміни здійснюються людиною самостійно без супроводу консультанта.

Г.Колєснікова вважає, що психологічне консультування відрізняється від інших видів психологічної допомоги тим, що клієнту відводиться більш активна роль. Якщо у процесі психокорекції й психотерапії більшу частину відповідальності бере на себе психолог, то у консультуванні основна психокорекційна робота проводиться самим клієнтом. І, відповідно, відповідальність за кінцевий результат також несе клієнт. Психолог відповідає за правильність своїх висновків і змісту проблеми та за професійну обумовленість рекомендацій щодо вирішення цієї проблеми[135, с.9].

Таким чином, основні види психологічної допомоги при наявності визначених, а іноді й спірних відмінностей мають і характерні для всіх них особливості. Їх загальною метою являється допомога і підтримка особистості в процесі її становлення і розвитку та при виникненні різноманітних проблем і критичних ситуацій. Надання цієї допомоги здійснюється спеціальними психологічними способами і методами у безпосередньому спілкуванні й взаємодії з людиною.

Безсумнівно, границі між психотерапією і консультуванням досить умовні, що не раз відзначалося різними авторами [55; 135; 146]. Тобто, провести границі між двома цими видами психологічної допомоги дуже важко. Узагальнюючи існуючі погляди спеціалістів щодо відмінностей психологічного консультування і психотерапії, можна сказати, що перший контакт спеціаліста в галузі психологічного здоров’я (тобто психолога, психіатра, психотерапевта чи психоаналітика) і людини, яка звернулася за допомогою, завжди починається з консультування і, в залежності від мотивації й проблем, може призвести до короткотривалого пропрацювання окремої проблеми чи необмеженої в часі інтенсивної терапії. В більшості випадків, тривалість та інтенсивність (кількість сеансів у тиждень) психотерапії суттєво розширює її можливості у порівнянні з психологічним консультуванням. Неврози і більш суттєві психічні розлади, як правило, вимагають психотерапевтичного чи психоаналітичного втручання, а інколи й поєднання з психофармакологічним лікуванням у психіатра [148].

Хоча, найбільш авторитетна в Європейському союзі професійна організація, яка об’єднує у своїх лавах консультантів із різних наукових шкіл, – Європейська асоціація психотерапевтів офіційно використовує подвійний термін «психотерапія/консультування», аргументуючи це тим, що розмежування цих двох сфер психологічної допомоги – складне завдання тому, що в багатьох випадках професіоналу важко сказати, займається він психологічним консультуванням чи психотерапією. Як і в консультуванні, так і в психотерапії, як уже зазначалося, використовуються ті ж самі професійні навики; вимоги, які висуваються у консультуванні і психотерапії подібні. У двох випадках допомога клієнту побудована на взаємодії між консультантом (психотерапевтом) і клієнтом. Через труднощі розподілу цих двох видів надання психологічної допомоги деякі практики використовують поняття «психологічне консультування» і «психотерапія» як синоніми, аргументуючи свій погляд подібністю діяльності психотерапевта і психолога-консультанта [55; 75; 156].