Наближені методи розрахунку собівартості виробів

 

Проектування машин, приладів, устаткування потребує техніко-економічного обґрунтування інженерних рішень в умовах недостатньої інформації для складання калькуляції собівартості виробу. Така ж проблема виникає під час розробки бізнес–планів інноваційних проектів. У цих випадках використовуються наближені (спрощені) методи розрахунку собівартості виробів. Усі методи прогнозування собівартості продукції ґрунтуються на аналізі собівартості виробів-аналогів. Аналог повинен бути подібним за конструктивним виконанням та експлуатаційним призначенням.

Наближені методи розрахунку собівартості виробів поділяються на дві групи: методи цілісної оцінки собівартості машин, приладів, устаткування та ін.; методи оцінки собівартості виробів через поділ об’єкту аналізу на окремі елементи (вузли, блоки), визначення собівартості цих елементів з подальшим розрахунком собівартості виробу в цілому. У цих групах використовуються наступні основні наближені методи розрахунку собівартості: параметричний метод; метод структурних аналогій.

Параметричний метод передбачає визначення собівартості виробу залежно від його параметрів, які відображають його найбільш важливі технічні або експлуатаційні характеристики. Найчастіше використовують два різновиди цього методу – кореляційне моделювання та метод питомих витрат.

Метод кореляційного моделювання передбачає встановлення кореляційної залежності собівартості від технічних параметрів виробу. Це дозволяє визначити собівартість виробу на самих початкових стадіях проектування, коли відомі його технічні характеристики. Метод ґрунтується на одному з розділів математичної статистики – теорії кореляції. При цьому вирішуються два головних завдання: визначення форми аналітичної залежності показника Y від параметрів-аргументів X та оцінка тісноти кореляційного зв’язку. Існують стандартні програми, які дозволяють вирішити ці завдання за допомогою комп’ютера.

Кореляційне моделювання передбачає побудову парної або багатофакторної моделі. Парна кореляція характеризує зв’язок між собівартістю виробу та основним параметром, який найповніше відображає його конструкційно-експлуатаційну характеристику:

, (6.1)

де – технічний показник виробу.

Наприклад, для силових трансформаторів ця залежність має вигляд:

, (6.2)

де – потужність трансформатора; , – постійні величини, які визначають під час кореляційного аналізу.

Вихідними даними для побудови кореляційної моделі є статистична інформація підприємств-виробників.

Множинна кореляція передбачає визначення собівартості виробу в залежності не від одного, а декількох параметрів виробу ():

, (6.3)

Наприклад, собівартість електролебідки від її технічних параметрів може бути подана у такому вигляді:

, (6.4)

де – маса електролебідки; – тягове зусилля; – швидкість намотування канату; – постійні величини.

Множинна кореляція забезпечує більшу точність ніж парна, проте існують певні обмеження її використання. По-перше, показники, які включаються до математичної моделі, повинні бути досить незалежними один від одного, що під час конструювання машин зустрічається не дуже часто. По-друге, кількість об’єктів для дослідження повинна бути більша від кількості параметрів-аргументів (не менше ніж у 6–7 разів). Саме відсутність належної інформаційної статистичної бази стримує використання кореляційного моделювання для розрахунків собівартості продукції. Цей метод ширше використовують у важкому машинобудуванні.

Другий різновид параметричного методу – це метод питомих витрат, який передбачає визначення собівартості на одиницю основного конструктивного параметру виробу (маса, потужність, продуктивність та ін.)

, (6.5)

де – собівартість виробу аналогу; – відповідно технічний показник аналога та нового виробу.

Найчастіше у машинобудуванні як технічний показник використовується маса виробу. Головним недоліком методу питомих витрат є невелика точність, оскільки при цьому не враховується використання нових матеріалів, комплектуючих виробів порівняно з виробом-аналогом.

Наближену собівартість нового виробу можна визначати також методом структурної аналогії. Сутність цього методу базується на аналізі структури собівартості аналогічних машин, приладів тощо у розрізі статей калькуляції або питомої ваги окремого вузла, блока у собівартості виробу в цілому.

Собівартість нового виробу у цьому випадку визначається за формулою:

, (6.6)

де – собівартість блока (вузла) нового виробу; – частка аналогічного блока (вузла) у собівартості виробу-аналогу.

Для розрахунку вибирають блок (вузол), який має найбільшу частку у собівартості виробу. Собівартість блока (вузла) розраховується також одним з наближених методів.

У випадку структурної аналогії за статтями калькуляції собівартість нового виробу розраховують таким чином:

, (6.7)

де – витрати за і-ою статтею калькуляції для нового блоку; – частка і-ої статті витрат у повній собівартості виробу-аналогу.

Найчастіше для виробів машинобудування статтею, за якою визначається собівартість, беруть витрати на матеріали, для радіоелектронних виробів – витрати на покупні вироби та напівфабрикати. Це пояснюється тим, що, по-перше, ці статті витрат мають найбільшу частку, по-друге, інформація саме для розрахунку цих статей витрат першою з’являється під час розробки нових виробів.

Точність розрахунку собівартості () підвищується, якщо врахувати структурні співвідношення матеріальних витрат та заробітної плати:

, (6.8)

де – матеріальні витрати за новим виробом; – відповідно частка витрат на основну заробітну плату та на матеріали у складі повної собівартості виробу–аналога; – норматив нарахувань на заробітну плату (додаткова заробітна плата та відрахування на соціальне страхування); – норматив загальновиробничих витрат; – норматив адміністративних витрат; – норматив витрат на збут.

Значення усіх складових, за винятком витрат на матеріали, приймається відповідно до умов виробництва виробу-аналогу.