Вчення про апейрон Анаксимандра

Учень Фалеса. Жив бл. 610 - бл. 540 рр. до н. е.

Анаксімандр розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейрон — це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внутрішньо безкрайній. Апейрон - не тільки субстанційний, але й генетичний початок космосу. З нього не лише все в своїй основі складається, але й виникає. Апейрон і для себе все виробляє сам. Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У результаті взаємодії цих стихій створюються суша, небо, зірки, місяць тощо.

18. Натурфілософія Анаксимена

Учень Анаксимандра. Жив бл. 585 -6л. 525 рр. до н. е.

 

Не втримавшись на висоті абстрактного мислення свого вчителя, Анаксімен знайшов першопричину всього сущого в найбільш без'якісній з чотирьох стихій - повітрі, назвавши його безмежним (апейрос). Таким чином, апейрос перетворився з субстанції на її властивість.

У космогонії Анаксімен зводив усі форми природи до повітря; все з нього виникає через розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення - вітром, хмарами, водою, землею і каменем Розрідження він пов'язував з нагріванням, а згущення -з охолодженням Сонце - це земля, яка розжарилась від свого швидкого руху. Земля і небесні світила «висять» у повітрі, тоді як Земля нерухома -інші світила рухаються повітряними потоками.

20. Діалектика Геракліта.

Космогонія Геракліта будується на основі стихійної діалектики.

Космос створюється на основі всезагальної змінності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, все змінюється, немає нічого нерухомого». Рух, за Гераклітом, властивий всьому існуючому. Вся природа, не зупиняючись, змінює свій стан. «В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі... Народження, виникнення ніколи не зупиняється. Сонце — не тільки нове щодня, але вічно і безперервно нове».

Вчення Геракліта про плинність усього тісно пов'язане з його вченням про перехід однієї протилежності в іншу, про «зміну», «обмін» протилежностей. «Холодне теплішає, тепле холоднішає, вологе висихає, сухе зволожується». Обмінюючись між собою, протилежності стають тотожними. «Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється зазначенням про те, що все проходить через боротьбу. На основі боротьби встановлюється гармонія світу. «В тому, що народжується, - все об'єднується; з того, що розходиться, - найпрекрасніша гармонія, і все проходить через боротьбу».

21. Геракліт і вчення про Логос

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефеса (бл. 520 - бл. 460 рр. до н. е.).

Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук - Логос (Вогонь). Він — субстанційно-генетична причина всього існуючого. Вогонь завжди перебуває рівним самому собі, незмінним у всіх перетвореннях, як першопричина, конкретна стихія. Світ - це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. На основі перетворень вогню будується космологія Геракліта. Всі предмети і явища природи народжуються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються на вогонь.

Усі зміни відбуваються підкоряючись долі, яка тотожна необхідності. Необхідність — це і є всезагальний закон Логос. Логос — це розумне слово, розум, закон. Усе відбувається згідно з Логосом. У найбільш загальному плані Логос Геракліта є вираженням логічної структури Космосу, логічної структури образу світу, який безпосередньо дано живому спогляданню.

Логос є і в людській душі, яка має два аспекти: речово-матеріальний і психічно-розумний. У першому аспекті душа - одна з метаморфоз вогню, вона виникає, випаровуючись з вологи. Із збільшенням вологи вона стає гіршою. Душа - єдність протилежностей, бо поєднує в собі вологе і вогняне. У п'яного душа особливо волога, так само як і у хворого і в людини, яка підвладна чуттєвим задоволенням.

У другому аспекті сухий, вогненний компонент душі - це її Логос, який є самозростаючим. Цей суб'єктивний Логос не менш глибокий, безмежний, ніж об'єктивний, тобто Логос, який керує космосом.

22. Філософія піфагорейців

Засновником є видатний філософ і математик Піфагор. Значну увагу Піфагор і його учні приділяли розвитку математики, правда, не в сучасному її розумінні. Якщо в сучасних умовах математика — це наука, то для піфагорійців — це мистецтво. Але, незважаючи на особливе сприйняття математики, внесок піфагорійців у розвиток математики не піддається сумніву.

Піфагорійці заклали основи теорії чисел і принципи арифметики. Піфагорійці вважали, що числа — це фундамент світу, реальна суть речей, що все існуюче реально є таким в силу певних, у кожному випадку дуже конкретних числових показників. А той чи інший предмет виконує своє призначення лише тому, що кількість у ньому співвіднесена саме так, а не інакше. Якщо змінити числові показники, буде інший предмет. Виходило, що число є першооснова всього сущого.

У чому ж тут помилка? Помилка в тому, що піфагорійці однобічно перебільшували, абсолютизували важливий бік процесу пізнання — вимірність об'єктів за допомогою чисел. Більше того, піфагорійці відривали абстрактні поняття — числа — від людського мислення, вважаючи, що ідеї у формі чисел — справжня суть усіх пізнавальних навколишніх об'єктів. 

 

23. Елейська школа (Онтологія Парменіда, апорії Зенона)

 

Це давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

Елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Сутність буття – незмінна. Бо в іншому випадку жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Вперше розрізнили мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає.

Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

Апорії Зенона: намагався довести неістинність видимої, чуттєво даної множинності речей та їхнього руху, вважаючи, що істинна картина світу осягається мисленням.

 

Парменід в своїй антології вперше чітко розвів два різні поняття — істину та суб'єктиивні погляд і думки.

24. Вчення про буття і небуття Парменіда

Вчення Парменіда про буття Парменід народився в Елеї, тому приналежність його до елейської школи безперечна. Його «акме» припадає на V ст... до н.е.

 

Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття.

Небуття зовсім немає, що цілісність його порушувалась би. Немає і буття, що було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, неуразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі.

Отож, філософія Парменіда:

Пропонує єдність мислення і буття: «Мислити означає те ж саме, що й бути»;

Пропонує концепцію: «Буття є, а небуття немає».

Намагався знайти гармонію між ними;

Говорить про безперервність буття та його постійність: «Не може бути більше буття, чи менше, воно просто Є!»;

Відкриває закон виключення третього: «або є, або немає, третього не дано»;

Започатковує Онтологію – вчення про буття (з грецького «онтос» — суще, «логос» — буття); Розглядав світ, як єдність видимого та невидимого, що сполучаються «еросом» (з грецького – «сполучення»);

 

25. Апорії Зенона: логічне доведення відсутності руху

 

Філософія Зенона:

Повністю заперечує рух;

Намагався з’ясувати природу та значення мислення;

Займається гносеологічною проблематикою (Гносеологія – наука про знання, пізнання.)

Вивчаючи питання механіки, чимало уваги звертав саме на проблему пізнання; Започатковує логічний аналіз філософських проблем;

 

Доведення відсутності руху:

Щоб пройти відомий простір, тіло що рухається повинне спершу пройти половину цього простору, а для цього — спочатку ще половину цієї половини і т.д. до нескінченності, тобто воно ніколи не рушить з місця; на цій підставі швидконогий Ахіллес ніколи не може наздогнати повільну черепаху (апорія "Ахіллес і черепаха"). Інший аргумент: тіло, що рухається, напр. стріла, що летить, у кожен момент руху займає визначений простір, тобто знаходиться в спокої і, таким чином, весь рух розкладається на моменти спокою, отже, представляє внутрішнє протиріччя (тому що з нулів руху не можна скласти позитивну величину).

Аргументи Зенона вказують на дійсні протиріччя в понятті речовини, простору і часу, що складаються з реально роздільних частин; саме це поняття і хотів спростувати Зенон.

 

26. Атомітсична теорія Демокріта

Демокріт (нар. бл. 470 до н. е..)

Розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Атоми є неподільні, вони можуть бути різної конфігурації: круглі, пірамідальні, криві, загострені, навіть «з гачками». Таких атомів Демокрит допускає безліч, тим самим відкидаючи твердження, що буття - одне. Атоми вічно рухаються, поєднуючись, створюють всі речі, їх роз'єднання приводить до загибелі і руйнування.

Атоми розділені порожнечею; порожнеча - це небуття. Введення атомістами поняття порожнечі як небуття мало глибоке філософське значення. Дала можливість пояснювати виникнення і зміну речей. Правда у Демокріта буття і небуття співіснували поруч, роздільно: атоми були носіями множинності, порожнеча ж втілювала єдність; в цьому була метафізичность теорії.

Розрізняє світ атомів - як істинний і тому пізнаваний лише розумом - і світ чуттєвих речей, що представляють собою лише зовнішню видимість, сутність якого складають атоми, їх властивості та утворення. Атоми не можна бачити, їх можна лише осмислити. Тут, як бачимо, теж зберігається протиставлення «знання» і «думки».

Механістичне пояснення світу: ціле є сумою частин, а безладний рух атомів, їх випадкові зіткнення виявляються причиною всього сущого. У атомізму відкидається положення еліатів про нерухомість буття, оскільки це положення не дає можливості пояснити рух і зміни. Прагнучи знайти причину руху, Демокріт «розбиває» єдине буття Парменіда на безліч окремих «битій»-атомів, які трактує матеріалістично.