Журналіст ® Публіцист ®Психолог

Опираючись на приклади. Мартін Лютер був лише словесним воякою. Навіть вже трохи не гарно стільки згадувати про нього. Якби йго довелося прожитии ще одне життя, вні неодмінно прожив би його в моїй персоні) Лише за допомогою Слова Божого він похитнув цілу папську імперію, підняв німецький народ на повстання, сформував нову теологічну та навчальну системи. Його прибічники вже пізніше чечем розподілили Європу на католицьку та протестантську. Ян Гус, якого Лютер вельми любив та шанував, називаючи себе гуситом, словом порушував чеську релігійну «гармонію». Сучасник Мартіна, Еразм Роттердамський за допомогою слова теж прагнув породити систему гуманістичних цінностей. Однак враховуючи нелегку, напружену ситуацію громадянської соціально-політичної та релігійної війни в Німеччині, гуманізм вправно ховався під спідницю. Еразм на відміну від Лютера був бабою-плаксою, а не чоловіком. Більше того, ще папським задолизом, бо йому забракло слова захистити пригноблених соціальним тиском, насильницьким забиранням грошей, хрестиками та розп'ятаттями, німців. Та й слово його було якесь добре не обтесане, кульгало то вправо, то вправо. папа по мудрій голові його погладив.

Кажуть, не зачіпай гадюку - не вкусить. Але якщо ми хочемо, аби добро восторжествувало, мусимо хоча б однією рукою відчинити ворота пекла і вткнути туди цікавого, а не зляканого носа. Словом священик Лютер Кінг відстоював расову рівність. У національному масштабі слово Франка, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, В'ячеслава Чорновола промовляє за ним само. Або ж Шевченкове «Вставайте, кайдани порвіте…».

З помоччю слова українська православна церква… Але де. Скоріше віра, а не церква. Отож, з помоччю слова українська православна віра захищалася, по-перше, від Московського патріархату, по-друге, від вселенського протекторату папи, по-третє, від новоспечених громад уніатів, що Берестейською унією утворили греко-католицизм, по-четверте, від лютеранства та інших протестанстських віянь із Заходу. А в часи СРСР щей від атеїзму. Приклад тому – Максим Грек. Так званий православний Ігнатій Лойола». Як-не-як «чорний папа» був все ж кіллером в натурі, а Максим Грек – апологет з його величністю словом. Усі світові соціальні, політичні, економічні, літературні ідеологеми (романтизм, реалізм, демократія, марксизм, комунізм, неолібералізм, «чорна рука» ринку) творилися словом. Правда, не завжди продукувало добро. Інколи й з точністю до навпаки. Але це вже інша справа.

Різка диференціаційна межа між словом і ділом не бажана, ба навіть шкідлива. Слово без діла – пустий академізм, діло без слова – сліпий цинізм. Тепер дуже важливо для тих, хто вірить у Бога або ж ідентифікує себе в рамках цього світогляду. Бог прийшов на землю частково для того, аби посіяти слово і для того, щоб ми мали Євангелію – Його Слово, зафіксоване на певному носієві. Але гарно говорили Сократ, Будда і Конфуцій. Але Боже Слово трансформувалося у дієву смерть заради людей. І якби не було такого «кровного Слова», то сьогодні б на Євангелію ми могли поставити чашку з чаєм. Але це добре Слово живе через діло.

Але для тих, хто вважає себе християнином, між поняттями слова і діла мав би зауважити щей один елемент.

Слово ® Віра ® Діло

Віра, правда, не в такому тлумаченні, як вважають сусіди моєї бабусі: «Наша віра – православна, а ваша віра – католицька». Швидше в термінології апостола «Павла»: «Віра – підстава сподіваного, доказ небаченого». Мій улюблений свіщений Кеннет Коупленд весело говорить: «І так, Бог, я зловив Тебе на слові. Ти казав, що по вірі моїй станеться мені. Тепер я від Тебе не відступлюся». І словом, і ділом, і вірою апостоли поширювали Євангелію по світу. І словом, і ділом, і вірою українські генії Степан Бандера, Роман Шухевич виборювали незалежність нашої держави. А Бандера був щей блискучим публіцистом. Вірою будувалася держава США (Вашингтон, Адамс, Лінкольн, Гаррісон, Вільсон, Буш). І це була віра не в діло, а в слово, яке вони проголошували. І надія на допомогу найвищого Слова. Отже, а цій схемі слово і віра найбільш взаємопов'язані між собою, а діло – це результат цієї взаємодії або в кращому разі – стан досягнутого добра.

Наступний момент. Слово, окрім духовної абстракції добра, має властивість впливати й психічну сферу (що ми називаємо душею), а то й на фізіологію в цілому. Перенесіться в ХІХ – ХХ століття, в час, коли в наукових колах почали говорити про несвідому сферу людського розуму. Фройд, Юнг, Фромм, Брейер. Одним із елементів ще зовсім юної психіатрії було слово. Не буквальне, не публіцистичне, не моральне, а…зараз скажу. Основними засобами психологічних методів впливу, навіювання, сугестії, маніпулювання є не що інше, як слово. Я зараз не про циган на вулиці. Згадайте хоча би психоаналіз, який на початках розвитку використовув…гіпноз. Але де ж тут добро, спитаєте? Трохи поламаємо стереотипи)

Тепер як ви гадаєте? Що робив Зигмунд Фройд зі своїми пацієнтками? У відповідь в моєму студентському товаристві пролунав би веселий сміх. Проте психоаналіз і секс – трохи не з тої парафії. Фройд тиснув їм…тиснув лоба. Хоча це вже трохи згодом, а спершу він вводив їх у гіпноз, потім змушуючи їх розповідати про події, які найбільше супроводжували появу симптомів недуги (а це в основному були істерія, фобії, роздвоєння особистості). З’ясувалося, коли людині у несвідомому стані вдалося “вилити душу», ці симптоми на деякий час зникали, відбулося витіснення переживань. Але не завжди гіпноз був результативним. Якщо пацієнтки були смиренними овечками, та мабуть. Але траплялися буйні хворі, як деякі самки. Тоді Фрейд застосовував «лобову терапію». Натискаючи долонею на лоб, вчений змушував говорити пацієнтку будь-що. Звичайно, людина почне говорити про те, що її хвилює та мучить. Шляхом словесного акту, тобто мовлення відбувається витіснення із несвідомого сили, яка сприяє деконструктивності свідомості. Близький до цього «метод вільних асоціацій», який ще більше розриває владу слова. І насамперед слова психоаналітика, який своїми репліками запускає в дію психічний антивірус. Суть техніки цього методу: психоаналітик без гіпнозу та навіювання задає хворому тему розмови, рідше поодинокі фрази та вислови. Останній повинен вільно, на свою думку, як от я зараз тут, висловлюватися, проте не зосереджуватися на темі, тим самим не зачепити болісних моментів пам’яті, що осіли в несвідомості. На думку Фройда, думка пацієнта буде розвиватися несвідомо в бік того, що людину хвилює, долаючи опір внаслідок відсутності зосередженості. Ніяка думка не є випадковою, воно завжди похідна від процесів, що відбуваються з пацієнтом. А тепер приклад.

Одна людина переживає зраду коханої або якось дізнається про неї. Особливо гостро це відбувається, коли під час такої ситуації потерпілий почув певні репліки, фрази чи слова, які стосувалися його або були сказані вже іншій коханій людині. І ще, якщо він став свідоком зради, побачив її на власні очі. І тоді слова розчарування, адресованоі йому чи слова ласки та любові, сказані іншому разом з візуальними даними осідають на підсвідомий, далі на несвідомий шар психіки в вигляді заряджених пам'яттю частинок, які мають здатність рестимулюватися через схожі зонішні подразники. Потерпілий натрапив на фото коханої в минулому людини, почув десь схожий голос, пройшовся місцем, де вони перебували разом. Якби сказала поезія – «всё мне напоминает о тебе»). І саме в ці моменти роль свідомого зменшується, шансів контролювати психіку менше, а розвинутися ознакам божевілля – більше. От завдання психоаналітика в тому, аби наштовхнути пацієнта на розмову про кохання, так, як він вважає за потрібне, проте таким чином, аби той не зосередився на власній проблемі. Як тільки хворий думкою та словами починає торкатися несвідомих блоків і відтворювати те, що там залишили неприємні події, психоаналітик словами відштовхує його від зосередженості на цьому, направляючи розмову в інше русло. В результаті чиста думка, похідна від цих процесів, має змусити пацієнта промовити: «Нещасливе кохання – не найжахливіше. Його можна пережити». Як важав Фройд, така методика дає шанси позбутися від страждань. І ми вже знаємо, за допомогою чого це відбувається. Слова, звичайно.

Пізніше, вже в ХХ столітті, подібним чином працював Л.Рон Хаббард. Проте на відміну від Фройда наявність несвідомого в людини він заперечував. Натомість розум, за Хаббардом, складається з конструктивного, ідеального (таким він його вважав) аналітичного розуму та низького реактивного, що є джерелом всіх психічних та соматичних страждань. Реактивний розум в момент потрясіння, тобто в нашому випадку – зради записує ці дані в свої банки пам'яті, до яких раціональний аналайзер добратися не може (бо ж в період душевної кризи він вимикається подібно запобіжнику, аби остаточно не втратити результати здорового мислення)не і за сприятливих умов, про які я вже згадувала вище – відтворює ситуацію (фото, голос, місце) Саме тоді нам починає здаватися, що життя стає нестерпним. Але оскільки слова, сказані в минулому разом із зображенням, мають подвійний заряд, тому інграми (частинки, що містять біль) рестимулюються відповідно болісніше. І в цьому випадку, за Хаббардом, зможе зарадити слово. Коли потерпілий просто скаже: «Це не варте моєї уваги. Я про це забуду і більше ніколи не згадуватиму», він лише проявляє захисну реакцію того ж реактивного розуму, який працює на автопілоті і дбає, щоб больовий заряд з його банків нікуди не дівся. Навпаки, все потрібно пригадати, обдумати та ОСЛОВЕСНИТИ. Тому завдання одитора – повернути хворого думками в той час, коли він побачив зраду коханої, дізнався про неї, тобто в момент, коли інграма записувалася врозумі. Але за умови, що пацієнт, пригадуючи все, не усвідомлював цього. Оскільки на треку часу в розумі доступні абсолютно всі події та моменти, які навіть, як нам здається, ми давно забули, одитор має змусити хворого дібратися до тих, які його найбільш хвилюють. Вибравши в аналайзері подію зради та її моменти, пацієнт має думати, що він її не пригадує, а переживає, тобто перебуває в теперішньому часі і ніяк не в минулому. Одитор при цьому говорить повільно й не голосно: «Ти бачиш кохану людину, впізнаєш її. Відчуваєш її підтримку і розумієш, що ти її любиш. Ти чуєш, що вона говорить тобі те ж. Береш в руки фото, читаєш, що воно для тебе. Тепер ви разом в парку на лавочці, ти даруєш їй квіти (А тепер я скажу без Хаббарда, що ромашки)) Тепер ти бачиш біля неї когось. Так, ти молодець. Правильно думаєш. Хтось іще заслуговує на її любов та увагу, адже вона – чудова людина. Вона все одно тебе любить. Любить…». Ближче до кінця, голос одитора має стихати, а думка завершуватися. За ніяких обставин пацієнт не має права усвідомити, що його думка в цей час проникає у всі заряджеін банки пам'яті, а його слова – омана. Це щось схоже на те, як ви перемотуєте назад фільм, але не для того, аби ще раз переглянути, а для того, аби змінити хід та сюжет показу. Повірте, це справді геніально. Коли розум змінює хід подій, хворий за допомогою одитора, дістається до його архіву, який стає для нього реальністю, де він поводиться вже, як здорова особистість. При чому все, що пацієнт переживає по новому, він повинен виголошувати. Тоді всі банки негативної пам’яті звільняються, думка через слово проходиться через всі іграми, усуваючи їх. Тоді особистість, переживши все по-новому, вигукує «Так. Це було чудово. Мені вдалося уникнути неприємностей. Я знову розпочну все». Відтак пацієнт стає Кліром (від англ. «clear» - чистий). Але за весь цей час він не повинен запідозрити, що просто відтворює архівні матеріали в мозку (безперечно, в цьому й заслуга оди тора, який керує пацієнтом). Інакше «ілюзія» зникне і усунути заряджену пам’ять не вдасться. Як наслідок – людина знову страждатиме.

Може, хто скаже, що наш Леонід Глібов – кращий байкар, ніж Хаббард і Фройд. Але для чого я це все писала. Та щоб навести в приклад, яке слово може бути величним. Адже слово в цьому випадку озвучує витіснені думки, звільняючи розум.

Оскільки, цей текст пишу не я, а мої думки. На противагу Мішелю Монтелю, який вважав, що він є текстом, я все ж себе текстом не називаю. Тобто, я щось більше, ніж просто текст. Чому саме опиралася на Фройда? Читайте до кінця – вже не багато)

Творчу еволюцію представників слова розглядаю в категоріях:

Журналіст ® Публіцист ®Психолог

Оцю третю категорію на відміну від двох попередніх опановують одиниці, але вона й найбільш суперечлива. В плані, що може до добра не привести, навіть навпаки – коли мова йде про словесну маніпуляцію – прихований вплив за допомогою слова. А це куди гірше, ніж спотворення фактів чи декламування невартісних орієнтирів. Провідних механізм – усвідомлення – не спрацьовує.

Й на завершення про мій досвід маніпулювання словом. Точніше, наді мною. Пригадаю, озвучу і, може, одужаю) Другий курс, перший семестр. Перший день тижня, перша пара о 8:30. Ще досипала біля аудиторії, приходивши завжди зарано. Як сумлінна студентка, чуть-чуть напропускалася, а для цієї лекції мене не лякав ні 30-градусний мороз (хоча ні, в першому семестрі мого другого курсу таких морозів не було), ні температура, ні бажання спати, що мої колеги в цей час і робили, оскільки перекличка на лекції ніколи не проводилася. Слухаючи таке слово на парі, навіть не завжди вникала в суть, просто слухала. Ніколи не пригадую за собою звички конспектувати лекції, а тут цілий талмуд, ще й чернетка. Похвалюся дуже красивим почерком (на протилежному наполягатиме лише той, хто його ніколи не бачив). Так під впливом слова лектора він став ще красивішим, змінив положення, побільшав і я його навіть зрозуміла. Що нечувано-негадано, мій конспект пішов перексерюватися навіть. Ото вже не розбереш, де слово, а де діло.

Будучи на 3 і на 4 курсі, зауважила, що перебуваю в аудиторії, де б по праву мала читатися лекція другокурсникам. Отаке то слово. Але воно, зрозуміло, мені не на добро. Час пропливає, а я ще на другому курсі, в першому семестрі. Мої друзі в якості одитора чи психоаналітика залюбки дали б мені ляпаса). От коли діло дійшло до іспиту, в білеті на мене чекали Діоген Сінопський, Тома Аквінський та…ну-ну… Зигмунд Фройд, звичайно. От яке б чудове товариство вийшло із всіх цих філософів, враховуючи «спільність» їхньої науки. Про перших двох я вже десь писала, тим самим витіснивши їх назовні. Про Фройда ви вже почитали. Надіюся, вже всі поділися з моєї голови, як і іспит з білетом №22. Час пропливає… Але я розумію та усвідомлюю, що цьогорічні лекції, які розпочнуться з вересня для другого курсу у мій трек часу вже не помістяться.

Добре те, що добре… Хтось казав, добре, що добре кінчається. Але я краще погоджуюся із Мартіном Лютером, який постійно говорив: добре те, що дивно та несподівано закінчується. Саме тому він завжди повторював: «Богу подобається приємно дивувати людей». Одного разу, сидячи в своєму товаристві за келихом пива, Мартін здивував друзів тим, що він у близькому до 50-річчя віці вирішує … стати під вінець. Несподівано було почути таке від веселого, вченого холостяка. Навіть папа остаточно признався, що Мартін має його за дурня. Целібат целібатом, добре слово добрим словом, але на старість треба когось мати. Проте доброго слова Мартін не збирався схрещувати, як виделку з нажем на тарілці, як демонстрування закінчення їди.

Знаєте, що означає, коли людина сильно пересолює страви? Кажуть, закоханий по-вуха. А от коли, навпаки, не солить, вже гірше. Порушений обмін речовин, брак неорганічних речовин та металів. А що, коли сіль – то добро? Одні в ньому кохаються (слава Ісусу за таких людей), інші ж не відчувають потреби в цьому. Але якщо людина й не потребує добра, не дай Боже, хіба вона не потребує слова? Однозначно ні. Це на зауваження того, що слово має куди більші можливості, ніж творення добра (хоча вони й не такі цінні, як добро). Слово відображає реальність (хай добру, хай злу, але відображає), освоює майбутній простір. Тобто, слово – доволі потужна матерія. Ну і навіть не матерія. В теоретичних положення метафізики класичного ідеалізму (праці Канта та Гегеля) дух творить матерію. Однак, на думку їхніх опонентів-матеріалістів, матерія не творить дух навіть не тому, що останнього не може бути. Швидше тому, що він позбавлений еволюційного розвитку існування. За своєю природою дух інертний, статичний, проте його активність спрацьовує через креативні діє стосовно матерії. Матерія є внутрішньо різноманітна, динамічна в своєму розвитку. Ще один кавалер ордену слова – дід Арістотель, якого ви тільки що прочитали. Але оскільки добро – категорія духу, бо ж матерія – нейтральне середовище, яке не відображає кольорового спектру як доброти, так і зла. Можемо вважати слово одухотвореною матерією – різноманітною, динамічною, цілеспрямованою та активною.

Антиподом добра я б назвала навіть не зло, а справедливість. Оскільки добро має активну природу, воно перестрибує справедливість, що закостеніла в рамках заслуженого і далі не просувається. Добро будує, зло руйнує, а справедливість десь куяє під лавкою і нічим не грузиться. Тому принцип «маєш те, що заслужив» - найбридкіший в усій аксіології. Що цікаво, багато об’єктивних людей намагаються дотримуватися справедливості, але хочуть, аби з ними поступали по-доброму, а не по-справедливому. Та ми в Бога життя не заслужили своєю «справедливістю»? І що Він робить? Чинить з нами по-справедливому? Ой, тоді би була трагедія під назвою «Людство». Але запаси милосердя, любові та добра в Бога безмежні. Це завжди шанс почати все спочатку. А хто б не хотів такого шансу? Навіть найоб’єктивніші люди)

Тому то хай би наше слово було добрим, а не справедливим. Бо ж лікаря потребують хворі, а не здорові. І який задрочений лікар скаже хворому, що його слабості справедливі й заслужені, тому він відмовляється лікувати пацієнта. «Коли вистачить всього кілька слів, аби виручити людину із біди, я ненавиджу того, хто на них поскупиться» (Лоренс Стерн)

Але завершую я на справедливій ноті, а не на добрій) Як оцінюєте, такий текст і читаєте. Ні, не навпаки. «Тягнутимуся вгору», як тільки відчую, що рівень вашої справедливості поволі наближається до добра. І ви закриєте очі на низькість творчості, розуміння, таланту, світогляду.

 

З найкращими побажаннями

Любов ДЕМКО