І. Інтелект як інтегральна риса особистості

Що робить людину людиною? Явно, не сила фізична. Можливо, хитрість і кмітливість? Але будь-яка тварина набагато краще може схитрити заради отримання якогось делікатесу. Об’єм головного мозку? Ні, у слона він помітно більший, ніж у нас. Відповідь на поставлене запитання проста: людину робить людиною не сам головний мозок, а його особливості і здібності. Ці властивості ми називаємо по-різному – мислення, розум, інтелект, кругозір. Незважаючи на різноманітність понять, безсумнівне одне – дякуючи тільки нашому супершвидкому нейрокомп’ютеру, його властивостям, його можливостям ми і стали тими, ким стали. Багато тисяч років назад наші далекі предки, які тільки почали тривалий еволюційний похід, змушені були добиватися всього у житті тільки завдяки своїм умінням та навичкам і змогли досягти самих високих позицій в ієрархії світу тільки завдяки інтелекту. Не вдаючись у теорії світостворення, людина на собі відчула, що вона наділена суперсучасним думаючим механізмом, який складається із більше 100 млрд. нейронів сірої маси та 70 млрд. нейронів білої маси, здатної за долю секунди опрацювати величезну кількість інформації, перенести нас за одну мить із однієї країни в іншу (із епохи в епоху і т. д).

Людський мозок здатний розв’язувати завдання неймовірної складності. Цю здатність психологи називають інтелектуальністю.

Слова «інтелект», «інтелектуальність» часто зустрічаються як на сторінках книг та журналів, так і в розмовній мові, причому зміст, який вкладають у ці поняття, буває різним. Задовго до нашої ери одні індивіди сприймалися розумнішими, ніж інші. У Стародавньому Єгипті для того, щоб розпочати навчання мистецтву жерця, потрібно було витримати певну систему випробувань. Спочатку кандидат проходив співбесіду, під час якої з’ясовувалися його біографічні дані, рівень досвідченості, зовнішність, уміння вести розмову. Потім перевірялося вміння працювати, слухати та мовчати, обов’язковим було випробування вогнем, водою, страхом тощо. Ці жорстокі випробування доповнювалися погрозою смерті для тих, хто не був упевнений у своїх здібностях до навчання та здатності витримати негаразди. Кожному кандидату пропонували ще раз добре поміркувати і вирішити, з якого боку зачиняти за собою двері до храму: знадвору чи зсередини. Згадують, що Піфагор – знаменитий учений стародавності, успішно пройшов цю систему випробувань. Повернувшись до Греції, він заснував школу, вступити до якої можна було пройшовши серію різних випробувань, схожих на ті, що він витримав у свій час сам. Джерела свідчать, що Піфагор високо оцінював роль інтелектуальних здібностей, стверджуючи, що «не з кожного дерева можна виточити Меркурія», і тому велике значення надавав діагностиці цих здібностей. Для цього кандидату пропонували досить складну математичну задачу. Якщо він розв’язував задачу, питання про його прийом вирішувалося відразу. Проте, у більшості випадків задачу кандидатові розв’язати не вдавалося, після чого невдаху заводили до зали, де, згідно із правилами випробувань, учні безжально висміювали його.

У 1884 році англійський учений Гальтон під час роботи Лондонської виставки пропонував відвідувачам серію тестів. Гальтон був переконаний, що представники певних сімей фізично та інтелектуально вищі за інших людей, а також у тому, що жінки у цьому відношенні програють чоловікам. На його велике здивування, пройшовши ці тести, видатні діячі науки не відрізнялися від звичайних людей. Більше того, йому довелося констатувати, що у жінок багато показників виявилися кращими, ніж у чоловіків. Французькі психологи Альфред Біне і Теодор Сімон на початку ХХ століття розробили перший психометричний тест інтелекту. Він був сконструйований з метою виявлення розумово неповноцінних дітей, непридатних до навчання у звичайній школі. На думку визначних учених, людина, яка має інтелект – це та, яка «правильно оцінює, розуміє та роздумує» і завдяки своєму «здоровому глузду» та «ініціативності» може «пристосовуватися до обставин життя».

Схожі погляди висловлював Девід Векслер, відомий американський учений, який у 1939 році створив першу школу інтелекту для дорослих. Він вважав, що інтелект – це глобальна здатність розумно діяти, раціонально мислити та вміти зарадити собі за будь-яких життєвих обставин. Проте було б серйозним перебільшенням стверджувати, що серед психологів існує одностайність думок щодо сутності інтелекту.

Виділяють такі основні підходи до його визначення:

v Інтелект – це узагальнена здатність до навчання.

v Інтелект – це здатність до абстрактного мислення.

v Інтелект – це те, що забезпечує ефективність адаптації, поведінку у складних умовах.

Інтелект – від лат. intellectus – пізнання, розуміння або розум (рівень розумового розвитку), здатність людини до мислення, особливо до його вищих теоретичних рівнів. Це інтегративна функція психіки, яка включає в себе всі пізнавальні здібності людини. За Бурлачуком – це узагальнена здібність до навчання, здатність до абстрактного мислення; те, що забезпечує ефективність адаптації, поведінки у складному середовищі та вимірюється тестами. За Векслером – це здатність розумно діяти, раціонально мислити, швидко адаптуватися.

Інтелект – це здатність свідомо виконувати розумові дії, такі як: систематизація, зіставлення, виокремлення, формування поняття, поєднання, порівняння, категоризація, моделювання, узагальнення. Людина застосовує інтелект для обробки наявної інформації.

Інтелект (за походженням) – це сконцентрований досвід, надбаний людиною впродовж життя і успадкований від попередніх поколінь. Інтелект пов’язаний з іншими внутрішніми властивостями людини (сприйняття, пам’ять, мова, уява, самоконтроль, інтуїція, творчість).

Інтелект – це мислительні здібності людини, що ототожнюються із системою розумових операцій, зі стилем і стратегією вирішення проблем та з ефективністю адаптації до різних обставин життя.

Сутність інтелекту зводиться до здатності людини виділити в ситуації суттєві властивості та адаптувати до них свою поведінку.

Інтелект необхідно розглядати як найскладніше багаторівневе явище людської психіки, що включає як психічні процеси, так і стани та інші властивості особистості. Інтелект – це інтегральна риса особистості, яка проходить через три блоки: блок психічних процесів (від відчуття та сприйняття ситуації до мислення); блок оцінки ситуації та прийняття рішення і блок регуляції поведінки, що пов'язані з емоціями, мотивами та волею. Отже, інтелект – це система психічних процесів, які забезпечують реалізацію здатності індивіда до оцінки ситуації, прийняття рішення та відповідної регуляції поведінки. Інтелект має особливе значення у нестандартних ситуаціях, оскільки саме їх розв'язання символізує здатність людини до навчання.

Тер Стоун спробував виділити основні складові загального інтелекту, які він назвав первинними розумовими потенціалами. До них належить:

1) здатність до підрахунків, тобто здатність оперувати числами та виконувати арифметичні дії;

2) вербальна (словесна) гнучкість, тобто легкість, з якою людина може пояснювати свою думку;

3) вербальне сприйняття, тобто здатність розуміти усну і письмову мову;

4) просторова орієнтація, тобто здатність уявити собі різноманітні предмети у просторі;

5) пам’ять;

6) здатність до розмірковування;

7) швидкість прийняття рішення.

На сьогоднішній день розроблено досить багато тестів для оцінки інтелекту, найбільше використання з яких мають школи Векслера та тест Стенфорд – Бінне. Щоб здійснювати оцінку інтелекту, здебільшого використовують два субтести – вербальний та невербальний. В одному пропонують завдання, що потребують дій за допомогою слів. В іншому субтесті потрібно виконувати завдання, практично не пов’язані із семантичними діями. Загальна оцінка визначається сумою оцінок вербального та невербального субтестів і називається «коефіцієнтом інтелекту», скорочено IQ.

Таким чином, коефіцієнт інтелекту – це кількісний показник рівня інтелектуального розвитку, який визначається за допомогою тестів інтелекту. Тести інтелекту створюються у цілком конкретних соціальних умовах, тому у них відображаються соціальні норми та цінності, а також стандарти поведінки та мислення, притаманні певній культурі, а це, у свою чергу, обмежує сферу їх застосування.

Найважливіша функція інтелекту – адаптований взаємозв'язок з природою, тобто вміння орієнтуватися в умовах, що склалися, і відповідно до них діяти.Адаптація може здійснюватися двома шляхами – асиміляцією та акомодацією.Асиміляція – це пристосування ситуації через зміну умов, обставин до людини, її індивідуального стилю діяльності.Акомодація – пристосування людини до ситуації, що змінюється, через зміну стилю мислення.

До факторів, які впливають на формування та рівень інтелекту, належать:

ü спадковість – функція генотипу і середовища, яке оточує дитину в ранньому дитинстві. На сучасному етапі встановлено, що вклад генотипу в міжіндивідуальну мінливість інтелектуальних функцій складає біля 50%. Родичі, які мають більшу кількість загальних генів, мають більш схожі показники інтелекту. Вклад генотипу в мінливість характеристик інтелекту не виключає можливості зміни цього вкладу під впливом середовища;

ü соціальне середовище – численні дослідження доводять залежність інтелектуального розвитку від різних соціально обумовлених факторів: соціального положення, рівня освіти, викладання і матеріально-технічної бази навчального закладу, місця проживання (місто-село), професії батьків, їх освіти, конкретних соціальних вимог, які пред’являються індивіду в різні періоди життя. При розгляді впливу соціальних факторів на інтелект необхідно пам’ятати, що в більшості сучасних методик дослідження інтелекту вивчаються соціальні вимоги до індивідуума. Таке первинне співвідношення тестів інтелекту з культурою і досвідом певної соціальної групи обмежує сферу їх використання, наприклад, в іншій культурі;

ü вікові особливості інтелекту – встановлено, що вікове зниження IQ є невеликим, або відсутнє повністю. Зниження інтелекту, формально пов’язане із віком, у дійсності є результатом різниці між поколіннями або спільностями людей.

ü особистість. Встановлені кореляційні зв’язки інтелекту з кмітливістю та самовпевненістю, наполегливістю, сумлінністю та ін.

Багато психологів стверджують, що інтелект розкривається, в основному, до 20-річного віку, причому в різні його періоди – по-різному. За даними школи відомого швейцарського психолога Ж.Піаже інтелектуальний розвиток людського індивіда до 6 років здійснюється більше, ніж на третину, до 8 років – на половину і до 12 років – на ¾.

Проте факт зниження інтелекту з віком, який формально зареєстрований у багатьох психологічних дослідженнях за допомогою тестів інтелекту, не є однозначно доведеним, адже у зрілому віці найбільш суттєвими характеристиками інтелектуальної поведінки є:

v адаптованість до повсякденного життя;

v соціальна компетентність (розуміння людей та їхніх дій);

v розвинені вербальні здібності;

v уміння вирішувати нові завдання.

Ці особливості здебільшого не беруться до уваги і не реєструються у найбільш поширених тестах інтелекту.

Отже, усі генетично обумовлені характеристики інтелекту проходять через сито соціального відбору і більша їх частина залишається «за бортом», адже виявляється і розвивається в основному те, для чого існують відповідні умови, те, що стимулюється і підтримується.