Лекція: Банківська система України

1. Поняття банківської системи України та її елементи

2. Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та банківського нагляду.

3. Правовий статус комерційного банку.

 

1. Поняття банківської системи України та її елементи

 

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінан­сових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйл і з'явилися в епоху Відродження в італійських містах. Як пра­вило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключ­не право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучен­ня до вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах поворот­кості, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківсь­ких рахунків і здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих «не грошових» кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської систе­ми та, відповідно, розробку і прийняття національного банківського законодавства. У прийнятому 20 березня 1991 р. Законі України «Про банки і банківську діяльність» банками визнавалися установи, функ­цією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, органі­зацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахунко­ве обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій¹.

Водночас зміни, що відбулися в національній економіці та політич­ному житті країни, потребували реформування банківського законо­давства та врегулювання на рівні законів багатьох питань, які до того моменту залишалися врегульованими лише на рівні нормативно-пра­вових актів НБУ. Нова редакція Закону України «Про банки і банків­ську діяльність», прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спряму­вання державної політики на уніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного законодавства щодо законодавства ЄС.

Законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має ви­ключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошо­вих коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 2) *. З цього визначення випливає суть банківської діяльності та її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, має роз­глядатися як один з елементів фінансової діяльності держави.

Складний комплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного та диспозитив­ного методів правового регулювання тягнуть за собою і теоретичні проблеми у дослідженні її правової природи та віднесенні до конк­ретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій відносить пра­вовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінан­сових, і до господарських, і до цивільних. У той же час доцільно роз­глядати банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут.

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій: 1) прийняття грошових вкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; 3) здійснен­ня розрахунків між клієнтами. Зазначені операції є базовими і утво­рюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на по­няття «базова операція», банки можна класифікувати на: а) універ­сальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші², та б) спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку.

Чинне законодавство України, зокрема Закон України «Про бан­ки і банківську діяльність», дає нормативне закріплення поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані, зо­крема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові)¹. За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяль­ності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками опе­рацій.

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю право­вих дій, що здійснюються певними суб'єктами в формі, яку вимагає закон або договір. Уданому аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку².

Банк також слід розглядати як підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливість бан­ківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона об'єктивно потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства.

Відповідно комерційні банки мають право здійснювати три гру­пи угод:

1) банківські операції, які становлять безпосередній предмет діяльності;

2)угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпе­чення організаційних і матеріальних передумов роботи банку (при­дбання паперу, оренда приміщень тощо);

3)ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством,
але не включених у другу групу (наприклад, заснування інших
підприємств та організацій).

У сучасній теорії банківської справи при характеристиці банків­ських угод, як правило, застосовується поділ банківських операцій на три групи: активні, пасивні та комісійні. Активні операції спря­мовані на використання ресурсів банку (наприклад, надання кре­дитів, здійснення лізингових операцій).

Пасивні операції спрямовані на залучення коштів. Власний капі­тал банку, наявний під час його утворення, становить незначну час­тину його ресурсів. Головна частина — депозити клієнтів. Депозити поділяються на поточні (гроші видаються на вимогу вкладника у будь-який час) та строкові (гроші можуть бути зняті з рахунків лише че­рез встановлений строк).

Комісійні операції — це посередницька діяльність банку: обслу­говування платежів клієнтів, отримання грошей за борговими зобо­в'язаннями (векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інка­сація, зберігання валютних цінностей та цінних паперів тощо.

Банківська діяльність може мати лише професійний характер і є виключною. Водночас її слід розглядати як підприємницьку діяльність, що має певну специфіку і певні, притаманні лише їй, особливі риси. Враховуючи те, що банки є суб'єктами підприємницької діяльності, вони підпадають під діяння загальних правових принципів, що ви­значають статус суб'єкта підприємницької діяльності, у тому числі встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України, законами України «Про підприємництво», «Про підприємства», «Про господарські товариства», «Про власність» тощо.

Банківське законодавство повинно забезпечувати на належному рівні регулювання банківських правовідносин, які мають цілу низку особливих ознак. Зокрема, банківським правовідносинам притаман­на наявність спеціального суб'єкта — банку або кредитної органі­зації та спеціального об'єкта — фінансових інструментів (грошей у безготівковому та готівковому вигляді, цінних паперів, валютних цінностей). У банківських правовідносинах завжди прямо або опо­середковано бере участь держава. І ще одна риса — відсутність вільного вибору у сторін щодо визначення форм правовідносин та правил їх реалізації, що дає підстави стверджувати про наявність імперативного методу правового регулювання у зазначених суспіль­них відносинах.

Підставами для виникнення, зміни або припинення банківських правовідносин є правові норми, що містяться у законодавчих актах, підзаконних актах (у першу чергу, це нормативні акти центрального банку); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські опе­рації); договорах або угодах кредитно-фінансових установ як між собою, так і з клієнтами (юридичними та фізичними особами).

Аналізуючи нормативно-правову базу, можна визначити низку особливостей, які характерні саме для банківського законодавства. По-перше, йдеться про міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність. До норм банківської сфери діяльності належать також норми публічного (конституційне, фінансове, адмі­ністративне, господарське, кримінальне) та приватного (цивільне, ци­вільно-процесуальне) права. Отже, можна говорити про комп­лексність банківського законодавства.

Банківське законодавство — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відно­сини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (струк­туру).

Основні джерела банківського права можна викласти в такій по­слідовності: Конституція (Основний Закон) України; загальні зако­ни; спеціальні закони; укази Президента України та постанови Кабі­нету Міністрів України; нормативні акти Національного банку Ук­раїни; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні пра­вові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Свою дію нормативно-правові акти у сфері банківського права спрямову­ють на регулювання відносин, одним з учасників яких обов'язково­го виступають банківські установи, що є елементом банківської си­стеми країни.

Банківська система — складова фінансової системи країни, що підпадає під загальну дію економічних законів, які діють у грома­дянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопо­в'язаною, має загальну мету та завдання.

Банківська система виступає складовою кредитної системи дер­жави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що існують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період).

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка осно­вана на взаємовідносинах між банками у двох площинах — по вер­тикалі та по горизонталі. По вертикалі — відносини підлеглості між центральним банком як таким, що керує, управляє і низовими лан­ками — комерційними банками; по горизонталі — відносини рівно­го партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміні­стративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інте­реси двох категорій клієнтів — комерційних банків і урядових струк­тур, причому перевага віддається функціям «банк банків» та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових по­слуг.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність». Банки в Україні функціонують як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інве­стиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного бан­ку. За формою власності банки можуть бути державними або такими, що основані на приватній формі власності. Зокрема, державний банк — це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі. Держав­ний банк створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, його статут затверджуються відповідною постановою уряду. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік передба­чаються витрати на формування статутного капіталу державного бан­ку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснувати державний банк. Висновок Національного банку України також обо­в'язковий у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винят­ком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.

Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, че­рез органи управління державного банку. Органами управління дер­жавного банку є наглядова рада та правління банку. Органом конт­ролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначається наглядовою радою державного банку.

В Україні, крім Національного банку України, державними бан­ками є Ощадний банк України та Український експортно-імпортний банк.

Відповідно до чинного законодавства в Україні можуть заснову­ватися і кооперативні банки. Вони створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) коо­перативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протя­гом одного року збільшити їх кількість до мінімально необхідної діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації. Учасниками центрального коопера­тивного банку є місцеві кооперативні банки. В Україні у 2002 р. був створений перший кооперативний банк із місцевим статусом.

Всі інші банки, що діють в Україні, створені або у вигляді акціо­нерних товариств, або товариств з обмеженою відповідальністю і діють як комерційні банки. Вони можуть засновуватися резидента­ми України, за участю нерезидентів або лише нерезидентами (таких банків у країні нині налічується 7).

Порядок створення, реєстрації та ліцензування банківських ус­танов визначається Законом України «Про банки і банківську діяльність», а також положеннями НБУ, зокрема Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень; Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні; Положенням про порядок видачі банка­ми банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконан­ня окремих операцій тощо¹.

Одним із істотних питань, яке має розв'язати банківська система країни — це капіталізація банківських установ відповідно до вста­новлених нормами права вимог. Капітал покликаний захистити інте­реси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду певною мірою відповідальні за збереження коштів вкладників, тому що од­ним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банків­ської системи та захист клієнтів. До капіталу мають пред'являтися дві вимоги — мінімальний розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» мінімаль­ний розмір статутного капіталу визначений у таких розмірах: для місцевих кооперативних банків — 1 млн євро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, — З млн. євро; для банків, що здійснюють діяльність на всій території України, — 5 млн. євро.

Раніше питання капіталізації та встановлення мінімальних розмірів статутних фондів комерційних банків визначалися такими актами, як: постанова Верховної Ради України від 1 лютого 1996 р. (на 1 січня 1998 р. мінімальний капітал встановлювався в сумі, екві­валентній 1 млн. екю); постанова НБУ від ЗО березня 1999 р. № 147, якою цей строк був пролонгований. Постановою НБУ від 31 березня 1999 р. № 156 було визначено, що в строк до 1 липня 1999 р. банки зобов'язані забезпечити нарощування капіталу в розмірах, перед­бачених для збереження ліцензій на відповідні види банківської діяльності. Капіталізаційна програма НБУ, розрахована до 2007 р., визначає, що залежно від статусу фінансові установи станом на 1 січ­ня 2004 р. повинні сформувати нові нормативи мінімального капіта­лу: міжрегіональні банки — 5,5 млн. євро, регіональні — 3,5 млн. євро, місцеві — 1,15 млн. євро.

Однією з особливостей функціонування національної банківсь­кої системи є висока концентрація банківського капіталу. Зокрема, більше половини капіталу зосереджено в 20 найбільших банках. Най­більший капітал за підсумками 2003 р. має АППБ «Аваль», який збільшив цей показник протягом року на 36,37% і який становить 5977,65 млн. грн.¹

Відповідно до вимог НБУ банки повинні створювати такі цільові фонди коштів: 1) фонд для покриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для покриття ризиків від сумнівної дебіторської заборгова­ності; 3) фонд гарантування вкладів населення; 4) фонд зниження ризиків по роботі з цінними паперами. Зазначені фонди створюють за рахунок доходів від банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантією забезпечення інтересів клієнтів у разі неплатоспромож­ності банку, а з іншого — призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його можливості використовувати власні кошти. Водночас можна відзначити позитивну діяльність НБУ в на­прямі зменшення ставок резервування.

Характеризуючи правовий статус комерційних банків, слід ви­значити особливе місце в банківській системі системоутворюючих банків. Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» системоутворюючий банк — це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 % загальних зобов'язань банківської системи. Це такі вітчизняні банки, як «Аваль», Приватбанк, Промінвестбанк, Ощад­банк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк та УкрСиббанк.

Банківські установи можуть створювати відокремлені підрозділи — філії, відділення, представництва. Найбільшу кількість філій в Україні мають системоутворюючі банки, в першу чергу ПІБ і Ощадбанк Ук­раїни, що пов'язано з історичними особливостями їх утворення. По­ступово зростає мережа філій великих банків. Протягом січня — червня 2002 р. мережа банківських філій збільшилася на 27 одиниць і становила 1350 філій. Тим більше, що однією з найпоширеніших форм здійснення банківської діяльності на ринках інших країн є на­дання банками послуг через свої зарубіжні філії. Зокрема, в Україні протягом 2003 р. особливістю стане вихід до регіонів фінансових ус­танов з іноземним капіталом.

Поряд з окремими банками, що діють на ринку позичкових капі­талів, чинне законодавство України встановлює правові підстави для створення банківських об'єднань. Приймаючи відповідні нор­ми, автори законопроекту «Про банки і банківську діяльність» ста­вили за мету за рахунок створених банківських об'єднань розв'я­зати проблему докапіталізації банківських установ, що є однією з найгостріших в останні роки. Згідно із законодавством банки ма­ють право створювати банківські об'єднання таких типів: банківсь­ка корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдинго­ва група. Крім того, банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з додержанням вимог антимонопольного законо­давства України.

Однією з умов створення банківського об'єднання є отримання попередньої згоди НБУ. Державна реєстрація об'єднання проводить­ся центральним банком шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишається право само­стійного вибору об'єднання, до складу якого він готовий (або за пев­них умов змушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до одного банківського об'єднання. Враховуючи принцип добровільності у створенні банківського об'єднання, так само розв'язується питання виходу з об'єднання.

Отже, реєстрація банків та ліцензування їх діяльності, банківсь­кий нагляд і аудит на основі аналізу звітності та економічних норма­тивів становлять базу для всебічного регулювання діяльності банків­ського сектора з боку НБУ. Слід зазначити, що одними з найістотні­ших рис банківського сектора України є його незначна питома вага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в не­значній кількості банків. За умов змішаної економіки, розвитку ма­лого і середнього бізнесу численна мережа банків різних типів є кон­че необхідною.