Еволюційно-епістемологична модель зростання наукового знання Карла Поппера

Перехідну (між позитивізмом та пост-позітітвізмом) концепцію зростання (еволюції) наукового знання являє собою еволюційно-епістемологична концепція Карла Поппера. Її автор спирався на подобу процесів біологічної еволюції і наукового пізнання: і в тому, і в іншому випадку між двома системами (навколишнє середовище - біологічний вид і об'єкт пізнання - суб'єкт пізнання, незважаючи на неможливість прямого обміну інформацією, виникає певна відповідність. Схема біологічної еволюції і зростання наукового знання в інтерпретації Карла Поппера побудовані як періодично повторюваний цикл генерації, селекції, реплікації теоретичних пояснювальних конструктів

[Поппер К. Р., 2000]:

 

Тут EEi - отримані дослідним шляхом дані, PPi - проблемні ситуації, тобто розбіжності між наявними даними та їх теоретичними поясненнями (ТТI-1), ННi - пропоновані пояснювальні моделі, FFi - фальсифікатори, тобто наслідки, які виводяться дедуктивно, що допускають тест на відповідність дослідним даними, ТТi - гіпотези, що пройшли тестна фальсифікацію і отримали статус достовірної теорії, EEI + 1, і PPi + 1 - нові дані і нові проблемні ситуації, виявлені в результаті розвитку ТТ i.

Таким чином, верифікація в загальноприйнятої трактуванні є селекція абстрактно-теоретичних концептів, в якій критерієм відбору виступає процедура пошуку і формулювання положень - фальсифікатів, що допускають можливість тесту на адекватність емпіричного досвіду і сама процедураактуалізаціі цього тесту (верифікація) приймала послідовно такий вигляд [Косова Ю. В.,

Чешко В. Ф., 2006]:

 

,

 

 

де T - абстрактна теорія, H - «переклад» теоретичних положень в верифіковану дослідним шляхом форму, Z - критерії подібності, E₀- етико-соціальна оцінка вихідної ситуації, заснована на домінуючій системі етичних пріоритетів, A - фальсифікатор, E_т - етична навантаженість фальсифікованої теорії; I - класична наукова раціональність, II - некласична наукова раціональність, III - некласична наукова раціональність. У моделі Поппера адаптація нового знання до нових даних здійснюється в міру виявлення нових фальсифікаторів наукової гіпотези або теорія і кожна виявлена ​​неточність наукового концепту перетворюється в генератор нового наукового знання. Однак, сувора логіка цієї схеми має на увазі, що єдиного спростування досить, щоб зробити висновок про непроходження теорією селективного тесту на фальсифікацію дослідними даними.

З цієї ситуації можливі два виходи:

1. Сильне рішення передбачає повну відмову від фальсифікації науково-теоретичного конструкту і пошук альтернативного пояснення.

2. Слабке рішення полягає в локальній перебудові системи аргументів теоретичного конструкту таким чином, щоб пояснити причини негативного результату тесту на веріфікованість / фальсифікованість даного конкретного висновку з теорії (наприклад, виявлення нової планети в Сонячній системі, що пояснює причини уявного відхилення орбіти небесного тіла від запропонованих законами класичної механіки і закону всесвітнього тяжіння).

Отже, одна з ключових проблем еволюційно-епістемологічної моделі полягає у знаходженні умов обгрунтованого вибору між першим і другим результатом в разі негативного тесту на фальсифікацію і аналіз їх наслідків для розвитку теоретичного наукового знання. Цьому були присвячені кілька наступних концептуальних моделей.

8.2.1. Модель науково-дослідницької програми Iмре Лакатоса (Лакатоша)

Iдея емерджентностi покладена в основу так званою емерджентистського (нередуктивного) матеріалізму, який дозволяє, зокрема, дати матерiалiстичну концепцiю роботи свiдомостi. Теза Куна–Фейєрабенда не обов'язково говорить про повну несумiснiсть альтернативних теорiй. Вона лише говорить про умовнiсть вибору однiєї з альтернативних теорiй, якi можуть бути цiлком сумiсними одна з одною.

Факти через свою теоретичну «навантаженiсть» не можуть бути єдиним аргументом подiбного вибору. Гiпотези також не є чисто експериментальними, вони завжди мiстять у собi щось, що виходить за межi чистого експерименту. Це щось (додаткова неекспериментальна онтологiя) визначає програму подальшого дослiдження, в ходi якого й здiйснюється згадувана ранiше роздiльна перевiрка окремої гiпотези. Тобто гiпотеза (а також, власне, й теорiя) мiстять у собi програму подальшого дослiдження.

У своїй теорії підтвердження (концепції науково-дослідницької програми) Лакатос вважає, що пiдтвердженню пiдлягають не окремi теорiї, а великi їх скупностi, так званi науково-дослiднi програми. Якщо така програма прогресує, тобто якщо теоретичне зростання призводить до зростання емпiричного (теорiя дозволяє передбачати експериментальнi результати), то вона тим самим пiдтверджує сама себе. Якщо ж такого не вiдбувається, тобто якщо емпiричне зростання обганяє теоретичне (теорiя постiйно пристосовується до емпiричних даних), то програма регресує i врештi-решт замiнюється конкуруючою програмою [54, с. 100-101]. Лакатос також видiляє в програмi ядро й супутнi елементи. В ходi теоретичного зростання постiйно вiдбувається, згiдно з D-тезою, замiна одних елементiв iншими. Однак подiбнi змiни стосуються тiльки супутнiх елементiв, ядро залишається незмiнним. Змiна ядра означає вiдмову вiд даної програми й замiну її iншою, альтернативною.

+++ Іншими словами, вибір між модикацією існуючої дослідницької програми і її заміною іншою програмою визначається тим, чи росте число непояснених нею фактів-фальсифікаторів швидше числа передбачених і підтверджених теорією дослідним шляхом нових фактів. Руйнування теоретичного ядра дослідницької програми, до складу якого входять інваріантні абстрактні загальні методологічні принципи, відбувається тільки після того, як руйнується периферійний «захисний пояс», що складається з приватних висновків, що погоджують ядро ​​програми з конкретними фактами. Захисний пояс у міру перетворення людини від об'єктів, що включають людину в якості свого елемента, в предмет наукового дослідження, чим далі, тим більше набуває прикладне і ціннісне вимірювання. Цю властивість сучасної науки В.С.Степін назвав «людино-розмірністю» наукової теорії []. В результаті жорстка грань між науковим (описовим) і ціннісним дискурсами, на котрому грунтувався феномен класичної науки, піддається руйнуванню і ерозії.

У наукових концепціях, що відносяться до так званого інтерпретаційного (людинорозмірного) наукового знання пояснювальна модель має не одну, а дві системи лише частково сумісних один з одним вихідних постулатів і принципів - природничо-наукову і соціогуманітарну. Зв'язок між ними здійснюється через прикладні - проектні виходи теоретичних концепцій. Відповідно до цього «дисциплінарна матриця» такої дослідницької програми (в якості прикладів можуть розглядатися біоетика, соціальнай економіка, сучасні політологічні теорії та ін.) має два центральних ядра і перекривається пояс проектно-прикладних розробок, які теоретично можливо емпірично верифікувати (фальсифікувати). «Гібридний характер» генератора нових знань відбивається в «гібридності» структури самої теорії - появі в її складі того, що нами позначалося

раніше як «етико-епістемологічні гібридні конструкти»

[Чешко В. Ф., Глаз- ко В. И., 2009, Чешко В. Ф., Косова Ю. В., 2012].

 

8.2.2. Модель сітьової організації теоретичного знання Лоуренса (Ларрі) Лаудана.

Представлена ​​схема [^[18], с. 514-516; ^[19], p.150-154], крім концепції І.Лакатоша [^[20]],поєднує деякі елементи концепцій парадигми Т. Куна [^[21]] (см.ниже), і сітьової організації теоретичної науки Л.Лаудана

На думку останнього організація наукового знання включає в себе три концептуальних рівня - фактуальний (факти і наукові теорії), методологічний (методи наукового пізнання) і аксіологічний (цінності і нормативи наукового пізнання), між якими існує мережа прямих і зворотних зв'язків-комунікацій, що впливають на процес верифікації теорій і гіпотез науковим співтовариством. Тільки аксіологічний рівень в класичній науці розглядався як і чутливий до сторонніх впливів, і інваріантний по відношенню до двох, що залишилися. Як ми побачимо при розгляді проблеми наукового етосу саме це твердження заперечується сучасними даними і теоретичними уявленнями соціології науки.

На думку Лаудана всі три концептуальних рівня здатні до трансформацій, причому останні не ведуть до виникнення ієрархічного мета-концептуального рівня, що визначає зміни в усіх компонентах знання, що залишилися, але є взаємообумовленими, що створюють системну цілісність. Як він стверджує, «мережева модель дуже сильно відрізняється від ієрархічної моделі, так як показує, що складний процес взаємного розгляду і взаємного обгрунтування пронизує всі три рівня наукових станів. Обгрунтування тече як вгору, так і вниз по ієрархії, пов'язуючи мети, методи і фактуальние затвердження. Чи не 45 має сенсу далі трактувати будь-який один з цих рівнів як більш привілейований або більш фундаментальний, ніж інші» [^[22], с.339].

 

8.2.3. Дисциплінарно-парадігмальна модель організації та еволюції науки Т. Куна

 

 

Отже, у подальшому на змiну епiстемологiчному аналiзу приходить аналiз iсторичний, тобто виявлення i демонстрацiя iсторично обумовленого характеру будь-якого знання. Такий аналiз i складає основний змiст постпозитивiстських концепцiй. Теорiя Лакатоса описує насамперед механiзми пiдтвердження й розвитку теорiй i груп теорiй. Однак, вона не враховує соцiально-iсторичнi аспекти розвитку науки. Цi аспекти враховуються у постпозитивiстських концепцiях.

Початок «постпозитивiзмовi» поклав Т. Кун своєю знаменитою «Структурою наукових революцiй». Ця книга, що невдовзi стала бестселером, не мiстила в собi якихось принципово нових iдей. Фактично, вона розповiдала про те, що давно вже оберталось в умах багатьох науковцiв. Достоїнством саме цiєї книги було те, що в нiй уперше була розвинута послiдовна й емпiрично на багатьох конкретних прикладах аргументована концепцiя iсторичної обумовленостi наукового знання, яка послужила взiрцем для подальших дослiджень у цьому напрямку. Власне, вже скоро пiсля виходу «Струтури наукових революцiй» виявилась умовнiсть i обмеженiсть уже саме кунiвської концепцiї. Однак, навiть це не зменшило значення й популярностi цiєї працi аж до сьогодення.

Ключовим поняттям роботи Куна виступає поняття парадигма (пізніше назва – дисціплінарна матриця), що визначається, як фундаментальна наукова теорія, визнане всіма наукове досягнення, яке протягом довгого часу слугує досліднику-вченому зразком (моделлю) ставлення проблеми і шляхом її вирішення [^[23], с. 11].

+++ Надалі ми будемо використовувати терміни «парадигма» та «дисциплінарна матриця» як рівнозначні, хоча остання є з методологічної точки зору більш суворою і однозначною, а перша (парадигма) - більш метафоричною і допускає неоднозначні інтерпретацціі. До складу дисциплінарної матриці входять надзвичайно неоднорідні елементи: символічні узагальнення, метафізичні та ціннісні пріоритети і предиспозиции (початкові установки), «загальновизнані зразки» вирішення конкретних завдань (пояснювальні моделі або, як писав Т. Кун, - способи вирішення «головоломок» (цим терміном автор позначав коло завдань, вирішення яких вважалося завданням наукової дисципліни в рамках діючої дисциплінарної матриці і з використанням допустимих нею методів.

Парадигма, таким чином:

1. визначає коло досліджуваних завдань, які вважаються предметом науки;

2. визначає межи пошуку можливих способів і прийомів.розв’язання цих завдань;

3. визначає той ідеал, до якого прагне вчений при розв’язанні конкретного дослідного завдання;

4. програмує напрям майбутнього розвитку науки.

Так, наприклад, механіка Ньютона намітила основні тенденції розвитку фізики XVII – XIХ ст. − об’єднання явищ і процесів Природи, виходячи із закономірностей механічного переміщення матеріальних тіл і часток, що їх складають. Ідеали класичної фізичної теорії того часу знайшли своє відображення в красивій метафорі, відомій в історії науки під ім’ям «Демон Лапласа» (за ім’ям її автора): якщо б існувала така істота (демон), якій були б відомі координати й імпульси всіх матеріальних часток у Всесвіті, то вона, на основі знань законів механіки, могла б повністю реконструювати минуле і точно передбачити майбутнє.

Виявлення нових фактів, навіть якщо вони не можуть бути пояснені в рамках існуючої парадигми, не призводить до її загибелі до тих пір, доки швидкість накопичення таких фактів буде істотно нижче числа фактів, які передбачуються науковою теорією і виявляються згодом. У такому разі не існує умов, які могли б призвести до відмови від парадигми та її заміни на іншу. Доки приріст наукового знання відбувається при збереженні наукової парадигми, відбувається еволюційно-поступальний розвиток науки, який Т. Кун називав нормальною наукою.

Але періодично в розвитку будь-якої наукової дисципліни приходить час, коли значно швидше накопичуються нові факти, які не можливо пояснити в рамках існуючої теорії, тому для їх пояснення застосовують гіпотези, які логічно не сумісні з даною парадигмою, суперечать її основним вихідним постулатам. Виникає своєрідна «кризова ситуація». Ознаками такої кризи є:

1. необхідність теоретичного осмислення нового емпіричного матеріалу;

2. накопичення логічних протиріч усередині наукової теорії;

3. радикальний перегляд основних уявлень про природу.

Вирішення кризи в науці – наукова революція, тобто зміна наукової парадигми. Достатньо часто вихідний пункт наукової революції – окреме наукове відкриття (квантовий характер випромінення, сталість швидкості світла, з’ясування молекулярної структури ДНК і т. п.), що спричинило послідовність подій, які призводять до корінних змін у науковій картині світу. За обсягом і маштабом викликаних нею змін наукові революції можуть бути:

● локальні (торкаються лише окремої наукової дисципліни), комплексні (торкаються декількох взаємопов’язаних облас.тей науки);

● глобальні (радикально змінюють основи наукового світогляду).

Прикладами глобальних наукових революцій є:

1. створення геліоцентричної моделі Сонячної системи Мико.лою Коперніком (1473 – 1543), що стала початком становлення сучасного природознавства;

2. виникнення класичної механіки в працях І. Ньютона (1643 – 1727);

3. створення теорії еволюції неживої та живої природи (XVIII – XIX ст.) у результаті праць І. Канта, П. Лапласа, А. К. Максвелла, А. Майєра та Ч. Дарвіна;

4. створення теорії відносності та квантової механіки (кінець XIX – початок ХХ ст.).

5. Розвиток комп’ютерної техніки та генної інженерії привів на думку багатьох експертів, до початку 5-ї глобальної наукової революції – інформаційної.

Глобальні наукові революції викликають не тільки радикальне розширення наших знань про світ і про самих себе. Неминучим наслідком їх стають радикальні зміни в засобах технологічного перетворення світу, духовної та матеріальної культури, ментальності, філософії, соціально-політичної організації тощо.

Отже, парадигма виступає як набiр теоретичних, свiтоглядних, методологiчних зразкiв для подальшого розвитку науки. Тi чи iншi варiанти парадигм присутнi в усiх ровинутих природничих науках. Як зазначає Кун, «парадигми набувають свого статусу через те, що їх використання приводить до успiху швидше, нiж використання конкуруючих з ними способiв рiшення» [с. 45]. Вони мiцно закладаються у свiдомiсть майбутнiх вчених у процесi навчання, залишаючи глибокий вiдбиток на всьому їх мисленнi.

«Нормальна наука» означає дослiдження, що мiцно спирається на одне чи декiлька минулих наукових досягнень – досягнень, якi на протязi певного часу визнаються науковим спiвтовариством як основа для подальшої практичної дiяльностi» [с. 28]. Загалом, парадигми стають у повнiй мiрi парадигмами тiльки пiсля появи нормальної науки. Досягнення, що дають початок їм та «нормальнiй науцi», знаходять вiдображення в пiдручниках, за якими готуються кадри для подальшого розвитку «нормальної науки». В рiзний час роль таких пiдручникiв вiдiгравали «Фiзика» Арiстотеля, «Альмагест» Птолемея, «Начала» й «Оптика» Ньютона, «Електрика» Франклiна, «Хiмiя» Лавуазьє тощо, що на протязi досить довгого часу служили взiрцями у вiдповiдних областях знання. Альтернативнi школи витiсняються пануючою парадигмою, завдяки якiй вченi, що є її прихильниками, стають професiйною групою, а «предмет їх зацiкавлення перетворюється на наукову дисциплiну» [с. 40].

Наукова дисциплiна, таким чином, – це насамперед нормальна наука. Чим же займається науковець у межах нормальної науки, якщо парадигма встановлює концептуально-методологiчнi рамки його дiяльностi, за якi вийти вiн не може? Його дiяльнiсть зводиться до розв'язання трьох класiв проблем, таких, як «встановлення значних фактiв, спiвставлення фактiв i теорiї, розробка теорiї»; тобто його дiяльнiсть зводиться до поглиблення iснуючої парадигми [с. 58]. Така дiяльнiсть повнiстю детермiнується наявною парадигмою i фактично являє собою розгадування головоламок. Вiдповiдно всi результати цiєї дiяльностi визначенi наперед, i якiснi стрибки неможливi. Головоломки зводяться до встановлення вiдповiдностi мiж детермiнованими за посереднiстю парадигми теорiями та емпiричними фактами. Факти, якi не вдається узгодити з iснуючою парадигмою, вiдкладаються до кращих часiв, поки врештi-решт кому-небудь не вдасться їх узгодити, або коли їх накопичується досить багато, приводять до виникнення стiйких аномалiй, тобто порушень навiяних парадигмою очiкувань. Аномалiї також можливi лише на фонi парадим – коли «аномалiя виявляється чимось бiльшим, анiж ще однiєю головоламкою нормальної науки, починається перехiд до кризового стану» [с. 117]. Кризовий стан може виникнути не тiльки внаслiдок аномалiй, але і в результатi зiткнення двох чи бiльше конкуруючих парадигм. Так, сучасна термодинамiка народжується в результатi зiткнення двох пануючих у XIX столiттi конкуруючих теорiй; квантова механiка – з чисельних труднощiв тлумачення особливостей випромiнення чорного тiла й фотоефекту. Криза призводить до появи якiсно нових альтернативних теорiй, що покликанi усунути аномалiю. Якщо нова теорiя виявляється придатною до того, щоб зайняти мiсце попередньої, тобто сягає рiвня парадигми, то вiдбувається «наукова революцiя», тобто змiна пануючої парадигми. Прикладами таких революцiй можуть служити поява гелiоцентричної теорiї Коперника, фiзики Ньютона, квантової механiки, теорiї вiдносностi тощо.

Слiд зазначити, що революцiї не обов'язково означають повну змiну й вiдкидання старої парадигми. В деяких випадках, як-от створення квантової механiки чи теорiї вiдносностi, нова парадигма просто стає бiльш загальною теорiєю, що включає в себе стару теорiю в якостi граничного випадку.

Революцiї означають змiну свiтогляду, появу нових правил i методологiчних зразкiв для нових поколiнь науковцiв. З'являються новi пiдручники, в яких розвиток науки представлений у свiтлi нової парадигми, а весь колишнiй шлях, пройдений наукою ранiше, випускається з поля зору. Кун вважає таке завершення необхiдним для подальшого розвитку науки, наводячи слова англiйського фiлософа А. Уайтхеда: «Наука, яка не може забути своїх засновникiв, загинула» [с. 184].

+++

 

8.2.3.

Модель епістеми Мішеля Фуко

Розглядаючи тут концепцію епістеми як базисної структури соціального та гуманітарного знання ми дещо порушуємо і логічну, і еволюційну послідовність викладу. Хоча феноменоглогічно категорія епістема і парадигми виглядають аналогічними. Дійсно, сходять вони до одного концептуального «архетипу» - ідеї впливу предпосилочних знання на утримання наукової теорії. У розумінні Фуко [1996 року, c.47, 108 і ін] епістема - сукупність прихованих, історично обумовлених культурно-пізнавальних. предиспозій (передумов), що визначають форму уявних процесів, завдяки яким формуються зміст і межі наукового знання, зокрема. Іншими словами, епістема є соціокультурним кодом, правилами відповідності між явищами, поняттями і обозначающими їх знаками (мовою, промовою).

Якщо у Куна організація парадигми визначається відносинами між об'єктами наукового пізнання (речами) і системою базисних нормативів пізнавальної діяльності, то в епістемі роль речей заміщають соціально-гуманітарні явища, які неминуче включають в себе нерозривну єдність суб'ектвного і об'єктивного, ціннісного і описового дисурсів, зміст цього поняття значно ширше виходить за рамки наукової методології в сферу духовної культури та філософії.

Фуко виділяє три прив'язані до певної історичної епохи типу епістем і пов'язаних зі становленням мови: епістема епохи Ренесансу - епістема схожості і подібності); епістема класицизма (17-18 ст) - епістема подання; епістема епохи Модерну - епістема систем і організацій.

Фуко виходить з нiцшевської концепцiї волi до влади. Вiн, як i Нiцше, стверджує, що об'єктивного знання не iснує, знання є лише засобом контролю над об'єктом чи iншим суб'єктом. Так, у середнi вiки iснували докладнi iнструкцiї з методики тортур. Вони являли собою знання про здiйснення контролю як над самою людиною, так i над окремими її органами. Влада являє собою взаємодiю сил i визначає стратегiї дiї комплексiв влада – знання. Завдання археологiї полягає у виявленнi й зрозумiннi стратегiй. Загальна археологiя європейської культури за останнi декiлька столiть представлена в роботi «Слова i речi» й виглядає наступним чином. Починаючи з середнiх вiкiв i до XVII ст. стратегiя пiзнання була направлена на пошук видимих i прихованих подiбностей. Уся наука того часу (теологiя, астрономiя, лiнгвiстика) виходила з подiбностей, аналогiй i прикмет. В основi цiєї науки лежала вiра в те, що Бог створив свiт за якимось образом i подобою (людина – мiкрокосм, створений Богом за своїм образом i подобою, є вiдображенням макрокосму) й повсюди розсiяв прикмети чи знаки цих подiбностей, якi слiд знайти й розшифрувати [47, с. 63]. Так анатомiя уподiбнювала тiло людини космосовi й ставила у вiдповiднiсть його органам тi чи iншi небеснi об'єкти [47, с. 63]. Лiнгвiстика вишукувала подiбностi мiж звучанням i сенсом слова [47, с. 72].

Епоха подiбностей та аналогiй завершується на початку XVII ст., коли починається час таксиномiй i класифiкацiй. Знаменням цього переходу може служити роман «Дон Кiхот» М. Сервантеса, герой якого, забувши, яке столiття на дворi й надiвши рицарський обладунок, скрiзь шукає подiбностей i скрiзь потрапляє у халепу, оскiльки свiт уже не вiрить у подiбностi [47, с. 81 – 85]. У цьому свiтi вже все розкладене по своїм полицям i прокласифiковано. З цього часу, тобто починаючи з XVII столiття, з'являються новi методи й пiдходи, а також науки, заснованi на цих методах, такi, як загальна граматика, природнича iсторiя, таксиномiчна бiологiя, анатомiя, англiйська економiчна теорiя. Однак, їх час також минає, таксиномiї вже нiкого не цiкавлять, усiх цiкавить, що стоїть за ними, тобто прихованi глибиннi основи речей. Вираженням такої переорiєнтацiї є роман де Сада «Жюстина». Чесна добропорядна дiвчина Жюстина постiйно потрапляє в бiду, стаючи жертвою яких-небудь негiдникiв. Впадає в очi явне розходження мiж характером Жюстини та її долею. За всiма її нещастями приховуються темнi намiри недобрих людей, знання про якi дозволяє зрозумiти долю Жюстини. Так само в науцi прихованi закономiрностi дозволяють зрозумiти причини таксиномiчних особливостей. Остання епістема - система і організація (19-20-е ст), що характеризується суворою систематизацією понятійного апарату і сукупності символів, за допомогою яких відбувається опис реальності, причому ця система символів (мова) остаточно стає автономною від самої реальності і, отже, предметом пізнання. У цей час з'являються такi науки, як фiзiологiя, психоаналiз, вчення про будову матерiї тощо.

Отже, якщо сутність парадигми відноситься до внутрішньої організації власне наукової дисципліни, тобто об'єктами дослідження і вживаними методами, то епістема виступає сукупністю зовнішніх обмежень, що накладаються на розвиток наукового знання загальним культурним і світоглядним контекстом.