Педагогічна творчість та її особливості

Життя коротке, та безмежна штука

І незглибиме творче ремесло.

Іван Франко,

укр. письменник і поет

Здатність творити є великий дар

природи; процес творіння в душі, яка

творить, є великою таїною; мить

творчості є хвилиною великого

священнодійства.

В. Г. Бєлінський,

рос. літер. критик

Розквіт університетської освіти у ХVІІІ-ХІХ століттях (Києво-Могилянська академія, Харківський і Київський університети та ін.) сформував такий образ професора університету: багатство наукових знань, наявність власної школи викладання, педагогічна майстерність, вільнодумство, честолюбство вченого й толерантність. Г. С. Сковорода свого часу боровся проти схоластики та обмеженості мислення у викладачів. Т. Г. Шевченко з любов’ю писав про високе покликання педагогів, які метою свого життя вважали самовіддане служіння народові. Відповідно до нової філософії вищої освіти сучасний викладач є не просто транслятором науково-культурного й професійного досвіду (із цим успішніше можуть справлятися новітні інформаційні технології) або носієм незаперечної істини, яка має бути засвоєна студентом. Ще П. П. Блонський писав: «Ми не збираємося навчити студента «всьому», але ми повинні навчити його самостійно, протягом усього майбутнього життя, коли поряд не буде ні лекторів, ні викладачів, вивчити все, що йому потрібно». Мистецтво викладача виявляється в тому, як він організовує самостійну роботу студентів, як знаходить контакти й потрібний тон спілкування в різних педагогічних ситуаціях. Це й орієнтація на розуміння думок іншого, на сприйняття іншого погляду, а також уміння доводити свою думку, переконувати в ній аудиторію – тобто це орієнтація на діалогічне мислення. Центральний тягар у синкретичній (діалогічній) культурі припадає на індивідуальність та індивідуальну свідомість, визнання права на власну думку і позицію, незалежно від соціально-рольового статусу. Як розвивається мистецтво викладача? Висока ерудиція, володіння педагогічною технологією і методами навчання забезпечують успіх педагогічної діяльності та визначаються як педагогічна майстерність, якої молоді викладачі досягають уже в перші роки праці. Педагогічна майстерність – комплекс властивостей особистості, який забезпечує високий рівень самоорганізації професійної педагогічної діяльності. Її елементами є гуманістична спрямованість, професійні знання, педагогічні здібності та педагогічна техніка (І. А. Зязюн). Критеріями педагогічної майстерності викладача є такі:

• доцільність (за спрямованістю);
• продуктивність (за результатами – рівень знань, умінь і навичок студентів, ступінь їх вихованості);
• оптимальність (у виборі засобів);
• творчість (за змістом професійної діяльності).

Поступово з примноженням досвіду викладач починає виокремлювати стержневі ідеї розв’язання педагогічних завдань, заново для себе відкриває психологічні та дидактичні принципи, вміє передбачати результати своїх дій, «випереджаючи» умови їх досягнення. При аналізі й оцінці своєї діяльності він уже бачить за кожним конкретним педагогічним рішенням певну конструктивно-методичну схему, загальну педагогічну ідею та вдосконалює шляхи її практичного втілення. Педагогічна діяльність стає справжньою педагогічною творчістю. Чим вона характеризується? Перетворенням своїх думок і позицій та їх новизною (що виникає під час проектування навчального процесу і структуруванням його змісту, варіюванням у процесі втілення запланованого в життя). Педагогічна творчість стосовно реалізації планів у студентській аудиторії має свої особливості:

• жорстко лімітована в часі (пара);
• здійснюється систематично й безперервно;
• орієнтація тільки на позитивне вирішення педагогічної проблеми;
• підвищена відповідальність, адже результати педагогічної діяльності викладача пов’язані з розвитком молодої людини, її професійним зростанням;
• педагогічна творчість – це творення на людях (театр одного актора), а тому потрібна воля, уміння управляти своїми емоціями та здатність до саморегуляції.

Масштаби творчих задач різні: внесення нового в зміст, форми, методи навчальної роботи; вирішення питань, які раптово виникають у різних ситуаціях педагогічної діяльності; побудова композиції заняття; визначення способів організації самостійної роботи студентів та ін. «Керівництво процесами педагогічної взаємодії та спілкування – це справа справжнього педагогічного мистецтва» (К. Д. Ушинський). Творчість викладача, звичайно, формується в самій практичній діяльності, але дуже важливо постійно аналізувати власну діяльність, зіставляти її результати з досягненнями психолого-педагогічної науки, критично оцінювати свої успіхи, шукати причини невдач, поєднувати теорію з практикою навчально-виховної роботи. Прояв творчості має прямий зв’язок із креативністю і в мисленні, і в почуттях. У мисленні це сприйнятливість до нових ідей, чутливість до проблем, гнучкість і оригінальність мислення в розробці нових завдань. У почуттях під час процесу спілкування – це подолання емоційних бар’єрів, здатність володіти своїми емоціями й психологічна проникливість в емоційний світ партнерів по спілкуванню. Педагогічна творчість часто відбувається як імпровізація, за якої створення нового та його відтворення співпадає в часі. Імпровізація невід’ємна від інтуїції, яка ґрунтується на попередньому досвіді. Під час проведення заняття виникає чимало незапланованих ситуацій (запитання з аудиторії, які вимагають негайного пояснення, уточнення та інтерпретації), заплановане іноді змінюється, а нове рішення стає ефективнішим. Це залежить від ерудиції викладача, глибини його знань, від роботи думки, уяви і навіть від його емоційного піднесення. Тут має значення не тільки теоретична підготовка, а й методична, загальна культура ведення діалогу, культура спілкування. Педагогічна творчість – завжди співтворчість з аудиторією. Її інструментом є інша людина, а результатом – надбання розуму, почуттів і волі. Це просування студента вперед – до власної самостійної творчості та відповідальності, хоча результати виявляються через якийсь час (наприклад, у роботі колишнього студента вже як вчителя). Розглянуті якості мислення викладача забезпечують успішність його педагогічної діяльності, сприяють виробленню відповідних педагогічних стратегій, здійсненню тактичних прийомів впливу і визначаються як педагогічні здібності: гностичні, проектувальні, конструктивні та комунікативні. Потрібні також і загальні здібності: педагогічна спостережливість, загальні якості мислення і мовлення. Рівень їх розвитку у викладача визначається рівнем результативності його педагогічної діяльності (за Н. В. Кузьміною):

• Репродуктивний рівень: викладач, який перебуває на цьому найнижчому рівні, вчить інших так, як вчили його.
• Адаптивний рівень: викладач розпочинає передавати свій досвід із деякими перетвореннями, щоб зробити його доступнішим для інших.
• Локально-моделюючий рівень: викладач володіє стратегіями навчання студентів з окремих розділів курсу, вміє формулювати педагогічну мету, передбачати результат і створити систему та послідовність включення в навчально-пізнавальну діяльність тих, хто навчається.
• Системно-моделюючий рівень: викладач володіє стратегіями формування потрібної системи знань, умінь і навичок студентів зі свого предмету загалом.
• Системно-реалізуючий діяльність і поведінку рівень: викладач володіє стратегіями перетворення свого предмету в засіб формування особистості студентів, їх потреби в самовихованні, самоосвіті та саморозвитку.

Таким чином, завданням викладача вищої школи є не транслювання студенту інформації, а здійснення функції активізації та фасилітації усвідомлюваного навчання, формування здатності до самоосвіти. Це й вимагає високого професіоналізму діяльності викладача.