Точне встановлення часу (виробітку) на основі розподілу процесу обробки, хронометражу операцій і вивчення рухів

Підбір інструментів, устаткування, режимів обробки, при­йомів виконання робіт і робітників для досягнення максимальної продуктивності.

Контролювання методів роботи, а не продуктивності.

Повне відокремлення робітників від функцій адміністрації.

Функціональна система управління, що базується на розпо­ділі безпосередньо адміністративних функцій.

 

Система Ф. Тейлора набула поширення в перші три десяти­річчя XX ст., її основні положення стали класичними і до цього часу використовуються в промисловому виробництві, поступово удосконалюючись і доповнюючись.

 

Крім Ф. Тейлора, значними представниками раціоналістич­ної школи були Френк та Ліліан Гілбрети, які вивчали робочі операції, використовуючи кінокамеру та мікрохронометр, що був їхнім винаходом.

Ґрунтуючись на інформації, що була отримана за допомогою стоп-кадрів, вони визначили так звані мікроелементні рухи, з яких складаються трудові дії, що по­слідовно формують трудові операції.

 

Серед піонерів раціоналістичної школи — Генрі Гантт (1861—1919). Найближчий помічник Ф. Тейлора відкрив зна­чення нематеріального стимулювання робітників і розробив си­стему планування виробничих операцій, які використовуються в сучасному виробництві під назвою «графіки Гантта».

За таким графіком кожний робітник міг бачити результати своєї праці і розмір заробітку в будь-який час. На графіку відображалися та­кож часові зв'язки між розділами виробничої програми та хід виконання завдань, що і зумовило покладення його в основу оперативного планування виробничого процесу в межах підпри­ємства, а також сітьових графіків, які були запроваджені пізні­ше.

 

Заслуга Г. Гантта полягає в організації урочної системи заро­бітної плати, яка на відміну від поштучної (відрядної) системи Ф. Тейлора є почасовою. При виконанні уроку (завдання) випла­чується робітнику премія в розмірі 30—40 % від почасової опла­ти. Така система найбільш гуманна та універсальна, тому набула поширення і постійно доповнюється та вдосконалюється залежно від умов виробництва.

 

У теорію і практику організації та управління виробництвом значний внесок зробив Харрінгтон Емерсон (1853—1931), який у праці «Дванадцять принципів продуктивності» (1911) обґрун­тував організаційні умови, виконання яких забезпечує підви­щення результатів у тій або іншій сфері діяльності.

X. Емерсон перший указав на необхідність комплексного під­ходу до вирішення складних завдань організації та управління виробництвом з урахуванням їх ефективності, під якою розумілося максимально вигідне співвідношення між витратами і результатами.

 

Подальший розвиток системи Ф. Тейлора було зроблено ві­домим усьому світу виробником автомобілів Генрі Фордом (1863—1947).

 

Розробивши конструкцію легкового автомобіля, він поставив собі за мету створити його дешевим. Використо­вуючи принципи поділу роботи на дрібні операції і прийоми, Г. Форд у 1913 р. спроектував та впровадив на своєму автозаво­ді потоково-безперевну систему виробництва на основі стрічко­вого конвеєра.

Це були радикальні технологічні, технічні і, осо­бливо, організаційні нововведення у виробництво. Цикл складання одного автомобіля скоротився з 1,5 дня до 93 хвилин, що підтвердило високу ефективність організації масового і по­токового (конвеєрного) виробництва на базі організації предмет­них дільниць і ліній з прямоточним характером виробництва.

 

Організація виробництва та управ­ління зводилася до таких принципів:

Жорстко побудована за вертикаллю організація управління декількох підприємств (виробництв); управління всіма частинами та етапами виробництва з одного центру.

Масове виробництво, що забезпечує мінімальну вартість, яка задовольняє масового споживача та дає максимальний прибу­ток виробникові.