Осуществление права собственности

Статья 319. Осуществление права собственности

1. Владелец владеет, пользуется, распоряжается своим имуществом на собственное усмотрение.

2. Владелец имеет право совершать относительно своего имущества любые действия, которые не противоречат закона.

При осуществимые своих прав и выполнении обязанностей владелец обязан соблюдать моральных основ общества.

3. Всем владельцам обеспечиваются равные условия осуществления своих прав.

4. Собственность обязывает.

5. Владелец не может использовать право собственности в ущерб правам, свободам и достоинства граждан, интересам общества, ухудшать экологическую ситуацию и естественные качества земли.

6. Государство не вмешивается у осуществление владельцем права собственности.

7. Деятельность владельца может быть ограничена или прекращенная или владельца может быть обязано допустить к пользованию его имуществом других лиц лишь в случаях и в порядке, установленных законом.

8. Особенности осуществления права собственности на национальные, культурные и исторические ценности устанавливаются законом.

 

Стаття 319. Здійснення права власності

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов'язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Набуття майна у власність будь-якою особою можливе загальними способами. Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб’єктами.

Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких “спеціальних підстав виникнення права державної власності відносяться: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам’яток історії та культури, що утримуються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам’ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власності є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).

Шш

До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнення податків та інших зборів.

Шляхом націоналізації майно вилучалось безоплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. Нині націоналізація практично не застосовується, але пропонується прийняти нові законодавчі акти, які б визначали націоналізацію як примусове, але оплатне вилучення у власників майна, яке доцільно було б передавати у державну власність.

Класифікація права власності

Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом попередньої класифікації).

Відповідно до такого підходу Конституція передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини опосередковуються правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: передбачені право власності українського народу (ст.13), право державної власності (ст.14), право приватної власності (ст.41), право власності Автономної Республіки Крим (ст.138), право комунальної власності як власності територіальних громад (ст.142).

У ст.ст.324-327 ЦК не міститься спеціального правила про поділ права власності на види, але як і в Конституції, у них ідеться про право власності українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності.

Слід звернути увагу на те, що в цьому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують право власності українського народу, яке не є окремою економічною формою власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності.

Слід зазначити, що ЦК не згадує окремо право власності Автономної Республіки Крим. З точки зору розрізнення форм власності це начебто логічно, оскільки такої економічної форми не існує.

Проте власність Автономної Республіки Крим не можна вважати Державною, оскільки вказана Республіка не є державою. Водночас майно, яке належить Автономній Республіці Крим, не можна вважати таким, що перебуває у комунальній власності, оскільки зазначена Республіка не є територіальною громадою.

Виходячи з того, що поділ на види права власності грунтується на виокремленні його суб'єктів, а Автономна Республіка Крим є учасником цивільних відносин (ст.168 ЦК), є підстави стверджувати, Ідо право власності Автономної Республіки Крим е відокремленим як від права державної власності, так і від права власності територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої Республіки.

Хоча, як зазначалося вище, традиційною для вітчизняної цивілісти™ є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.

Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності.

Слід зазначити, що фактично врахування відмінностей між двома вказаними видами власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика1

Такий стан речей можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності у межах однієї форми власності. В умовах, коли зазначені обмеження відпали і отримав законодавче закріплення принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності), немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальне і спільне (з великою кількістю осіб).

Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності потрібно розрізняти: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав і 2) право власності на спеціальні об'єкти цивільних прав.

До першого можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають особливостей правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкта.

До другого можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремлені в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (гл.27 ЦК), на житло (гл.28 ЦК), на речі, обмежені у цивільному обігу.

 

Види права власності за суб'єктом

Право власності українського народу. Стаття 324 ЦК відтворює положення ст.13 Конституції, у якій закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу.

Оскільки український народ визнається суб'єктом права власності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, постає питання: чи не призведе це до "подвійного" права власності на такий об'єкт, як земля? На думку одних вчених, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) українського народу як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право власності на землю стосується інтересів суспільства в цілому — тоді земля визначається як об'єкт права власності українського народу (відповідно і держави), і ті, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю.

Відповідь на це питання певною мірою міститься в ч.2 ст.324 ЦК, яка встановлює, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією. При цьому зазначені органи не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження щодо цього майна стосуються управління ним.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону. Отже, кожен має гарантований ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і у межах, встановлених законом

Право приватної власності. У ст.325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, що відповідно до закону не можуть їм належати.

У разі якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад у товариство, новостворена юридична особа стає власником цього майна, так само як і набутого за іншими підставами Зокрема згідно зі ст.115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо 100 відсотків акцій акціонерного товариства належать державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоратив-11 права участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило не поширюється на юридичні особи, створені розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування. І за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч.2 ст.81 ЦК).

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежені. Проте законом може бути встановлене обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності.

Такі правила встановлені у ст. 178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обігу (а відповідно і належності на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Види майна, яке може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". Законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

Як загальне правило в ч.3 ст.325 проголошується: склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Але це не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. По-перше, при реалізації цивільних прав, у тому числі й їх набутті, суб'єкти цивільного права не повинні виходити за межі їх здійснення або зловживати своїми правами. Зокрема склад майна, а відповідно і його вартість та кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, нехтування моральними засадами суспільства тощо.

Право державної власності. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ст.326 ЦК).

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка представляє спільні інтереси народу.

У ст.13 Конституції закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади

До них насамперед належить глава держави — Президент України, який виступає від імені держави у різних правовідносинах, зокрема здійснює право державної власності.

Нарівні з Президентом право державної власності здійснює також Верховна Рада України. Вона затверджує Державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, виконує низку Інших повноважень. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст.85 Конституції.

Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який керує державною власністю (ст.116 Конституції). Однак діяльність його у цій сфері обмежена. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних договорів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України.

Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та Інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи (ст.33, 37, 39 Закону "Про власність").

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники останнього: вони діють не від власного імені і не в своїх інтересах, а від імені й у інтересах держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади у якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу також безпосередньо (ст.5 Конституції).

Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі вилучених з цивільного обігу і обмежених у обігу.

Однак слід нагадати, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин. Тому здійснення права держави з використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючі вказані дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим зазначені відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками, що випливають звідси (метод впливу на учасників, принципи, засіб захисту тощо).

Згідно зі ст.31 Закону "Про власність" державна власність поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-комунальних одиниць (комунальну).

Однак у зв'язку з прийняттям Конституції і Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" це положення застаріло. У ст.ст.142, 43 Конституції і ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам — територіальним громадам а не адміністративно-територіальним одиницям, як зазначалося у Законі "Про власність").

Таким чином, у законодавство введено новий суб'єкт права Масності, не передбачений ст.3 Закону "Про власність", — територіальну громаду, якій і належить право комунальної власності.

Тому й ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності (ст.327 ЦК).

Право комунальної власності. Це — право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Згідно зі ст.140 Конституції і ст. 1 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним мешканням в межах села, селища, міста. У містах з районним поділом — громади районів також діють як суб'єкти права власності.

Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації тощо (ч. І ст.327 ЦК, ст.35 Закону "Про власність"). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема у комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виключної власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).

Підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" може бути передання майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 327 ЦК право комунальної власності (управління майном, що є у комунальній власності) здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення та компетенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами.

 

Коментована стаття виходить з того, що суб'єктами права приватної власності можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи. Така конструкція коментованої статті пояснюється тим, що розробники проекту ЦК прагнули відмовитись від використання понять «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання юридичних осіб суб'єктами права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою за створеними ними юридичними особами. Однак зазначену концепцію права приватної власності не вдалося реалізувати повністю, оскільки юридичні особи можуть бути як суб'єктами права власності, так і володіти майном на інших підставах. Наприклад, як зазначається у ст. 329 ЦК, юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею з іншихпідстав, не заборонених законом (див. коментар до ст. 329 ЦК). Звідси слідує, що така юридична особа (так само, як і у певних випадках юридичні особи приватного права) може мати майно не лише на праві власності, але й володіти ним на інших підставах. У останньому випадку може йтися про те, що майно знаходиться у них на праві господарського відання або на праві оперативного управління тощо (ст. 133 ГК). Так само майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності, а за підприємством закріплюється на праві господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 ГК).

Слід зазначити, що у разі, коли фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад у товариство, таке товариство стає власником переданого майна. Зокрема, господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу (див. коментар до ст. 115 ЦК). Отже, навіть якщо 100% акцій акціонерного товариства належать державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоративні права участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило не поширюється на юридичні особи, які створені розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (див. коментар до ч. 2 ст. 81 ЦК).

2. Згідно з частиною 2 коментованої статті фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна. Виняток складають лише окремі види майна, які відповідно до закону можуть перебувати лише у публічній власності.

Такі правила відповідають встановленим у ст. 178 ЦК положенням про недопущення перебування у цивільному обороті окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі — об'єкти, вилучені з цивільного обороту (див. коментар до ст. 178 ЦК). Обмеження щодо переліку видів майна, яке може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Постанові Верховної Ради Укра--їни «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. Крім того, законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

3. За винятками, про які згадується у частині 2 коментованої статті та інших законах, склад, кількість та вартість майна, котре може бути у власності фізичних та юридичних осіб, принципово не обмежуються. Частина 3 коментованої статті згадує лише про можливість встановлення обмежень розміру земельної ділянки, яка може бути у приватній власності. Однак зазначене положення має тлумачитися у сукупності з правилами, встановленими іншими нормами ЦК. Так, має бути враховане, що при реалізації цивільних прав, в тому числі і їх набутті, суб'єкти цивільних прав повинні дотримуватися вимог щодо меж їхнього здійснення, не зловживати своїми правами тощо. Зокрема, склад майна, а відповідно і його вартість та кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, забезпечення дотримання моральних засад суспільства тощо (див. коментар до ст. 13 ЦК).

Стаття 13. Об'єкти права приватної власності

1. Об'єктами права приватної власностi є жилi будинки, квартири, предмети особистого користування, дачi, садовi будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна i робоча худоба, земельнi дiлянки, насадження на земельнiй дiлянцi, засоби виробництва, вироблена продукцiя, транспортнi засоби, грошовi кошти, акцiї, iншi цiннi папери, а також iнше майно споживчого i виробничого призначення. (пункт статтi змiнено згiдно iз Законом N 3180-XII вiд 05.05.93 р.)

2. Об'єктами права власностi громадян є твори науки, лiтератури та мистецтва, вiдкриття, винаходи, кориснi моделi, промисловi зразки, рацiоналiзаторськi пропозицiї, знаки для товарiв i послуг та iншi результати iнтелектуальної працi. (пункт 2 статтi 13 змiнено згiдно iз Законом N 75/95-ВР вiд 28.02.95 р.)

3. Склад, кiлькiсть i вартiсть майна, що може бути у власностi громадян, не обмежується, крiм випадкiв, передбачених законом.

4. Законодавчими актами України може бути встановлено спецiальний порядок набуття права власностi громадянами на окремi види майна, а також види майна, що не може перебувати у власностi громадян.

 

Набуття майна у власність будь-якою особою можливе загальними способами. Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб’єктами.

Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких “спеціальних підстав виникнення права державної власності відносяться: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам’яток історії та культури, що утримуються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам’ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власності є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).

До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнення податків та інших зборів.

Шляхом націоналізації майно вилучалось безоплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. Нині націоналізація практично не застосовується, але пропонується прийняти нові законодавчі акти, які б визначали націоналізацію як примусове, але оплатне вилучення у власників майна, яке доцільно було б передавати у державну власність.

З юридичної точки зору власність - це відношення між людиною і групою або спільнотою суб'єктів з одного боку, і будь-який субстанцією матеріального світу (об'єктом), з іншого боку, що полягає в постійному або тимчасовому, часткове або повне відчуження, від'єднанні, присвоєння об'єкта власності. 1

Суб'єкт власності - активна сторона відносин власності, що має можливість і право володіння об'єктом власності.

Об'єкт власності - пасивна сторона відносин власності у вигляді предметів природи, майна, речовини, інформації, духовних і інтелектуальних цінностей.

Особливість відносин між суб'єктами та об'єктами власності на федеральному рівні пояснюються наступними обставинами:

-Результати процесу управління федеральної власністю впливають на долі багатьох людей, визначаючи рівень їхнього життя, соціальну захищеність, стан здоров'я, інтелектуальний розвиток, безпека і багато інших загальновизнані людські цінності;

- Федеральна власність охоплює величезну кількість об'єктів, розташованих на всій території країни і за її межами;

- Об'єкти федеральної власності відрізняються великим організаційним і правовим різноманіттям, охоплюють широкий спектр галузей національного господарства і призначені для використання в найрізноманітніших напрямках.

Об'єктом, або предметом, цивільного права є напрям його впливу.

Об'єкти публічної власності розподіляються між Російською Федерацією, її суб'єктами та муніципальними утвореннями.

За законом (ст. 128 ГК РФ) об'єкти цивільного права поділяються на п'ять видів: 1) майно, 2) робота та послуги, 3) інформація; 4) результати інтелектуальної діяльності; 5) нематеріальні блага. 1

Об'єкти цивільних прав по-різному беруть участь у цивільних правовідносинах, у цивільному обороті. Об'єкти цивільного права класифіковані у Цивільному кодексі України в наступній послідовності: види об'єктів цивільного права, нерухомі та рухомі речі (ст. 128, 130, 132, 138). 2

Більш того, в силу ст. 124 ГК РФ публічні освіти у відносинах, регульованих цивільним законодавством, виступають на рівних засадах з іншими учасниками цих відносин - громадянами і юридичними особами. До вказаних суб'єктів цивільного права застосовуються норми, що визначають участь юридичних осіб у відносинах, регульованих цивільним законодавством, якщо інше не випливає із закону або особливостей даних суб'єктів.

Сучасна концепція публічної власності (насамперед, з точки зору вимог до складу майна) повинна грунтуватися на нерозривному зв'язку об'єктів, які можуть перебувати у державній та муніципальній власності (як оборотоздатні, так і обмежені в обороті і вилучені з обороту), з предметами ведення РФ, суб'єктів РФ, муніципальних утворень, а також повноваженнями відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відомо, що ГК РФ як основний законодавчий документ дає тільки базові визначення і регулюючі положення, які при необхідності, більш докладно розкриваються в інших законодавчих документах: кодексах і законах. У їх числі: водний та лісової кодекси, закони про надра, про землю, містобудівній розвитку, будівництві і т.д.

Більшість об'єктів можуть вільно відчужуватися (продаж, міна тощо) або переходити до інших осіб у порядку універсального правонаступництва (тобто при спадкуванні або реорганізації юридичної особи). Такі об'єкти називають обороноздатності.

Деякі об'єкти цивільних прав обмежені у цивільному обігу: вони можуть або належати тільки державним організаціям, або знаходитися в цивільному обороті тільки за спеціальними дозволами (зброя, право на користування природними ресурсами тощо).

До числа об'єктів, обмежених у цивільному обороті, належать земля та інші природні ресурси: вони можуть відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої тільки в тій мірі, в якій це допускається законами про землю та інших природних ресурсах.

Нарешті, деякі об'єкти цивільних прав зовсім виключені з цивільного обороту. Це, зокрема, особливо важливі культурні об'єкти.

Власність - це відношення між різними суб'єктами громадянського права з приводу матеріальних предметів, майна, речей. У цих відносинах один з суб'єктів належить до цього майна як до свого, для решти воно є чужим. Розподіл речей на «свої» і «чужі» має сенс тільки в суспільстві, в суспільних відносинах. Власність виникає в процесі і в результаті суспільного виробництва.

Власність охоплює два види відносин:

1) ставлення особи до речі як до своєї;

2) відношення між особами з приводу цієї речі (з приводу привласнення речей і знаходження їх у деяких суб'єктів).

Право власності - це система правових норм, що закріплюють відносини власності на засоби виробництва і предмети споживання.Основним законодавчим актом з цих питань є ГК РФ, розділ 2 «Право власності та інші речові права». 1

У ГК вперше з'явилося поняття речових прав як загальної категорії різних прав, до числа яких включається і право власності. Остання залишається головним і самим широким речовим правом.

Власник має щодо свого майна три права (правомочності): володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість фізичного володіння річчю, господарського впливу на річ.

Право користування є право витягати корисні властивості речі шляхом її експлуатації, застосування. У процесі використання майно або повністю споживається, або зношується (амортизується).

Право розпорядження розуміється, як право визначати юридичну долю речі (продати, подарувати, передати в оренду).

Правом власності мають різні категорії власників: громадяни та приватні юридичні особи, Російська Федерація, суб'єкти Російської Федерації, муніципальні організації, громадські організації, іноземні громадяни та держави, міжнародні організації. 2

Майно - це найважливіша і найбільш складна категорія об'єктів цивільних прав. Сюди відносяться речі (в це поняття включаються матеріальні предмети, гроші і цінні папери) та інше майно, в тому числі майнові права.

У залежності від приналежності майна власнику тієї чи іншої категорії його права визначаються законом ширше або вже. Тому розрізняють такі форми власності: приватну, державну, муніципальну, громадських і релігійних організацій, іноземців.

У Російській Федерації розрізняють дві форми державної власності:

• федеральна власність (власність Російської Федерації в цілому);

• власність суб'єктів Російської Федерації (республік, країв, областей, міст федерального призначення, автономних областей, автономних округів).

Пункт 3 ст. 212 ЦК РФ містить бланкетну норму про те, що види майна, які можуть перебувати лише у державній або муніципальній власності, визначаються законом. У Додатку 1 наведена ст. 212 ЦК РФ.

У Росії відповідно до п. 4 ст. 214 Цивільного кодексу майно, що перебуває у державній власності, закріплюється за державнимиорганізаціями у володіння, користування і розпорядження. 1 У Додатку 2 наведено ст. 212 ЦК РФ і ст. 214 ЦК РФ з коментарем.

Встановлення державної власності дозволяє забезпечити єдине централізоване регулювання процесу створення і розподілу, найважливіших благ з відповідним виділенням необхідних ресурсів.

Разом з тим державної власності притаманні і певні недоліки. До них відносяться неминуча обмеженість коштів, що спрямовуютьсядержавою на створення економічних благ, бюрократичний стиль управління, незацікавленість у використанні нових досягнень науки і техніки, відсутність стимулів до раціонального використання ресурсів, зростання якості продукції.

У Росії муніципальна власність на законодавчому рівні розглядається як самостійна форма власності. До муніципальної власності належить майно, що належить на праві власності міських і сільських поселень, a, також муніципальних утворень. Суб'єктами муніципальної власності є органи місцевого самоврядування. До об'єктів муніципальної власності належать кошти місцевого бюджету, житловий фонд, підприємства торгівлі та побутового обслуговування, транспорт, промислові та інші підприємства, організації соціальної сфери і т. д. Майно, що перебуває в муніципальній власності, закріплюється за муніципальними підприємствами і організаціями у володіння, користування і розпорядження.

Державна власність як економічна категорія означає приналежність майна народу в особі обраних ним представницьких органів державної влади. З цієї точки зору право державної власності в об'єктивному сенсі є сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють приналежність матеріальних благ народу (населенню відповідної території) в особі обраного ним представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державного майна. 1

Особливістю інституту державної власності є те, що як сукупність зазначених правових норм, інститут права державної власності охоплює норми конституційного, цивільного права, і норми інших правових галузей, також регулюють аналізовані відносини: державного, адміністративного, фінансового, земельного та інше, тобто представляє собою комплексний правовий інститут. За вмістом у ньому переважають цивільно-правові норми, а визначальну роль відіграють конституційні (державно-правові) норми.

Регулюючи правове становище державної власності ст. 214 ЦК РФ розвиває правила, встановлені раніше діючим Законом "Про власність в РРФСР".

Перш за все, зберігається правило про множинність суб'єктів державної власності, в ролі яких виступають Російська Федерація в цілому (у відношенні майна, що становить федеральну власність) та її суб'єкти: республіки, краю, області і т. д. (щодо майна, що становить власність суб'єкта Російської Федерації). Відповідно до п. 5 ст. 214 ЦК закон має визначити порядок віднесення державного майна до власності Федерації та її суб'єктів.

Державною власністю в Російській Федерації є майно, що належить на праві власності Російської Федерації (федеральна власність), і майно, що належить на праві власності суб'єктам Російської Федерації - республікам, краях, областям, містам федерального значення, автономної області, автономним округам (власність суб'єкта Російської Федерації).

Важливо підкреслити, що суб'єктами права державної власності виступають саме відповідні державні (публічно-правові) освіти в цілому, тобто Російська Федерація і що входять до її складу республіки, краю, області і т. д., але не їх органи влади або управління (п. 3 ст. 214 ЦК РФ). Останні виступають у майновому обороті від імені певного державного утворення та відповідно до своєї компетенції здійснюють ті чи інші конкретні правомочності публічного власника (ст. 125 ГК РФ).

За змістом право державної власності не відрізняється від змісту права власності взагалі. Разом з тим йому притаманні особливості.Специфіка цього права полягає і в тому, що Російська Федерація і нерідко суб'єкт РФ в законодавчому порядку самі встановлюють для себе правила поведінки як власника.

Що ж стосується конкретних органів та осіб, уповноважених державним власником у порядку ст. 125 ДК РФ виступати від його імені, то їх вигляд і назву залежать від виду тих відносин, в яких вони покликані брати участь.

Уряд РФ має право делегувати свої повноваження з управління та розпорядження об'єктами федеральної власності федеральним органам виконавчої влади, а також органам виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації. При цьому порядок передачі цих повноважень визначається Федеральним договором і законами Російської Федерації.

Однак основну оперативну роботу з управління та розпорядження об'єктами федеральної власності здійснюють: спеціальний федеральний орган з управління державним майном.

Що перебуває у державній власності майно підрозділяється на дві частини. Одна частина закріплюється за державними юридичними особами - підприємствами та установами - на обмежених, але цілком самостійних речових правах господарського відання або оперативного управління. Це "розподілене" державне майно складає базу для участі цих організацій в обороті як самостійних юридичних осіб. Воно не може служити для забезпечення покриття можливих боргів держави, бо підприємства і установи як юридичні особи не відповідають своїм майном за борги заснував їх власника-держави - цим майном вони відповідають за власними боргами перед кредиторами (якщо мова не йде про казенних підприємствах та установах, де можлива додаткова відповідальність держави за їх боргах, але все одно виключається їх майнова відповідальність за борги держави) (ст. 56, п. 5 ст. 113, п. 5 ст. 115, п. 2 ст. 120 ЦК РФ).

Розмежування власності на державну та муніципальну досі викликає багато проблем. Пояснюється це, перш за все, єдиним публічно-правовим статусом суб'єктів державної і муніципальної власності: наявністю у них особливих владних повноважень, які дозволяють приймати нормативні акти, які регламентують порядок здійснення належного їм права власності, а також здійсненням своїх прав власності в публічних (суспільних) інтересах і відсутністю належної нормативної бази, що регулює дані відносини. 1

Важливе значення має співвідношення державної власності і потенціалу держави. Ефективно керована державна власність сприяє примноженню державних ресурсів, а отже, і підвищенню потенціалу держави. У той же час неефективно використовувані державні ресурси навпаки, впливають на здатність держави організовувати колективні дії, руйнують потенціал держави.

У широкому сенсі основним об'єктом власності сучасної держави є його матеріальне простір разом з ув'язненими в ньому природними ресурсами. Проте відносно багатьох з цих об'єктів неможливо забезпечити винятковість, і фактично вони функціонують у режимі вільного доступу при деякому контролі і регулюванні з боку держави, як правило, неефективне.

Держава є найбільшим власником та іншого нерухомого та рухомого майна. Ряд об'єктів нерухомого майна дозволяє вважати державу власником-підприємцем.

Так, російській державі належать близько 20000 унітарних державних підприємств і близько 65000 муніципальних.. Воно є учасником (акціонером) до 2137 АТ, що представляють базові галузі народного господарства, де його частка перевищує 25% статутного капіталу (у тому числі 90 382 АТ - 100% акцій, 646 АТ - понад 50% акцій, 1401 АТ - від 25 до 50% акцій). Крім того, стосовно 750 АТ використовується "золота акція".

У федеральній власності закріплені пакети акцій ще 697 АТ, які виробляють продукцію (товари, послуги), що має стратегічне значення для забезпечення національної безпеки держави (перелік таких АТ затверджено Постановою Уряду Російської Федерації від 17 липня 1998 р. № 784 "Про перелік акціонерних товариств, виробляють продукцію (товари, послуги), що має стратегічне значення для забезпечення національної безпеки держави, закріплені в федеральної власності, акції яких не підлягають достроковий продаж ". З урахуванням інших актів у власності РФ закріплені акції 4407 АТ. 1

Право власності є не тільки широким, але і найбільш стійким речовим правом, складаючи основну юридичну передумову і результат нормального майнового обороту. Тому закон спеціально регулює не тільки підстави набуття права власності (правостворюючі юридичні факти - титули цього права), а й підстави його припинення (правоприпиняючі юридичні факти). Останні підлягають ретельній регламентації, з тим, щоб зберегти і підтримати "міцність" права власності відповідно до проголошеного у п. 1 ст. 1 ЦК принципом недоторканності власності.

У ст. 235 ЦК РФ чітко встановлюється, що припинення права власності відбувається лише у випадках, прямо передбачених законом (п. 1). Перш за все, це випадки припинення даного права з волі власника. Вони охоплюють дві групи ситуацій: відчуження власником свого майна іншим особам і добровільна відмова власника від свого права.

У першій ситуації мова йде про різні угодах по відчуженню свого майна, що здійснюються його власником (купівля-продаж у всіх її різновидах, міна, дарування, оренда з викупом і т. д.). Порядок припинення права власності у відчужувача (і виникнення права власності у набувача) регулюється головним чином нормами про угодах і договорах.

Відмова від права власності (ст. 236) формально представляє собою нове для нашого законодавства підставу припинення цього права, хоча, по суті, воно й раніше могло використовуватися в майнових відносинах. Відповідно до цього правила допускається добровільна відмова власника від належного йому права (а по суті, його відмова від конкретної речі або речей) шляхом або публічного оголошення про це, або здійснення реальних дій, безперечно свідчать про його намір (наприклад, викид майна). Важливо мати на увазі, що відповідно до ч. 2 ст. 236 ГК до набуття права власності на річ, від якої відмовився її колишній власник, іншою особою права та обов'язки первісного власника не припиняються. Право власності на річ припиняється також з її загибеллю або знищенням (п. 1 ст. 235 ЦК), оскільки при цьому зникає сам об'єкт даного права. Інша річ - причини, по яких це відбулося. Вилучення майна у власника за загальним правилом проводиться на платній основі підставах, тобто з компенсацією власникові вартості вилучається речі (речей). Сюди відносяться: 1) відчуження майна, яке не може належати даній особі в силу заборони, наявного в законі (ст. 238); 2) відчуження нерухомості у зв'язку з вилученням земельної ділянки (ст. 239); 3) викуп безгосподарно умістів культурних цінностей (ст. 240); 4) викуп домашніх тварин при неналежному поводженні з ними (ст. 241); 5) реквізиція (ст. 242); 6) виплата компенсації учаснику часткової власності взамін належної йому частини спільного майна при її невідповідності виділяється частці (п. 4 ст. 252); 7) придбання права власності на нерухомість за рішенням суду у випадках неможливості знесення будівлі або споруди, що знаходяться на чужій земельній ділянці (п. 2 ст. 272); викуп земельної ділянки для державних або муніципальних потреб згідно з рішенням суду (ст. 282); 9) вилучення у власника земельної ділянки, що використовується ним з грубим порушенням приписів законодавства (ст. 285); 10) продаж з публічних торгів за рішенням суду безгосподарно вмісту житлового приміщення (ст. 293), 11) націоналізація майна власників у силу прийняття спеціального закону (ст. 306). При цьому варіанти 7-9 передбачені гл. 17 ЦК, не вступила в силу до прийняття нового Земельного кодексу (і, отже, не є поки що діють).

Лише у двох випадках закон допускає безоплатне вилучення у власника належного йому майна поза його волею. По-перше, зверненнястягнення на майно власника за його зобов'язаннями (оскільки ст. 24, 56 і 126 ЦК допускають звернення стягнення кредиторів на майно власників-боржників). По-друге, конфіскація майна власника відповідно до ст. 243 Кодексу.

 

Стаття 324. Право власності Українського народу

1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони е об'єктами права власності Українського народу.

2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

1. У статті, що коментується, відтворюється положення статті 13 Конституції України, в якій закріплено, що "земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу". Враховуючи природу цієї статті, можна дійти висновку, що Український народ визнається самостійним суб'єктом права власності нарівні з державою, окремими особами тощо.

Серед фахівців виникає питання, чи не призведе визнання права власності, зокрема на землю народу в цілому, і окремої особи на окрему ділянку землі до подвійного права власності. На думку В. В. Носіка, земля як об'єкт права власності Українського народу пов'язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст. 5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування над певною частиною земної кулі.

Як зазначає інший автор — Я. М. Шевченко, поєднання належності права власності українського народу і водночас його здійснення від імені власника дає змогу робити висновок, що власність Українського народу є водночас державною власністю. З іншого боку, право власності на землю не є лише правом держави. Необхідно, на думку автора, розрізняти ті випадки, коли право власності на землю торкається інтересів суспільства в цілому — тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (відповідно і держави), і ті випадки, коли, згідно з Конституцією, людині належить і гарантується право власності на землю.

2. Органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належать до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їхні повноваження стосовно цього майна торкаються сфери управління зазначеним майном.

3. Зміст і значення ч. З цієї статті полягає у правовому гарантуванні доступу до користування природними об'єктами права власності українського народу, але таке користування має відбуватися відповідно до меж, які встановлюються законом.

Поняття та зміст права приватної власності. Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права приватної власності. Приватна власність в Україні, як і в інших державах - республіках колишнього СРСР, має незначну питому вагу в економічному житті. І хоч у процесі приватизації вона зростатиме, проте, враховуючи економічні та історичні умови розвитку України, ця форма власності навряд чи матиме найближчим часом вирішальне значення і зможе стати основою господарювання. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність не передаються. Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Верховна Рада України постановою "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об'єкти - пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини. Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва, дачного і гаражного будівництва. Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Що стосується майна селянського (фермерського) господарства, правовий режим якого визначається також статтями 16-19 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції закону від 24 червня 1993 р.), то воно належить особам, які об'єдналися для ведення селянського (фермерського) господарства, на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності.

 

 

Право державної власності

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу.

Першим законодавчим актом, що закріпив цей принцип, став Закон України «Про власність».

Право державної власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини державної власності щодо цього майна.
Право державної власності в суб’єктивному розумінні— це юридично визначена і забезпечена можливість суб’єкта цього права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в інтересах народу України.
Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:
- функції власника щодо об’єктів державної власності (засобів виробництва у тому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;
- суб’єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;
- реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють у певних правових формах.
До державної власності відноситься загальнодержавна власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). До особливого різновиду державної власності віднесена також власність Автономної Республіки Крим.
Об’єктами права загальнодержавної власності може бути будь-яке майно, необхідне для виконання державою своїх функцій. До цього майна Закон відносить перш за все майно, що забезпечує діяльність Президента, Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних та внутрішніх військ, оборонні об’єкти. Державним майном визнається єдина енергетична система, системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення. Крім цього, до державного майна відносяться кошти Державного бюджету, Національний банк, інші державні банки та їх установи, резервні, страхові та інші фонди: майно державних підприємств, вищих навчальних закладів, об’єкти соціально-культурної сфери, а також інше майно, яке становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.