Традиція і вчинок, психологія «не діяння» і «правил поведінки» (даосизм та конфуціанство) в давньому Китаї

Філософська думка Китаю своєрідно переплітається з релігійними течіями, має багато шкіл і напрямків. Головною відмінністю є те, що філософія Китаю розвивалася автономно, незалежно від розвитку філософії Стародавньої Греції та Західної Європи. Те ж саме стосується і психологічної думки Китаю.

У Давньому Китаї як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалося дві тенденції – консервативна і прогресивна, у процесі боротьби яких поширювалися думки про п’ять першоелементів і речей, про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (Дао) в природі. Основними філософськими школами тут були: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія) інші.

Специфічною рисою Китайської філософії є схильність розглядати предмети в їх цілісності, спадкоємності розвитку, тому небо, природа і людина розглядається як щось органічно єдине, взаємопов’язане. Вважалось, що Небо (загальний порядок – космічний і моральний) карає недостойних та нагороджує доброчинних. Тобто, релігія перетворювалась в етику. Примат етики над релігією, перевага раціонального, прагматичного підходу в оцінці життєвих ситуацій та поведінці в цілому в китайському суспільстві того часу створювали необхідні умови для розвитку точних і природознавчих наук.

Високих успіхів досягла давньокитайська медицина, яка виходила з уявлень про людину як макрокосмос, що відображає гармонію космічних сил та ритмів: джерел Інь і Янь (жіночого та чоловічого), п’яти стихій (п’ять внутрішніх органів і органів чуття) та різноманітних видів енергії – «ци». Лікування хвороб зводилось до поновлення рівноваги космічних сил та ритмів – до життєвої цілісності організму.

У натурофілософських трактатах відображені уявлення китайських філософів про першоелементи речей (вогонь, дерево, метал, земля і вода).

Одним з основних понять тих часів у Китаї виступає гуманність (Жень) – моральний принцип, що визначає відносини між людьми в суспільстві і в сім’ї.

Найбільш відомими стародавніми філософськими школами були даосизм і конфуціанство.

За даосизмом життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону Дао, яке не сприймаєтьсябезпосередньо, воно поза відчуттями людини. Дао – основа всього, джерело всіх речей і явищ, матеріального і духовного життя, а разом з тим і їх мета. Коли йому дають певне ім'я, воно усвідомлюється як матір усіх речей. Дао весь час повертається до небуття, тому його називають формою без форм, образом без істоти. Згідно з цим законом, будь-яка річ, досягнувши певного ступеню розвитку, перетворюється на свою протилежність.

В емпіричному світі дао проявляється через свою еманацію – Де – ”сутність, сенс існування, природна якість”, індивідуальний прояв Дао – добро, в якому втілений моральний ідеал особистості, яка досягла абсолютної гармонії з оточуючим світом. Де по відношенню до людини обумовлює її “ життєву енергію” – ці.

У даосизмі вважалось, що необхідно уподібнитися природі, не заважати здійсненню гармонії, жити в узгодженні з природою.

В центрі уваги китайських філософів була проблема «Людина – суспільство». Розвиток суспільства і розвиток людини, поєднанні зі знанням – центр уваги дослідження китайських філософів.

Лао–Цзи (справжнє імя ЛІ–ЕР – «учитель Лао», Лао – прізвисько – старий)(549 – 499 до н.е.) – засновник даосизму – кит.філософ, житель царства Чу. Ним написані книги: «Дао–де–дзін», «Книга про дао–шляху та благу силу – де», «Все суще змінюється само по собі». Відомостей про нього дійшло дуже мало.

Лао–Цзи висунув теорію недіяння, яка має смисл тільки відносно до Дао. Якщо воно все визначає, а людина цілком перебуває у його владі, то будь-яка її діяльність виходить за межі принципу дао, стаючи поведінкою неістинною. Тому, споглядальне життя є найбільш мудрим. В учінні не слід використовувати слова. Міркуючи про зміни, що відбуваються з речами, не слід самому їх змінювати; створеним не слід володіти; приводячи щось у рух, не слід докладати до цього зусиль.Наймудріший правитель прагне того, щоб у народу не було знань і пристрастей, а ті, хто має знання, не повинні діяти. Будь-яка діяльність людини буде недоконаною перед Дао. «Ось чому недіяння завжди приносить спокій».

Основні ідеї та думки Лао–Цзи: по собі можна пізнавати інших, будьте уважні до своїх думок – вони початок вчинків; якщо хочеш, щоб люди йшли за тобою – йди за ними; будь спокійний і не злостивий і люди зрозуміють тебе; хто вмер, але не забутий – той безсмертний; розмірковувати – значить жити, заспокоєння – подібно смерті.

Даосизм вимагав о сягнути шлях світового процесу з метою наслідування йому.

 

Інша течія китайської філософсько-релігійної думки – конфуціанство – містила чітко виражену етично-гуманістичну спрямованість. Це філософське вчення виникло в VІ-V ст. до н.е. і пов’язане з іменем Конфуція (Кун-Фу-Цзи – поважний вчитель Кун)(551 р. – 479 р. до н.е.) – китайський філософ, народився в князівстві Лу на сході Китаю. А у 16 – 17 ст. місіонери–єзуїти, що приїхали до Китаю і ознайомились з його вченням зробили його надбанням європейської цивілізації, латинізувавши його імя – Конфуцій. Конфуцій учив усно і не залишив після себе письмових книг (ми знаємо про нього із записів його учнів).

В житті Конфуцій утримувався від 4–х речей: 1) не вдавався до пустих роздумів; 2) не був категоричний у своїх судженнях; 3) не виявляв впертості; 4) не думав про себе особисто.

Центр його роздумів – проблема людини, її розуму та моральності, першим розробив концепцію «ідеальної людини », благородного мужа, не за походженням, а через виховання в собі високих моральних якостей і культури.

Конфуцій виступив з критикою свого часу та ідеалізацією минулого, на основі цього протиставлення він створив свій ідеал досконалої людини – цзюнь-цзи, який був сконструйований ним у якості моделі, еталону для наслідування. Людина, за Конфуцієм – істота, яка має п’ять природних задатків: гуманність, справедливість, благопристойність, мудрість та щирість.

Вважав гуманність (Жень) – найбільш цінною якістю особистості, яка досяжна в процесі освіти. Вищим принципом управління є Жень і правитель повинен бути взірцем, прикладом у всьому для свого народу, керувати по совісті, а не залякуванням. Прояв закладеного в натурі людині доброго начала залежить від правителя. Конфуцій вважав, що правитель втілює волю Неба, тому він практично є всесильним. Небо заклало у людину потенційне добро, але для того, щоб воно проявилося, необхідно діяти у відповідності до правил обов’язкового виховання, яке викладається правителем.

Конфуцій ідеалізувавпорядок у всьому, підкреслював важливість збереження традиції, показував, що це не просто акт природної людини. Для підтримання традиції людина має виховувати, вдосконалювати себе у вчинкових актах. Саме тоді вона діятиме згідно з ритуалом – я к основа буття дає людині безсмертя у великому цілому — людській спільноті. Він є сукупністю вчинків значного емоційного змісту. Він може існувати лише у формі вчинку, який «у собі» є запереченням ритуалу.

Для Кун Фуцзи вчинок — це відповідальний процес самовиховання і самотворення, єдиний шлях зімкнутися з традицією, зайняти в ній певне місце, щоб реалізувати єдино можливу опору буття.

Надавав великого значення музиці – найкращому засобу зміни поганої вдачі та звичок, а головну роль відводив етикету – правилам благопристойності в різних життєвих ситуаціях.

Конфуцій залишається на рівні натуралістичної психології, але ще не бачить автономності психічного саме як мікросвіту і якості людської душі виводить безпосередньо з якостей першоелементів. Специфічно людська форма відображення ще не стала предметом пізнання. Особливі якості першоелементів безпосередньо приводять до виникнення відчуттів.

Вищий етичний принцип поведінки Кун Фуцзи пов'язує з ученням про «золоту середину». Стратегію «золотої середини» в поведінці благородного мужа Кун Фуцзи пов'язує з необхідністю запобігати трьох речей: в юності, коли організм ще не зміцнів, слід уникати любовних утіх; у зрілості, коли з'являються сили, слід уникати бійок; у старості, коли організм слабшає, слід переборювати жадібність.

Основні думки Конфуція: «єдина справжня помилка – не виправляти своїх минулих помилок», «досконала людина все шукає в собі, а нікчема – в інших. Учення без роздумів не має сенсу, а роздуми без учення – небезпечні», «мудрість соромиться своїх недоліків, але не соромиться виправити їх», «перед людиною до розуму три шляхи: шлях роздумів – це найбільш благородний шлях; шлях наслідування – найбільш легкий; шлях власного досвіду – найважчий шлях», «поважати всяку людину, як самого себе, і чинити з нею, як ми бажаємо, щоб чинили з нами – вище цього немає нічого!», «спостерігайте за поведінкою людини, будьте уважні до причин її вчинків, уважно приглядайтесь до неї у вільні часи. Залишиться вона для вас загадкою?».

Конфуціанство з авжди застерігає від крайнощів (напр., від надмірної прихильності тільки до рефлексії, або тільки до почуттів). Тут іноді ставляться дуже складні питання, відповіді на які неоднозначні (напр., платити добром за зло – безглуздя, чим же тоді платити за добро?).

Отже, «червоною стрічкою» через всю китайську психологію проходять три теми: гуманність, доброта, щирість. Важливими її темами також були почуття (чуттєвість, чутливість), самосвідомість, моральна поведінка, сприйняття і уява (уявлення). Велике значення китайці надавали людським почуттям, які на їх думку, належать зовнішньому світу. Самопізнання в кит.психології, філософії та культурі було не в зведенні свідомості до субєкта, а навпаки – в охопленні свідомістю всієї повноти життєвих якостей людини, всієї її суті і глибини. Таке сприйняття має на увазі існування і взаємозалежність інтелекту і чуттєвого життя. Думка для них повинна бути «сердечною», «пронизаною почуттями», і, чим сильніше почуття, тим ясніша свідомість.

Найвища китайська мудрість: знання рівноцінності усіх моментів життя і здатність видобувати для себе одночасно і радість, і зиск з кожної справи; вбирання в себе максимальної повноти життя.

 

1. Розвиток психологічних думок в Стародавній Індії

Індійська релігійно-філософська думка у своєму розвитку пройшла через перехідні етапи, які характеризувалися існуванням різних систем.

В староіндійській філософії первинні форми наукових знань тісно перепліталися з релігійними віруваннями, магічними уявленнями та діями. Філософія у Давній Індії з самого початку опиралася на Веди – це стародавні памятки древньоіндійської науки, чотири збірника релігійних гімнів та молитв. Ведична література є широкою за своїм змістом, в неї увійшли тексти різних історичних періодів. Це збірники–самхіти: «Рігведа» (збірка гімнів), «Яджурведа» (збірка жертовних формул), «Атхарведа» (збірка магічних заклинань та формул, «Брахмани» (тлумачення ритуальних текстів), «Упанішади» (релігійно–філософські трактати, тексти, які обєднують філософські тлумачення ведичної міфології та ритуалу) – заключний розділ ведичної літератури та інші.

Мовою Вед викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя. В них вирішувалося питання про субстанцію буття.

Абсолютною і єдино істинною першоосновою всього існування вважається світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим існували і матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вогонь, вода, повітря, земля).

Древні індійці міркували про співвідношення між природним та надприродним, духовним та матеріальним, тобто вийшли на певний рівень абстрактного мислення, що призвело до появи релігійно–філософських шкіл, які торкалися різних боків світогляду людини, різних способів світорозуміння: Санх’я, Веданта, Йога, Ньяя, Вайшешика, Міманса. Більшість філософських шкіл Індії були ортодоксальними, оскільки опиралися на авторитет Вед. Школи з елементами матеріалістичних поглядів – буддизм, джайнізм, чарвака-локаята, які по-особливому тлумачили першоджерела реальності, специфічне та індивідуальне в світі, сформували своє бачення проблеми людини.

Основу філософської традиції Індії склала філософія Упанішад, на основі якої формувалися різноманітні філософські системи та школи. Упанішади (від санскр. – сидіти біля вчителя з метою пізнання істини – це завершальна частина ведичної літератури і включає у себе ряд текстів, в яких дається короткий виклад релігійно-філософських роздумів легендарних або напівлегендарних мудреців (десь біля 108). «Уніпашади» – це перша спроба осмислити світ в рамках єдиного послідовного вчення.

В Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній – на внутрішній світ людини. Вмістом філософії в Упанішадах стає обговорення таких фундаментальних проблем, як місце і призначення людини в системі навколишнього буття, природа зовнішнього світу і людини, характер її життя і психіки, межі і можливості її пізнавальних здібностей, норми її поведінки тощо. В більшості випадків розгляд філософської проблематики проводиться в рамках релігійно-міфологічного світогляду.

Разом з тим в Упанішадах містяться відомості і про учення, що схилялися до матеріалізму і атеїзму.

Серед багатьох питань про природу, людину і пізнання в Упанішадах домінує проблема першопричини, першооснови буття, за допомогою якого пояснюється походження всіх явищ природи і людини.

Ці поняття розташовані в такій послідовності. Їжа (анна) – основа всякого життя, саме життя (життєве дихання - прана); той або інший конкретний речовий елемент - бхута, найчастіше вода, або їх сукупність - вода, повітря, земля, вогонь (іноді додається п'ятий - ефір, або акаша); внутрішня природа речей - свабхава; згадуються учення, що вважали першопричиною буття простір (акаша) і час (калу); у декількох місцях мовиться про буття взагалі (сат) і небуття (асат) як першопричині всього сущого; епізодично згадується поняття матерії (пракрити, прадхана), хоча його зміст не розкривається.

Пануюче місце в Упанішадах займають учення, що вважали як першопричину і першооснову буття духовний початок – Брахман, або атман, рідше - пуруша. Брахман і атман уживаються зазвичай синонімічно, хоча Брахман частіше служить для виразу об'єктивного аспекту кінцевої реальності (Бог, всюдисущий дух), атман - суб'єктивного її аспекту (душа). Брахман і атман – центральні поняття всієї індійської філософії, особливо її ідеалістичних учень (перш за все веданти).

Розгляд психічних, душевних явищ займає досить помітне місце в Упанішадах. У них визнається складна структура людської психіки, розкриваються різні її компоненти (свідомість, воля, пам'ять, дихання, відчуття і ін.), їх співвідношення і взаємодія. Мислителі Упанішад описували різні стани свідомості (безсонне, легкий сон, глибокий сон, чиста свідомість - турія), співвідношення відчуттів з еквівалентними ним стихіями або першоелементами зовнішнього світу тощо. Згадуються погляди, згідно яким душа (атман) тотожна тілу.

В «Уніпашадах» була сформована доктрина карми, яка потім пронизувала такі філософсько–релігійні системи, як джайнізм та буддизм. Згідно з цим, вважалось, що все в світі визначається моральним законом, а душа народжується або вмирає, потім виникає знову в тій чи іншій формі у відповідності до етичного балансу дій та вчинків, які люди творили за життя.

В уявленнях древніх індійців тіло – смертне, душа – вічна, після смерті вона пересіляється в інше тіло, в залежності від поведінки людини в минулому житті. Поняття «карма» (дія) означає не тільки поведінку, але й воздання, з яким вона складає єдність. Душа доброчинної людини відроджується серед більш високих людей, а гріховної – серед більш низьких. Головний шлях до хорошої карми – розуміння, усвідомлення свого місця в системі варн (каст).

Людина як окрема особистість повинна прагнути до звільнення від рабства чуттєвого індивідуального, щоб злитися з загальним та початковим.

Центральне питання в теорії пізнання Упанішад – розділення знання на два види: нижче і вище. Нижче знання - це знання емпіричної дійсності, яке вважається знанням уривчатим, фрагментарним, а тому неістинним. Вище знання - це знання духовного абсолюту, яке розглядається як сприйняття буття в його цілісності і головним засобом придбання якого служить, як правило, містична інтуїція; тут велике значення надається, зазвичай, йогічній практиці. Саме це знання дає владу над світом.

В етиці в Упанішадах переважає проповідь пасивно-споглядального відношення до світу: вищим щастям проголошується позбавлення душі від всяких мирських прихильностей (мокша, мукти).

В той же час зустрічаються і заклики до активної участі в житті. В Упанішадах проводиться відмінність між матеріальними і духовними цінностями, між благом як спокійним станом душі і гонитвою за чуттєвими задоволеннями.

Вперше в Упанішадах велику роль починають грати концепції переселення душ (самсара) і воздаяння за минулі дії (карма); у цих концепціях разом з релігійно-ідеалістичним змістом є і раціональні моменти: прагнення встановити причинно-наслідковий зв'язок в ланцюги людських вчинків, залежність діяльності від свідомості і волі, від суспільного положення людини. Поведінка людини визначається етичним законом дхарми, приписуючим дотримуватися встановлені для кожного варни обов'язки і стадії життя (варнашрама).

Але ці філософські вчення на грунті брахманізму, які визнавали авторитет Вед, не відповідали умовам суспільства, яке розвивалось. Назрів перегляд традиційних уявлень, і середина 1 тис. до н.е. ознаменувалось в Індії духовним заворушенням, появою мандрівних мудреців, аскетів, які сповідали нове вчення, новий «шлях до спасіння». В суперечках і сутичках між різними вченнями виділився буддизм, засновником якого був Сіддхартха Гаутама. Буддизм виявився прийнятим для різних верств населення і різних народів (в Китаї, Тибеті, Японії тощо). Але в Індії буддизм не витіснив інші культи і поступився індуїзму – новій формі брахманізму.

Будда (просвітлений) Шакьяні–Муні (принц Сідхартха Гуатама, 566 – 476 р.р. до н.е.) – першозасновник буддизму. Ядро його поглядів – чотири благородних істини: істина страждання, причини, звільнення, істина шляху. Істина страждання – все у світі минає, не має постійної субстанції і тому повне скорботи; істина причини – причиною страждання є жадання буття, бажання, пристрасті, потяги. Істина звільнення – звільнитися від страждань можна шляхом відмовлення від бажань, пригнітивши в собі пристрасті. Істина шляху – для досягнення спасіння необхідно виключитися з кола перевтілень, досягнути стану нірвани.

Для індо–буддійської системи цінностей картини світу характерне злиття релігії, філософії та наукового знання. Вона пронизана релігійно–філософськими роздумами про внутрішній світ людини, реальності та нереальності її існування, пошуками істини та її значення. Індійських мислителів не цікавили логічні основи побудови наукового знання, їм були більш цікаві таємниці всесвіту та практичні питання.

Великий вплив на розвиток наук, в тому числі, психології, філософії мав буддизм, що виник у 4 ст. до н.е. Проблеми буття особистості, страждання, надії, звільнення – це є основним проблемами психології індійців.

Отже, філософія Стародавньої Індії відрізняється багатобічною і глибокою для своєї епохи постановкою психологічної проблематики. Проте, в індійській філософії її міфологічна сутність так і не була подолана.