Принципи, закріплені законодавством про судочинство

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюва-них законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно¹.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це — Vі§і^ап-ііЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — иоіепіит поп Ці іп]игіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето іпьепіиз со§еге со§Ниг; немає судді без позивача — пето Іисіех зіпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — іисіех пе еаі иііга реШа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іийісаіит йейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів, цивільний процесуальний закон визна чає активне становище суду, яке характеризує зміст принципу публічності.

Об'єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.

У теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їхні права і обов'язки¹. Але питання про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності². Захисту підлягає право, порушення якого мало місце насправді, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дають йому змогу дати правильну оцінку усьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 4 ст. 10 ЦПК України). Головуючий керує судовим засіданням і спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання у справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом: на їх клопотання витребуваних судом (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 1 ст. 137 ЦПК України).

Об'єктивне з'ясування обставин справи — це відповідність висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини у справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за подання завідомо неправдивих показань і висновків (статті 384, 385 КК України), активним процесуально-правовим становищем суду у процесі доказування (статті 10, 130, 160, 212 ЦПК України).

Отже, суд при ухваленні рішення має встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки у тих межах, у яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань¹. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що є обставинами у справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена у кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься відповідно до закону, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Сїиосі поп Є8і іп асііз поп езі іп тийо. Рішення має бути ухвалене на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Зепіепііа іеггі йеЬеі весипйит аііе§аіа еі ргоЬаіе, поп зісипсіит сопвсіепііат. У рішенні мають бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 215 ЦПК України). Але встановлення істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються предметом доказування, тобто тільки обставинами, викладеними сторонами на обґрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 60 ЦПК України); суд приймає за істи ну без доказування загальновідомі факти, преюдиціальні факти (ст. 61 ЦПК України). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовною підставою для скасування рішення в апеляційному порядку (ч. З ст. 309 ЦПК України).

У науці цивільного процесу Російської Федерації висловлено судження, що зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформували принцип об'єктивної істини у принцип юридичної (формальної) істини, оскільки суд вирішує справи у межах поданих йому доказів і не повинен домагатися з'ясування дійсних взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказування, а лише визначає обов'язки сторін по доказуванню¹.

Аналіз ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 160, ст. 212, п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України підтверджує правильність положення про функціонування у системі принципів цивільного процесуального права України принципу об'єктивної істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи — п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України) є підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і ухвалення нового рішення.

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений у ЦПК України, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості щодо здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 31 ЦПК України), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу зумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 24). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість їх застосування (ст. 27 ЦПК України) та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 4 ст. 137 ЦПК України). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (ч. 4 ст. 10, частини 4, 5 ст. 174, ч. 5 ст. 175 ЦПК України). Сторонам надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (ст. 74, ч. 2 ст. 140 ЦПК України). При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін (ст. 168 ЦПК України).

Суд не може ухвалити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (аисііаіигеі аііегарагз). Позивачеві не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу і навпаки (поп йеЬеі асіогі Іісеге, §иой гео поп рагтіііііиг). Отже, відповідно до цього принципу для сторін встановлена у ЦПК України рівність використання ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності у цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, доступу до цивільного процесу у справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими у ЦПК України: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: підготовки до розгляду справи (ст. 129), набрання рішенням законної сили і допущення негайного виконання (статті 323, 367); оскарження судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній інстанції (статті 294, 325); наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій (ст. 67) і покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу у справі і виконанні окремих процесуальних дій (статті 90, 160).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до населення; звільнення позивачів-грома-дян з найважливіших для них справ від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю — активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може у цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному зі співучасників (ч. З ст. 32 ЦПК України) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не є одночасно і позивачем (ст. 123 ЦПК України).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми права, але це положення випливає з норм ЦПК України, які регулюють процесуально-правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про стягнення зарплати працівникам за списком, до якого був включений С, який водночас був у цій справі представником відповідача, суд касаційної інстанції скасував ухвалене судом першої інстанції рішення, мотивуючи це тим, що дозвіл С. суду першої інстанції бути водночас позивачем і представником відповідача у справі є істотним порушенням діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладено обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 159 ЦПК України). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо у процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим забезпечується встановлення об'єктивної істини у справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дає змогу повно і всебічно заглибитися у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, що обґрунтовують позов і заперечують проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, принцип безпосередності забезпечує можливість налагодити відносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Водночас безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуально виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, у зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 132 ЦПК України). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом. У стадії підготовки справи до судового розгляду суддя провадить огляд речових та письмових доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 187 ЦПК України). У таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.

Усність судового розгляду полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 6 ЦПК України), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається у словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, і висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає змогу судові особисто і безпосередньо контактувати з учасниками процесу у цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини у справі і свої міркування щодо них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Водночас усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи у судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду у формі письмових заяв, скарг, подання, а владних суджень суду — в рішеннях, ухвалах, постановах.

Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ¹.

У теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки осіб, які беруть участь у справі, у процесі та врегульовують відносини, які складаються при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Так, позивач повинен довести обставини, на які він посилається; суд має справу з тими доказами, які є перед ним, то-щоі. Зазначені правила характеризують окремі сторони правового становища суду і учасників процесу, належать до змісту окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіоми як самостійне поняття до складу правових категорій цивільного процесу.

У теорії зарубіжного цивільного процесу вирізняються принципи — основні начала і начала цивільного процесу. Начала лише доповнюють або розвивають основні принципи процесу, точніше належать до техніки процесу, але самої суті принципи не зачіпають. До начал належать: колегіальність і одноособовість вирішення справи, економність, єдність дій². У даному випадку начала — це окремі принципи або правила, які покладені в основу визначення порядку судочинства і процесуально-правового становища суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та належать до змісту окремих принципів процесу. Оскільки принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому неправильно їх поділяти на основні і неосновні.

Концепція модельного Кодексу цивільного судочинства для держав — учасниць СНД поставила ефективність цивільного судочинства в залежність від оптимізації обсягу його функціональних принципів, чіткості їх трансформації у форму і зміст процесуальних правил нових ЦПК країн СНД. Пропонується включити у модельний Кодекс, крім загальноприйнятих, також такі принципи: безперешкодності доступу до правосуддя і обов'язковості належних повідомлень; процесуальних відносин як основи судочинства; правових і етичних основ управління судочинством; поваги до гідності, прав і свобод людини у суді; компетентності, незалежності і безпере-шкодності суду, законності і справедливості його дій і рішень; сумлінності здійснення процесуальних прав і обов'язків судом і іншими учасниками судочинства; відповідальності за невиконання процесуальних обов'язків; процесуальної рівності сторін; свободи сторін щодо розпорядження процесуальними правами; змагальності сторін і право бути вислуханим; обов'язку доказування і своєчасності розкриття доказових матеріалів; мотивованого судійського «на свій розсуд»; сприяння суду мирному вирішенню спорів; державної мови судочинства і доступності користування нею; публічності судових слухань і конфіденціальності даних особистого характеру; усного і письмового викладення судочинства при доступності джерел інформації і технічних засобів; неперервності судового розгляду; свободи апеляції процесуальних дій і постанов суду; моніторингу обов'язковості виконання судових актів, які набрали чинності; забезпечення порядку і безпеки в суді; безперешкодного доступу до інформації, матеріалів справи і архівів суду; пріоритетності загальновизнаних принципів і норм міжнародного права¹. Глава 3.