Світова політика та світовий політичний процес

У політичному житті постійно відбуваються якісь зміни, рухи – тобто розвиток, який має певну спрямованість, що в сукупності вкладається у поняття політичного процесу.

Термінологічно процес (від лат. processus – просування) можна розглядати як послідовну зміну явищ, станів у розвитку будь-чого і як сукупність послідовних дій для досягнення певного результату. Для характеристики політичних процесів прийнятні обидва визначення: з одного боку, – це і послідовна зміна станів певної політичної дійсності, а з іншого, – будь-яка зміна в політичному стані є результат сукупності послідовних дій соціальних і політичних суб’єктів.

Отже, політичний процес за визначенням проф. В.А. Мельника, А.А. Радугіна це «послідовна зміна стану соціально-політичної дійсності, у першу чергу політичної системи суспільства, яка відбувається в результаті сукупної діяльності соціально-політичних суб’єктів (політичних сил), спрямованої на завоювання, утримання і використання політичної влади, на забезпечення конституювання, функціонування або зміну політичної системи, на відтворення або зміну існуючої сукупності суспільних відносин». Оскільки у світовому політичному процесі основними суб’єктами є держави, народи, суспільні сили, рухи і організації, то можна вважати, що світовий політичний процес – це послідовна зміна стану міжнародних відносин, що відбувається в результаті цілеспрямованої сукупної діяльності суб’єктів міжнародної політики із завоювання, утвердження і використання відповідного місця у цих відносинах та впливу на них.

Найбільш наочно світовий політичний процес проявляється у міжнародних відносинах, які за сутністю являють собою системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків між основними суб’єктами світового співтовариства.

Безумовно, провідна роль у сучасних міжнародних відносинах належить політиці, хоча в останні роки намітилось деяке переміщення їх центру в бік економіки. Однак це переміщення дуже нестійке і при найменшій загрозі гору беруть політичні інтереси (повалення НАТО режиму Хусейна в Іраці, підтримка НАТО повстанців Лівії і повалення режиму Каддафі, економічна блокада Куби тощо). Пріоритетність політики в цих відносинах зумовлена тим, що, по-перше, вона тісно переплетена з економічними інтересами і є засобом їх задоволення (наприклад, політика «холодної війни» дозволяла постійно підтримувати гонку озброєнь і одержувати на цьому величезні прибутки). По-друге, політичні відносини все ще володіють потужними важелями впливу на міжнародні процеси та управління ними. Це діяльність ООН і контроль над міжнародними фінансовими організаціями, зовнішньополітична діяльність держав і громадських організацій та об’єднань. По-третє, міжнародні політичні відносини мають чітко виражену тенденцію до глобалізації, що висуває цілий ряд нових політичних проблем і потребує нових підходів і рішень. По-четверте, саме міжнародні політичні відносини мають визначальний вплив на формування міжнародного і світового порядку.

Основою виникнення міжнародних відносин були, насамперед, політичні та економічні інтереси держав. Ці інтереси (розширення кордонів держави і завоювання життєвого простору, об’єднання держав або укладання договорів між ними з метою забезпечення безпеки і зміцнення військової могутності, збагачення державної скарбниці і поповнення армії, придбання дешевої робочої сили тощо) визначали ще з прачасів форми і методи міжнародної діяльності. У ній, поряд із утвердженням силою панування і підпорядкування, поступово вироблялися, спочатку між рівними державами, поважні форми спілкування і правила поведінки в міжнародних відносинах, влада чужої держави персоніфікувалася в конкретних особах – дипломатах.

Міжнародні відносини, міжнародна політика зводилися до взаємодії держав, тому що інших суб’єктів міжнародної політики не існувало. У цих умовах держави прагнули впливати одна на одну через міждержавні зв’язки, пропонуючи союзництво або заступництво, натравлюючи народи за принципом «поділяй і пануй», маніпулювали таємними засобами (підкуп, шантаж, шпигунство) і т.ін. На слабкі народи впливали через місіонерів, поширювачів своєї мови, культури, релігії, за допомогою насадження форм державного правління та ін.

Так поступово міжнародні відносини формуються у певну систему, основним суб’єктом якої є держава. У сучасних умовах такими суб’єктами, крім суверенних держав, виступають їх коаліції, спілки, блоки, наддержавні утворення (ООН та її інститути, у Європі – Рада Європи, Европарламент, Європейська спілка та ін.), а також народи, що борються за своє державне самовизначення.

Усі ці суб’єкти беруть участь в особливих видах діяльності, спрямованих на розробку та реалізацію міжнародного права, забезпечення суверенітету національних держав у міжнародних відносинах; здійснення узгоджених політичних акцій стосовно окремих держав (ембарго, політична ізоляція, збройний вплив тощо); заходів і акцій, які мають всесвітнє значення (загальна безпека, охорона довкілля, подолання відсталості та зубожіння, допомога у разі природних катастроф та ін.). Усе це можна об’єднати поняттям світова політика.

Отже, світову політику можна визначити як сукупну політичну діяльність суб’єктів міжнародного права – держав, ООН і інших легітимних органів та закладів світового співтовариства – щодо економічного співробітництва, забезпечення загальної безпеки, охорони довкілля, проведення воєнних акцій і вирішення інших проблем, важливих для світового співтовариства.

До головних проблем сучасності, які входять до сфери світової політики, відносяться збереження миру, подолання економічної відсталості багатьох країн, що звільнилися від колоніальної залежності та боротьба з голодом, вирішення питань охорони здоров’я та освіти, захист духовного середовища існування людства, екологія, енергетичне забезпечення, демографічні процеси та ін. По мірі розвитку світової цивілізації кількість проблем зростатиме.

Таким чином, можна стверджувати, що посилення ролі світової політики у забезпеченні прогресу людства, збереження довкілля і самого життя на землі стало об’єктивною закономірністю розвитку нашої цивілізації.

Однією з найдавніших форм світової політики, спрямованих на задоволення інтересів одних держав за рахунок інших була і, на жаль, ще залишається війна – організована збройна боротьба між державами, класами, націями, метою якої є захоплення або підпорядкування територій і народів, або звільнення від залежності чи захист незалежності.

З 56 століть земної цивілізації, відомих сьогодні людству, менше трьох століть (294 роки) можна вважати мирними. За цей період відбулося майже 14,5 тис. війн, в яких загинуло більше 4 млрд. людей. У літописі Київської Русі «Повість минулих літ» з 265 років тільки один рік описано як мирний. Кожен володар, починаючи війну, домагався встановлення миру, але на своїх умовах. Так було встановлено мир по-римські – Пакс Романе, коли Рим встановив контроль над усім Середземномор’ям і Західною Європою. За аналогією XIX століття на Заході йменується як Пакс Британіка, тому що упродовж того часу Англія відігравала роль головного «балансира» у Європі.

Віддавна починаються спроби виправдати війни, назвати їх справедливими. Цицерон називає такими війни, що велися або для помсти за заподіяне зло, або для вигнання загарбників. Макіавеллі підкреслював, що та війна справедлива, яка необхідна, і та зброя священна, на яку єдина надія. Виходить, що можна виправдати будь-яку війну, тому що необхідність її можна довести елементарно, так само як і «священність» застосування навіть зброї масового знищення. У міжнародній політичній теорії та практиці набули розвитку ідеї Н. Макіавеллі про «створення ворогів», перемога над якими гарантована та ідеї Т. Гоббса (концепція «війни всіх проти всіх») що склали філософську, правову і морально-етичну основу концепції «балансу сил».

З розвитком капіталізму зростанням інтернаціоналізації економічних зв’язків світова політика набуває глобального характеру.

У наш час світ виявився поділеним на зони політичного впливу тих чи інших політичних угруповань, блоків, держав, а боротьба за переділ цього впливу набуває часом гостроконфліктного, із застосуванням сили характеру. Ці політичні процеси особливо пожвавились після розпаду світової соціалістичної системи і розвалу СРСР. Головними напрямами цієї боротьби є прагнення США розширити свій вплив на Схід, залучення до програм НАТО і втягування до самого блоку центрально- і східноєвропейських держав; оголошення «сферою життєвих інтересів США» територій навіть колишнього СРСР і теперішньої Російської Федерації (Кавказ у цілому і Грузія та Чечня зокрема); використання НАТО територій колишніх соціалістичних країн Албанії, Угорщини, Болгарії, Югославії (Македонія) для організації бомбардувань Югославії в Косовскій війні (весна 1999 р.) У цьому ж ряду стоять практично всі близькосхідні, африканські військові конфлікти від 60-х років до сьогодення. Здається, цей перелік ще буде продовжено, адже глобалістичні наміри США не зменшились, а навпаки, ще більше зміцнились

Домінуючим політичним процесом у 80-ті–90-ті роки було прагнення до зміцнення міжнародної безпеки, усунення феномена війни з життя людства. Головну роль тут відігравали ООН, Рада Європи, окремі великі держави. Особливо активно ці процеси відбувалися в останні десятиліття існування СРСР: 1968 року у Москві, Вашингтоні й Лондоні був підписаний Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який до 1991 р. підписала 141 держава; 1972 рік – укладено договір між СРСР і США щодо протиракетної оборони, згідно з яким призупинялись в обох країнах роботи із створення систем не стільки оборони, скільки ракетного нападу, хоча США у 2006 р. в односторонньому порядку денонсувала цей договір, посилаючись на загрози тероризму; 1975 рік – Європейська нарада з безпеки та співробітництва в Гельсінкі, яка поклала початок згортанню «холодної війни»; наступні за цим підписання Договорів ОСО-1 і ОСО-2; ряд європейських нарад і конференцій, щорічні з 90-х років європейські економічні самміти.

Особливо динамічно ці процеси розвиваються в Європі: Маастрихтський договір (1991) обумовив подальше зміцнення економічного співробітництва і навіть економічну інтеграцію розвинених країн; інституціоналізувалась ОБСЄ, яка відіграє дедалі вагомішу роль у збереженні миру в міжнародних конфліктах. Перспективною видається діяльність міжнародних організацій в Америці – ОАГ, в Африці – ОАЄ, в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – АТЕС та ін.

Перше десятиліття ХХІ ст. відзначилось зростанням напруженості, відтворенням військових операцій як засобу зміни влади та посилення впливу «помічників» у здійсненні цих змін на нові уряди (країни Близького Сходу, Північна Африка).

Протиріччя у світовій політиці, у світових політичних процесах не зникнуть. Можна навіть прогнозувати їх зростання в силу цілої низки ускладнюючих обставин (економічні кризи, демографічні зміни, погіршення екології, обмеженість енергетичних та інших ресурсів забезпечення життя й т.ін). Але разом із цим має існувати й розуміння неминучості багатополюсності світу, визнання великими державами істинності суверенітету малих держав, їх прав і свобод; повинен затверджуватися цивілізований підхід до етапів і змісту суспільного розвитку, що прийшов на зміну протистоянню двох світових систем: соціалістичної і капіталістичної.