Фольклорно-обрядові танці Ознайомлення з видами танців.Маланки. Кози.

У недалекому минулому цей звичай був розповсюджений на значному просторі України — від Карпат до Слобожанщини. Внаслідок тісних і тривалих етнокультурних контактів українців із східнороманським населенням новорічна «Маланка» отримала певне розповсюдження серед молдаван і румунів, у яких зафіксовані її сучасні варіанти і версії.

Структура традиційних карнавальних образів «Маланки» багатопланова і відображає різні етапи уявлень людей про навколишній світ. Вона включає в себе маски тварин — «кози», «коня»; «бика», «журавля»; пов’язані з культом предків маски «баби» і «діда»; демонологічних персонажів — «чорта» і «смерті»; соціально-побутових — «піп», «пан», «економ», «жандарм»; етнічні — «єврей», «турок», «циган», «гуцул» та ін.

У карпатсько-придністровському регіоні згідно з давньою традицією роль «Маланки» (головного обрядового персонажа) виконував неодружений хлопець, переодягнений у жіночий костюм. Кількість масок залежала від місцевості та істотно варіювалась. У характері організації і поведінці українських колядних дружин — «маланкарів» — чимало спільних рис з болгарськими «кукерами», румунськими «келушарами», молдавськими «мошами» та іншими ритуальними спілками парубочої молоді Карпато-Балканського регіону.

Походження обряду «Маланки» вивчене ще недостатньо. Його джерела, як і джерела обряду «Коза», сягають глибинних пластів слов’янського язичницького світогляду, а, можливо, й взагалі індоєвропейських уявлень. Первісна функція святкових церемоній — заклинально-магічна. За допомогою пісні, слова, танців, певних ритуалів члени сільської територіальної общини — «громади» — намагалися забезпечити здоров’я, врожай, добробут, приріст сім’ї, домашньої худоби у Новому році. Характерні в цьому плані такі символічні дії ряджених, як оранка по снігу, імітація сівби і молотьби, танці-стрибки на току тощо, покликані «пробудити землю» і сприяти досягненню багатого врожаю. Існують підстави вважати, що за фольклорними персонажами «Маланки» та її супутника «Василя» криються міфологічні образи давніх слов’янських божеств — Макоші і Велеса. Звичайно, ця реконструкція носить гіпотетичний характер і вимагає більш детальної аргументації.

Уже в XIX ст. обряд «Маланка» суттєво трансформувався, перетворившись на святкову розвагу, своєрідний сільський карнавал, домінуючу роль в якому відігравали шлюбні мотиви (учасники обходів відвідували в першу чергу двори, де були дівчата, які досягли шлюбного віку). У супроводі музик і хору співаків ряджені цілу ніч ходили селом. Під вікнами обов’язково виконували ритуальну пісню про Маланку-Подністрянку. Вона розповідає про молоду господиню, яка в одних варіантах випасала качурів або коней, у других — «шовки пряла», у третіх — «біль білила» тощо.

Увійшовши до хати, масковані учасники процесії розігрували веселі сценки. Відповідно до законів карнавальної інверсії Маланка зображала господиню, яка все робить не до ладу. Вона миє піч водою, б’є посуд, лавки підмазує глиною, підмітає сміття від порога на середину хати тощо. Карикатурний портрет «гулящої та ледащої молодиці» немовби слугував попередженням для дівчат, що стояли на порозі шлюбного життя. Таким чином, в ігровій формі учасники рядження по-своєму утверджували норми народної моралі, виконували певну виховну функцію.

Знайшли відображення в ритуалі «Маланка» й пережитки культу предків. За давніми міфологічними уявленнями кілька разів на рік, на великі свята, померлі підіймаються з могил, щоб провідати своїх близьких. Належність персонажів рядження до вихідців з «того світу» відтворюється в обряді «Маланка» за допомогою символіки «антиповедінки», складовими компонентами якої були ритуальні бешкети, ритуальна крадіжка, ритуальне лихослів’я тощо. Увечері на Маланки в селах практикувалися жартівливі крадіжки речей, господарського інвентаря, худоби тощо. Сусіди «крали» в сусідів, дівчата у хлопців і навпаки. Усе забране в новорічну ніч поверталось господарям, але для цього їм необхідно було заплатити викуп, тобто пригостити. У деяких місцевостях ігрові крадіжки з двору дівчини вважались прелюдією майбутнього сватання.

Таким чином ритуальне переодягання ряджених на свято Маланки має давнє язичницьке походження і пов’язане з культами предків та родючості.

15.12 Фольклорно-обрядові танці. Пактичне заняття, розучування танцю «Кози»

Про велику популярність цієї маски в Україні свідчить те, що у неї переряджалися не лише усвяточне дванадцятидення, а й на Масляну (Колодія), а також на весіллях і похоронах (маються на увазі так звані ігри при мерці в побуті населення Карпат і Прикарпатської смуги).

Різдвяно-новорічний обряд «Коза» типовий передусім для зони Полісся (як українського, так і білоруського), де були зафіксовані найбільш давні й розгорнуті його варіанти. Обряд цікавий як релікт старовинного ритуального дійства, в якому воєдино зливалися магія, спів, музика, драматичні елементи, танці. Його ядро становила календарна пісня «Го-го-го, коза» із сюжетно пов’язаним одночасним танцем-пантомімою ряджених виконавців. До прийняття християнства він міг входити до системи міфологічних уявлень і язичницьких церемоній, пов’язаних з початком весняного Нового року (звідси мотив «ярої кози»). Пізніше внаслідок реформи календаря обряд був перенесений на зимові святки.

Костюм і маска ритуальної кози у різних районах оформлювалися неоднаково. Звичайно роль кози виконував молодий хлопець, одягнений у кожух навиворіт. У руках він носив примітивне опудало тварини, вирізане з дерева, в якого випалювалися ніздрі, а замість очей були блискучі бляшки чи ґудзики. Голова «кози» оснащувалася рухомою нижньою щелепою з борідкою, яка кумедно клацала під час вистави. На роги «козі» могли чіпляти дзвіночок і прикрашати їх різнокольоровими стрічками.

Конструктивну основу убранства «кози» нерідко складали: упряжна дуга, двозубі вила, сито, віник, сокира й інші побутові предмети. Вже у ХІХ ст. зооморфна маска подекуди трансформувалась у комічний образ «кози-дівчини», що підкреслювалося за допомогою таких деталей як картата плахта, намисто, кольорові стрічки. На Буковині макет голови кози носили на жердині (довжиною до 5 м.), поверх якої кріпився спеціальний балахон, що закривав фігуру виконавця.

Функція ряджених полягала в тому, щоб розіграти традиційну виставу в кожній хаті, адже за повір’ям це обіцяло господарям щастя і добробут.

Ого-го, каза, ого-го, сіра ("Водіння кози" Чернігівська обл.)

Центральним моментом сакрального дійства був танок звіроподібної істоти, її «вмирання» і «воскресіння», які позначали круговорот часу, настання Нового року і пробудження природи. Аграрно-магічна спрямованість обходів з «Козою» яскраво розкривається в тексті пісні, де в гіперболізованих образах малюється картина майбутнього щедрого врожаю:

Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає.
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом...

На останній стадії свого існування обряд «Коза» втратив первісне магічне значення і перетворився на пародійно-гумористичну народну виставу. Сюжет драматичного дійства поступово все більше віддалявся від свого пісенного аналога, доповнюючись новими епізодами і мізансценами, внаслідок чого розширювалось і коло персонажів рядження. Так, поряд з основною тваринною маскою у ритуальному обході виступали «дід», «баба», «циган», «єврей», «козак», «лікар», «юристи», «гончарі» тощо. Тож вітаючи господарів зі святом, масковані парубки розігрували нові гумористичні сценки: «сварка діда й баби», «доїння кози», «лікування кози», «продаж кози на ярмарку» тощо.

20.12 Підготовка до виступу “Новорічний карнавал”

22.12 Виступ“Новорічний карнавал”