Соціологія / соціологія - Гіденс Ентоні. Один з найважливіших підходів до розуміння природи злочинності має назву теорія ярликів, хоча цей термін також можна вважати радше ярликом для цілої низки

Один з найважливіших підходів до розуміння природи злочинності має назву теорія ярликів, хоча цей термін також можна вважати радше ярликом для цілої низки споріднених понять, аніж для єдиного погляду. Прихильники теорії ярликів тлумачать девіантну поведінку не як набір рис, притаманних індивідам або групам, а як процес взаємодії між девіантами і недевіантами. На їхню думку, ми повинні з'ясувати, чому деяким людям навішують ярлик девіанта, аби зрозуміти природу самої девіантної поведінки.

Такі ярлики навішують, як правило, люди, які репрезентують сили закону та порядку або наділені повноваженнями накидати іншим точно визначені правила конвенційної моралі. Таким чином, ярлики, що позначають категорії девіації, є виявом структури влади в суспільстві. Загалом кажучи, правила, з погляду яких визначається девіація, формулюються багатими для бідних, чоловіками для жінок, людьми старшого віку для людей молодших та етнічними більшостями для етнічних меншин. Наприклад, чимало дітей забираються в сусідські садки і крадуть там фрукти або прогулюють уроки. В заможніших кварталах такі вчинки батьки, вчителі та поліція можуть розглядати як безневинні дитячі витівки. У бідних кварталах вони часто розглядаються як перші ознаки злочинних нахилів.

Після того як на дитину наклеїли ярлик неповнолітнього правопорушника, він або вона уже носять на собі тавро злочинця. До таких дітей і вчителі, і майбутні роботодавці починають ставитися з недовірою. Після цього індивідові залишається тільки ще глибше загрузнути в трясовині кримінальної поведінки, знехтувавши ортодоксальні суспільні конвенції. Едвін Лімерт (Lemert, 1972) називає перший акт переступу первинною девіацією. Вторинну девіацію ми спостерігаємо тоді, коли індивід приймає ярлик і починає дивитися на себе як на девіанта.

Ось, наприклад, Люк, який розбиває вітрину крамниці, гуляючи в суботню ніч по місту з друзями. Цей випадок, мабуть, можна було б визнати за неумисний результат хвалькуватої поведінки, яку молодому хлопцеві можна й вибачити. Люк міг би обійтися суворою доганою та невеликим штрафом. Якщо він із "респектабельного" середовища, так воно, очевидно, й станеться. І розбита вітрина так і залишиться на рівні первинної девіації, якщо на Люка подивляться як на непоганого хлопця, що цього разу необачно припустився хуліганського вчинку. Якщо ж, навпаки, у справу втрутиться поліція, а суд ухвалить хлопцеві бодай умовний вирок і віддасть його під опіку служби соціального нагляду, цей інцидент може стати першим кроком на шляху до вторинної девіації. "Засвоєння девіантної поведінки" відбувається набагато швидше, якщо за діло беруться ті самі організації, які нібито мають за обов'язок її виправляти, — в'язниці та дитячі притулки.

Теорія ярликів має велике значення, оскільки будується на припущенні, що жоден вчинок за своєю суттю не є злочинним. Визначення злочину формулюють можновладці, що видають закони, які потім тлумачаться поліцією, судами та виправними інституціями. Критики теорії ярликів іноді заперечують, що існують, мовляв, певні вчинки, заборонені фактично в усіх культурах, такі як убивство, зґвалтування й крадіжка. Цей аргумент, безперечно, слід відкинути; навіть у нашій культурі убивство людини не завжди розглядається як кримінальний злочин. Під час війни убивство ворога навіть схвалюється, і ще недавно британські закони не вважали за зґвалтування статевий акт, силоміць нав'язаний дружині її чоловіком.

Можна знайти набагато переконливіші аргументи для критики ярликів. По-перше, наголошуючи на активному процесі навішування ярликів, прихильники цієї теорії нехтують процеси, які призводять до вчинків, що визначаються як девіантні. Бо визнання певних дій девіантними не завжди відбувається цілком довільно; відмінності в соціальному становищі, поведінці та можливостях впливають на причини вчинків, що ймовірно будуть визнані девіантними. Наприклад, діти з убогих верств населення з більшою імовірністю, аніж діти багатих, украдуть щось із крамниці. І, звичайно ж, на цю крадіжку

їх штовхає не так навішений на них ярлик, як середовище, з якого вони вийшли.

По-друге, не зовсім ясно, чи навішування ярликів справді підсилює спонуку до девіантної поведінки. Після ухвалення вироку правопорушник справді котиться далі вниз, але чи є це результатом саме навішеного ярлика? Тут можуть діяти й інші чинники, такі як більш постійні контакти з іншими правопорушниками або знання про нові кримінальні можливості.

Теоретичні висновки

Які висновки можна зробити з цього огляду теорій злочинності? Спочатку ми повинні пригадати одну заувагу, вже висловлену раніше: хоча злочинність — це тільки одна субкатегорія девіантної поведінки в цілому, вона включає в себе таке розмаїття форм активності — від поцупленої в крамниці плитки шоколаду до масової різанини, — що навряд чи нам пощастить створити єдину теорію, яка пояснила б усі форми кримінальної поведінки.

Кожна з розглянутих вище теорій допомагає нам зрозуміти певні аспекти або види злочинності. Біологічний та психологічний підходи допомагають нам визначити персональні характеристики, які, за певних обставин соціального досвіду, роблять окремих індивідів схильними до злочинних дій. Наприклад, люди, наділені певними властивостями, що їх ми називаємо психопатичними, як правило, частіше зустрічаються серед певних категорій запеклих злочинців, аніж серед широкого загалу. З другого боку, вони ж таки, мабуть, становлять чималу частину тих, хто здатний на вчинки найвищого героїзму і хто не боїться ризику.

Соціологічні теорії злочинності корисні в двох аспектах. По-перше, вони слушно наголошують на відсутності чітко означеної межової лінії між злочинною і "респектабельною" поведінкою. Контексти, в яких окремі види діяльності трактуються законом як кримінальні, бувають дуже різними. По-друге, всі вони сходяться в тому, що контекст відіграє важливу роль у формуванні злочинної поведінки. Соціальне навчання та соціальне оточення надзвичайно впливають на оцінку діяльності індивіда з точки зору її злочинного чи "респектабельного" характеру.

Попри свої вади, теорія ярликів, мабуть, найкраще пояснює суть злочинності та девіантної поведінки. Ця теорія допомагає нам з'ясувати, в який спосіб певні види активності кваліфікуються законом як кримінальні, які саме владні структури формулюють такі визначення і за яких обставин той або той індивід підпадає під категорію правопорушника.

А зараз погляньмо безпосередньо на ті види злочинної активності, що мають місце в сучасних суспільствах, приділивши особливу увагу злочинності в Сполученому Королівстві.