Вопрос № 25 . Загальна характеристика особистих немайнових прав та обов’язків подружжя

Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов’язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайно-вих відносин у сімейному праві надається особливе значення. Суспільні зв’язки, що складаються в сім’ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті не-майнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер. Як підкреслено в ч. 3 ст. 7 СК, особисті немайнові відносини подружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немайнових відносин є зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки у повсякденному житті.
До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімейного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах.
В основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих не-майнових прав та обов’язків кожним із подружжя. Рівність чоловіка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, заснований на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним дотриманням рівності прав і обов’язків чоловіка і дружини. Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками; здійснення прав та обов’язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, батьківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім’ї; право кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обов’язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної турботи про матеріальне забезпечення сім’ї та розвиток дітей.
При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин подружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість аконодавства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплюють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких значною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов’язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51, 55 СК). Органічний зв’язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в процесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відносин подружжя. У переважній більшості правові норми, що регулюють відносини, пов’язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов’язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить найрізноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету.
Багато що у формуванні відносин між подружжям визначається національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з подружжя своїх можливостей правовими методами найбільш складно. Разом із тим, саме в сім’ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери громадського життя. Велике значення має закріплення в сім’ї ідеї гендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілення в життя.
Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майнових, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя незалежно від його майнового стану. Їх здійснення не супроводжується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі.
Особисті права й обов’язки подружжя виникають щодо визначених нематеріальних благ. Вони тісно пов’язані з особистістю кожного із подружжя, невіддільні від неї і не можуть відчужуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті права й обов’язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користуватися особистими правами на свій власний розсуд.
Дуже важливо, що особисті права й обов’язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рівності подружжя в сім’ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя.
Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі особистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості.
По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв’язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімейних відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя протистоїть обов’язок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай-нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім’ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім’ї в цілому. По-п’яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин – шляхом розірвання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із припиненням шлюбу.
Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегульовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

Вопрос № 26 Стаття 157. Вирішення батьками питань щодо виховання дитини
1. Питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
2. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини,
зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте
спілкування з нею.
3. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права
перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з
дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не
перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
4. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення
батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає
окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та
підлягає нотаріальному посвідченню. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення
від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та
моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Вопрос № 27 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ
Стаття 49. Право на материнство
1. Дружина має право на материнство.
2. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до
зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.
3. Позбавлення жінки можливості народити дитину
(репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею
конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті
протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування
завданої їй моральної шкоди.
4. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для
збереження її здоров'я та народження здорової дитини.
5. Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для
поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.

Стаття 50. Право на батьківство
1. Чоловік має право на батьківство.
2. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її
до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.
3. Позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної
функції у зв'язку з виконанням ним конституційних, службових,
трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо
нього є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.

 

Стаття 51. Право дружини та чоловіка на повагу до своєї
індивідуальності
1. Дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї
індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

 

Стаття 52. Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний
розвиток
1. Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та
духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на
створення умов для праці та відпочинку.

 

Стаття 53. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища
1. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли
дошлюбні прізвища, вони мають право подати до органу державної
реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб,
або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про
обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або
про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя.
2. У разі зміни прізвища орган державної реєстрації актів
цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб.

 

Стаття 54. Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків
та спільне вирішення питань життя сім'ї
1. Дружина, чоловік мають право розподілити між собою
обов'язки в сім'ї.
Дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої
праці, яка робиться в інтересах сім'ї.
2. Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися
подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають
право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї.
3. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім'ї
вчинені за згодою другого з подружжя.

 

Стаття 55. Обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю

 

1. Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про
побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на
почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.
2. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до
матері.
Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька.
3. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед
іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.
4. Дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про
матеріальне забезпечення сім'ї.

 

Стаття 56. Право дружини та чоловіка на свободу та особисту
недоторканність

1. Дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця
свого проживання.

2. Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не
заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства,
щодо підтримання шлюбних відносин.
3. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.
4. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування
до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку
за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням
права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і
може мати наслідки, встановлені законом.

Вопрос №28

Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства
Останнім часом участь у правовідносинах іноземців та осіб без громадянства в Україні значно зросла. Це пов'язано з офіційним визнанням у нашій державі загальноцивілізаційних цінностей, притаманних людству в цілому, поступовим усвідомленням необхідності формування громадянського суспільства, розширенням міжнародних зв'язків, визнанням Україною міжнародних правових актів. Традиційно СК України містить окремий інститут, присвячений регулюванню сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства, застосуванню законів іноземних держав та міжнародних договорів (розділ VI).
Позиція законодавця зводиться до регулювання лише найбільш важливих питань сімейних відносин за участю іноземного елемента. Аналізуючи систематизацію у зазначеному розділі СК України норм, їх можна звести до наступних:
- загальні правила щодо прав та обов'язків іноземців, осіб без громадянства у сімейних відносинах (ст. 275), застосування законів іноземних держав (ст. 291);
- реєстрація та розірвання шлюбу громадянина України з іноземцем, іноземців між собою в Україні (ст. ст. 276, 279);
- визнання батьківства в Україні та батьківства, встановленого за межами України (ст. 281);
- правила щодо усиновлення дитини (ст. ст. 282-287);
- правила щодо встановлення опіки, піклування над дитиною, визнання опіки, піклування, встановлених за межами України (ст. 288);
- застосування законів іноземних держав (ст. 291);
- визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав (ст. 292).
За правилом ст. 275 СК України іноземці мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України, якщо інше не встановлено законом.
Особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України.
Іноземні громадяни користуються в Україні такою ж шлюбно-сімейною правоздатністю, як і громадяни України. Вони не вправі вимагати визнання за собою яких-небудь прав, не наданих нашим законом громадянам України. Шлюб між громадянином України та іноземцем, а також шлюб між іноземцями в Україні реєструється відповідно до вимог законодавства України. Це означає, що порядок, умови укладення шлюбу, врегульовані СК України, є обов'язковими до виконання іноземними громадянами, які реєструють шлюб в Україні.
Іноземець, який не досяг за чинним законодавством шлюбного віку (для жінки - 17, а для чоловіка - 18 років), не має права вимагати реєстрації шлюбу, хоч за законом своєї країни він уже вправі вступити в шлюб.
Водночас така особа не позбавлена права на шлюб відповідно до п. 2 ст. 23 СК України.
Відповідно до ст. 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. На виконання цієї норми іноземець не може вимагати реєстрації другого шлюбу за наявності першого нерозірваного шлюбу, хоча за законом його країни може допускатися багатожонство. Але в той же час, якщо витримані умови вступу до шлюбу, передбачені СК України, шлюб може бути укладеним навіть у тих випадках, коли за законами громадянства іноземця він не має права вступити до шлюбу.
Так, не беруться до уваги такі перешкоди до вступу в шлюб, які мають місце в національному законодавстві іноземця, але не визнаються нашим Кодексом, як: національні і релігійні, расові обмеження, згода батьків на вступ до шлюбу тощо.
Такі шлюби можуть визнаватися дійсними в Україні, але це не означає, що вони будуть обов'язково визнані дійсними в інших країнах. Сімейний кодекс України (п. 2 ст. 276) допускає для іноземців можливість іншої форми укладання шлюбу (в посольствах, консульствах, а не в органах РАЦСу), якщо жінка і(або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула.
Ці шлюби як за формою, так і за умовами їх дійсності здійснюються згідно із законами держави посла або консула.
Це означає, що консульські шлюби можуть бути здійснені як в світській, так і в церковній формах з дотриманням умов, прийнятих в державі консула (посла).
Шлюби, які укладені іноземцями в посольстві або консульстві їх країн на території України, є дійсними на умовах взаємності (п. 2 ст. 276 СК України). Це означає, що коли за законами держави призначеного посла (консула) на території цієї держави не визнаються дійсними шлюби, укладені громадянами України в Українському посольстві (консульстві), то в Україні також не будуть визнаватися дійсними шлюби, укладені в посольстві (консульстві) даної держави.
Шлюб між громадянами України, які проживають за межами нашої держави, реєструється в консульській установі або дипломатичному представництві України.
Шлюб між громадянами України, а також шлюб громадянина України з іноземцем, зареєстрований за межами України з додержанням форми шлюбу, встановленої законом держави - місця його реєстрації, є дійсним в Україні, якщо дотримані вимоги щодо добровільності вступу осіб до шлюбу (ст. 24 СК України), одношлюбності (ст. 25 СК України), враховані передбачені законом перешкоди до укладення шлюбу (ст. 26 СК України).
Стаття 278 СК України встановлює правило про визнання шлюбів іноземців, зареєстрованих за межами України, за законами відповідних країн. Ці шлюби визнаються у нас дійсними як за формою (процедурою оформлення), так і за матеріальними умовами навіть тоді, коли ця форма (наприклад, релігійне оформлення шлюбу) і умови дійсності (шлюбний вік, ступінь родства, стан здоров'я) не співпадають з нашою процедурою оформлення шлюбу і матеріальними умовами вступу до шлюбу.
За законом України здійснюється також розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, а також шлюбу іноземців між собою в Україні. Таке правило встановлене ст. 279 СК України. Це означає, що шлюби розриваються за такою ж процедурою, за тими ж мотивами і з тими ж правовими наслідками, які встановлені в СК України. Щодо розірвання шлюбів іноземців наше законодавство не передбачає ніяких обмежень і винятків. Тому при розлученні іноземці не вправі посилатися на свої національні закони, наприклад, на ті, які забороняють розірвання шлюбу або обмежують його визначеними умовами, або навпаки - примушують розірвати шлюб, виходячи з расових, релігійних та інших міркувань.
Необхідність розірвання шлюбу може виникнути у подружжя й тоді, коли один із них чи вони обоє перебувають за межами нашої держави. Тому ст. 280 СК України встановлює правило, відповідно до якого громадянин України, який проживає за межами нашої держави, має право звернутися з позовом про розірвання шлюбу до суду України, якщо другий з подружжя, незалежно від його громадянства, проживає за межами України.
Окрім цього, вищезгадана норма закріплює положення про визнання розірвання шлюбу за межами України:
- між громадянином нашої держави та іноземцем, здійснене за законом відповідної держави, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами України;
- між громадянами України, здійснене за законом відповідної держави, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали за межами України;
- між іноземцями, здійснене за законом відповідної держави.
Окреме місце серед норм, що розглядаються, посідає ст. 281 СК України, в якій закріплені положення щодо визнання батьківства в Україні та за її межами. Незалежно від громадянства батьків і дитини та місця їхнього проживання визнання батьківства в Україні проводиться за законами України.
Батьки дитини, які проживають за межами нашої держави, можуть подати заяву про визнання батьківства до консульської установи або дипломатичного представництва України.
Ряд норм СК України (ст. ст. 282-287) регламентують правила щодо усиновлення дітей.
Усиновлення дітей, які мають громадянство України і проживають за її межами, здійснюється громадянином України в консульській установі або дипломатичному представництві нашої держави.
Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення дитини, яка має громадянство України, іноземцем, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей.
Відповідно до ст. 283 СК України усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах. Така дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку в Центрі з усиновлення дітей. Згода останнього на усиновлення дитини іноземцем є обов'язковою.
За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею 18 років. Вона має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів.
Якщо діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України веде облік цих дітей і здійснює нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними вісімнадцяти років. Порядок здійснення нагляду за дотриманням прав дітей, які усиновлені іноземцями і проживають за межами України, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 287 СК України).
Усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, здійснюється громадянами України, а також іноземцями, які проживають в Україні, на загальних підставах за законодавством нашої держави.
Усиновлення іноземцями або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України (ст. 286 СК України).
Опіка, піклування над дитиною, яка є громадянином України, але проживає за її межами, встановлюється за законами України. Це ж правило діє у разі встановлення опіки, піклування над дитиною, яка є іноземцем, але проживає в Україні.
Опіка, піклування, встановлені за законами іноземної держави над дитиною, яка є громадянином України але проживає за її межами, є дійсними в Україні у разі відсутності заперечень консульської установи або дипломатичного представництва нашої держави.
В Україні визнаються і є дійсними опіка, піклування, встановлені над дитиною, яка є іноземцем, за межами України за законами іншої держави.
У силу ст. 289 СК України реєстрація шлюбу, народження дитини, визнання батьківства, розірвання шлюбу громадян України, які проживають за межами України, проводяться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законами України.
При реєстрації цих актів цивільного стану в консульських установах або дипломатичних представництвах України застосовується законодавство України, якщо зацікавлені особи є громадянами України.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених за межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, є дійсними в нашій державі за умови їх консульської легалізації.

 

Вопрос № 29

З усього розмаїття відносин, що виникають у сім'ї між подружжям, підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думку законодавця, є найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів його сім'ї, так і для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюванню підлягають і деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружнього життя, причому їх регулювання є одним із завдань Сімейного кодексу України (ст. 1).

Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.

Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є те, що воно здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання будь-кого у їх сімейне життя, відсутності привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Як бачимо, в основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків жінки та чоловіка у шлюбі та сім'ї.

Визначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. В основі особистих немайнових правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя. Під правовим статусом подружжя розуміється забезпечена законом можливість набуття та реалізації особистих і майнових прав подружжя з метою зміцнення сім'ї, виховання дітей і досягнення особистого щастя.

Особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сім'ї.

Зміст правового статусу подружжя розкривається в нормах, що визначають конкретні права і обов'язки. Чинний закон дає можливість розрізняти особистий і майновий правовий статус подружжя. Особистий правовий статус - це особисті немайнові права і обов'язки подружжя.

Вопрос № 30

Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі - відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) - переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження. Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. право власності подружжя в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між подружжям, засновані на принципах спільності та роздільності певного майна та обумовлені фактом перебування осіб у шлюбі. Відповідно та сама частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює право спільної сумісної власності подружжя. Право власності подружжя в суб'єктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом.

Звичайно, подружжя, як і усі інші суб'єкти права приватної власності, здійснюють правомочності на загальних засадах, визначених ЦК, Законом України "Про власність". Однак вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна правомочностей.

Вопрос № 31

Сімейні правовідносини виникають на підставі кровного споріднення (родинних зв'язків), шлюбу чи усиновлення тоді, коли ці види правовідносин підпадають під сферу дії сімейного права. Тому родинність є підставою виникнення сімейних правовідносин лише тоді, коли з нею безпосередньо пов'язане сімейним законодавством настання певних правових наслідків. У новому Сімейному кодексі України відсутнє визначення кровного споріднення (родинності). В юридичній науці родинність розглядається як родинні зв'язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура; кровний зв'язок осіб, що походять один від одного чи від спільного пращура. До осіб, що походять один від одного, належать пращури та їхні нащадки як чоловічої, так і жіночої статі (наприклад, прадід, дід, мати, дочка, онук, правнук та ін.). Крім того, існує також поняття походження осіб від спільного пращура, до яких належать рідні і двоюрідні брати та сестри, дядьки (тітки), племінники (племінниці). Родинна лінія може бути прямою чи боковою та поділяється на висхідну та низхідну. При прямій лінії родинність ґрунтується на походженні однієї особи від другої. За бокової лінії родинність ґрунтується на походженні осіб від спільного пращура. Розрізняють також повнорідну родинність - наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідну родинність - походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері. Неповнорідна родинність також буває єдинокровною, тобто коли неповнорідні брати та сестри походять від одного батька; єдиноутробною - походження неповнорідних братів та сестер від спільної матері.

У разі, коли в сім'ю входять діти, в яких немає ні спільної матері, ні спільного батька, ці діти називаються зведеними стосовно один одного (зведені брати, сестри). Такі випадки мають місце, коли, перебуваючи у другому шлюбі, жінка має від першого шлюбу дочку (сина), і її другий чоловік має сина (дочку) від першого шлюбу. У такій ситуації у кожного з дітей є рідний батько (чи мати) і мачуха (вітчим). Такі зв'язки між зведеними братами і/та сестрами називають свояцтвом. Але такими зв'язками свояцтво не вичерпується. Свояцтво - це відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя. Свояцтво поділяється на дві категорії: до першої належать відносини, що складаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і свекрухою, між вітчимом і пасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до другої - відносини, що складаються між братом жінки і братом чоловіка, матір'ю дружини і матір'ю чоловіка та ін. Тобто свояцтво не ґрунтується ані на походженні, ані на кровному спорідненні. Підставою для виникнення відносин свояцтва є укладення шлюбу. Підставою для їх припинення - розірвання шлюбу. Виняток з цього правила - продовження відносин свояцтва після смерті одного з подружжя або розірвання шлюбу, в якому залишилась дитина (діти). Такий висновок випливає з норм ст. 141 СК, відповідно до якого "розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини", а також ст. 268, відповідно до якої мачуха та вітчим зобов'язані утримувати малолітніх неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо вони в змозі надавати матеріальну допомогу. Відповідно лише ці два випадки породжують юридичні наслідки в сімейному законодавстві. В усіх інших випадках свояцтво не підпадає під дію сімейно-правових норм.

Для родства (кровного споріднення) характерним є також поняття ступеня родства, яке визначає близькість кровного споріднення. Тобто ступінь кровного споріднення - це кількість народжень, що пов'язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних зв'язках. При цьому народження нащадка не враховується. Близькими родичами є родичі по прямій лінії кровного споріднення, а також рідні брати і сестри по боковій лінії родства. Юридичного значення кровне споріднення набуває лише у випадках, прямо передбачених законом. Так, встановлення родинних зв'язків між дитиною і батьками здійснюється шляхом вчинення про це запису в свідоцтво про народження дитини.

Наявність родинних зв'язків прямої лінії споріднення є підставою для неможливості перебування цих осіб у шлюбі між собою відповідно до ст. 26 СК. Трудовим законодавством також встановлена норма про наділення власника правом запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками, якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному (ст. 25-1 Кодексу законів про працю України).

Вопрос № 32

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об’єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя. Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні правила щодо об’єктів права приватної власності. Сімейне законодавство містить норми, що визначають різновиди майна, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Вопрос № 33

Здійснення подружжям права спільної власності може призводити також до його припинення. Це можливо як за загально-правовими підставами (шляхом відчуження спільного майна за угодами іншим особам, його споживання, знищення тощо), так і за підставами, передбаченими сімейним законодавством, тобто за спеціальними підставами. Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям у період шлюбу майно є його поділ, у результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні, відповідно до чого вчиняється його розподіл в натурі у порядку, встановленому ст. ст. 28, 29 КпШС України.

Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням стягнення на їх майно (ст. 31 КпШС України). Крім того, ст. ст. 34, 38 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчинятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що вчиняється в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Нині подружжя як фізичні особи або як суб'єкти підприємництва можуть мати у власності будь-яке майно, за винятками, встановленими законом, а тому нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій щодо спільного майна подружжя і суди при розгляді спорів щодо такого майна мають враховувати наявність відповідних доказових документів щодо правового режиму роздільного чи спільного майна подружжя. Поділ майна подружжя є одним із спеціальних способів припинення їх права спільної сумісної власності на все нажите ними в період шлюбу майно або лише на його частину. В сімейному законодавстві відсутнє визначення поняття поділу спільного майна подружжя. В ст. ст. 28, 29 КлШС України, ст. ст. 70,71 нового СК України лише встановлюється порядок визначення розміру часток кожного з подружжя у спільному майні та порядок його поділу.

Вопрос № 34

Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиняються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обов’язків батьків та дітей. Укладення подружжям договору про взаємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних правовідносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідносин, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняються. У зв’язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки —виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Таким чином, юридичні факти — це такі конкретні життєві обставини, які спричинюють виникнення, зміну або припиненнясімейних правовідносин. Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі види.

1. за вольовою ознакою, залежно від ступеня обумовленості настання юридичного факту від волі особи. У зв’язку з цим у сімейному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б)юридичні події. Юридичні дії — це такі юридичні факти, які основані на волевиявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімейно:правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасниківсімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і складають основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Правомірні юридичні дії у сімейному праві поділяються на:а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішення) та б) юридичні вчинки. Юридичні акти безпосередньо спрямовані на настання юридичних наслідків. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний державний орган видає адміністративний акт, який є підставою виникнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так,орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб,народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення такожнабувають значення сімейноправових юридичних фактів. Суд,наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділмайна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму окремого проживання подружжя тощо. Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридичних дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичнихактів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має замету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають усилу прямого припису закону. Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімейного права, порушують права та інтереси учасників сімейних правовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини убатьків, невиконання договору тощо). Юридичні події — це такі конкретні життєві обставини, які не залежать від волі учасників сімейних відносин (абсолютні події) або частково залежать від неї (відносні події). В сімейному праві до юридичних подій відносять, наприклад, народження дитини або смерть особи. Батьки можуть вирішувати питання щодо народження в майбутньому дитини, але сам по собі факт народження є біологічним явищем і не залежить від їх волі. Народження дитини як юридичний факт спричинює виникнення цілої низки взаємних прав і обов’язків батьків та дітей. Смерть особи також викликає важливі юридичні наслідки. В сімейному праві смерть є підставою припинення багатьох правовідносин, наприклад, правовідносин щодо взаємного утримання подружжя, батьків та дітей, інших родичів. Унаслідок смерті припиняються зобов’язальні правовідносини, які виникли з договору між учасниками сімейних відносин, тощо.

2. За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі. До правоутворюючих належать юридичні факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин. До правозмінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні правовідносини, які вже існували. Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок настання певних юридичних фактів.

3. За тривалістю юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) одноразові; б) тривалі. До одноразових можна віднести правочини, реєстрацію шлюбу, народження дитини, рішення суду про встановлення батьківства тощо. Такі юридичні факти за своєю природою мають одноразовий характер. Значне місце в сімейному праві мають тривалі юридичні факти, які розгортаються у часі й існують протягом певного періоду. До них, зокре: ма, належать юридичні становища — спорідненість, свояцтво, вагітність, непрацездатність, нужденність тощо.

Вопрос № 35 Вопрос № 36 Вопрос № 37

Строк у сімейному праві — це певний період чи момент часу, з яким пов’язані юридичні наслідки1. Ці строки можна класифікувати на види за такими критеріями:

1. Залежно від підстав виникнення в сімейному праві розрізняють: 1) законні строки — строки, зафіксовані в нормативних актах. Наприклад, рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його виникнення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК України (ч. 2 ст. 19 СК України); якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу (ч. 1 ст. 95 СК України) тощо; 2) договірні строки — строки, які самостійно визначають учасники правовідносин. Зокрема, у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків (ч. 1 ст. 96 СК України); подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ч. 1 ст. 78 СК України); у договорі про сплату аліментів на дитину батьки визначають розмір та строки виплати (ч. 1 ст. 189 СК України) тощо; 3) строки, які визначають зазначені в СК України інші органи. Так, органу РАЦС надано право скорочувати або збільшувати місячний строк для реєстрації шлюбу (ст. 32 СК України).

2. За можливістю бути зміненими за згодою сторін розрізняють: 1) імперативні — строки, що чітко визначені законом і не підлягають зміні за згодою сторін; 2) диспозитивні — строки, що хоча і передбачені законом, але можуть бути змінені за згодою сторін. На відміну від цивільного права, більшість строків у сімейному праві є імперативними. Лише як виняток із загального правила учасники сімейних відносин у деяких випадках мають мож: ливість відходити від строків, передбачених законодавством (наприклад, добровільне продовження виплати аліментів на дітей після припинення підстав для цього тощо).

3. За точністю визначення строки поділяють на: 1) абсолютно визначені — передбачають точний момент чи період часу, з яким пов’язуються юридичні наслідки. Зокрема, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову (ч. 6 ст. 169 СК України); у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови (ч. 1 ст. 114 СК України); 2) відносно визначені — мають меншу точність, але також пов’язані з певним моментом чи періодом часу. Наприклад, якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності (ч. 3 ст. 79 СК України); право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу (ч. 1 ст. 82 СК України) тощо; 3) невизначені — мають місце тоді, коли, виходячи із суті, пра: вовідносини мають часові межі, але вони не визначені законом чи договором. Так, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків (ч. 2 ст. 170 СК України) тощо.

4. За своїм призначенням строки поділяються на: 1) строки здійснення прав — строки, протягом яких особа може реалізувати належне їй право. Зокрема, протягом трьох років від дня розірвання шлюбу має право на утримання той із подружжя, який у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік чи дружина може надавати матеріальну допомогу (ч. 4 ст. 76 СК України); дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (ч. 1 ст. 84 СК України); дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досяг: нення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК України), а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, то до досягнення дитиною шести років (ч. 3 ст. 84 СК України) тощо; 2) строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє правопорушене, може звернутися до компетентних державних органів про примусовий захист свого права. До них належать, зокрема, строки позовної давності. Строки у сімейному праві можуть бути визначені шляхом: а) посилання до певної обставини чи дії, яка характеризується в законодавстві (реєстрація або припинення шлюбу, народження або усиновлення дитини, подача заяви тощо); б) зазначення періоду часу (один чи два роки тощо). Перебіг і обчислення строків у сімейних відносинах відбувається відповідно до ЦК України (ст. 12 СК).

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звер: нутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу і розраховувати на їх захист. На вимоги, що випливають з цивільних відносин, завжди поширюється позовна давність, крім випадків, встановлених законом. Інакше вирішується це питання в сімейному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 20 СК України, до вимог, що випливають із сімейних відносин, за загальним правилом, позовна давність не застосовується. Пояснюється це тим, що у сімейному праві значна частина правовідносин має немайновий або тривалий характер. Зокрема, позовна давність не застосовується до вимог: про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано (ч. 1 ст. 72 СК України); чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 6 ст. 136 СК України); про виключення запису про особу як батька дитини з актового запису про народження дитини, якщо оспорювання батьківства відбулося після смерті особи, яка записана батьком дитини (ч. 4 ст. 137 СК України); про розірвання шлюбу чи визнання його недійсним, встановлення батьківства, стягнення аліментів, повернення дітей, скасування усиновлення та визнання його недійсним тощо. Тобто, як правило, можливість захисту права у примусовому порядку не обмежена встановленими в законі строками позовної давності, тому учасник сімейних відносин може розраховувати на захист свого порушеного права судом незалежно від часу виникнення підстав для звернення до суду.

Вопрос № 38

Вопрос № 39 ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності
подружжя
1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від
того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення
домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу).
2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей
індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.

Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може
бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна
плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї,
то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були
одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
4. Речі для професійних занять (музичні інструменти,
оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для
одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя.
Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності
подружжя на майно, що належало дружині,
чоловікові
1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно
збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи
грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору
може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя.
2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав
участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в
управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід,
дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням
суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя. Стаття 63. Здійснення подружжям права спільної сумісної
власності
1. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння,
користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві
спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю
між ними.

Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою
1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх
договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою
особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя.
2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь
другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної
власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.

Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є
об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя
1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що
він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право
на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як
такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо
цей договір виходить за межі дрібного побутового.
3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також
договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має
бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального
посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально
засвідчена.
4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї,
створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за
договором, використане в інтересах сім'ї.

Стаття 66. Право подружжя на визначення порядку користування
майном
1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок
користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної
власності.
2. Договір про порядок користування житловим будинком,
квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо
він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та
чоловіка.

Стаття 67. Право на розпоряджання часткою у майні, що є
об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя
1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою
договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання
(догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної
власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або
визначення порядку користування майном.
2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою
частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її
визначення та виділу в натурі.

Стаття 68. Здійснення права спільної сумісної власності після
розірвання шлюбу
1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної
власності на майно, набуте за час шлюбу.
2. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної
сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється
співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до
Цивільного кодексу України (435-15).

Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить
їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання
шлюбу.
2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною
згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого
нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині,
чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально
посвідчений.

Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними,
якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним
договором.
2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити
від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне
значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне
забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно,
витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути
збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні
повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони
одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного,
духовного розвитку та лікування.

Стаття 71. Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя
1. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу
майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги
інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають
істотне значення.
2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше
не визначено домовленістю між ними.
3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя,
хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих
речей враховується при присудженні іншого майна другому з
подружжя.
4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість
його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема
на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише
за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом
України (435-15).
5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе
за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної
грошової суми на депозитний рахунок суду.
Стаття 72. Застосування позовної давності до вимог про поділ
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. Позовна давність не застосовується до вимог про поділ
майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,
якщо шлюб між ними не розірвано.
2. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання
шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Позовна давність обчислюється від дня, коли один із
співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права
власності.
Стаття 73. Накладення стягнення на майно, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. За зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути
накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної
сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
2. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною
сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір
був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було
одержане за договором, використано на її потреби.
3. При відшкодуванні шкоди, завданої злочином одного з
подружжя, стягнення може бути накладено на майно, набуте за час
шлюбу, якщо рішенням суду встановлено, що це майно було придбане
на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Вопрос № 40 ПРАВО ОСОБИСТОЇ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
ДРУЖИНИ ТА ЧОЛОВІКА

Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини,
чоловіка
1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі
договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які
належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його
приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію
державного житлового фонду" (2482-12);5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок
приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його
користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних
ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств,
установ та організацій, або одержана із земель державної і
комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,
визначених Земельним кодексом України (2768-14). 2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі
індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть
тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії,
нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї
премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями
(ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її
одержанню.
4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти,
одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй,
йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому
моральної шкоди.
5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові
суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а
також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески
сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною
власністю кожного з них. 6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини,
чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання
у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і
кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні,
відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною
власністю.

Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою
приватною власністю дружини, чоловіка
1. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає
приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів,
приплоду або доходу (дивідендів).

Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої
приватної власності
1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим
володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї,
насамперед дітей.
2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік
зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які
відповідно до закону мають право користування ним.

Вопрос № 41Стаття 74. Право на майно жінки та чоловіка, які проживають
однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між
собою або в будь-якому іншому шлюбі 1. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не
перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі,
майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на
праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено
письмовим договором між ними.
2. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності
жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в
будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього
Кодексу. Вопрос № 42Режим окремого проживання подружжя та правові наслідки його встановленняСтаття 119. Встановлення режиму окремого проживання подружжя
1. За заявою подружжя або позовом одного з них суд може
постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого
проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або)
чоловіка проживати спільно.
2. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення
сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з
подружжя.

Стаття 120. Правові наслідки встановлення режиму окремого
проживання подружжя

1. Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав
та обов'язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина
та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та
обов'язків, які встановлені шлюбним договором.
2. У разі встановлення режиму окремого проживання:
1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не
вважатиметься набутим у шлюбі;
2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не
вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.

Вопрос № 43Стаття 19. Участь органу опіки та піклування у захисті
сімейних прав та інтересів

1. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право н