Поняття, предмет і метод конституційно-процесуального права

ТЕМА 1.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА, НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

План:

Поняття, предмет і метод конституційно-процесуального права.

Конституційно-процесуальні норми.

Конституційно-процесуальні відносини.

Конституційно-процесуальне право як наука і навчальна дисципліна.

Поняття, зміст і стадії конституційного процесу.

Конституційно-процесуальні строки.

Поняття, предмет і метод конституційно-процесуального права

Традиційно термін «конституційно-процесуальне право» використовується у правознавстві для позначення, по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки, і по-третє, однієї з провідних навчальних дисциплін у сфері вищої юридичної освіти.

Отже, конституційно-процесуальне право – це система процесуально-правових норм, які закріплюють, регулюють та охороняють порядок суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, які складаються в процесі організації і здійснення верховної державної влади.

Об’єктивна необхідність існування та функціонування конституційно-процесуального права обумовлюється потребою встановлення певного порядку здійснення у конкретних конституційно-правових відносинах суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків їх учасників. Конституційно-процесуальне право є похідним від конституційного права і покликане забезпечувати потреби ефективної реалізації останнього.

У Великій Британії, яка вважається прабатьківщиною не лише класичного парламентаризму, а й фундаментальних засад сучасної демократії, давно існує твердження: «Законність – це процедура». Таке розуміння значення процедури для ефективної реалізації матеріального права вельми позитивно сприймається в сучасному світі, що знаходить свій вираз в активному розвитку процесуальних галузей права багатьох прогресивно-демократичних країн світу. Адже встановлення чітко визначеної процедури реалізації прав і обов’язків учасників правовідносин обґрунтовано розцінюється як одне з суттєвих знарядь забезпечення реального правового порядку в громадянському суспільстві.

Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимагають відповідного правового регулювання, з іншого – суспільні відносини є тією об’єктивною основою, яка викликає право до життя і вносить у нього відповідні системотворчі ознаки.

Кожна галузь права, в тому числі і галузь конституційно-процесуального права, регламентує певний вид суспільних відносин, які потребують належного правового врегулювання. Як відомо, предмет правового регулювання – це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами. Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив конкретних норм права. А оскільки конституційно-процесуальні норми спрямовані на регулювання порядку здійснення юридичних прав і обов’язків, визначених нормами конституційного матеріального права, предметом правового регулювання конституційно-процесуального права можна вважати ті суспільні відносини, які виникають у зв’язку з реалізацією суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов'язків, що складаються в процесі організації і здійснення верховної державної влади, реалізації народовладдя, здійснення місцевого самоврядування, реалізації прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, взаємодії держави і особи тощо.

Конституційно-процесуальне право впливає на суспільні відносини за допомогою притаманних йому специфічних способів і засобів, які є методами конституційно-процесуального права. Слід відзначити, що метод конституційно-процесуального регулювання – це сукупність засобів і способів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що складають предмет галузі конституційно-процесуального права. Застосування різних методів конституційно-процесуального регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, відповідні охорону й захист прав і свобод людини і громадянина. Метод конституційно-процесуального права відзначається такими загальними ознаками:

· імперативним та універсальним характером;

· колом суб’єктів, яких держава визнає правоздатними та дієздатними;

· порядком (процедурою) формування, встановлення та законодавчого закріплення юридичних прав і обов’язків суб’єктів, їх безпосередньої реалізації;

· максимально високим юридичним рівнем;

· значним ступенем визначеності змісту засобів і способів, за допомогою яких має здійснюватися юридична процедура реалізації прав і обов’язків суб’єктів.

Специфіка методу конституційно-процесуального права полягає в тому, що він становить собою сукупність способів регулювання поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин в процесі здійснення ними належних їм на правових засадах суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, якими вони володіють як безпосередні або опосередковані учасники цих відносин.

Для конституційно-процесуального права, як і для усіх інших галузей публічного права, характерним є домінування імперативного методу правового регулювання над диспозитивним, за якого відносини між суб’єктами права ґрунтуються на засадах субординації. З огляду на це їх поведінка чітко регламентується, способи і засоби реалізації прав та обов’язків визначені процесуальним законом і від волі самих суб’єктів, як правило, не залежать.

Система джерел конституційно-процесуального права, яка являє собою організовану сукупність взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що містять конституційно-процесуальні норми, включає:

– Конституцію України, яка як Основний Закон держави має вищу юридичну силу і пріоритет перед іншими правовими актами (в тому числі й міжнародними), які приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Конституція – це базовий законодавчий акт, положення якого є вихідними для усіх інших галузей права, позаяк вона є законом, що визначає принципи регулювання всіх суспільних відносин, які виникають у державі;

– акти всеукраїнського та місцевих референдумів як акти безпосередньої влади народу, що виступає її єдиним носієм;

– закони України, інші нормативні акти Верховної Ради України;

– нормативні укази Президента України;

– нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

– накази, інструкції та інші підзаконні акти центральних та місцевих органів виконавчої влади;

– рішення та висновки Конституційного Суду України;

– правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

– статути територіальних громад, інші акти органів місцевого самоврядування;

– нормативно-правові (наприклад, Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.) та міжнародно-правові договори України.

Джерелами конституційно-процесуального права України є також нормативно-правові акти колишньої Української РСР, які діють на території України на підставі принципу правонаступництва або на період до прийняття нових нормативно-правових актів з відповідних питань. Так, згідно зі ст. 3 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991p., закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. А в п. 1 Перехідних положень (розділ XV) Конституції України зазначено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією України, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України.

Джерелами конституційно-процесуального права в принципі можуть виступати також конституційно-правові звичаї – норми, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов’язані з організацією та здійсненням державної влади, виникають внаслідок тривалого і однакового застосування учасниками конституційно-процесуальних відносин на практиці, та забезпечуються або санкціонуються державою. До конституційних звичаїв відносять звичаї, які виникають як результат укладення конституційних угод або впровадження конвенційних норм, а також звичаї, які складаються поза межами дії конституційного механізму і лише санкціонуються державою як сталі конституційно-процесуальні норми.

Зрештою, джерелом конституційно-процесуального права виступають також конституційні прецеденти як об’єктивовані рішення органів державної влади у конкретній справі, яким надається формальна обов’язковість при вирішенні наступних аналогічних справ. До конституційних прецедентів можна віднести низку парламентських актів, а також рішення Конституційного Суду України як акти конституційного судочинства, якими, по-перше, визначається правова політика (принаймні, встановлюється її загальний орієнтир, основний вектор), якої повинні додержуватися при прийнятті нових нормативно-правових актів правотворчими органами держави; по-друге, вносяться певні зміни до чинної системи національного законодавства (при прийнятті рішень з питань визнання неконституційними законів, інших правових актів; офіційного тлумачення Конституції та законів), уточнюється зміст і межі правового регулювання.

У системі національного права конституційно-процесуальне право посідає особливе і специфічне місце, що обумовлено такими причинами:

а) особливим предметом правового регулювання;

б) основним джерелом конституційно-процесуального права виступає Конституція України – базовий юридичний акт, положення якого є вихідними для всіх інших галузей як матеріального, так і процесуального права;

в) конституційно-процесуальне право встановлює порядок реалізації прав і обов’язків суб’єктів конституційно-правових відносин, унормовуючи тим самим процес правотворення і правореалізації у всіх сферах суспільного життя в цілому.

Конституційно-процесуальне право тісно співвідноситься із конституційним правом, однак не ототожнюється і не поглинається ним, воно лише встановлює для нього способи і порядок реалізації, чим деталізуються і конкретизуються юридичні приписи конституційно-правових норм.