Умови існування віртуальної реальності

В зв‘язку з виникненням та розповсюдженням віртуальної реальності виникає підхід, заснований на визнанні поліонтичності реальності, який одержав назву " віртуалістика".

Іноді віртуалістику розуміють як нову наукову дисципліну, сприймаючи термін "віртуалістика" за аналогією з назвами таких наук, як кібернетика, генетика. На цій підставі будують критику віртуалістики, вимагаючи "пред'явити" об'єкт вивчення. Але кожна з наук, право на існування якої уже визнане, має справу не з окремим об'єктом, а принаймні із сукупністю різнорідних об'єктів, що належать тієї чи іншої реальності.

Віртуалістика не є наукою. Віртуалістика є підходом, що може бути використаний у будь-якій науковій дисципліні. Принципово нового у визнанні існування реальностей різного типу, тобто нероздільних друг від друга, у рамках однієї і тієї ж науки немає. [8, 156]

Як спеціальний філософський і науковий термін "віртуальна реальність" (від лат. Virtus – доблесть, чеснота, енергія, сила та від пізднелат. realis – дійсний, існуючий у дійсності;) з'явився в 80-х рр. XX ст., коли в пост класичній науці поняття об'єкта досліджень було доповнено поняттям реальності існування об'єктів, яке передбачало, що існує багато типів різнорідних об'єктів, що належать до однієї й тієї ж реальності, як, наприклад, у фізиці субстанціальні речовині енергетичного поля належать до однієї і тієї ж фізичної реальності. Але ідея віртуальності вказує на особливий тип взаємин між різнорідними об'єктами, розташовуючи їх на різних ієрархічних рівнях і визначаючи специфічні відносини між ними: породженостіта інтерактивності - об'єкти віртуального рівня породжуються об'єктами нижчого рівня, але, незважаючи на статус породжених, взаємодіють з об'єктами реальності, що породжує, онтологічно рівноправні.

Сукупність віртуальних об'єктів відносно породжуючої реальності утворюють віртуальну реальність. Віртуальні об‘єкти існують тільки актуально, тільки "тут і тепер", поки в породжуючої реальності відбуваються процеси породження віртуальних об'єктів; із закінченням процесу породження відповідні віртуальні об'єкти зникають. Про віртуальну реальність як реальністю має сенс говорити ще і тому, що вона підпорядковується своїм "законам природи", у ній свій час і свій простір, які не зводяться до законів, часу і простору реальності, що породжує, тобто "внутрішня природа” віртуальної реальності автономна.

У віртуалістиці, що займається віртуальними реальностями, породжуюча реальність називається константною реальністю, оскільки щодо віртуальної реальності існує постійно, а не актуально.

В віртуалістиці категорія віртуальності вводиться через протиставлення, з одного боку, субстанціальності, а з іншого — потенційності: віртуальний об'єкт існує, хоча і не субстанцінально, але реально, і в той же час – не потенційно, а актуально.

Віртуальність і константність утворюють категоріальну опозицію, тобто віртуальність і константність є філософськими категоріями, обумовленими відносно один одного, аналогічно такої категоріальної опозиції як форма -зміст. Як категоріальна опозиція віртуальний - константний не має визначеної морфологічний (субстанціальної) віднесеності — відносини між віртуальною і константною реальностями відносні: одна віртуальна реальність може породити віртуальну реальність наступного рівня, ставши щодо її константною реальністю, при цьому константна реальність першого рівня може згорнутися, ставши віртуальним об'єктом нової константної реальності. [8, 158]

Онтологічно немає обмежень на кількість рівнів ієрархії реальностей, але психологічно, тобто щодо конкретної людини, актуально функціонують тільки дві реальності n-го рівня: одна константна, а інша – віртуальна. У філософській моделі людина при цьому може уявити існування обох реальностей як граничних, породжуючих дуалізм; може уявити існування лише однієї реальності, вважаючи другу похідною від першої. З огляду на те, що суб'єкти, які філософствують, можуть знаходитися на різних ієрархічних рівнях, з цієї парадигми (ієрархічний рівень і дуалізм - монізм) можна реконструювати всі західні типи філософій.

Тобто ідея віртуальності пропонує для людини принципово нову парадигму мислення, в якій відображається вся складність мислення, яка притаманна сьогочасній культурі.

 

Віртуальна особистість

В рамках віртуального простору будь-якої комп’ютерної програми чи в рамках мережі Інтернет, якщо дивитися ширше, створюється, функціонує та розвивається віртуальна особистість. Тобто, можемо говорити про зміну реальної людської особистості у віртуальну, під впливом зовнішніх факторів нового середовища функціонування. Проте в сучасній філософській літературі ведуться інтенсивні дискусії: чи можна вважати віртуальну особистість особистістю? Традиційне трактування особистості[13, 657] припускало не тільки виявлення властивих їй ціннісних установок, індивідуальних рис характеру, життєвої позиції, але і зовнішнього вигляду, (поведінки, стилю одягу). Іншими словами, особистість визначалася єдністю духовного і тілесного. Віртуальний світ припускає принципову відсутність тілесності. Творець віртуальної особистості, як правило, залишається анонімним. У зв'язку з цим виникає питання: чи можна взагалі говорити про існування віртуальної особистості як особистості? [12, 83] Людина виходить у мережу, вступає в контакт і починає приміряти на себе маски і поводитися як завгодно. Це, зрозуміло, не "особистості", а маски, проте кожна маска, яку вибирає людина певним чином співвідноситься з її особистістю.

Потреба в створенні віртуальної особистості, що відрізняється від реальної, найчастіше характерна для підлітків, для яких найбільше гостро постає питання само ідентифікації. Інтернет надає широкі можливості для задоволення даних потреб, дозволяючи продукувати будь-які бажані образи.

Віртуальне середовище не обмежує людину в виборі образа, вона можете бути тим, ким хочете, виглядати, як завгодно, і навіть бути істотою будь-якої статі.

В даному випадку виникає полеміка: деякі вчені говорять про загрозу віртуальних особистостей, так як людина може втрати власну, загубити власну ідентифікацію, надмірно ввійти в роль придуманого образу, з іншого боку створення віртуальних особистостей може збагачувати людину, розвивати в ній здатність пристосовуватись до нових умов, змін, які виникають в сферах повсякденного існування людини, як то роботи, навчання. У той же самий час вихід у віртуальний світ найчастіше обумовлений певними проблемами в реальному житті людини, й щоб відволіктись від проблем, забутись, чи просто компенсувати невдачі в реальному житті, вона поринає в віртуальність. Дійсність видається занадто нормативною для людини, й як результат – виникає бажання перебороти нормативність, що й веде до конструювання ненормативних віртуальних особистостей.

Всі ці причини ведуть до втрати особистого “Я” та до виникнення патологічної залежності від Інтернету.

Виділяють наступні ознаки поведінкових реакцій, що характеризують виникнення даного феномена:

— нездатність і небажання відвернутися навіть на короткий час від роботи в мережі Інтернет;

— поява почуття досади і роздратування при змушених відволіканнях від роботи в мережі Інтернет;

— нав'язливі міркування про Інтернет;

— прагнення проводити за роботою в мережі Інтернет весь вільний час, нездатність спланувати час закінчення конкретного сеансу роботи;

— спонукання витрачати на забезпечення роботи в мережі Інтернет усе більше грошей, не зупиняючись перед витратою заощаджень;

— готовність брехати друзям і членам родини, применшуючи тривалість й частоту роботи в мережі Інтернет;

— здатність і схильність забувати при роботі в мережі Інтернет про домашні справи, навчання чи службові обов'язки, важливих особистих і ділових зустрічах, зневажаючи заняття чи кар'єру;

— прагнення і здатність звільнитися на час роботи в мережі Інтернет від раніше викликаних почуттів провини чи безпорадності, від станів тривоги чи депресії, отримання відчуття емоційного підйому і своєрідної ейфорії;

— небажання приймати критику подібного способу життя з боку близьких чи начальства; готовність миритися з руйнуванням родини, утратою друзів і кола спілкування через роботу в мережі Інтернет;

— зневага власним здоров'ям і, зокрема, різке скорочення тривалості сну в зв'язку із систематичною роботою в Інтернет в нічний час;

— уникнення фізичної активності чи прагнення скоротити її, що виправдується необхідністю виконання термінової роботи, зв'язаної з застосуванням Інтернет;

— зневага особистою гігієною через прагнення проводити увесь без залишку “особистий” час, працюючи в Інтернет;

— постійне “забування” про їжу, готовність вдовольнитися випадковою й одноманітною їжею, що поглинається нерегулярно і не відриваючись від комп'ютера;

— зловживання кавою й іншими тонізуючими засобами;

Імовірність виникнення Інтернет-залежності обумовлена психологічною стійкістю/нестійкістю особистості, що у свою чергу визначається загальною соціокультурною ситуацією, особливостями виховання в родині і школі, традиціями соціальної адаптації. [12, 85]

В рамках сучасної культури існування віртуальної реальності, і як наслідок функціонування віртуальних особистостей – неминуче. Проте проблема полягає в тому, сьогоднішні ЗМІ занадто захоплюються пропагандою віртуальної субкультури. Згадаємо наприклад широку рекламну компанію, розгорнуту при появі фільму “Матриця” та його надмірну популяризацію, як по суті справи обґрунтовує існування на межі двох реальностей, а це приводить до його копіювання в реальному житті.

Мова не йде про те, все нове потрібно зустрічати в штикі, до речі й віртуальна реальність має свої переваги, зокрема вона надає змодельовані проблеми й допомагає людині вирішити їх різними шляхами, при цьому знаходячи оптимальний варіант, який потім може бути застосований в реальному житті, тобто ця практика надає можливість побачити відразу результат дії, й зберігає людину від помилок. Однак, якщо віртуальна особистість існує відособлено без зв’язку з реальним світом, виникає загроза заміни реального світом віртуальним, при цьому в перше чергу страждає людина, яка втрачає грань між двома світами.

Віртуальна психологія

Наявність та функціонування віртуальної особистості в віртуальному просторі обумовлює виникнення віртуальної психології, як науки, що має справу з віртуальною особистістю, як відображенням актуалізації образа.

Психологічна віртуальна реальність є відображення в самообразі характеру актуалізації образа. Самообраз, на відміну від образа, відбиває в психіці її ж поточні стани. У самообразі представлений не весь зміст психіки (світогляд, самооцінка), а тільки виконуваний акт діяльності, незалежно від того, чи є цей акт зовнішнім чи чисто психічним. Самообраз - це табло, на якому відбите поточний стан образа, що розвертається. Якщо "образ" й близькі йому поняття вводилися в психологічний оборот для опису властивостей психічного відображення зовнішнього світу і психічної регуляції діяльності, то поняття "самообраз" важливо насамперед з погляду ідеї відображення в психіці станів психічних утворень й можливості тим самим психічної регуляції психічних процесів, тобто психічної саморегуляції. Відчуття характеру протікання психічних процесів у самообразі і є віртуальні переживання, й ці переживання утворюють віртуальну реальність.

Якщо образ актуалізується звичним способом, то процес актуалізації не рефлексується. Ці нерефлексируємі відчуття називаються консуетальним (тобто, нормальними, звичайними). Якщо образ актуалізується незвичним способом, то характер актуалізації рефлексується: усвідомлюється як особлива подія, відповідно, легкості й приємності труднощам та неприємності самовідчуттям. При цьому людина може цілком переключитися на свої самовідчуття: перейти у віртуал, що буває двох видів: при легкій актуалізації образа чи інгратуал при складної актуалізації образа.

Віртуал, на відміну від інших психічних похідних, типу уяви, характеризується тим, що людина сприймає і переживає його не як породження свого власного розуму, а як об'єктивну реальність.

Консуетал - це звичайний, звичний ряд подій, пережитих нами звичним чином. Консуетали відбуваються увесь час, за винятком тих випадків, коли виникає віртуал. Консуетал - це такий нормальний, природний, нерефлексируємий стан людини, як й відчуття тиску атмосферного стовпа. Властивості консуетала добре ілюструються на такому явищі, як сновидіння. Сновидіння породжуються психікою й існують у психіці людини. Сон завжди бачите ви самі, й тільки зі своєї точки зору, і саме вами переживаються всі події, що відбуваються в ньому. Ні за кого іншого ви не можете подивитися сон. У сновидіннях ви завжди присутні, навіть якщо бачите себе мертвим. Ви не можете зникнути, припинити своє існування, поки знаходитеся у віртуальній реальності. І саме сновидіння існує тільки поки ви спите.

Варто підкреслити, що консуетал — це не обов'язково спокійний стан. Консуетальним може бути будь-який психічний стан чи переживання, яким би сильним чи важливим самим по собі він не був. Справа не в інтенсивності, а в тому, що віртуал завжди переживається як вихід за рамки звичайного життя. І усе, що не виходить за ці рамки, є консуетальним, навіть якщо переживання ввергнули людину в стан непритомності.

Незвичайну актуалізацію образа можна представити як зміну масштабу образа в порівнянні з іншими образами: укрупнення в гратуалі й зменшення в інгратуалі. З'являється інший рівень психічної реальності, у якому свій масштаб простору й часу психічних процесів і свої закономірності існування в порівнянні з вихідним рівнем. При наступному укрупненні масштабу розгорнутого образу чи зменшенні масштабу згорнутого образу з'являється більш високий чи більш низький рівень віртуальної реальності.

Первинні епізодичні переходи в реальність більш високого рівня переживаються людиною гратуально - як незвичайні, незвичні, екстатичні події. Але після того як людина досить добре опанує цю реальність, переживання, що відбуваються в ній, стають консуетальними, сама реальність стає константною, а гратуали переходять у нову, більш високу реальність. Як приклад такого роду переходу в рівнях існування людини можна привести процес професійного росту. Інгратуали виникають при переході у віртуальну реальність більш низького рівня, наприклад, коли людина змушена виконувати діяльність значно більш просту, чим та, на яку вона здатна.

Отже, психологічна віртуальна реальність формально є відображення характеру актуалізації образу, а по змісту тотожна змісту цього образу. Тому віртуальна реальність може виникнути на будь-якому образі, яким би елементарним він не був, але буде переживатися як повноцінна реальність. У віртуальній реальності є три типи подій: консуетал, гратуал і інгратуал. Гратуал та інгратуал мають родове ім'я "віртуал".

В роботі Носова “Віртуальна реальність” було виділено вісім властивостей віртуальної події [8, 160].

1. Незвикаємість, тобто скільки б раз дана подія ні виникала, щораз вона переживається як незвичайне й незвичне.

2. Спонтанність. Ніхто у своїх описах не говорить про точний момент виникнення даної події. Немає тимчасової границі довіртуального та віртуального режиму, як, утім, немає грані віртуального та післявиртуального режиму. Завжди мова йде про “я” людини, але вже в новому режимі. Віртуал виникає зненацька і ненавмисно. Виникнення віртуалу не контролюється свідомістю і не залежить від волі (намірів та бажань) людини. Іншими словами, людина ніколи не говорить про те, як виник у неї даний режим, й фіксує лише те, що вона у ньому вже знаходиться, тобто перехід з консуетала у віртуал й назад не фіксується людиною - вона завжди або "тут", або вже "там".

3. Фрагментарність.У людини, що знаходиться у віртуалі, з'являється відчуття якоїсь відокремленості, окремості частин свого тіла від себе. Оскільки віртуал є відображення характеру актуалізації лише даної поточний діяльності, а не всього життя, то людина в об'єктивних термінах описує не усю себе в цілому, а лише ті частини самої себе, що беруть участь у виконанні цього акту, хоча саме переживання захоплює всю людину цілком. Інакше кажучи, віртуал породжується фрагментом людської діяльності, а переживається всією людською істотою.

4. Об'єктивність.Про що б людина ні говорила - про зміни в протіканні діяльності, про наплив почуттів, про затемнення свідомості і т.п., вона говорить про себе не як про активний початок, від якого виходять ці події, ці думки, ці дії, а як про об'єкт, якого охоплюють думки, переживання, дії.

5. Зміна статусу тілесності.У віртуалі людина виходить зі звичайної реальності і переходить в іншу, незвичайну реальність; фактично, це є знаходженням іншої тілесності. У гратуалі реальність, у якій людина діє, розширюється і переживається як дуже приваблива, атрактивна. У інгратуалі людина замикається на якомусь окремому фрагменті власної діяльності, переживаючи цю реальність як неприємну.

6. Зміна статусу свідомості.У віртуалі міняється характер функціонування свідомості. У гратуалі сфера діяльності людини розширюється - людина легко схоплює і переробляє весь необхідний обсяг інформації. У інгратуалі сфера діяльності зменшується. Знаходячись у гратуалі, говорять про граничну ясність свідомості, про загострення почуття прогнозування.

7. Зміна статусу особистості.У віртуалі людина зовсім інакше оцінює себе і свої можливості. У гратуалі при ефективній і надзвичайно легкої поточної діяльності в неї з'являється почуття могутності: можливість перебороти всі перешкоди, згорнути гори, відчуття окриленості. У інгратуалі ж при дуже важкій поточній діяльності в людини з'являється почуття свого безсилля, відчуття пригніченості.

8. Зміна статусу волі.У віртуалі міняється роль волі в діяльності людини. У гратуалі діяльність відбувається без вольових зусиль з боку людини, як би мимовільно, здається поточною сама собою - діяльність стає самодіючою силою. У інгратуалі, навпроти, здійснення діяльності можливо тільки за допомогою напруги вольових зусиль.

У різних конкретних випадках кожна з цих властивостей може виявлятися з різним ступенем інтенсивності.

Категорія "віртуальність" змушує по-новому роздивитись старі представлення, зокрема, про об'єктивність "реального" світу. В віртуальній реальності образи нічим не відрізняються від “справжніх”, тобто образів реального світу. В даному випадку психіка людини починає розглядатися як складне утворення, яке включає в себе різнорідні реальності, які не можуть бути зведені одне до одного.

1. Нові інформаційно-комунікаційні засоби навчання.

На перших етапах існування дистанційного навчання, в зв’язку з не розробленістю його понятійного апарату, воно розумілося як різновид заочного навчання. Це дає можливість збагнути ототожнення дистанційного та заочного навчання деякими авторами та їх подальшу відмову від цієї позиції.

Російська дослідниця О.Полат вважає: «Дистанційне навчання як нова форма навчання не є ані модернізацією, ні тим паче аналогом заочного навчання, яке, до речі, ніхто не відміняв й яке має власну нішу в системі безперервної освіти [186, с. 14]». Там же, авторка подає різницю дистанційної та заочної форм навчання, яка полягає у виділенні наступних рис: першою з яких є інтерактивність – взаємодія вчителя та учнів в межах дистанційного курсу, яка реалізується за допомогою Інтернет-технологій; наступною відмінністю є засоби реалізації компонентів системи дистанційного навчання, а саме різні методи та форми навчання, структура та організація навчального матеріалу; ще однією відмінністю є система управління пізнавальною діяльністю учнів на яку свій відбиток накладає використання мережі Інтернет [186, с. 14–15]. Ще однією відмінністю дистанційного навчання від заочного є те, що учень не повинен навчатися за певним планом: використовуючи дистанційне навчання задля надолуження матеріалу в певній галузі науки, розширення горизонту знань, людина не обов’язково прагне отримати диплом по проходженні курсу, не завжди зв’язує вибір курсів з отриманням певної спеціальності [174, с. 83].

Визначаючи переваги дистанційного навчання перед заочним, дослідники звертають увагу на зміну парадигмальних відношень між вчителем та учнем, що обумовлює зміну пріоритетів й самого процесу навчання: «Дистанційне навчання через свою специфіку не тільки позбавлене багатьох недоліків заочного, а й має перед ним низку переваг. Головне в дистанційному навчанні – це особиста орієнтація на освіту. В результаті відбувається зміна мотивів, установок і пріоритетів у навчанні [142, с. 11]».

Заслуговує на увагу той факт, що деякі автори порівнюють дистанційне та очне навчання не тільки з позиції їх ефективності чи переваг тієї, або іншої форми, а й виходячи з їх характеру: «Існують деякі особливості дистанційного навчання: якщо заочне навчання є типово національним феноменом (в кожній країні своя система), то дистанційне навчання на базі інформаційних технологій має інтернаціональний та глобальний характер [30, с. 82]». Мається на увазі, що національна складова тієї чи іншої системи освіти, яка провадиться на певній території, обов’язково включена в заочне навчання, так як його переважно отримують громадяни тієї країни в якій воно провадиться. З дистанційним навчанням інша справа. За допомогою всесвітньої мережі Інтернет розмиваються просторові межі, завдяки цьому навчання носить глобальний характер: його можуть отримати люди з різних континентів, незалежно від того, в якій країні був розроблений даний курс. Як бачимо, в цьому випадку навчання не має вираженого національного характеру, адже воно має бути зрозумілим всім користувачам.

Різні дослідники, розглядаючи термін «дистанційне навчання», приводять визначення цього явища, що будуються на тих чи інших його особливостях. Приведемо ряд визначень дистанційного навчання.

«Дистанційне навчання – це самостійна педагогічна технологія. Основами цієї технології є: самостійна робота тих, хто навчається, яка керується, дидактично забезпечена і контролюється; застосування у навчанні сучасних комп’ютерів, інформаційних технологій, телекомунікаційних мереж, засобів зв’язку [142, с. 21]».

«Дистанційне навчання є технологією, за якою в освітньому процесі застосовуються кращі традиційні та інноваційні засоби як форми навчання, що ґрунтуються на комп’ютерних і телекомунікаційних технологіях [74, с. 13]».

В даних випадках автори висвітлили дистанційне навчання якпедагогічну технологію, описавши її відповідним чином. На перший план виходять засоби, що контролюють та підтримують дистанційне навчання.

Визначення теоретиків дистанційного навчання розкриває сам процес навчання, його організацію, основні риси. «Під дистанційним навчанням спеціалісти Американської асоціації дистанційного навчання розуміють процес навчання, в якому вчитель та учень або учні географічно розділені і тому спираються на електроні засоби та друковані посібники для організації навчального процесу. Дистанційне навчання включає дистанційне викладання та дистанційне навчання (пізнавальну діяльність людей, що навчаються), тобто в навчальному процесі задіяні викладач та учень [186, с. 11]».

Для відображення повної картини визначень на предмет дистанційного навчання, ми звернулися до тлумачних словників. Зі словника Collins English Dictionary маємо наступне визначення: «Дистанційне навчання представляє собою систему викладання, що складається з відео, аудіо та письмових матеріалів, розроблених для людини з метою вивчення предмета вдома [221, с. 454]». Великий тлумачний словник сучасної української мови дає таке пояснення: «Дистанційне навчання – навчання за допомогою листування, телебачення, радіо, мережі Інтернет, телефону, публікацій у газеті за обмеженого контакту з викладачами [40, с. 224]».

М.Мур визначав цей феномен як незалежне навчання та викладання (independent learning and teaching), змальовуючи його у якості: «Освітньої системи в якій учень є автономним та відділеним від викладача у часі та просторі, таким чином комунікація здійснюється за допомогою друкованого, електронного чи іншого засобу передачі інформації не пов’язаного з людиною [250, с. 663]». В даному випадку визначення будується на способі передачі інформації, комунікації у середовищі дистанційного навчання, розкриваються його основні риси: віддаленість у часі та просторі.

Метою освіти є формування всебічно розвиненої особистості, здатної успішно функціонувати в умовах інформаційного суспільства. «Філософія освіти проголошує, що основна мета освіти – це допомога людині в повному обсязі реалізувати свої можливості [161, с. 5]». Більш того, філософія освіти передбачає глибоку філософську рефлексію освітнього процесу та процесу виховання. В даному випадку застосування філософського підходу до проблеми виховання дозволяє провести осмислення: «(…) виховання як соціальної дії та діяльності, як особливого роду відношення між людьми, коли сам виховний акт перетворюється на подію [194, с. 13]».

Навчання, в свою чергу: «Це акт взаємодії вчителя та учня з метою засвоєння останнім деякого відрізку соціального досвіду [102, с. 8]». Навчання, яке представляє собою акт взаємодії, основаної на процесі комунікації, служить засобом досягнення мети освіти. Якщо надати більш конкретне формулювання, то процес взаємодії націлений на передачу знань та навичок від вчителя до учня: «Під навчанням розуміють передачу знань, вмінь, навичок та формування досвіду творчої діяльності в певній предметній галузі [197, с. 30]». На підставі цього зробимо висновок, що дистанційна освіта є більш широким поняттям, яке включає в себе дистанційне навчання, як засіб реалізації мети освіти.

Українські дослідники, зокрема Б.Шуневич, аналізуючи терміносистему дистанційного навчання, розглядає терміни дистанційне навчання, електронне навчання та відкрите навчання як взаємозамінні [208, c. 15], проте не всі дослідники ближнього та дальнього зарубіжжя з цим погоджуються.

На думку С.Гурі-Розенбліт [231, с. 469–474], дослідниці з Відкритого університету (м. Ізраїль), необхідно розділяти електронне та дистанційне навчання, концептуальна різниця полягає в тому, що при дистанційному навчанні учні віддалені від вчителя в просторі, тоді як електронне навчання може застосовуватись в межах класу, тим самим доповнюючи одну з форм традиційного навчання. В статті «Дистанційне навчання та електронне навчання: не однакові речі» авторка виділяє наступні відмінності, досліджуючи їх на університетському рівні. Першою та головною відмінністю дистанційного навчання від електронного є його віддаленість у просторі, тоді як електронне навчання може провадитись на базі університету. Виходячи з цього, другою відмінністю є цільова аудиторія: в електронному навчанні – це молодь, переважно студентського віку, яка має змогу відвідувати університет, в дистанційному навчанні – вікова група не визначена, проте це люди, які за тих чи інших обставин не можуть відвідувати навчальний заклад (люди, які працюють, інваліди, в’язні). Затрачені кошти на розробку дистанційних програм та програм електронного навчання є третьою відмінністю. Розробка дистанційного курсу більш трудомістка, адже кожен дистанційних курс складається з двох частин: перша – це створення необхідного обсягу методичного матеріалу належної якості, друга – це підтримка та моніторинг курсу. До першої частини залучаються програмісти та методисти, роботу другої – забезпечують викладачі предметники.

Ведеться дискусія щодо визначення парадигмальних відношень між дистанційною освітою та відкритою освітою. У більшості випадків відкрите навчання протиставляють традиційному навчанню [30, с. 77–78; 87, с. 50], традиційну освіту – відкритій [73, с. 19], визначаючи її відкритий, вільний та демократичний характер. На відміну від традиційного, при відкритому навчанні учень чи студент сам складає навчальний план, попередньо порадившись з викладачем, розробляє графік занять, вибирає темп навчання. В цьому виді навчання учень максимально активний: він сам здобуває навчальну інформацію, обробляє її для виконання творчих завдань. Вчитель не є контролюючим, або керуючим органом, він радше помічник, радник. Процес пізнання, в цьому випадку, нагадує шлях бджоли, влучно описаний Ф.Беконом [36, с. 56], при якому людина перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів, отримуючи при цьому нове знання, подібно до бджоли, яка збираючи квітковий пилок, перетворює його на мед. Процес пізнання в традиційному навчанні можна порівняти з шляхом мурахи, яка тягне різні речі, тим самим нагромаджуючи їх, так і людина, подібна до мурахи, нагромаджує різні факти, проте не обробляючи, не осмислюючи їх, вона не спроможна видати якісно нові знання.

Дистанційне навчання, що впевнено лідирує на ринку світових освітніх послуг, побудовано на принципах відкритої освіти. Розглянемо основні його особливості.

Виходячи з того, що розробка та запровадження будь-якої інновації переслідує певні цілі, то ми, перш за все, окреслимо їх для дистанційного навчання.

цілі запровадження дистанційного навчання:

- задоволення потреб населення в освітніх послугах (проведення професійної підготовки та перепідготовки з різних спеціальностей, підвищення кваліфікації);

- підвищення рівня освіченості суспільства (можливість поглибленого чи факультативного вивчення матеріалу, ліквідація пробілів в знаннях);

- розвиток єдиного інформаційного та освітнього простору (налагодження співробітництва між національними та міжнародними вищими навчальними закладами);

- вирішення геополітичних задач (вихід на світовий ринок освітніх послуг, розв’язання проблеми безперервної освіти).

Маючи гнучку структуру дистанційна форма навчання спроможна забезпечити втілення принципів безперервної освіти, що досягається впровадженням автономії студента та особистісно-орієнтованого підходу в межах дистанційного навчання, а саме учень вільно вибирає час, місце та темп навчання. Більш того, особистісно-орієнтований підхід до кожного учня в процесі навчання має безліч переваг, він допомагає враховувати потреби учнів на різних рівнях індивідуалізації [210, с. 163]: особистісної, суб’єктної та індивідної. Особистісна індивідуалізація передбачає врахування особистісних характеристик учня: його бажань, прагнень, сподівань. Суб’єктна індивідуалізація розглядає учня з позиції суб’єкта діяльності навчального процесу, зважаючи на його суб’єктні властивості. Індивідуальні особливості учня: його навички, тип мислення, бере до уваги індивідна індивідуалізація

Дистанційне навчання має наступні риси:

- Гнучкість. Саме гнучкість дистанційного курсу надає людині свободу вибору, незалежність від часу, простору та темпу навчання.

- Особистісна спрямованість процесу навчання. Особистісно-орієнтований підхід, реалізований в рамках дистанційного навчання, надає можливість боротися за індивідуальний рівень розвитку кожного учня.

запровадження класно-урочної системи Яном Амосом Каменським навчання мало особистісне спрямування, а головним засобом навчання був безпосередній діалог між вчителем та учнями [203]. З настанням індустріальної доби виникла необхідність піддати навчанню велику кількість населення, що обумовило впровадження та широку підтримку класно-урочної системи. Проте виникнення нових комп’ютерних технологій може зробити великий внесок в подальший розвиток навчання, в плані звернення його до первинних витоків, а саме до індивідуалізації, так як комп’ютерна мережа дозволяє учням вільно спілкуватися з викладачем. Але не слід ідеалізувати індивідуальне навчання: «В ньому відсутній елемент соціалізації і не має змагання учнів між собою у якості мотивації. Крім того учень не може підготуватися до роботи в групі в атмосфері співробітництва, яка чекає на нього в житті [41, с. 21]».

- Модульність.

За визначенням вчених однією з глобальних проблем сучасного світу є встановлення та панування фрагментарного типу світогляду в людини [48, 111]. Така людина завдяки своєму незнанню є потенційною загрозою для суспільства: мислячи у вузько спрямованому руслі, в межах чітких та готових формул, алгоритмів, вона не здатна розмірковувати, мислити самостійно, бачити взаємозв’язки між речами, все це породжує вузькість світогляду, його фрагментарність. Людиною з обмеженими, розрізненими знаннями легко маніпулювати, спрямовувати її на потрібні дії, проте саме освіта, яка має давати фундаментальні знання, створювати цілісну картину світу, може запобігти цій ситуації, відвернути загрозу від людства.

- Масовість.

- Використання нових інформаційних технологій. Дану рису ще називають технологічністю, мають на увазі еволюцію технологій дистанційного навчання, що йдуть в ногу з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. Коеволюція інформаційних технологій та технологій дистанційного навчання пояснюється їх взаємовпливом: з одного боку, підвищенням ефективності, результативності та гнучкості навчального процесу при використанні найновіших інформаційних технологій, з другого – явище дистанційної освіти та дистанційного навчання, зокрема, створюють попит на впровадження нових інформаційних технологій, що сприяє їх подальшому розвитку.

- Зміна ролей учасників навчального процесу. Система дистанційного навчання цілком відповідає новій освітній парадигмі. У межах старої освітньої парадигми учень, студент сприймався лише як об’єкт навчального процесу, що мав не мислити, а лише запам’ятовувати інформацію, тобто експлуатувалася пам’ять учня, студента. Вчитель, в свою чергу, розглядався у якості єдиного постачальника інформації, авторитарної фігури, головної рушійної сили навчального процесу. Взаємовідносини, що склалися між вчителем та учнем, з центром зміщеним у бік вчителя, були приречені, й рано чи пізно мали викликати парадигмальну кризу

Ще одна проблема, яка дісталася нам в спадок від радянської школи, стосується орієнтації викладання знань на одну категорію студентів, учнів.

- Економічність.

Дистанційне навчання є ефективною формою навчання, проте його ефективність напряму залежить від якості матеріалів, що використовуються у дистанційному курсі та від рівня комунікативної взаємодії між учасниками навчального процесу. Складові ефективності дистанційного навчання є наступними [61, с. 67; 186, c. 319]: максимальна взаємодія викладача та учнів, використання передових педагогічних технологій, ефективність розроблених методичних матеріалів, забезпечення постійного зворотного зв’язку. Західні вчені оцінюють якість дистанційного навчального курсу за трьома параметрами [255, с. 6]: розгляд навчального плану та його оцінювання, управління курсом та ведення процесу оцінювання, забезпечення зв’язку зі студентами.

результатом підвищення рівня комунікації стає гарантування безперервності зворотного зв’язку, що дозволяє проводити ефективне управління навчальним курсом, забезпечити процес оцінювання. Тобто, комунікація є вихідним елементом в процесі створення дистанційного курсу, його функціонування та моніторингу.

Розвиток інформаційно-комунікаційних технології є лише зовнішньою оболонкою, першим кроком на довгому шляху. Вершина айсберга – пізнання людини, процесів, що супроводжують її навчання, одним з них є процес комунікації, який не тільки допомагає людині здійснювати обмін інформацією, але відповідальний за процеси виховання та соціалізації. Тільки за умови дослідження процесів навчання при використанні сучасних комп’ютерних технологій можна створити дистанційну систему, працюючу на людину, тим самим, можемо уникнути помилок технократичного підходу, що ставить розвиток техніки та виробництва на перший план, пов’язуючи з ним надії на розв’язання всіх глобальних проблем.

 

4. Дистанційне навчання як вид віртуальної реальності