Скасування рабства й перші успіхи

Скасування рабства в Північній Америці стало результатом громадянської війни між північними та південними штатами. Власне, декларацію про надання рабам волі було підписано 1863 року, за рік до закінчення війни. Проте кінець рабства ще не означав, що чорношкірим стало набагато краще жити, бо більшість із них і далі животіли у жахливих злиднях. Ціла низка законів "Джима Кроу", ухвалених на Півдні між 1890-м і 1912 pp., забороняли чорношкірим їздити в "білих" залізничних вагонах, користуватися "білими" вбиральнями та відвідувати "білі" кафе. Така сеґреґація була офіційно ухвалена постановою Верховного суду від 1896 p., яка проголосила про те, що "окремі, але рівні" вигоди не суперечать конституції. Активна діяльність Ку-Клукс-Клану, таємного товариства, яке взяло на озброєння насильницькі методи, була спрямована на те, щоб контролювати неухильне дотримання сеґреґаційних правил.

Після революції та в подальші роки боротьба меншин за надання їм рівних прав та можливостей мала велике значення для американської історії. Більшість меншин зуміли домогтися того, щоб їм було відкрито доступ до сфер політичного впливу та економічного процвітання, тобто досягли рівного статусу з більшістю, але чорношкірих не допускали до таких процесів самоствердження аж до початку 1940-х років. Національна асоціація за поступ кольорового населення (НАПКН) (National Association for the Advancement of Colored People (NAACP) та Національна Ліґа городян (НЛГ) (National Urban League) були засновані відповідно у 1909-му та 1910-му pp. Обидві ці організації боролися за громадянські права для чорношкірих, проте їхня боротьба почала давати певні результати лише під час і після другої світової війни.

Перш ніж Сполучені Штати вступили у війну, лідери НАПКН та Ліґи городян зустрілися з президентом Франкліном Д. Рузвелтом і звернулися до нього з проханням скасувати сегрегацію в збройних силах. Та президент не тільки відмовив їм у цьому, а й виступив із публічною заявою, в якій стверджував, що на цій зустрічі лідери боротьби за громадянські права погодились, аби сеґреґація тривала. Розгнівавшись на президента за цей очевидний обман, один з лідерів профспілки чорношкірих, який був на тій зустрічі, А. Філіп Рендолф, закликав чорношкірих організувати стотисячний марш протесту на Вашингтон. За кілька днів до маршу Рузвелт підписав указ, що забороняв дискримінацію на підставі етнічних відмінностей при прийманні на роботу, і звелів ужити заходів до скасування сеґреґації в збройних силах.

Через два роки новооргаяізований Конґрес за расову рівність (КРР) (Congress of Racial Equality) почав боротьбу за скасування сеґреґації в ресторанах, плавальних басейнах та інших громадських закладах у Чикаго. Хоча досягти вдалося небагато й білі вчинили шалений опір, це стало початком широких акцій на захист громадянських прав чорношкірого населення, які через п'ятнадцять років перетворилися на масовий рух.

Незабаром після другої світової війни НАПКН розпочала кампанію проти сеґреґації в галузі державної освіти, яка досягла апогею, коли організація порушила позов проти п'яти шкільних рад, виступивши проти тодішньої концепції роздільного й рівного навчання. 1954 року Верховний суд ухвалив одностайне рішення, що "роздільний доступ до освіти є, за своєю суттю, нерівним". Це рішення стало платформою для боротьби за громадянські права протягом двох наступних десятиріч. Після того ухвалення рішення Верховного суду в кількох штатах та на рівні місцевих органів влади було докладено чимало зусиль, щоб послабити його ефект. Інтеграція шкіл, яка стала відбуватися за розпорядженням федеральної влади, наразилася на шалений опір Ку-Клукс-Клану, людей, організованих у "Ряди білих громадян", та місцевих груп нагляду. Навіть уже в 1960 р. десеґреґовані школи відвідували менш як один відсоток чорношкірих учнів.

Такий затятий опір білих переконав чорних лідерів у тому, що тільки активна кампанія протестів може наповнити концепцію громадянських прав для чорношкірих реальним змістом. 1956 року в Монтґомері, штат Алабама, було заарештовано чорношкіру жінку на ім'я Роза Парке за те, що вона не захотіла поступитися місцем в автобусі білому чоловікові. Після цього майже все чорношкіре населення міста під проводом баптистського проповідника доктора Мартіна Лютера Кінґа Молодшого бойкотувало протягом 381 дня міський транспорт. Врешті-решт міська влада мусила скасувати сегрегацію в системі транспорту.

Відбувся ще цілий ряд бойкотів та сидячих демонстрацій з вимогою скасування сеґреґації в інших громадських місцях. Марші та демонстрації ставали дедалі масовішими, в них брали участь не тільки чорношкірі, а й білі, що їм співчували. Кінґ влаштовував кампанії активного, але ненасильницького опору дискримінації, проте реакція на цей рух часто бувала далека від ненасильницької. Арканзаський губернатор Фобес викликав кінну поліцію, щоб перешкодити чорношкірим учням увійти до середньої школи в містечку Литл-Рок. У Бірмінґемі, штат Алабама, шериф Конор, на прізвисько Бугай, наказав поліції застосувати проти демонстрантів воду з пожежних шлангів, кийки та поліційних собак.

Після подій у Бірмінґемі у різних американських містах протягом десяти тижнів відбулося кількасот демонстрацій, понад 15 тисяч учасників протестів було заарештовано. 1963 року чверть мільйона американців, які обстоювали громадянські права для чорношкірих, здійснили марш на Вашингтон, де Кінґ заявив: "Ми не задовольнимося, поки справедливість не проллється на нас, як дощ, і не заструменить невтримний потік правди". 1964 року Конґрес ухвалив "Акт про громадянські права", який цілком однозначно забороняв дискримінацію в громадських місцях загального користування, системі освіти, при найманні на роботу та в будь-якій організації, що одержує фінансову підтримку держави. В наступні роки було ухвалено ще низку законопроектів, за якими чорношкірі одержували рівні виборчі права й заборонялася дискримінація при наданні житла.

Рух за громадянські права