Розвиток політичної думки у світовому контексті

Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядались як стосунки між старшими і молод-

шими членами сім'ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації. Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен виявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало ґрунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Іншого характеру, ніж у Стародавньому Сході, набували політичні концепції античності. Ці відмінності полягали в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь; по-друге, на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов'язку; по-третє, в політичних теоріях розроблялися питання сутності й форм держави, а також ідеї приватної власності та права. Саме античні політичні концепції заклали фундамент розвитку західної політичної традиції.

Найбільш вдалою є періодизація розвитку західної політичної думки, яка поєднує логіко-теоретичний та історичний принципи. Вона передбачає два великі періоди в історії західної політичної думки: класичний (філософський) і сучасний (позитивістський). Кожен, у свою чергу, поділяється на етапи:

— античний (від V ст. до н. є. до II ст. н. є.), що охоплює політико-філософську думку Стародавніх Греції та Риму;

— просвітницько-раціоналістичний (від XV ст. до середини XIX ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції XIX ст.;

— політико-соціологічний (з кінця XIX ст. до Другої світової війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;

— політологічний (після Другої світової війни), коли політологію було визнано ЮНЕСКО як самостійну науку і навчальну дисципліну, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробили грецькі філософи Платон і Арістотель, римський історик ГІолібій, римський політик Ціцерон.

Розділ 2

Розвиток політичної думки у світовому контексті

Платон пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава, за Платоном, має служити насамперед високому ідеалові — наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну і реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави.

В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого, стану належать правителі, які мають бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, охороняють її кордони та внутрішній лад. їхньою чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби — всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування. Чеснота цього стану — поміркованість. Два перші стани повинні жити за комуністичними принципами — без приватної власності, подружжя, родини, — а також мають пройти школу державного виховання.

Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості та регресивної лінії розвитку. Аристократія — влада кращих; тимократія — влада військових, олігархія — влада багатих; демократія — влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія — влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, була в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон у праці "Закони" пропонує проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон — володар над правителями, а вони — його раби.

Арістотель на відміну від Платона не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму.

Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні й неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних — тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію — помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і ґрунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.

Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдиновладне правління царя або вождя ґрунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією приводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Аристократія своєю чергою поступово перероджується в олігархію, де влада використовується з метою наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління — демократію. її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управляти, знову обирає собі царя. Для того щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б монархію, аристократію і демократію.

Марк Тулій Ціцерон заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, "загального правопорядку". Він обґрунтував республіканський принцип побудови держави (гез риЬІісиз — справа суспільна). Основна мета державної влади — безпека громадян, подолання у них страху один перед одним.

Ціцерон, як і Полібій, виступав за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), аристократична — в повноваженнях сенату, демократична — в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Ціцерона, є поєднанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності й практичних навичок. Мудрий державний діяч повинен передбачати хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в пері-

Розділ 2

Розвиток політичної думки у світовому контексті

од небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.

Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки. Занепад греко-римської цивілізації й утворення феодальних держав середньовічної Європи, де християнська церква займала панівне становище, привело до істотної зміни сутності та змісту політичної думки. Політична думка середньовічної Європи перебувала під впливом теології. Догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип "нема влади не від Бога, існуюча влада Богом установлена". Найбільшого поширення в XII—XIII ст. набула доктрина "двох мечів", якими володіла церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви.

В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізму, державного суверенітету, розподілу влади, правової держави і громадянського суспільства, марксизму. Нікколо Макіавеллі у праці "Володар" заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність усякого віровчення, на думку Н. Макіавеллі, важлива не з погляду його істинності, а з погляду суспільної вигоди. Філософ обстоює гасло: "мета виправдовує засоби", а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н. Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим.

Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

Основні принципи політики, обґрунтовані Н. Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:

1) для того щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їхні бажання й інтереси;

2) у політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;

3) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

4) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;

5) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

6) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;

7) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу. Жан Боден сформулював поняття суверенітету як істотної

ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Боденом, основними ознаками суверенітету є:

1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється в незалежності від інших держав, а внутрішньо — у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави;

2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король);

3) незв'язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв'язана правом як виявом загальної справедливості);

4) невідчуженість і неподільність влади.

Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, карбувати монету та встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди було розроблено англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Лок-ком, а також французьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід'ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т. Гоббс — як "війну всіх проти всіх", Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Розділ 2

Розвиток політичної думки у світовому контексті

Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали сутність суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т. Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, надаючи їй "мінімальні" повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Ж.-Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, сутність якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, є невідчуженою і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх з японськими фокусниками, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави.

Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Дж. Локк і Шарль Монтеск'є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з Дж. Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж. Локк не відмежовує від виконавчої. Розвиваючи вчення Дж. Локка, Ш. Монтеск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з її гілок, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто діє механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку ПІ. Мон-

теск'є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів Іммануїла Канта і Георга Вільгель-ма Фрідріха Гегеля.

/. Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І. Кантом, — це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави полягає не в піклуванні про матеріальні й соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, належать такі: ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою та обмежувати її повноваження; необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.

Розвиток політичної думки в руслі соціології. Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г.В.Ф. Ге~ гель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, ґрунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке у своїх діях повністю покладається на правосуддя, — захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Гегель розумів громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і віддавав пріоритет державі як уособленню "абсолютного духу" над громадськими інститутами.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розроблена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, містила такі основні положення.

1. Держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. Виникнення держави пояснюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що привело до появи антагоністичних класів.

2. Держава — знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених класів. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріа-

>

Розділ 2

том. К. Маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава набуває незалежності від інтересів панівного класу.

3. Для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі залежно від ситуації, — армію, поліцію табюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість,ієрархічність, ритуальність; ідеологію, за допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому.

4. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії.

5. Основна сила революційного процесу — пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.

6. Революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Марксизм допускав мирний шлях суспільного розвитку лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися.

7. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехідного періоду (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре, а встановиться самоврядування народу.

8. Заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом і поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді є лише одним із видів диктатури над працею. Марксисти допускають "буржуазну демократію" тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби, проте їхньою головною метою залишається розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її "тимчасовою" диктатурою пролетаріату з наступною розбудовою суспільства комуністичного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX — на початку XX ст. Його основні принципи було сформульовано Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркгеймом.

Розділ 2

Розвиток політичної думки у світовому контексті

виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас — ніщо. У такому суспільстві, де є рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності.

X. Аренд розрізняла "терор революційної диктатури", спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів X. Аренд відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років і сталінську Росію.

Р. Арон досліджував тоталітарний режим, порівнюючи його з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р. Арон розрізняв два типи режиму — конституційно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституційно-плюралістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму — забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків:

1) монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією;

2) монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення;

3) монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі;

4) монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

Збігнев Бжезінський разом із Карлом Фрідріхом відносять до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на таких головних рисах:

1) домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;

2) використанні терору та обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади;

3) централізованій системі управління економікою.

Ф. Гаєк — лауреат Нобелівської премії — у своїй книзі "Дорога да рабства" глибоко розкрив джерела та засоби, які ведуть до тоталітарної держави та суспільства. До них він відно-

сив: "благородні" наміри радикалів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; надцентралізо-ване управління суспільством; абсолютизацію ролі науки в тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції і духовно розвинутої особистості. На думку Ф. Гаєка, той суспільний лад є перспективніший, де багаті мають владу, ніж той, де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, американські політологи Люсіан Пай та Габрієль Олмонд називають три критерії:

1) структурну диференціацію, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;

2) ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;

3) тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював 3. Бжезінський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

1) перша фаза (1—5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);

2) друга фаза (3—10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, проведенням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

3) третя фаза (5—15 років) передбачає закріплення демократичних процесів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємництва).

Розділ 2

3. Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі.

Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень.

Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають на одній і тій самій фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу ("переддозрівальний період").

Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ.

Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень — шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні й об'єктивні умови.

П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

Висновки

1. У доантичний період політична думка розвивалася в країнах Стародавнього Сходу. Вона характеризувалася міфологічним і релігійним спрямуванням. Серед різноманітних течій найбільш впливовими були дві — конфуціанство і легізм. Якщо конфуціанство наголошувало на необхідності особливих чеснот правителя, який піклується про підданих як батько про дітей, то легісти обґрунтовували необхідність державного правління, базованого на законах і централізованому державному апараті.

2. В античних концепціях політики на місце проблем східної колективної моралі висувалися питання індивідуальної свободи і громадського обов'язку, розроблялися теоретичні проблеми суті, форми держави, кращого державного устрою, приватної власності та права. Найбільш вагомий внесок у розвиток політичної думки зробили грецькі філософи Платон і Арістотель та римські історик Полівій і політик Ціцерон.

3. Платон сформулював ідеальну і законодавчу концепції держави. Ідеальна держава — це аристократія, де управляють філософи — мудреці. Платон підкреслював розвиток форм держави по низхідній лінії від аристократії до тиранії.

Розвиток політичної думки у світовому контексті _____________________ 39

Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, тоді потрібна законодавча держава, в якій мудрі закони замінюють мудрість філософів.

4. Арістотель критикував ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства і лінощів у суспільстві. Найкращою формою держави мислитель вважав політію, що поєднувала кращі риси олігархії і демократії та ґрунтувалася на законах. Політія спиралася на середній клас, який підтримував рівновагу між багатими й убогими.

5. Полібій запропонував циклічну концепцію зміни шести форм держави: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії.

6. Ціцерон заклав основи юридичного розуміння держави, згідно з яким держава є передусім узгоджене правом спілкування людей, обґрунтував республіканський принцип побудови держави, розкрив суть управління державою як поєднання науки, мистецтва і практичних навичок.

7. В епоху Середньовіччя домінували теологічні концепції держави, які проголошували, що порядок панування і підпорядкування встановлений Богом і що тільки церква має право впливати на правителя, коригувати державну політику відповідно до принципу справедливості.

8. У межах просвітницько-раціоналістичного періоду політична думка звільнилася від релігійного й етичного спрямування. Простежувалося прагнення філософів раціонально осмислити політичні явища і процеси. До основних надбань тогочасної думки можна віднести вчення Н. Макіавеллі про політику, а також концепції інших мислителів про державний суверенітет, природні права людини і суспільну угоду, народний суверенітет, розподіл влади, право у державі і громадянське суспільство. У цей же період виникло політичне вчення марксизму.

9. Н. Макіавеллі заклав розуміння політики, незалежної від релігійних і моральних основ, обґрунтував необхідність диктаторської влади для переходу від стану свавілля до республіки римського типу, розробив основні принципи політичного управління.

10. Ж. Боден сформулював поняття державного суверенітету як єдиної, неподільної, вільної від обмеження і законів влади короля над громадянами і підданими.

11. Концепції природних прав і суспільної угоди було розроблено Т. Гоббсом, Дж. Локком і Ж.-Ж. Руссо. їх сутність полягала в тому, що люди від природи наділені правом на життя,

Розділ 2

Розвиток політичної думки у світовому контексті

свободу, власність і безпеку, на які держава не повинна посягати. Укладаючи суспільну угоду з правителем, для того щоб уникнути постійної ворожнечі, люди відмовляються від своїх прав і підкоряються владі або лише частково делегують права владі, обмежуючи її.

12. Ж.-Ж. Руссо заклав основи концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носіємдержавної влади. Він реалізує свій суверенітет через участь народув законодавчому процесі.

13. Концепція розподілу влади, сформульована Дж. Локком і ПІ. Монтеск'є, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також механізм їх стримувань і противаг.

14. Концепцію правової держави і громадянського суспільства ґрунтовно розробили І. Кант і Г.В.Ф. Гегель. Сутність правової держави, за І. Кантом, у її відповідності праву, а не піклуванні про соціальні потреби людей. Громадянське суспільство, за Г.В.Ф. Гегелем, — це система суспільних інститутів, що в рамках правових відносин захищають інтереси особи і груп на державному рівні.

15. Марксистська концепція політики, що була противагою ліберальним концепціям, розглядала державу як інструмент влади панівного класу і передбачала її відмирання в комуністичному суспільстві. Марксисти заперечували парламентську демократію як таку, що створює ілюзію народного представництва, обстоювали революційне насильство і диктатуру пролетаріату на перехідному від капіталізму до соціалізму етапі.

16. Великий вплив на розвиток світової політичної думки мав соціологічний напрям —^; "позитивізм", основи якого заклали О. Конт, Е. Дюркгейм і Г. Спенсер. У межах цього напряму виділяються класичний позитивізм, соціологія розуміння й елітарні концепції політики. Представники класичного позитивізму розробили нову методологію дослідження суспільних явищ, яка ґрунтувалася на звільненні соціології від метафізичних і етичних проблем і перенесенні методів дослідження природознавства на вчення про суспільство. Крім того, О. Конт розкрив трансформацію форм держави залежно від етапів суспільного розвитку, а Г. Спенсер обґрунтував органічну концепцію держави, розкрив механізм відносин між державою і людиною в руслі лібералізму.

17. Розуміюча соціологія, представником якої був М. Вебер,розкрила природу політики, держави і бюрократії. М. Вебер розглядав політику як участь у здійсненні влади, а державу — якспільноту людей, що володіє в межах певної території монопо-

лією на законний примус. Він обґрунтував парадигму легітим-ності як основи довіри підданих або громадян до влади, розробив концепцію бюрократії як спеціалізованого апарату управління, необхідного в умовах капіталістичної раціоналізації суспільства.

18. Представники елітарних концепцій у політології В. Па-рето, Г. Моска та Р. Міхельс сформулювали такі положення: 1) рушійною силою суспільства є боротьба еліт за владу; 2) еліти існують на будь-якому рівні суспільної організації; 3) маси є завждиоб'єктом маніпуляції з боку еліт і не беруть жодної участі вуправлінні суспільством; 4) у суспільстві діє закон циркуляціїеліт, згідно з яким авторитарні еліти змінюються демократичними і навпаки.

19. У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямом, у межах якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Цей напрям акцентував увагу на вивченні поведінки політичних суб'єктів, яка піддається спостереженню та аналізові за допомогою математичних і статистичних процедур. У рамках цього напряму виділяються концепція масових комунікацій Г. Лассуела та концепція плюралізму еліт Р. Даля. Г. Лассуел вивчав питання про те, як за допомогою засобів масової комунікації формується громадська думка, як вона впливає на процес прийняття політичних рішень. Р. Даль довів, що у суспільстві панує конкуренція еліт, що призводить до розпорошення влади між ними.

20. Д. Істон заснував напрям системного аналізу політики, в якому намагався поєднати теорію з емпіризмом.

21. У працях відомих політологів X. Аренд, Р. Арона, 3. Бже-зінського, Ф. Гаєка сформульовано концепції тоталітаризму. Вони зводяться до таких висновків: 1) тоталітарні режими існували в комуністичних і фашистських країнах; 2) основою тоталітаризму є масове, атомізоване суспільство; 3) гіпертрофоване втручання держави в економічну та соціальну сфери; 4) колективізм, догматизм, магізм як елементи масової свідомості; 5) тоталітаризм передбачає монополію однієї партії та однієї ідеології; 6) зв'язок ідеології і терору; 7) недопустимість будь-якої опозиції.

22. Представники концепції політичної модернізації Л. Пай і Г. Олмонд акцентували увагу на таких критеріях модернізованого режиму, як структурна диференційованість, прагнення до постійного оновлення і створення умов для участі мас у політичному житті.

23. 3. Бжезінський розробив концепцію трансформації посткомуністичного суспільства в сучасне демократичне суспільство,розкрив стадії та рушійні чинники цього процесу.

Розділ 2

Контрольні запитання

1. Чи можна вважати легістів предтечами правової держави?

2. Чи можливий конфуціанський ідеал правителя в історії?

3. Знайдіть елементи тоталітаризму в концепції Платона.

4. Які ідеї Арістотеля зближують його з сучасними ліберальними теоріями?

5. У чому недоліки циклічної теорії політики Полібія?

6. Що нового знаходимо в ідеях Ціцерона порівняно з грецькими філософами?

7. Як ви ставитеся до вислову Н. Макіавеллі "мета виправдовує засоби"?

8. Чому Н. Макіавеллі вважав кращою тиранію народу порівняно з тиранією правителя?

9. Чим відрізняється боденівське розуміння державного суверенітету від сучасного?

10. Яка відмінність у тлумаченні суспільної угоди між Т. Гоб-бсом, Дж. Локком і Ж.-Ж. Руссо?

11. Чи можливий варіант народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо для втілення в життя?

12. У чому полягає сутність концепції поділу влади і в чому трудність ї'і реалізації?

13. Чому І. Канта вважають засновником концепції правової держави?

14. Як Г.В.Ф. Регель розумів громадянське суспільство і як розумієте його ви?

15. Чи може суспільство обійтися без революційного процесу, якщо воно переходить у нову якість?

16. Що є раціональним, а що — утопічним у марксистській концепції політики?

17. Чи можливий варіант політичної моделі.

18. Яка відмінність у розумінні політики Е. Дюркгеймом і М. Вебером?

19. Чи завжди влада є легітимною?

20. Чи розв'язав М. Вебер проблеми обмеження бюрократизації?

21. Чим відрізняються погляди М. Вебера і К. Маркса нафеномен бюрократії?

Розвиток політичної думки у світовому контексті 43

22. У чому виявляється обмеженість елітарних теорійВ. Парето, Г. Моски і Р. Міхельса?

23. Назвіть недоліки і позитивні сторони політологічного напряму — біхевіоризму?

24. Як би ви з позиції біхевіоризму оцінили діяльність українських політиків?

25. Яка відмінність між біхевіоризмом і систематизмом?

26. Яку концепцію тоталітаризму ви вважаєте найбільш, істинною?

27. На якій стадії перебуває Україна за концепцією 3. Бже-зінського про посткомуністичні трансформації?

28. Хто є автором концепції олігархізації партій?

29. Яка відмінність у поглядах А. Аренд і 3. Бжезінського на тоталітаризм?

30. Яка відмінність між біхевіоризмом і постбіхевіоризмом?

31. Охарактеризуйте вчення Д. Істона.

32. У чому полягає сутність поліграфічної моделі демократії Р. Даля?

33. Які уроки випливають із досвіду посткомуністичних трансформацій за 3. Бжезінським?

34. Які характерні риси політичного процесу незахідних країн за Л. Паєм?

35. Назвіть основні критерії цивілізованості за Л. Паєм і Г. Олмондом.

36. Хто вивчав проблему влади і засобів масової комунікації?

37. Охарактеризуйте погляди Г. Спенсера на політику.

38. У чому полягає сутність закону циркуляції еліт заВ. Парето?

39. Назвіть основні ознаки тоталітарного режиму за 3. Бжезінським, К. Фрідріхом: а)...; б)...; в)...; г)...

40. Назвіть основні ідеї політичної концепції марксизму:

а) держава є...;

б) держава відімре...;

в) ліберальну демократію треба використовувати...;

г) замість держави буде...

Етапи розвитку політичної думки в Україні

Розділ З