Етапи розвитку соціології (за М. Елброу): основні напрямки та їх представники 3 страница

Роботи згадуваного вище С. Аміна також часто пов’язують із світ-системним підходом. Проте із дослідниками цього напрямку його поєднувала, скоріше, проблематика капіталістичного розвитку на глобальному рівні, а не методологія, що залишалася близькою саме до марксистської теорії залежності і імперіалізму.

А тепер коротко проаналізуємо творчі доробки деяких представників п’ятого (за М. Елброу) етапу розвитку соціології. Одним з найвидатніших представників цього етапу є П. Бурд’є.

П’єр Бурд’є (1930-2002) – видатний французький соціолог, у творчості якого яскраво виявились інтегративні тенденції сучасної соціологічної науки. П. Бурд’є прагне синтезувати різноманітні концептуальні ідеї для вирішення традиційних соціологічних дилем, зокрема, об’єктивності та суб’єктивності, соціальної структури та соціальної дії.

Свій підхід до аналізу зв’язку між соціальною структурою та тим, як індивіди конструюють соціальну реальність, П. Бурд’є називає "конструктивістським структуралізмом". На його думку, "ментальні структури визначаються соціальними структурами". Проте активний індивід, за концепцією П. Бурд’є, здатний до "неспрямованого вигадування" і може здійснювати вплив на структури.

Одним з центральних понять теорії П. Бурд’є є поняття "поле", яке французький вчений визначає як мережу відносин між об’єктивними подіями соціальних суб’єктів, яка існує незалежно від індивідуальної свідомості та волі. В суспільстві існують декілька полів (економічне, релігійне, політичне, культурне тощо), які мають власну структуру. Поле, вважає П. Бурд’є, виступає ареною змагань індивідів або груп за поліпшення своїх позицій, за досягнення привілейованого місця в соціумі. Крім того, поле – це різновид ринку, де з метою демаркації позицій використовуються різні види капіталів: економічний, культурний, соціальний, символічний. Отже, поле – це соціальний простір, де реалізується опанування соціальними діячами певної позиції, її захист або переміщення на верхні щаблі соціальної ієрархії.

Завдяки теорії П. Бурд’є у широкий науковий обіг увійшло таке поняття, як "габітус". Учений визначає його як систему загальних засвоєних індивідом усталених диспозицій, структурованих структур, які одночасно є структурами, що структурують, тобто є принципами, які породжують і організовують практики і уявлення, які об’єктивно пристосовані для досягення певних результатів, але не передбачають свідомої спрямованості на ці результати і не вимагають особливої майстерності.

Що ж опосередковує взаємини між габітусом та полем? За П. Бурд’є, це практика, в процесі якої продукуються як габітус, так і соціальний світ. При цьому, формуючись завдяки практиці, габітус, у свою чергу, сприяє уніфікації та узагальненню практики. Не детермінуючи дію, він задає принципи, за якими люди роблять вибір, визначають життєві стратегії тощо.

Творчість П. Бурд’є – це своєрідний синтез різних теоретико-методологічних напрямків, інтеграції мікро- та макропідходів у соціології. Таку ж тенденцію можна побачити в творчості таких видатних представників сучасного етапу розвитку соціології, як Е. Гідденс, Н. Луман, З. Бауман, Е. Валлерстайн та інші.

Основні праці П. Бурд’є: "Нарис теорії практики " (1974), "Відтворення в освіті, суспільстві і культурі" (1977), "Дистанція" (1984), "Поле культурного виробнитцтва" (1993) та ін..

Серед представників п’ятого етапу розвитку соціології, який М. Елброу визначив як етап її глобалізації, безперечно, особливе місце посідає Іммануїл Валлерстайн (1930). Його концепція глобалізму (теорія світ-системи) є спробою інтерпретації суспільного розвитку як розвитку світової системи.

За І. Валлерстайном, існує лише одна реальна соціальна система, яка не є чиєюсь часткою, – це світова система (чи "світ-система"). Ця система має свої кордони, структури, соціальні групи, правила легітимації та об’єднання. Найголовніша риса системи, за думкою вченого, ‑ це її самодостатність та здебільшого внутрішні джерела динаміки її розвитку.

Визначаючи "світ-систему", І. Валлерстайн характеризує її як економічно матеріальну сутність, що має багатокультурний склад, тобто як "світ-економіку". Згідно І. Валлерстайну, з XVI ст. до теперішнього часу йшов процес формування системи глобальних економічних та політичних зв’язків, заснованих на експансії капіталістичної світової економіки. В останній, згідно І. Валлерстайну, існують країни ядра, полупериферії, периферії та зовнішньої арени. До держав ядра він відносить ті країни, де раніше за інших виникли сучасні види підприємництва та розпочався процес індустріалізації (перш за все це Велика Британія, Нідерланди, Франція, пізніше до них приєдналися країни Північнозахідної Європи, зокрема Німеччина). Саме у цих країнах виникли промисловість, провідні форми сільського господарства, сформувалась централізована влада.

Країни полупериферії (це держави, що знаходяться на півдні Європи, наприклад, Іспанія) пов’язані з країнами ядра відношеннями торгівельної залежності, проте їх економіка розвивається вкрай слабо.

Периферія – "зовнішній кордон" світової економіки. За визначенням І. Валлерстайна, ще два століття тому проходив цей кордон по східному краю Європи, там, де зараз знаходиться сучасна Польща. Саме з цих регіонів сільськогосподарська продукція потрапляла безпосередньо до країн ядра.

Значна частина Африки та Азії на той час мала відношення до зовнішньої арени, яка була поза торгових зв’язків, що формувались у країнах ядра. Завдяки колоніалізації, зокрема, діяльності великих корпорацій, країни Африки та Азії стали причетними до системи світової економіки. Сьогодні країни третього світу складають периферію світової системи, до ядра якої увійшли та отримали домінуючі позиції Сполучені Штати Америки та Японія. Суспільства другого світу ‑ Радянський Союз та країни Східної Європи з притаманною ним плановою економікою були єдиною великою групою країн, яка певною мірою була за межами світової економіки.

Оскільки країни ядра домінують у світовій системі, вважає І. Валлерстайн, вони в змозі організувати світову торгівлю таким чином, щоб вона відповідала їх інтересам. Отже, країни першого світу набули можливості експлуатувати ресурси країн третього світу у власних цілях. Проте стверджувати, що досягнення індустріальних країн ‑ це результат експлуатації найбідніших країн, було б помилкою. Адже ресурси колоній, за думкою багатьох дослідників, грали досить незначну роль в індустріалізації розвинутих країн світу. Більш того, досвід нових індустріальних країн свідчить, що в певних обставинах країни з низьким рівнем розвитку можуть досягти великих успіхів у своєму економічному зростанні.

Теорія І. Валлерстайна, як підкреслює Е. Гідденс, набуває великої значущості не тільки тому, що вона присвячена аналізу глобального дисбалансу, але перш за все тому, що світ в межах цієї теорії розглядається як єдина соціальна система.

Основні праці І. Валлерстайна: "Сучасна світова система" (1974), "Капіталістична світова система" (1979), "Історичний капіталізм" (1983).

Найбільш видатним сучасним соціологом Великої Британії та одним із небагатьох впливових теоретиків світу є Ентоні Гідденс (1938).

Великим внеском Е. Гідденса у розвиток соціологічного знання є його теорія структурації, яка спрямована на переосмислення дуалізму соціального об’єкту та суб’єкту, взаємовідносин між соціальною дією та інститутами, на аналіз взаємодоповненості та єдності об’єктивного та суб’єктивного боку соціальної реальності. Вирішення цієї задачі вимагало синтезу макро- та мікропідходів до аналізу соціальних явищ, сучасної епохи в цілому, що, на думку вченого, сприятиме оновленню соціологічної науки, збагаченню її пізнавальних можливостей.

Основними поняттями теорії структурації Е. Гідденса є поняття "соціальний агент", "соціальна дія", "система", "структура", "структурація".

Соціальний агент, за Е. Гідденсом, - це головний суб’єкт соціальної дії. Звертаючись до цього поняття, вчений підкреслює складну природу дії соціального агента, яку можна зрозуміти за умов аналізу мотивації дії (свідомим та несвідомим бажанням, які спонукають агента до дії), раціоналізації дії (здатність агента "розуміти", "пояснити" свої власні вчинки та вчинки інших учасників взаємодії), рефлексивного моніторингу дії (постійний, безперервний аналіз індивідом своїх власних дій, дій інших людей, а також фізичних та соціальних умов дії).

Виходячи з такого розуміння соціального агенту, Е. Гідденс по-новому підходить до концептуалізації соціальної дії, яку він розглядає як реальність, що самовідтворюється. Це означає, що соціальна дія не створюється соціальними агентами, а постійно виробляється як нова. Причому це виробництво здійснюється тими ж засобами, якими агенти реалізують й самих себе: "у своїй діяльності і завдяки цій діяльності агенти відтворюють умови, які роблять її (діяльність) можливою".

Система для Е. Гідденса перш за все означає взаємозалежність дій, усталені сукупності дій індивідів та груп як їх соціальні практики.

Під структурою англійський учений розуміє набір правил та ресурсів, які мають відношення до трансформації соціальної взаємодії, соціальних практик. Правила є водночас і результатом, і умовою дії індивідів. Суб’єкт дії й створює правила, і відтворює правила, які є умовою їх відтворення. Ресурси – це засоби (матеріальні чи інші), які діючий агент може застосувати для досягнення своїх цілей у соціальній взаємодії. Структура не тільки примушує, вона водночас створює можливості, вона не тільки ззовні суб’єкта, вона й всередині нього як процес раціоналізації та моніторингу дії.

Якщо структура диктує правила трансформації дії, а система відображає відносно стабільні сукупності дії, то структурація має відношення до тих умов, що диктують послідовність та мінливість структур та, отже, соціальних систем.

Таким чином, поняття "структура", "система" і "структурація" відображають три аспекти соціальної дійсності. Структури уособлюють у собі регулярні сукупності відношень, які виробляються та відтворюються суб’єктами дії; системи – відношення між індивідами та колективами, які відтворюються як регулярні соціальні практики; а структурація – умови, які керують наслідуванням та перетворенням структур.

Основні праці Е. Гідденса: "Центральні проблеми соціальної теорії" (1979), "Конституювання суспільства: основні принципи теорії структурації" (1986), "Соціологія: короткий, але критичний вступ" (1987), "У захист соціології: нариси, пояснення та відповіді" (1997).

Серед персоналій п’ятого (за М. Елброу) етапу розвитку соціології чільне місце належить Нікласу Луману (1927-1998) – видатному представнику функціонального та системного підходу в соціології, одному із лідерів німецької соціологічної думки останньої третини минулого сторіччя.

За Н. Луманом, соціологія повинна виробляти теоретичні знаряддя, за допомогою яких можливо пізнати реальний соціальний світ. Головною метою дослідника була розробка поняття та теорії суспільства. Застосувавши системний підхід до аналізу соціальної дійсності, Н. Луман створює теорію самореферентних систем. При цьому під такою системою розуміється те, що може вирізняти себе від зовнішнього середовища та відтворювати цю межу. Таким чином, у фокусі уваги дослідника знаходиться співвідношення "система - оточуючий світ". На думку Н. Лумана, суспільство є яскравим прикладом систем, що самовідтворюються та є самореферентними. Це означає, що суспільство має здатність не тільки самовідтворюватись, але й описувати себе, відтворюючи в цьому опису себе самого.

Згідно такому тлумаченню, елементами соціальної системи є не люди або їх дії, а комунікації, які, у свою чергу, розкладаються на дії ("події" у системі). Поняття "комунікація" в цьому контексті також має специфічний зміст. Це не просто передача інформації, це змістовний, самореферентний процес. Комунікації виробляють та відтворюють себе завдяки самим собі. Це обумовлює закритість соціальної системи. Вона відтворює себе за допомогою власних операцій, які не мають ніякого відношення до зовнішнього світу. Саме це є основою фундаментальної характеристики системи самовпізнання.

Соціальна система – це сукупність комунікацій, тому просторові кордони відбивають внутрішнє структурування системи, її внутрішню диференціацію, спрямовану на здолання складності її самої та середовища, що її оточує.

Людина не є частиною суспільства (системи), вона є складовою його оточуючого середовища. Це особливо очевидно в умовах еволюції та диференціації соціальних систем. У минулому пріоритет політики дозволяв суспільству інтерпретувати себе як державу; потім те ж саме сталося з пріоритетом економіки. Сучасне суспільство, за Н. Луманом, ‑ це граничні можливості всеохоплюючої соціальної взаємодії ("світове суспільство").

Системи, що автономізувалися, - "політика", "держава", "наука", "релігія", "право" ‑ самовідтворюються (для визначення цього феномену Н. Луман вводить поняття " аутопоесіс "). Елементи цих систем співвідносяться виключно один з одним ("самореференція"), що робить їх непрозорими та ускладнює взаємоузгодження та "взаємопроникнення".

Внутрішнє спілкування у системах забезпечується "символічно узагальненими засобами комунікації" ("влада" в політиці, "істина" в науці, "віра" в релігії, "любов" у сім’ї). Такий стан сучасного суспільства Н. Луман розглядає як необхідний результат еволюції, яка, на його думку, не є необхідною.

Основні праці Н. Лумана: "Соціологічні пояснення" (1970 - 1984), "Теорія суспільства чи соціальна технологія" (1971), "Структура суспільства і семантика" (1981-1982), "Соціальна система" (1984).

Отже, у творчості згаданих нами та багатьох інших сучасних соціологів, що належать до п’ятого (за М. Елброу) етапу розвитку соціологічної науки, знайшли відображення процеси інтеграції різних підходів до наукового аналізу суспільного життя наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., насамперед тенденцій глобалізації, в тому числі економічної інтеграції, розширення світової ринкової системи, гомогенізації культурного середовища, стандартизації смаків, потреб та вчинків людей під впливом засобів масової інформації тощо.

Натомість представники постмодерністської соціологічної думки, які також належать до цього етпу її розвитку, акцентують увагу на протилежних тенденціях сучасного соціального світу: фрагментації та дезінтеграції суспільства, культурній диференціації та автономізації, плюралізмі життєвих стилів тощо, тобто на ознаках так званого посмодерного суспільства. Наведемо найбільш помітні постаті теоретиків постмодерності. До них, безперечно, належить французький соціолог Жан Бодрійар (1928) – один з найбільш радикальних, на думку Дж. Рітцера, теоретиків постмодернізму.

Ж. Бодрійар вважає, що епоха індустріального суспільства скінчилась: зникають традиційні види праці, виробництва, торгівлі, настав кінець політичної економії, лінійного накопичення знань, класичної ери символів. Постмодерному суспільству притаманні нові форми технології, розвиток моделювання, "гіперреальності", різного роду іміджей, що руйнують всі регіональні кордони, відмінності між високою та низькою культурою, ілюзіями та реальністю. Цей процес "постмодернізації", за Ж. Бодрійаром, означає кінець усіх позитивних точок опори у суспільстві, положень та висновків, якими користувалась попередня соціальна теорія. Вчений стверджує, що електронні засоби масової комунікації фальсифікують соціальні відносини, які стають симуляціями соціальної реальності. Не виробництво, а саме вони (засоби масової інформації), а також "кібернетичні моделі та системи управління, комп’ютери, обробка інформації, індустрія розваг і знань та інше", на думку Ж. Бодрійара, панують у сучасному суспільстві. Засоби масової інформації вже не дзеркало дійсності, вони ‑ сама дійсність, бо стають більш реальними, ніж сама реальність.

Велику увагу у своєму теоретизуванні Ж. Бодрійар приділяє культурі, де, як він вважає, відбувається масова "катастрофічна" революція. Вона проявляється у все більш зростаючій пасивності мас: "байдужість", "апатія", "інертність" ‑ ось що визначає маси, виховані символами засобів масової інформації. Останні примушені задовольняти зростаючий попит мас на речі та видовища. У певному сенсі, підкреслює Ж. Бодрійар, суспільство перетворюється у чорну дірку, якою стають маси, що поглинають "усі значення, інформацію, комунікацію, повідомлення та інше".

Отже, на думку Ж. Бодрійара, "постмодерність" ‑ це "катастрофа" модерного суспільства, "радикальні якісні зміни системи в цілому".

Основні праці Ж. Бодрійара: "До критики політичної економії" (1972), "Дзеркало виробництва" (1973), "Спокуса" (1979), "Симуляції" (1981), "Фатальні стратегії" (1983), "Америка" (1986).

Інший представник постмодерністської соціальної теорії Жан-Франсуа Ліотар (1924)пов’язує появу "ситуації постмодерності" з розвитком нових форм знання, становленням нових "правил гри" для науки та мистецтва.

Французький соціолог визначає постмодерність як заперечення будь-яких форм узагальнюючого мислення. Важливими для нього є ті види нового знання, що очищують нашу чутливість до відмінностей та посилюють нашу здатність терпляче ставитися до фрагментарного.

Неприйняття загальних соціальних теорій Ж.-Ф. Ліотар пояснює тим, що в їх "уніфікованих схемах" міститься начебто виправдання насильства, ностальгія за тотальністю, єдністю, за подавленням усього різноманітного та специфічного.

Відхиляючи будь-яку макросоціальну теорію, макротеоретизування, Ж.‑Ф. Ліотар пропонує аналізувати плюралістичність "мовних ігор", створюючи на цьому тлі міні-теорії. Згідно його моделі постмодерністського суспільства, індивіди ‑ це борці, що беруть участь у різних "мовних іграх". Вони досягають консенсуса завдяки правилам, які притаманні цим іграм. За Ж.-Ф. Ліотаром, загальних для всіх "мовних ігор" правил немає і не може бути. Більш того, будь-яка спроба встановити їх, безперечно, шкідлива, бо будь-яке домагання щодо створення загальнообов’язкових правил приховує у собі небезпеку політичного насильства і терору.

Основні праці Ж.-Ф. Ліотара: "Феноменологія" (1954), "Стан постмодерну" (1979) та інші.

Одним із блискучих представників соціологічного теоретизування зазначеного періоду був Мішель Фуко (1926-1984). Його творчість належить до такого напрямку сучасної соціології, як постструктуралізм. Як і структуралісти (наприклад, К. Леві-Строс (1908-2009)), постструктуралісти основну увагу приділяють проблемам мови, розглядаючи останню як єдиний придатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування. Головний акцент при цьому робиться на тексті.

Праці М. Фуко містять чимало цікавих методологічних ідей, які характеризують постструктуралістський підхід до соціальної сфери. М. Фуко займався емпіричними дослідженнями божевілля й "психіатричного притулку", питаннями ув’язнення, вивчав відношення до сексуальності у різних суспільствах та пов’язані з ними проблеми контролю над особистістю.

Він намагався вивчати дискурсивні явища – усні та письмові тексти, прагнув дійти до суті обставин, які зумовлюють можливість дискурсивних форм людської діяльності. Його цікавили головні складові дискурсивної діяльності, яка лягла у підвалини сучасних наук, зокрема наук про людину і суспільство. М. Фуко досліджував, як людина керує собою й собі подібними з допомогою виробництва та нагромадження знань. Історія для М. Фуко – це процес переходу від однієї системи володарювання і примусу до іншої.

У своїй "Історії сексуальності" М. Фуко зосереджується на проблематиці генеалогії влади, роблячи висновок, що контроль над людською сексуальністю, який набуває за сучасних умов дедалі більшого розмаху, є могутнім джерелом влади.

У сучасному західному суспільстві, стверджував М. Фуко, секс став важливішим, ніж душа, таким важливим, як саме життя. Пізнаючи сексуальне, суспільство отримує владу над життям. Визволитись з-під цього тиску намагань влади підкорити наші тіла, наші втіхи і наші знання в усьому їхньому розмаїтті можна, на думку французького дослідника, лише вивільнившись від верховенства сексу.

Концептуальний підхід, ідеї та висновки М. Фуко справили значний вплив на сучасну соціологічну думку, у його працях піднято чимало важливих для соціальної теорії проблем.

Основні праці М. Фуко: "Божевілля й цивілізація" (1961), "Виникнення клініки" (1963), "Археологія знань і дискурс про мову" (1969), "Дисципліна і покарання" (1975), "Історія сексуальності" (1976-1984).

Отже, ми розглянули п’ять етапів розвитку соціології як самостійної науки (за М. Елброу), коротко зупинившись на творчості головних представників кожного з цих етапів. При цьому поза нашою увагою залишились науковці, які презентують вітчизняну (російську та українську) соціологічну думку зазначених вище періодів її розвитку. На наш погляд, це питання вимагає окремого розгляду, що й буде зроблено в наступному підрозділі цього навчального посібника.

 

2.3. Соціологія в Росії та Україні: історія становлення та розвитку (друга половина ХІХ – 80-ті рр. ХХ ст.)

Історія виникнення та розвитку вітчизняної соціології містить у собі як драматичні та навіть трагічні сторінки, так і обнадійливі факти, що дозволяють більш-менш оптимістично оцінювати її перспективи.

У даному підрозділі ми коротко розглянемо розвиток соціології у дореволюційній Росії, у СРСР, куди впродовж тривалого часу входила Україна (в цьому контексті ми будемо використовувати поняття "вітчизняна соціологія"), а також становлення та розвиток власне української соціологічної думки.

Аналізуючи історію розвитку вітчизняної соціології, ми, в першу чергу, розкриємо історичні, соціокультурні та теоретичні передумови її виникнення.

Перш за все зазначимо, що, на відміну від Західної Європи, де соціологія отримала потужний поштовх до свого виникнення та розвитку ще наприкінці XVIII сторіччя, де на час її легітимації у творчості О. Конта та Т. Спенсера наслідки промислової революції актуалізувалися у процесах індустріалізації та урбанізації, у царській Росії тільки напочатку 60-х років XIX сторіччя з’являються умови, що уможливили появу та розвиток соціології як самостійної науки про суспільство.

Важливою історичною подією, яка спричинила серйозні соціально-економічні та соціокультурні зрушення у житті російського суспільства того часу, було скасування кріпацтва (1861 рік). Ця подія була обумовлена зародженням капіталістичних форм господарювання, розвиток яких, безперечно, гальмувало закріпачення селян. Її наслідком, серед іншого, була певна лібералізація суспільних відносин, активізація таких соціокультурних феноменів, як суспільні настрої, громадська думка, суспільна свідомість тощо, що вимагало свого осмислення за допомогою нової для тогочасної Росії науки – соціології. Отже, виникнення вітчизняної соціології було обумовлено необхідністю вирішення практичних завдань російського суспільства, насамперед пов’язаних з динамікою соціально-економічної сфери його життєдіяльності.

Зазвичай відзначають, що російська соціологія на перших етапах свого розвитку мала запозичений характер. Дійсно, її теоретичними витоками були концепції суспільства О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших західних дослідників. Проте специфічні особливості соціальних процесів тогочасної Росії зумовили унікальність вітчизняної соціології. Так, суто російським явищем, безперечно, було народництво. Видатних представників цього руху Петра Лаврова (1823-1900) та Миколу Михайловського (1842-1904) звичайно називають першими російськими соціологами. Вони розглядали соціологічну науку як типовий прояв суспільного знання, завданням якого є вираження суспільного ідеалу та мислене конструювання на його підставі образу суспільства. Тобто соціологія (на відміну від природничих наук) повинна вивчати не те, що існує в дійсності, а те, як має бути (ідеальні уявлення про суспільний устрій). Соціологічні теорії народництва торкалися широкого кола проблем: від специфіки суб’єктивного методу соціального пізнання до соціальної етики, взаємовідносин особистості та держави (Михайло Бакунін, Петро Кропоткін), суспільного, зокрема економічного, прогресу (Петро Ткачов).

Серед різноманітних концептуальних розробок російської соціології останньої третини ХІХ століття чільне місце посідає теорія географічного детермінізму Льва Мечникова (1838-1888), викладенню якої була присвячена його праця "Цивілізація та великі історичні ріки: географічна теорія розвитку сучасного суспільства" (1889). Соціологію російський вчений розглядає як науку, що вивчає явища солідарності; її головне завдання – виявлення критерію прогресу, що дозволить пізнати, чи прогресує те чи інше суспільство.

Аналізуючи фактори соціального розвитку, Л. Мечников особливу увагу приділяє такому чиннику, як географічне середовище. Під останнім він розуміє не природу взагалі, а лише ту її частину, яка залучена до процесу праці та змінюється під її впливом. Головною рушійною силою цивілізації Л. Мечников визначає гідрологічний фактор – моря, ріки, океани. Відповідно до цього у світовій історії він виокремлює три епохи, або цивілізації: річну, морську та океанічну, або всесвітню.

Сцієнтистське (тобто суто наукове) розуміння соціології як вчення про суспільство та його закони належать відомому російському історику та соціологу Миколі Карєєву (1850-1931).

Суспільство М. Карєєв визначає як "надорганічне середовище" – складну систему психічної та практичної взаємодії особистостей, де виділяються культурні групи та соціальна організація. Остання пов’язана з соціальними формами та інститутами, є продуктом колективної психології та вивчається соціологією. За М. Карєєвим, соціологія вивчає історичне життя аналітично, виключаючи з нього усе випадкове та індивідуальне; вона фіксує нове в житті суспільства, формулює соціальні закони. М. Карєєв вважав суттю історичного прогресу самовизволення особистості від підкореності "неорганічному середовищу" за допомогою критичного мислення.

Безперечно, своєрідною була й історія марксизму в Росії. Можна говорити про щонайменше дві тенденції його розвитку у вітчизняному контексті. Одна з них пов’язана з трансформацією марксистської теорії ленінізмом та сталінізмом, що стало ідейним підґрунтям внутрішньої та зовнішньої політики радянської влади. Інша – з "російською релігійною філософією", насамперед з такими її представниками, як Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Олександр Ізгоєв, Петро Струве, Семен Франк, Густав Шпет та інші, творчість яких сприймається як розвиток "постмарксизму".

Осмислюючи своєрідність суспільства та місце людини в ньому, "релігійні філософи" попервах захоплювались марксизмом, який приваблював їх широтою своїх підходів до соціального розвитку, приналежністю до європейської традиції тощо. Проте згодом ідеї революційного насильства, абсолютизація конфліктів відвернули їх від марксизму.

Творчі пошуки російської соціально-філософської думки кінця ХІХ- початку ХХ сторіччя торкалися різноманітних проблем тогочасного суспільства: розвитку капіталізму; етики господарського життя та праці; прав особистості (їх пріоритету порівняно з правом держави, нації, класу) тощо. Центральне місце серед усіх цих проблем, безперечно, займали проблеми революції, яка оцінювалась перш за все з моральних позицій, а саме з точки зору поваги до людської особистості, її свободи та чеснот.

Таким чином, вітчизняна соціологія мала специфічні соціально-філософські витоки, які значною мірою відображали сутність соціальних процесів, в тому числі кардинальні соціально-політичні зрушення, що визрівали в російському суспільстві у перші роки ХХ сторіччя.

Зазначимо, що у дореволюційній Росії переважали немарксистські напрямки соціологічного теоретизування. Ця ситуація зберігалася ще впродовж деякого часу після Жовтневої революції 1917 року (приблизно до 1922 р.).