Релігійне і громадсько-культурне життя євреїв після унезалежнення України

Ерозія та занепад комуністичного режиму, а потім і здобуття Україною незалежності створили принципово нову ситуацію для єврейського життя і єврейської релігії в країні. Ці реалії завдали також дуже відчутного удару по сталому стереотипу українця-антисеміта, досить поширеному на Заході.

Очевидно, сприятливі умови для розвитку єврейського життя, які відкрилися в Україні після її удержавлення, зумовлено такими чинниками.

По-перше, негативний стереотип щодо ставлення українців до євреїв живився у світовій громадській думці історичними ремінісценціями, що сягали в XVII—XVIII ст., в часи громадянської війни, а не спирався на реальні дослідження українсько-єврейських та єврейсько-українських взаємин. Разом із тим серйозні розвідки, здійснювані на Заході, засвідчували, що специфічного "українського антисемітизму" немає. Так, Ц.Гітельман, обстеживши 1161 єврея, котрі емігрували протягом 1977—1980 рр. до США із СРСР, отримав такі результати: 38% емігрантів з України часто стикалися з антисемізмом (з Росії — 33,2%); інколи — 31,9% (з Росії — 40,4%). Водночас ніколи не стикалися з антисемізмом 12,7% емігрантів з України і лише 4,1% з Росії.

По-друге, рух за незалежність України, перші кроки незалежної Української держави не підтвердили гіпотез щодо обов'язкової деструкції національних рухів народів, серед яких мешкають євреї, для їхнього існування. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років у національному русі самої України не помітно сили, яка б обстоювала антисемітизм. Народний рух України ще за свого формування ухвалив резолюцію проти антисемітизму, оголосивши водночас про намір сприяти розвиткові єврейської культури й релігії. Пізніше, в міру загострення соціально-економічної і політичної ситуації в Україні, активність радикальних угруповань, котрі продукують ксенофобію і ворожість до інших націй, стала помітнішою. Однак треба зазначити, що їхні ідейні конструкції і пропагандистські дії викликають спротив демократичних кіл, а самі радикали вважають, що юдофобія відволікатиме їх від "головного ворога", тобто від росіян (це, безперечно, не означає, що зміна політичної кон'юнктури не призведе до зміни ними цілей для заподіяння "головних ударів").

Разом з тим розвиток політичної ситуації в Україні був певною мірою реалізацією гасел, які висували українські дисиденти. Вони завжди вбачали в релігійних і секулярних сіоністах, єврейських активістах союзників в антиімперській боротьбі. На відміну, зазначимо, від російського дисидентського руху, де поряд з течіями, що беззастережно виступали проти державного антисемітизму, завжди були досить помітні угруповання великодержавно-шовіністського спрямування, котрі продукували відверто антисемітські ідеї й настрої. Легалізація їх зробила юдофобію вельми потужним чинником політичної сцени посттоталітарної Росії.

Солідарність єврейських та українських політв'язнів (деякі з них, нагадаємо, згодом посіли чільне місце в українському політикумі) дуже позитивно позначилася на українсько-єврейських взаєминах. Навіть "один такий факт солідарності, — писав у пермських таборах 1977 р. Є.Сверстюк, — перекриває сотні каламутних фактів, як: начальних НКВД мав прізвище на -штейн, а поліцай — прізвище на -енко... Українців окрилює диво відродження Ізраїля, диво витримки народу, який крізь тисячоліття гонінь зберіг свій дух і проніс волю до вільного життя. "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя", — лунає голос Лесі Українки. "І ти ще встанеш знов, як встав Ізраїль", — відлунює у наших сердцях". Показово, що деякі акції української інтелігенції як, наприклад, виступ І.Дзюби в Бабиному Яру 29 вересня 1966 р., набули найширшого резонансу й довели світові, що влада, яка влаштовує розважальний центр на місті жахливого злочину, не є власне українською владою.

По-третє, необхідно зазначити, що політика адміністрації Української держави в єврейському житті досить послідовна. Адміністрація здійснила цілу низку дуже виважених кроків, які здобули відродженій державі позитивні відгуки світової громадськості. Величезне моральне значення мала промова Л.Кравчука в Бабиному Яру на меморіальному мітингу, присвяченому 50-річчю трагедії. Президент України підкреслив, що цей сумний факт дає змогу попросити пробачення у єврейського народу, стосовно якого було здійснено стільки несправедливостей у нашій історії. В цілому успішно пройшов також візит Л.Кравчука до Ізраїлю, де він став тринадцятим головою іноземної держави, якому надали можливість виступити в кнесеті. Україна також однією з перших підтримала ініціативу щодо скасування сумнозвісної резолюції Генеральної Асамблеї ООН (1975), що затаврувала сіонізм як форму "расизму і расової дискримінації".

Протягом кількох років в Україні було створено 120 культурологічних єврейських центрів та організацій, товариства єврейської культури діють у 70 містах; у Києві та в інших містах працюють представництва міжнародної єврейської організації "Сохнут". Відкриваються єврейські школи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Розпочали свою діяльність Інститут єврейської матеріальної культури, кабінет єврейської історії й культури при Інституті національних відносин і політології, Міжнародний Соломонів університет, групи з вивчення єврейської мови та літератури Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, група на акторському відділенні Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого тощо.

Розвиток єврейського культурного та релігійного життя в Україні визнається успішним і в закордонних єврейських центрах. Так, рабин міста Реховот Сихма Коен Кук, зазначивши, що "українська влада робить все можливе, аби піднести репутацію України в очах світової громадськості та уникнути будь-якої згадки про антисемітизм", підкреслив водночас, що Україна посідає перше місце серед держав СНД у галузі єврейської освіти. Створено умови для гідного упорядкування святих місць іудаїзму — могил видатних цадиків, вчителів і дослідників Закону, яких дуже багато на українській землі. Це поховання Ісраела Бешта в Меджибожі, Шнеур Залмана (Алтер ребе) в Гадячі, Леві Іцхака в Бердичеві, Нахмана Брацлавського в Умані та ін. Могили видатних ревнителів іудаїзму є на Київщині, Буковині, Чернігівщині, Поділлі, в Закарпатті та в багатьох інших регіонах країни. Деякі проблеми, пов'язані із впорядкуванням святих місць та паломництва до них, вирішуються на найвищому рівні.

На початок 1999 р. в Україні офіційно зареєстровано статути понад 100 іудейських релігійних громад, якими опікується більше 50 священнослужителів, діє 32 недільні школи. В іудейських громадах дедалі більшої ваги набувають люди, котрі, по суті, дістали безрелігійне виховання і практично не мали того, що в Ізраїлі і на Заході розуміється під єврейським вихованням. Прийшовши до релігії в досить зрілому віці, вони часом поєднують у собі значний інтелектуальний потенціал і властиву неофітам жадобу до пізнання й здобуття релігійного досвіду, розсудливість і м'якість інтелігента та палкість, нетерпимість прозеліта. Ці віруючі істотно змінили загальну атмосферу життя української синагоги, однак процес цей не є безпроблемним, навіть коли ми абстрагуємося від загальнополітичного фону і зростаючої еміграції єврейського населення.

Однією з найсерйозніших проблем лишається те,що немає наступності релігійної традиції, перерваність якої зактуалізувала необхідність дійової допомоги з боку зарубіжних релігійних єврейських центрів. У багатьох містах України вже кілька років працюють рабини, надіслані північноамериканськими та ізраїльськими релігійними центрами. Так, з 1990 р. рабином київської синагоги служить Яків Блайх, який приїхав сюди за скеруванням Карлинстолінської іудейської громади Нью-Йорка.

Завдяки закордонним центрам вельми помітним явищем єврейського релігійного життя став рух ХаБаД (ХаБаД — Любавіч), позиції якого дуже сильні в СІЛА. ХаБаД (абревіатура івритських слів хахма, тобто мудрість, біна — осягнення, даат — знання) — течія в хасидизмі, яка поєднала емоційну чутливість хасидизму Ісраела Бешта і рабиністичну вченість. Засновника цієї течії Шнеура Залмана (1745—1813) поховано в Гадячі на Полтавщині. "Хасидизм розуму" Шнеура Залмана грунтується на синтезі щирої віри і релігійної філософії і вважається надійним засобом повернення асимільованих та ізсекуляризованих єврейських інтелігентів до єврейських цінностей. Також зусиллями закордонних центрів в Україні засновано громади реформованого іудаїзму, зокрема прогресивного (13 громад).

Разом з тим українське єврейство в цілому найбільш відірване від традиції порівняно з іншими національними меншинами. Згідно із шкалою збереження національних традицій, застосованою Інститутом соціології НАН України при вивченні 8 етносів України, євреї набагато менше за інших говорять національною мовою, відзначають релігійні свята, співають національних пісень, розповідають національні казки, готують національні страви, обговорюють події національної історії і культури (стосовно історії та культури, то респонденти роблять це в колі своєї родини набагато частіше, аніж це було в сім'ях їхніх батьків). Хоча українські євреї досить активно обстоюють автономність національних меншин, у тому числі і в релігійному житті, проте серед визначальних чинників усвідомлення власної національної приналежності релігія не увійшла до переліку чільних. Релігійна діяльність також не є привабливою для абсолютної більшості.

Величезним випробуванням для існування єврейського релігійного життя в Україні, є, поза сумнівом, інтенсивна еміграція. Загалом лише в Ізраїль з країн колишнього СРСР репатріювалося від часу скасування обмежень понад 700 тис. євреїв, приблизно 18% — з України. Лише з Києва протягом 1990—1992 років до їзраїля виїхало 26056 євреїв, а протягом 1968—1988 років кожний десятий єврей, який прибував до Ізраїлю з СРСР, був з Чернівців.

Те, що в еміграційних скеруваннях дуже велика частка нерелігійної й неетнічної мотивації, засвідчують такі статистичні дані: протягом 1989—1990 років до їзраїля прибуло 5,4% неєвреїв із СРСР, у 1991 р. — 13,3%, у 1992 р. — 20,5%. За даними ЦСУ їзраїля, 58% єврейських родин в європейський частині колишнього СРСР являють собою мішані шлюби.

Причому, як підрахували ізраїльські демографи, випадки, коли мішані сім'ї записують дитину євреєм, під час перепису 1989 р. становили лише від 17 до 26%. Вони також вважають, що еміграція триватиме. Безперечно, чимала частина євреїв залишиться в Україні, і вони не лише зберігатимуть величезну історико-культурну й духовну спадщину, надбану тут їхніми предками протягом багатьох століть, а й розвиватимуть це надбання.

2. КАРАЇМСЬКА РЕЛІГІЯ ТА її ІСТОРИЧНА ДОЛЯ

Караїмське віросповідання, або караїзм, — монотеїстична релігія зі своїми догматами, традиціями, духовною ієрархією. У різні часи і в різних країнах караїзм сповідували іранці, араби, євреї, греки, ефіопи, представники інших національностей у межах нинішнього Ірану, Іраку, Сирії, Ізраїля, Єгипту, Марокко, Туреччини. На території України і всієї Східної Європи караїзму дотримувалися лише етнічні караїми-тюрки (караї) і незначні групи росіян та українців, вихідці із козачих станиць Північного Кавказу й колишньої Астраханської губернії.

Тут йдеться в основному про віросповідання кримських караїмів за національністю як основних сповідників караїзму, котрі живуть в Україні. У кримських караїмів назва народу і віросповідання збігається, але інколи помилково ототожнюють етнічних караїмів (якими є тільки кримські караїми-тюрки) з караїмами за релігійною ознакою із країн Близького Сходу (караїми-араби, караїми-євреї, караїми-греки та ін.).

Кримські караїми — один із найбільш малочисельних народів світу. Як етнос вони сформувалися на території України внаслідок асиміляції гунно-хазарськими тюркськими племенами більш давнього населення Криму і є етнічно-культурним реліктом з традиціями, що сягають раннього середньовіччя. Сучасна наука відносить їх до тюркської групи алтайської сім'ї народів, а караїмську мову — до кипчацької групи тюркських мов. В Україні проживає майже 1300 кримських караїмів, зокрема 800 — на своїй історичній батьківщині, в Криму.

При єдності принципів і догматів віри кримських караїмів від єдиновірців інших національностей відрізняють особливості світогляду, які збереглися в народній традиції.