Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 14 страница

дикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бан-
дажі, осі в імперії Романових.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат
цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знахо-
дилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала
цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береден-
кам, Хряковим. Спочатку синдикат об'єднував 78 %, а в
1892—1893 pp. — 91 % усіх цукрових заводів України.
Основним його завданням було регулювання цін на цукор
і забезпечення підприємцям високого монопольного при-
бутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років
в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли
23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки існування цукро-
вого синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на
внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозя-
чи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували
високі ціни на нього в Російській імперії.

Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі на-
родного господарства. Напередодні першої світової війни в
Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості,
в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монопо-
лізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств,
на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то
в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих
металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в
Україні, забезпечивши понад 25 % його загальноімперсько-
го виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало
вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % ви-
робництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об'єд-
нання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіо-
нальне, а загальноімперське значення.

Високий рівень концентрації виробництва не суперечив
існуванню великої кількості невеликих підприємств, які,
застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги
продукції.

В умовах економічного прогресу на межі XIX—XX ст.

швидко зростали міста, створювалися нові промислові цен-
три. У 1897 p. міські жителі України становили близько
13 % загальної кількості населення. Кількість міст з насе-
ленням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвоє. Тут про-
живало лише 11,8 % міського населення. При цьому по-
двоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У
1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис.
жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8
тис. жителів). У них сконцентрувалося 35 % міського на-
селення. Більше ніж половина міських жителів України,
як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням
до 50 тис. чол. у кожному.

Швидкий промисловий розвиток викликав значний при-
плив населення з центральної Росії, насамперед у Донець-
ко-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників
бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Ка-
теринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього
в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської
губерній помітно переважало російське населення. Так, у
Миколаєві росіян було 66,3 %, українців — 7,5 %, у Хар-
кові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і 9,2, в Києві —
54,5 і 21 % і т. д. У Донбасі приблизно 70 % робітників
були вихідцями з великоросійських губерній.

В цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед насе-
лення України становила 12 %. Це були переважно робіт-
ники-гірники, металурги та адміністративні службовці.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна підняла-
ся на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла
в монархії Романових одне з перших місць щодо інду-
стріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за
видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом
цукру. В усіх провідних галузях української промисловості,
у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні пере-
творення.

Однак для докорінних змін в економіці цього було недо-
статньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною.

В 1913 p. у сукупній продукції промисловості та сільсько-
го господарства України промисловість становила 48,2 %.
Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції
дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % насе-
лення України.

До першої світової війни українська промисловість ста-
новила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % про-
дукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При
цьому частка України в обробній промисловості Російської
імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індуст-
рія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстиль-
ної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвива-
лися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Метало-
обробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечу-
вали найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і
цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.

Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового
розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продов-
жувала залишатися відсталою в техніко-економічному
відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розви-
ток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку
XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж вихо-
дити з можливостей промислового розвитку, які відкривав
тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати,
що в українській економіці на початку XX ст. докорінних
якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завер-
шена, її перервала перша світова війна.