Подолання економічних наслідків першої світової війни та стабілізація господарства 6 страница

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними
економічними районами і не залежали від ввезення сиро-
вини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається
процес обміну між окремими районами. В кожній країні
поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина,
олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього об-
міну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому спри-
яли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони
носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них
продавались певні групи товарів — худоба, зерно, коні, ви-
роби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи
іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на
певні товари. Багато з таких ярмарок переросли місцеві
масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так, уже

в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції)
відбувалися 6 разів на рік. Сюди приїжджали купці з
Північної і Центральної Франції, Італії. На початку XII ст.
вони перетворилися на важливі пункти європейської міжна-
родної торгівлі.

У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV
—XV ст. Наприкінці XIII ст. тут нараховувалось більше
3500 міст, в яких проживала п'ята частина всього населен-
ня. В основному це були малі містечка до тисячі жителів,
які об'єднували селянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були
в Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис.
чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи між
Південною і Північною Європою.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єдну-
ватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають
Швабський і Рейнський союзи міст.

З середини V і до другої половини IX ст. візантійські
міста, так само як і західноєвропейські, переживали зане-
пад. Набіги слов'ян, болгар, арабів значно поглибили труд-
нощі перехідного періоду від античності до Середньовіччя.
Однак міста не зникли.

З другої половини IX ст. розпочалося економічне підне-
сення візантійських міст. Цьому сприяла зростаюча потре-
ба в предметах розкоші не тільки серед місцевої, а й серед
романс-германської та слов'янської знаті. Візантія зали-
шалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї
Європи.

У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імпера-
тори, їхня політика була спрямована на отримання подат-
кових платежів з торгівлі та ремесла, які дуже часто стано-
вили єдину статтю доходів центральної влади, визначали
силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку
серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отри-
мувала з державної скарбниці.

Піднесення міст збіглося з сприятливими внутрішніми
і зовнішніми умовами: припинилися місцеві смути, набіги

слов'ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою
перепоною для успішного розвитку морської торгівлі зали-
шалося арабське піратство.

Найбільшими містами Візантійської імперії були Кон-
стантинополь і Фесалоніки. В Х ст. ремесло і торгівля в
цих містах переживали бурхливе піднесення. Особлива роль
в економічному житті тогочасного світу належала Констан-
тинополю. Він був не тільки столицею Візантійської імперії,
а й ремісничим, торговим і фінансовим центром тогочас-
ної цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозта-
шуванню на перехресті найважливіших торгових морських
і сухопутних шляхів Константинополь міцно утримував
лідерство у міжнародній торгівлі. Сюди приїжджали купці
з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн,
Балканського півострова, Північної Африки і Русі. В містах
та їхніх околицях розташовувалися цілі колонії іноземних
купців: італійців, арабів, євреїв, сирійців, русинів і багатьох
інших.

Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебува-
ла у приватній власності вільних ремісників, то в Констан-
тинополі були також державні майстерні: монетний двір,
зброярні, майстерні з виготовлення предметів розкоші, до-
рогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів
славились далеко за межами Візантії. Ремісники самі ви-
готовляли і продавали свої вироби.

Головним виробником у візантійському місті залишав-
ся дрібний самостійний ремісник, який мав невелику май-
стерню, що одночасно слугувала крамницею для продажу
виготовлених у ній товарів. Він працював з 2—3 помічни-
ками. У великих державних, церковних і феодальних май-
стернях працювало багато ремісників. У них, як правило,
існував поділ праці. Державні майстерні виробляли про-
дукцію не на ринок, а на потреби імператорського двору та
армії.

Значна частина візантійських ремісників і купців була
об'єднана у корпорації. Поза корпораціями залишалися

майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені
були працювати просто на вулиці. Корпорації беруть свій
початок з пізньоримських часів, але в епоху Середньовіччя
вони зазнали значних змін. У Х ст., з піднесенням еконо-
мічного життя, вступ до них був значно обмежений. На
відміну від цехів у Західній Європі корпорації скоріше за-
хищали інтереси не ремісників, а держави. Керівники цих
організацій не вибирались, а призначались державними
посадовими особами.

Корпорації перебували під пильним контролем держа-
ви. Регламентувалася навіть господарська діяльність. Ре-
місник чи купець могли займатися лише одним видом ви-
робництва чи торгівлі. Ціни на хліб, рибу і м'ясо були суво-
ро фіксовані, заборонялося створювати запаси товарів з ме-
тою спекуляції. Обмежувалась діяльність іноземних купців,
їм дозволялося зупинятися в спеціально відведених місцях
не більше ніж 3 міс. Контроль держави за виробництвом і
торгівлею гальмував їхній розвиток.

Значних втрат візантійське ремесло і торгівля зазнали
під час хрестових походів. Було зруйновано і пограбовано
багато міст, а після взяття хрестоносцями в 1204 p. Констан-
тинополя економічне життя в ньому занепало. Візантій-
ські феодали заохочували італійських купців до завезення
товарів з Європи і вивезення сільськогосподарської про-
дукції зі своїх маєтків. Це підірвало економічну могутність
Візантії, було однією з причин загибелі Візантійської імперії.

У XIV—XV ст. в Європі виникла нова, вища форма ви-
робництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам
прийшли більш організовані великі робітничі майстерні.
Хоча там все виконувалося вручну (мануфактура — ла-
тинського походження, означає ручна праця), але у процесі
виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар
сам виконує всі операції з виготовлення товару, то у ману-
фактурі над цим самим завданням працюють десятки ро-
бітників. Поділ праці у виробництві дав змогу значно збіль-
шити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головною

фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші тек-
стильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та
Нідерландів. Усі операції з виготовлення суконних тканин
(очищення, прядіння, ткацтво, фарбування вовни) ви-
конувалися в майстернях або вдома. Такими були так звані
розсіяні капіталістичні мануфактури, їхні власники, заку-
пивши сировину, віддавали її найманим робітникам. Гото-
ву продукцію вигідно продавали на світових ринках.

Як бачимо, ремесло у Західній Європі розвивалося по-
ступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільсько-
му господарстві. Лише у VIII—XI ст. воно стає самостійною
галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток
міського ремесла припадає на XII—XIII ст., у Німеччині —
XIV—XV ст. Головною організаційною формою ремесла
був цех.

1.4. Торгівля. Кредит. Фінанси

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особ-
ливо жваво вона провадилася у міських республіках Північ-
ної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і
позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфак-
тури, розвивалася банківська справа; У Венеції зародилася
сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внут-
рішня сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися
її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці
витіснили з середземноморських торгових шляхів візан-
тійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці приво-
зили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.

Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військови-
ми кораблями, будували свої торгові факторії на східному
узбережжі Середземного моря та в Чорноморському басейні.
Генуезці закріпилися також в пониззях Дону і Дністра, на
узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її
колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснова-

ним в 1266 p. У 1357 p. генуезці захопили Балаклаву,
у 1365 p. — Судак та деякі інші міста і поселення Криму.
Не відставали від них венеціанці, їхнє становище зміцніло
після четвертого хрестового походу (1202—1204 pp.). За-
хопивши узбережжя Дальмації, Мореї, Іонічні та інші ост-
рови, квартал Константинополя, вони повели безкомпроміс-
ну боротьбу з генуезькими конкурентами. У кінці XIV ст.
венеціанці відтіснили генуезців з басейну Чорного моря та
Кавказу. З Леванту (Сходу) купці привозили в Західну
Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі тканини
(парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні
фрукти, з Причорномор'я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно,
хутро, невільників, яких італійським купцям поставляли
татарські людолови, в тому числі з України.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне вироб-
ництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу
та виробами європейських ремісників італійські купці за-
безпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них
казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г перцю
коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищів-
ного удару від турків. У 1453 p. вони захопили Константи-
нополь. У 1457 p. були виселені генуезькі та венеціанські
торгові факторії з Криму і Чорномор'я. Поступово турки
витіснили італійців і з Близького Сходу.

Важливе значення для Західної Європи мала також тор-
гівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою,
Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм,
Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгів-
ля займалася переважно продажем на західноєвропейських
ярмарках східних товарів, то північна — виробів місцевої
промисловості, продуктів сільського господарства. Купці
скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шку-
ри, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, мета-
леві ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу,
Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз

приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка).
Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У
XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому
числі Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи
знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв.
У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари
за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевос-
тях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада
не могла розпоряджатися майном купця, який помер на
ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім ганзей-
ських купців, не смів перевозити товари Балтійським і
Північним морями.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічали-
ся на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій
провінції Шампань. Ярмарок тривав майже цілий рік.
Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа, Провене, Ланьї.
Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337
—1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до
провінційного торжка. Остаточно він занепав, коли торгові
шляхи у зв'язку з великими географічними відкриттями
перемістилися з Середземномор'я на Атлантичний океан.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відо-
мий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на
кільканадцять тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, на-
вантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азі-
атський і африканський континенти. У Європі сухопутна
торгівля також набувала дедалі більшого значення, незва-
жаючи на чисельні труднощі та небезпеки. Справа в тому,
що у феодальній Європі не було битих шляхів, їх ніхто не
ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькі
валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у ті часи
існував знаменитий закон — "що з воза впало, те пропало".
На розбитих шляхах часто ламалися вози, товари падали
на землю, їх зразу привласнювали місцеві феодали за допо-
могою озброєних слуг. На купців постійно нападали вата-
ги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита:

на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних
володінь. Там, де не було річок, магнати ставили митні шлаг-
бауми в чистому полі. За таких обставин товар дорожчав у
десятки разів. І все ж сухопутна торгівля зростала, була
прибутковою.

Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися
не може. У Західній Європі в середні віки в грошовому
обігу була велика кількість найрізноманітніших монет.
З золотих найпоширенішими були північноіталійські ду-
кати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці. Маса мо-
нети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одини-
ці карбували монархи інших західноєвропейських країн.
Проте найпоширенішими були різні срібні гроші — від
маленької роздрібної монети до солідного таляра масою
30г.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити
велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важ-
ко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності.
На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти
міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи.
Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони
з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Лом-
бардії. До сьогоднішнього дня за спеціалізованими магази-
нами-салонами збереглася назва "ломбард". Банкіри об'єд-
нувалися в асоціації, компанії, товариства.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Ос-
кільки банкіри були монополістами, вони встановили
надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки
він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські
асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були
королі, царі чи імператори. Вони могли дозволити собі не
тільки не сплачувати борги, а й фізично розправлятися з
позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лих-
варська система у Франції. У Німеччині при кредитно-лих-
варських операціях широко застосовувались безготівкові
рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і

в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни ста-
ли називати світовими банкірами.

Інтенсивний розвиток сільського господарства, промис-
ловості, в тому числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу,
банківської справи, кредиту, свідчить, що в ряді країн Захід-
ної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнішого
виробництва. Виникають спеціалізовані райони з виробниц-
тва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-гро-
шові відносини, формуються національні ринки.

Важливе значення в економічному житті середньовіч-
ної Європи мали податки та різні примуси на користь фео-
далів чи державних установ. У романізованих країнах збе-
реглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі
поширилась і на "варварські" держави. З населення стягу-
вали земельний і подушний податки. Крім того, усіх підда-
них примушували виконувати будівельні роботи, нести сто-
рожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарб-
ницю франкської держави прибутки надходили з податків,
митниць і судових штрафів. Візантійська податкова систе-
ма мала централізований характер. Систематично прова-
дилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про
кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подуш-
но-земельний податок було замінено рентою — відробітко-
вою, натуральною, грошовою.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося вна-
слідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки
сформувалися на основі системи дарів з власних громадян
та данини з підкорених народів, що поступово злилися в
одне ціле. Королі та їхні намісники об'їжджали країну для
збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побо-
ри набули постійного характеру, розміри їх регулювалися,
встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням фео-
дальних держав податки набули характеру феодальної ренти,
що стягувалася державою.

На першому етапі зрілого феодалізму у європейських
країнах державних податків не було або вони збирались

феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів "допомо-
ги", їх платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди
феодальний імунітет (податкові збори сеньйорів) був пов-
ним. У Англії віллани платили "щитові гроші" замість вій-
ськової служби, "датські гроші" на охорону кордонів, позе-
мельний ("погайдовий") збір, з XIII ст. — податок на ру-
хомість.

На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок держав-
ної централізації податки стали постійними, зросли їх роз-
міри, їх платили переважно селяни та жителі міст. Феода-
ли, духівництво повністю або частково звільнялися від спла-
ти податків.

В Англії головною формою прямого оподаткування був
податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для
міщан — 1/10 його вартості. Наприкінці XV ст. розміри
податків зрівнялися з сеньйоріальними поборами.

У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував дер-
жавну податкову систему. Доходи або майно населення
обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх
частини. Зросли васальні платежі на користь короля. Жи-
телі міст платили податок за військову службу. Вперше
було введено посередній податок на сіль, пшеницю, вино.
На початку XIV ст. з'явився подимний збір. За податко-
вою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено
щорічний поземельний податок — талію. Розміри його ви-
значав король. Від сплати були звільнені духівництво і фео-
дали. Податки постійно зростали, зокрема на сіль і торгові

угоди.

У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський
поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.

У країнах Центральної Європи державні податки і фео-
дальна рента зростали одночасно. Феодали переважно
звільнялися від сплати податків. В Угорщині з селян стя-
гували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний

скарб поступала четверта частина або половина феодальної
ренти. У Польській державі основним джерелом держав-
них доходів були королівщини, соляні промисли, монетний
двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з
лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове змен-
шилося до двох грошей з лану. На монастирських землях
воно становило 4 гроші. З кінця XV ст. державний земель-
ний податок знову зріс до 12 грошей з лану. У Московсько-
му князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали стя-
гувати "ямські гроші". У 1550 p. введено регулярний пода-
ток на викуп полонених "полоняничні дєньгі".

V—XV cm. — період становлення і зрілості феодаль-
ного господарства в Європі. Його формування швидше
проходило у країнах, де колонат взаємодіяв з первісним
способом виробництва. У народів, у яких господарство
формувалося на основі розкладу родоплемінних відно-
син, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у
кожній країні були своєрідними. У Франції головна
роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії до-
норманського періоду, в Скандинавії визначальним
моментом у процесі феодалізації були права панівної
верхівки на стягування податків, судочинство, торгові
мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали при-
власнили громадські землі, а їхніх власників перетво-
рили на залежних селян. Здійснювала цей процес ран
ня феодальна держава. Економічною реалізацією фео-
дальної земельної власності стала натуральна рента.
Лише в північній Франції, на західнонімецьких зем-
лях панувало доменіальне господарство з відробітка-
м.и. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні
привілеї позаекономічного примусу по відношенню до
селян. Загальноєвропейське значення мала феодаліза-
ція громади-марки.

У XI—XIII cm. завершилося становлення основних
форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньй-
оріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяль-
ності селянських господарств були під контролем
феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова
ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки
в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не мог-
ла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком
товарного виробництва зародилася тенденція до зрос-
тання господарської та правової самостійності селян.

У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбула-
ся перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали
особисто вільними. Скоротилося доменіальне господар-
ство. Склалися нові форми землекористування та екс-
плуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова
селянська оренда (половинщина), велика комерційна
оренда, найм.

У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріаль-
но-селянських відносин проходила у зворотному на-
прямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян,
зросло значення доменіально-панщинного господарства,
пов'язаного з ринком. У загальнодержавних масшта-
бах обмежувалися селянські переходи від одного фео-
дала до другого.

Спільною ознакою для всіх європейських країн було
зростання державно-централізованих форм експлуа-
тації селян, загальнодержавних і місцевих податків,
втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відно-
сини.

Повільно прогресувало сільське господарство. Най-
вищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в
Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колоні-
зації розширилися посівні площі, вдосконалилися зна-
ряддя праці.

З'явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зрос-
ло значення садівництва, городництва, виноградарства.

Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тва-
ринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та
територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід
селян.

Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI cm.,
зумовила переростання міст на центри ремісничого ви-
робництва і торгівлі. Внаслідок "комунальних" рево-
люцій значна частина міст домоглася сеньйоріальності.
Вони сприяли визволенню селян від особистої залеж-
ності, становленню сільських комун. Міста Середзем-
номор'я, Нідерландів стали центрами міжнародної, по-
середницької торгівлі, експортного ремесла. У Сканди-
навії міста, що були ремісничо-торговими центрами,
залишилися у залежності від феодалів.

Основною організаційною формою ремесла були
цехи. В XIV—XV cm. розпочався розпад цехового ладу,
що заважав технічному прогресу.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоратив-
ний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії.
Склалися внутрішні національні ринки. Головними
напрямами міжнародної торгівлі були торгові відноси-
ни між європейськими країнами та Сходом (левантій-
ська — від латинського слова левант — схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад
цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу,
зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення
загальнонаціональних ринків свідчили про те, що фео-
дальне господарство вичерпало себе і людство вступи-
ло в індустріальну добу.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте шляхи формування, форми і типи
власності в добу Середньовіччя.

2. Розкрийте особливості становлення феодального гос-

 

подарства Франції, Англії, Німеччини, Візантії, сканди-
навських країн. У чому полягала спадковість господар-
ського розвитку Західної Європи від античності до Се-
редньовіччя?

3. Як і чому відбувалася еволюція феодального маєтку
протягом XI—XV cm.? Як змінилися сеньйоріально-
селянські відносини протягом цього періоду?

4. Розкрийте фактори розвитку і піднесення міст Захід-
ної Європи в XI — XV cm. Опишіть цеховий лад серед-
ньовічного ремесла, покажіть його економічну раціо-
нальність у XII — XV cm.

5. Охарактеризуйте риси, характер європейської торгівлі
в середні віки, її головні шляхи і райони. Проаналізуй-
те процес утворення національних ринків.

Частина III

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК
ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ
ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ ШОХ
(XVI ст. — до наших днів)

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЄВРОПИ, США
У ПЕРІОД ГЕНЕЗИ ІНДУСТРІАЛЬНО-
ГО СУСПІЛЬСТВА (XVI — XVIII ст.)

1.1. Основні аспекти розвитку господарства країн
Західної Європи

XVI—XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були
періодом переходу від феодального до індустріального сус-
пільства. Англійська буржуазна революція (1640—1660 pp.)
завершила пізнє Середньовіччя (XVI — перша половина
XVII ст.) і поклала початок новій історії (друга половина
XVII — XVIII ст.). Перехідна епоха полягала у розкладі фео-
дального господарства і генезі основних ознак індустріаль-
ного суспільства, яке внаслідок промислового перевороту
в Англії і Французької буржуазної революції (1789—
1794 pp.) перетворилося на панівний клас.

Для перехідного періоду характерні значні досягнення
в галузі науки і техніки. Посилився між- і внутрішньога-
лузевий поділ праці. В XVI ст. виділилося майже 100 ос-
новних ремесел, в XVIII — 200. Лише в текстильній галузі
було понад 20 спеціальностей.

Удосконалилися водяні млини внаслідок застосування
верхньобійного колеса. Це дало змогу будувати млини не
тільки на річках, а й там, де були сприятливі умови для
розвитку виробництва, регулювати силу та рівномірність
дії водяних двигунів. Їх застосовували в усіх галузях ви-
робництва.

Істотні зрушення відбулися у текстильній промисловості,
зокрема у виробництві сукна. Самопрядка замінила вере-
тено, горизонтальні та стрічкові ткацькі верстати — при-
мітивні вертикальні. Поширилися сукновальні водяні мли-
ни. З'явилися в'язальні машини. Почалось виробництво
шовкових та бавовняних тканин, панчіх.

Технічний прогрес охопив гірниче і металургійне ви-
робництво. Було механізовано процеси дроблення та про-
мивання руди. Розвивалося доменне виробництво для до-
бування заліза. З'явилися примітивні токарні, свердлильні,
шліфувальні, гвинторізні верстати, механічні молоти тощо.

В Європі почали виготовляти папір, що замінив перга-
мент. Розвивалося книгодрукування за допомогою літер-
ного набору, використовувалися годинникові механізми з
маятником. Було сконструйовано телескоп, мікроскоп, тер-
мометр, барометр, гідрометр. З'явились нові типи кораблів
(баржі, каравели), зросла їх вантажність (від 500 до 2 тис. т),
поліпшилися мореплавні характеристики. Ширше публі-
кувалися наукові праці, був виданий географічний атлас.
Відбулися агрокультурні зрушення: перехід до травосіян-
ня та багатопілля, широке застосування добрив, багаторазо-
ва оранка, порайонна спеціалізація сільського господарства,
підвищення продуктивності праці. Отже, технічні перед-
умови підготували перехід від дрібного до великого вироб-
ництва.

В економічному розвитку Західної Європи велику роль
відіграли географічні відкриття кінця XV — початку XVI
ст. Їх важливою економічною передумовою була криза ле-
вантійської торгівлі з другої половини XV ст. Після загар-
бання турками Константинополя у 1453 p. ними контро-

лювалися Чорне та Середземне моря. Венеціанцям дове-
лось платити велике мито, щоб залишити торгові факторії,
а генуезців турки вигнали із своїх володінь. Західноєвро-
пейські купці намагалися знищити монополію італійців у
торгівлі зі Сходом. Континентальну караванну торгівлю
ускладнив розпад Монгольської імперії. Торгові шляхи
через Північну Африку були монополією арабів.

Значним стимулом до географічних відкриттів було
золото як матеріалізація багатства. Відчувалася нестача
грошей у товарному обігу. Видобуток коштовних металів
був обмежений, значна їх частина йшла на прикраси. Па-
сивним залишався баланс Європи у східній торгівлі.
Іспанські дворяни після завершення війни з арабами і відво-
ювання у 1492 p. Гранади залишилися без засобів існуван-
ня. Вони зневажали економічну діяльність і намагалися
вийти із скрутного становища за допомогою територіаль-
ної експансії, вирушаючи в небезпечні експедиції.