Вища за інші часи і нижча від себе. Потужна і рівночасно непевна свого призначення. Горда зі своїх сил і рівночасно застрашена ними”

Самовпевненість “людини-маси” породжена надмірними можливостями цивілізації ХХ століття – надмірними порівняно з примітивним рівнем потреб та здібностей цієї людини. Необхідною умовою, “законом” людського життя є співмірність засобів, що є в розпорядженні людини, та проблем, які вона мусить розв’язувати. У кінці ХІХ – ХХ ст., коли пересічна людина влаштовується у світі багатств, коли вона зустрічає надмір засобів, не врівноважених життєвими труднощами, виникають деформовані зразки людського життя. Найважливіша деформація – це засаднича невдячність “людини-маси” стосовно всього, що уможливило їй легке і забезпечене життя. Вигоди цивілізації вона сприймає не як плоди тяжких зусиль та творчих здібностей, а як готову безпосередню реальність, котрої можна домагатися на засадах природного права. Люди всіх попередніх епох жили за умов, недостатніх щодо захищеності та комфортності, у світі, в якому не було нічого певного, багатого, сталого. Це прищеплювало їм почуття обмеженості власних можливостей, а водночас – присутності когось іншого, вищого та сильнішого, виховувало дисципліну та усвідомлення свого місця і своєї співвіднесеності з іншими людьми. Соціальний світ ХХ століття створює у людини враження, що все дозволено, бажання не обмежені, а обов’язків не існує. Вона звикає не зважати на інших, а головне – на вищих за себе, не знати жодної інстанції поза собою. Культура передбачає наявність загальновизнаних інстанцій, що встановлюють обов’язкові для всіх норми. Варварство маси полягає в тому, що вона не визнає зверхності жодних інстанцій над собою – вона не знає дисципліни та самообмеження. Тому “людина-маса” всюди втручається, накидаючи всім свій простацький погляд на речі. Культура передбачає доведення рації тих чи тих поглядів, апеляцію до аргументів. “Людина-маса” не лише нераціональна в своїй поведінці, вона принципово “не хоче давати аргументів і не хоче мати рації”, новизна її позиції в тому, що вона обстоює своє “право не мати рації, ґлузд безґлуздя”. В останній третині ХІХ ст. почалася інволюція, регрес до варварства – до наївності та примітивізму людини, що не має минулого або забула його. Історичні рухи маси є керовані людьми пересічними, несвоєчасними, без доброї пам’яті та “історичного сумління”. Такими є, зокрема, більшовизм та фашизм. Демократія та загальне виборче право самі собою не утверджують всевладдя маси: вони лише спонукують масу прихилятися до рішення тієї чи іншої меншини. Однак за сучасних умов сформувався новий тип державної влади, в якому панують “всі ці натовпи, що переповнюють тепер історичний кін”. “Людина-маса” не має мети і пливе за течією. У державах, де тріумф мас найбільш помітний, “державна влада, уряд, живе сьогоднішнім днем; він не виступає як щирий представник майбутнього…, він не стає засновником чогось, що мало б уявлений розвиток чи еволюцію”. Він оминає конфлікти дня, а тим нагромаджує ще більші конфлікти на майбутнє. Ми автентичні лише в тому разі, коли приймаємо і виконуємо своє призначення, коли ж відкидаємо – ми заперечуємо та фальшуємо самих себе. У сучасному суспільстві майже всі позиції, займані та проголошувані, є в істоті фальшиві. Бунт мас – це зрада власного призначення, повстання проти себе самого. Бо призначення маси – не діяти самостійно. Вона прийшла на світ для того, щоб її вели, переконували, репрезентували, організовували. Її призначення – орієнтувати своє життя на вищі інстанції, складені з добірних меншин. Нації Європи фундували шляхтичі – “люди, гідні подиву за їхню відвагу, за їхній хист володарства, за їхнє почуття відповідальності… Але з усіма цими чеснотами серця шляхтичі завжди мали слабу голову. Вони жили другою половиною душі. Були вони дуже обмеженого розуму, почутливі, імпульсивні, інтуїтивні, словом, ірраціональні”. Така природа шляхтичів призвела до їх програшу у змаганні з розсудковими, практичними міщанами, з яких зродилася буржуазія. Сутність суспільства Ортеґа-і-Ґасет, спираючись на таку логіку, визначає як динамічну духовну єдність, що її утворюють взірець та його наслідувачі. “Суспільство самою своєю природою є апаратом удосконалення”, самовдосконалення людини за допомогою механізму “зразковості – податливості”, узятого за принцип соціального співіснування. Характер тої чи тої нації слід визначати виходячи з того, як у ній розвиваються взаємини мас з добірними меншинами. Адже нація – це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. Наприклад, антична Греція характеризувалася надміром взірцевих особистостей, за якими стояла дрібна, мізерна, непокірлива маса. Геніальна як культурна цілісність, Греція була нестабільна як соціальне тіло: вона стала немов індустрією, що розробляла зразки замість того, щоб задовольнитися стандартами. Прикладом протилежного характеру є, за Ортеґою, Росія та Іспанія – вони страждають на очевидну й тривку злиденність на видатні особистості. “Слов’янська нація – це величезна народна маса, над якою труситься дрібненька голова”.

Історія становить безперервне і послідовне чергування двох процесів:

o формування добірних меншин – водночас і соціуму,

o занепад аристократій і водночас розклад суспільства.