Пунктуація при вставних словах.

Звертання. Способи вираження звертання, його місце в реченні.

Звертання — це слово або група слів, що називають особу, а іноді — неживий предмет, до якого звертається мовець.

НАПРИКЛАД: 1. І шлях святинь твоїх, Славуто, тернами весь позаростав! 2. Люблю тебе, моя ти пісне, тобі я дякую за все Спосіб вираження

Звертання виражається іменником у кличному відмінку або в називному в значенні кличного. Інколи в ролі звертання виступають слова інших частин мови, вжиті у значенні іменника.

НАПРИКЛАД:

Будь щаслива та здорова, чорноброва! (М. Вороний).

Місце в реченні

Звертання можуть займати будь-яке місце в реченні. Самі ж членами речення не виступають і не утворюють з іншими членами речення словосполучень.

Інтонація

Звертання вимовляються з окличною інтонацією, високим тоном, особливо на початку речення. У вимові перед звертанням паузи зазвичай немає, є пауза, як правило, після нього. Якщо звертання стоїть у середині речення, воно читається швидким темпом.

Розділові знаки

На письмі звертання виділяється комами. Проте, коли звертання стоїть на початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, після нього ставиться знак оклику, а наступне слово в такому випадку пишеться з великої букви. Життя моє! Дозволь тебе любити. Зашити щастям зроблені дірки (А. Стеценко). Перед звертанням часто бувають вигуки, які від звертання відділяються комами. Не виділяються лише слова о, ой, якщо вони вжиті як підсилювальні частки. ПОРІВНЯЙТЕ: 1. Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий, багато ти, батьку, у море носив козацької крові (Т. Шевченко). 2. Ох, пісне, чому, як той птах, не летиш? (М. Рильський).

Структура

Звертання, виражені одним словом, називаються непоширеними. Звертання, виражені групою слів, називаються поширеними. НАПРИКЛАД:

1. Пригадайте, мамо, те прощання край воріт, де сяяла роса (Л. Павлів).

2. Запалай, мій вогнику крилатий, полум'ям привітним і незлим (А. Малишко). У групі поширеного звертання можуть бути відокремлені означення, однорідні члени речення. Усередині такого звертання ставляться розділові знаки відповідно до загальних правил. Прощайте,росяні долини і села, сповнені краси (О. Підсуха).

Стилістичні особливості

Звертання вживаються здебільшого в розмовному, художньому та публіцистичному стилях мови. У мові художньої літератури та приватному листуванні звертання емоційно забарвлені, тому вживаються з вигуками, частками, повторюються. Часто вживаються в питальних і спонукальних реченнях, у діалогах.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! При звертанні можуть бути займенники ти, ви у будь-якому відмінку. Ці займенники до групи звертання не входять.

Інтонація при звертанні.

Звертання — це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді — предмет, до яких звернена мова.

У функції звертання виступає іменник у кличному відмінку (вживання в цій функції називного відмінка не відповідає нормам української мови). Звертання може виражатися як одним словом (непоширене), так і групою слів (поширене): Ой бандуро, рідна сестро, золотії струни! Вложи в неї моє серце, високії думи (П. Куліш). Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання (О. Ольжич).

У звертання можуть входити особові займенники ти, ви: Ви, співці славетні наші, ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, вам ми винні надгороду. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!(З тв. Лесі Українки). Іноді звертання виражається лише одним особовим займенником: Слухай, ти! Що ти там отому дурневі плещеш? Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко!'(З тв. Панаса Мирного). Такі звертання надають усьому текстові пестливого або, навпаки, зневажливого забарвлення, залежно від усієї тональності висловлювання.

У діловому стилі при звертанні до осіб вживають означення шановний, вельмишановний, високошановний, високоповажний, високоповажний. У приватному листуванні використовують означення дорогий, люб'язний, любий, коханий, милий, рідний тощо. Наприклад: Високоповажний Іване Семеновичу! Сердечне спасибі Вам за поздоровлення з святками. Дорогий друже! Довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, не даремне сподівався хоч через мене дихнути родинним теплом (3 тв. М. Коцюбинського).

Розрізняють власне звертання і риторичне звертання.

Власне звертання називає конкретну особу чи Осіб, увагу яких привертає мовець до свого висловлювання: Л тепер скажи мені, Оверку, за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші чи все-таки за Вітчизну-Україну-Неньку? (В. Кожелянко). Таке звертання вимагає певної реакції названої ним особи на сказане.

Риторичне звертання не розраховане на безпосередню реакцію тих, кому воно адресоване. Воно стосується відсутніх осіб, тварин або неживих предметів: Бідна волошко, чому ти у житі, а не на клумбі волієш рости? {М. Рильський). Не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать (Т. Шевченко). Таке звертання виконує не комунікативну, а стилістичну роль.

Звертання в реченні, крім називання того, до кого звернена мова:

а) при дієслові в другій особі виконує функцію, подібну до функції підмета (вказує на носія дії, стану, ознаки): Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов... (М. Рильський). Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко? (В. Стус);

б) при особових займенниках ти, ви, ми, зворотному себе та співвідносних із ними присвійних займенниках твій, ваш, наш, свій виконує роль, близьку до уточнення: І, може, в тихій твоїй хаті я буду знову розмовляти з тобою, друже мій (Т. Шевченко). Чи не продали б ви чоловіче, тої ялинки, що росте в вашім садочку? (М. Коцюбинський). Зачерпнімо, любі друзі, ми води одним відерцем! (П. Тичина);

в) у ролі риторичного звертання своїм значенням може наближатися до вигука: Ох, Боже мій милий/ Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам (П. Куліш);

г) непоширене, вимовлене з особливою інтонацією, набуває певного комунікативного значення — запрошення, прохання, спонукання, попередження, застереження, докору тощо (так зване вокативне речення): Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно. — Чіпко!Чіпко! — Чіпка лежить на полу, мовчить (Панас Мирний). — Марто! — загрозливо озвався з порога Варчук.: дівчина злякано метнулась убік (М. Стельмах).

У вимові перед звертанням паузи звичайно немає, пауза, як правило, робиться після нього. На письмі звертання обов'язково виділяється з обох боків комами.

На початку речення, залежно від інтонації, звертання може виділятися також знаком оклику — тоді наступне слово пишеться з великої букви: Україно! Яка ж бо гарна ти/(М. Нагнибіда).

У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокремлені означення тощо. Тоді всередині такого поширеного звертання ставляться розділові знаки відповідно до загальних правил: Будь славен, мир, поля, і ріки, і цвіт ранкової зорі.

Вигуки від звертання відділяються комами: Гей, Орфею, небораче!Де ти змандрував від нас? (Леся Українка).

Але не відокремлюються комами (і паузами також) слова о, ой, якщо вони виступають у ролі підсилювальної частки: Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий, багато ти, батьку, у море носив козацької крові (Т. Шевченко).

Звертання відповідає на питання хто? що? і може граматично (за родом, числом) пов'язуватися з присудком у реченні. Тому, щоб не сплутати його з членами речення, зокрема з підметом, слід мати на увазі таке:

а) іменник у кличному відмінку — це завжди звертання: Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою (Т. Шевченко);

б) іменник, якого стосується дієслово в другій особі, — це звертання (підметом при такому дієслові можуть бути лише займенники другої особи ти, ви): О, спинися, прекрасна ранкова ця мить, — дай напитись твого життєдайного трунку (Г. Донець);

в) звертання не замінюється займенниками він, вона, воно, вони; при ньому стоїть або можна поставити займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь-якому відмінку (ці займенники до звертання не входять): Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус).

Пунктуація при вставних словах.

Вставні слова і речення виражають особисте ставлення мовця до свого висловлювання.

Вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роблять його емоційно й інтонаційно насиченим. У реченні вставні слова й речення:

а) виражають упевненість або невпевненість у тому, що повідомляється: безумовно, безперечно, справді, певна річ, ясна річ, правду кажучи, щоправда, мабуть, може, а може, певно, очевидно, либонь, здається, сподіваюся тощо;

б) вказують на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, мовляв, чую, бачу, по-моєму, на мою думку, на думку такого-то, за вченням таким-то тощо;

в) виражають задоволення чи незадоволення мовця: на щастя, на диво, на радість, слава Богу, нарешті, нівроку, на жаль, на сором, як на зло, як на гріх, соромно казати, чого доброго тощо;

г) привертають увагу співрозмовника: чуєте, бачиш, бач, знаєш, уявляєш, уяви собі, майте на увазі, зверніть увагу, даруйте на слові, між нами кажучи, вірите, слово честі тощо;

г) вказують на зв’язок між думками: по-перше, по-друге, з одного боку, з іншого боку, до речі, між іншим, крім того, навпаки, отже, значить, наприклад, зокрема, взагалі, одне слово, коротко кажучи, зрештою тощо.

Вставні слова й речення стосуються переважно змісту всього речення. Тоді їх ставлять десь на початку речення і обов'язково перед групою присудка: На превеликий жаль, у мене нема знайомих в Кишиневі (М. Коцюбинський). Якщо ж вони стосуються окремих членів речення, то їх ставлять біля цих членів: Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми. Десь надсадно, як на заріз, ревіло теля, очевидно, загубивши матку.

Вставні слова й речення в усній мові не завжди виділяються паузами, але на письмі обов'язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка — тире: Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна. Голос його був не рокований, а, навпаки, бадьорий та глузливий.

Щоб правильно виділити їх, слід орієнтуватися як на їхнє значення, так і на деякі інші ознаки.

Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-друге, щоправда, крім того, а втім. А за дверима така ніч і, мабуть, зоряна (А. Головко). І був той хліб як великодня паска. Щоправда, хрумтів на зубах пісок, але на нього не зважали (Ю. Мушкетик). І, навпаки, ніколи не бувають вставними і, отже, не виділяються комами слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, адже, мовби, немовбито, неначе, нібито: Вітер, здавалось, дужчав, принаймні очерет шумів так, що заглушив навіть думки (М. Коцюбинський).

Якщо в простому реченні, крім синтаксичного центра, є ще присудок (здається, кажуть, сподіваюся, пробачте, ніде правди діти, так би мовити, видно тощо) або підмет і присудок (я знаю, я певен, ясна річ), то таке речення, безперечно, вставне і його треба виділяти: Там, кажуть, з гір усю країну видно (Леся Українка). У кожному ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення (О. Гончар).

Без вагань слід виділяти вислови, у яких є дієприслівники кажучи, мовлячи (правду кажучи, між нами кажучи, власне кажучи) або їх можна підставити в речення (напевно, взагалі, до речі, між іншим, одним словом тощо).

Якщо слово в реченні відповідає на якесь питання — то воно не вставне і виділяти його комами не треба; якщо ж не відповідає — то воно, можливо, вставне. При цьому слід мати на увазі, що тільки вставні слова можна замінити такими безсумнівно вставними словами й реченнями, як звісна річ, мабуть, я впевнений, як мені здається, скажімо, я думаю, я гадаю, це правда. Наприклад, речення Поїдемо, певно, човном (М. Коцюбинський) можна висловити й так: Поїдемо, мабуть, човном. Але цього не можна зробити з реченням Роби ревно й ходи певно (Нар. творчість). Тут слово певно не замінюється словом мабуть, отже, воно не вставне. Порівняйте також речення На щастя, літак ішов по курсу майже на схід. Відчиняли люди широко ворота, поливали на щастя дорогу, щоб завжди таким багатим був двір. В останньому реченні до слів на щастя можна поставити питання з якою метою? У попередньому ж — до таких самих слів жодного питання поставити не можна; якщо в ньому замість цих слів ужити якесь інше вставне слово, його основний зміст суттєво не зміниться.

Прислівник нарешті може бути членом речення і вставним словом. Якщо в реченні це слово відповідає на питання к о л и?, то воно є обставиною часу і на письмі комами не виділяється: Матроси знов узялися за лопати. Під першим шаром спочатку пішла солонцювата жирна глина з різким запахом нафти і нарешті вугільний шар (3. Тулуб). В інших випадках воно є вставним словом і виділяється комами: Нарешті, далеко праворуч, як легкі рожеві птахи, злетіли в повітря три ракети (М. Ткач).

Дієслово здається може виступати:

а) дієсловом-зв'язкою в складеному іменному присудку: Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря (О. Гончар);

б) головним реченням у складнопідрядному, якщо до нього приєднується підрядне за допомогою сполучника підрядності що: Здавалось, що літаки ідуть зовсім беззвучно... (О. Гончар); таке речення можна переробити на складне безсполучникове: Здавалось: літаки ідуть зовсім беззвучно... (тоді після нього чується вичікувальна пауза);

в) вставним словом, якщо після нього немає сполучника що і не чується вичікувальна пауза: Здавалось, літаки ідуть зовсім беззвучно; ще виразніше відчувається його вставне значення, якщо воно стоїть безпосередньо перед присудком: Літаки, здавалось, ідуть зовсім беззвучно...

Слова проте, однак, якщо вони стоять у середині простого речення, виступають як вставні слова і, отже, виділяються з обох боків комами: Хата допотопна, вікна покосились, а віконниці, проте, новісінькі, голубі (О.Гончар). Але на початку простого речення вони не виокремлюються: Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила.

Якщо сполучник а відноситься до вставного слова (а власне, а втім, а може), то комою від нього він не відділяється.

Вставні слова не виділяються комами, якщо вони стосуються відокремлених членів (у такому разі вони відокремлюються разом із цими членами): Ви забуваєте другу любов поетів, наприклад любов Дайте до Беатріче, а я власне таку мала на думці (Леся Українка).