Тема 6. Мовленнєвий етикет як компонент комунікації

Мовний етикет як система стійких мовних формул спілкування. Національно-культурний та протокольно-дипломатичний етикет. Чинники, що впливають на вибір словесної форми в конкретній комунікативній ситуації. Національно-мовна специфіка етикету українців. Українські й англійські/німецькі мовні формули звертання, прощання, привітання, прохання, вибачення, співчуття в офіційному та неофіційному спілкуванні. Церковний мовний етикет як специфічні формули мовної поведінки в особливому соціумі. Мовленнєвий етикет побутової телефонної розмови.

ТЕМА 7. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ УСПІШНОЇ ДІЛОВОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Умови ефективної взаємодії в процесі спілкування. Комунікативні девіації. Комунікативні потреби людини. Комунікативні табу. Урахування в процесі спілкування психічних типів людини, психологічні механізми взаємодії ділових партнерів. Національні особливості ділової комунікації. Поняття національного стилю спілкування. Українська й російська етнопсихіка.

ТЕМА 8. КУЛЬТУРА ДІЛОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Форми ділового спілкування й засоби досягнення його ефективності. Мовні стратегія й тактика ділової бесіди та переговорів. Культура службової телефонної розмови. Культура ділового листування. Комунікативна тактика оптимального вирішення ділових конфліктів.

ТЕМА 9. СУЧАСНА МОВНОКОМУНІКАТИВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Мова і суспільство. Комунікативна потужність мов в Україні: історія і сучасність. Основні характеристики мовної поведінки жителів України. Мовна ситуація на Полтавщині: сучасність і перспективи. Мова полтавських засобів масової інформації.

ТЕМА 10. ДИСПУТ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЗАСІБ ВИЯВЛЕННЯ ІСТИНИ В ПРОЦЕСІ КОМУНІКАЦІЇ

Основні комунікативні риси монологічного, діалогічного і полілогічного мовлення. Суперечка, дискусія, полеміка. Диспут як форма групового спілкування. Види диспутів. Культура проведення диспуту. Методика підготовки й проведення диспуту.

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

 

www.nbuv.gov.ua – сайт Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського;

www.nplu.kiev.ua – сайт Національної парламентської бібліотеки України;

www.franko.lviv.ua – сайт Наукової бібліотеки Львівського державного університету ім. І.Франка;

korolenko.kharkov.com – сайт Харківської державної наукової бібліотеки;

www.library.donetsk.ua – сайт Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки;

www.libr.dp.ua – сайт Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки;

http://library.pl.ua – сайт Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П.Котляревського;

http://www.dilovamova.org.ua/category/2 – сайт, присвячений спілкуванню як науково-практичній проблемі;

http://terminy-mizhkult-komunikacii.wikidot.com – словник термінів міжкультурної комунікації Ф.С.Бацевича;

http://linguist.de.co.ua/seminar/2003/12/18/sem01_01_6.html – матеріали семінару з гендерної лінгвістики.

 

МОДУЛЬ 1

ЛЕКЦІЇ

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ КОМУНІКАТИВНОЇ ЛІНГВІСТИКИ (2 год.)

Лекція 1

ПЛАН

1. Мова і мовлення, їх функції. Комунікативна функція мови.

2. Мова і мислення, їх основні ознаки.

3. Комунікативна лінгвістика як наука і навчальна дисципліна.

4. Сутність і природа комунікації. Спілкування і комунікація. Поняття комуніканта й комуніката.

5. Типи спілкування.

6. Закони спілкування.

Ключові слова: мова, мовлення, мислення, комунікативна функція мови, комунікація, спілкування, комунікативна лінгвістика, комунікант, комунікат.

 

1.Мова – це система, що становить собою сукупність загальноприйнятих звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думки.

Мовлення – це живий процес спілкування людей між собою за допомогою мови.

Будь-яка розвинена мова – це сотні тисяч слів з їх лексичним значенням, безліч граматичних форм слів, різновидів словосполучень і речень, витворених народом протягом віків. Мовлення – це процес використання мови всім народом і кожною окремою особою, тобто це засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовний акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це – різне використання можливостей мови.

Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І.Котляревського до наших днів. Її норми є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок.

Мовлення – лінійне, мова – нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А у мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.

Мова і мовлення – явища соціальні, бо основна функція мови – бути засобом спілкування, і люди розмовляють не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо. На мовленні, на відміну від мови, позначається вік людини, її освіта, професія, середовище, у якому вона живе.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали у мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом з фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформлює фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.

2. Проблема зв’язку мови і мислення належить до найскладніших і дуже актуальних питань не тільки мовознавства, а й логіки, психології, філософії. Мислення – вищий ступінь людського пізнання, це узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях і умовиводах. Основним знаряддям мислення є мова. Ці поняття не тотожні. Так, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) та матеріальний (звукова оболонка слів) аспекти. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення – поняття, судження, умовивід). Мова і мислення виникли неодночасно – мислення передує мові. Мова – явище національне, мислення – інтернаціональне. Будова і закони розвитку думки і мови неоднакові.

3. Комунікативна лінгвістика – це розділ і водночас новий напрям сучасної науки про мову, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з урахуванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.). Це відносно нова наука, яка почала активно формуватися в другій половині XX ст.

Серед основних питань комунікативної лінгвістики – питання про загальні закони комунікації, специфіку комунікації залежно від різних умов (соціальних, культурних тощо), структуру мови (мовного коду) у процесах спілкування, закономірності взаємодії мовних і позамовних засобів комунікації, залежність організації мовного коду від позамовних (ситуативних – у широкому сенсі слова) явищ, етапи і закономірності породження і сприйняття мовлення в різних комунікативних умовах, причини комунікативних невдач, а також питання про методи дослідження мови і засобів інших семіотичних систем у процесах комунікації.

З проблемою комунікації пов’язана низка тем, що привернули увагу дослідників останнім часом. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (особливо популярна в Німеччині), особистість комуніканта (досліджується типологія мовних особистостей, серед яких виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набувати ознак як першого, так і другого типу, а з другого боку – авторитарний тип і демократичний тип, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий професор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий студент, типовий українець, грузин, італієць тощо).

Комунікативна лінгвістика тісно пов’язана з філософією, логікою, семіотикою, соціологією, комунікативістикою (загальною теорією комунікативних систем), інформатикою, кібернетикою, психологією, культурологією, риторикою тощо.

Основні завдання комунікативної лінгвістики:

– розв’язання загальних наукових проблем, пов’язаних із формуванням знань про комунікативні процеси загалом, рух інформації в комунікації;

– вивчення проблем організації засобів мови (мовного коду) у різноманітних типах спілкування, у динамічних комунікативних ситуаціях;

– дослідження проблем міжособистісних стосунків у спілкуванні, зокрема в екстремальних і конфліктних умовах, а також вивчення законів і правил кооперативного (безконфліктного) спілкування як в одномовному середовищі, так і в міжкультурній комунікації;

– виявлення нових форм комунікативних (дискурсивних) практик, динаміки руху комунікативних потоків у сучасному суспільстві, специфіки спілкування з використанням нових комунікативних каналів, зокрема таких, як Інтернет, новітні телекомунікативні засоби тощо;

– формування практичних навичок безконфліктного спілкування під час дискусій, ділових розмов, переговорів тощо; відпрацювання рекомендацій щодо досягнення високого рівня етики спілкування, культури мовлення загалом; уміння виявляти і нейтралізувати патогенні тексти й дискурси;

– навчання практичному аналізу комунікативних ситуацій, які мають місце в щоденному житті й зафіксовані в кращих зразках художньої літератури.

Як навчальна дисципліна комунікативна лінгвістика охоплює розділи, пов’язані з:

– природою, компонентами і формами комунікації;

– складовими комунікативного акту в міжособистісному спілкуванні;

– породженням і сприйняттям мовлення, а також причинами, механізмами і типами комунікативних невдач;

– складовими комунікації, пов’язаними з риторикою мовлення;

– проблемами міжкультурної та інших типів комунікації;

– практичними аспектами аналізу комунікативних ситуацій.

4. Часто в побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування ототожнюють з комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація» різняться між собою. Поняття «спілкування» є більш загальним, а «комунікація» – конкретним, що позначає лише один з типів спілкування.

Спілкування – цесукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності. Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв’язку і взаємодії людей: інформантний (обмін інформацією), інтерактивний (зв’язки і впливи учасників) і перцептивний (сприйняття органами чуттів).

Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформантним зв’язком. Комунікація – це смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування. У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності.

Спілкування в сучасному інформаційно насиченому суспільстві виконує такі функції:

– контактна;

– інформаційна;

– спонукальна;

– координаційна;

– пізнавальна;

– емотивна;

– налагодження відносин;

– впливова.

У процесі спілкування ці функції тісно взаємодіють; може також переважати якась одна або декілька.

Функції комунікації визначають її роль у суспільстві:

1. Комунікація як міжособистісний (соціальний) процес і вид соціальної діяльності є одним із найважливіших чинників формування суспільства.

2. Комунікація – найважливіший «механізм» формування індивіда як соціалізованої особистості, пов’язаної з конкретним етносом, його культурою, історією, психологією тощо, тобто специфікою світосприйняття, світобачення.

3. Комунікація загалом сформувала людину як вид homo sapiens (мисляча людина), виділила її зі світу тварин, сприяла розвитку розуму як одного з найважливіших центрів сприйняття та осмислення світу.

4. Комунікація є засобом корекції соціального вияву індивіда або групи.

5. Комунікація забезпечує існування соціальної пам’яті, зберігання й передавання інформації між генераціями і в межах однієї генерації.

6. Комунікація сприяє синхронізації життя суспільства у часі та просторі.

Комуніканти – це особи, які беруть учать у спілкуванні; у діалозі – адресант (мовець) і адресат (слухач), у полілозі – адресант, адресати, учасники.

Комунікат – це текст, продукт мовної діяльності.

5. Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

а) за участю чи неучастю мови (мовного коду): вербальне або невербальне спілкування;

б) за формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування, письмове, друковане;

в) за темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне (фідеїстичне), філософське, навчально-педагогічне, виховне тощо;

г) за метою спілкування: ділове та розважальне спілкування;

ґ) за мірою офіційності: офіційне та неофіційне спілкування;

д) за мірою контрольованості: формальне та неформальне спілкування;

е) за кількістю співрозмовників: внутрішнє спілкування, міжособистісне спілкування, комунікація в межах малої мовної групи, публічне спілкування, масова комунікація, міжнародна та міжкультурна комунікації;

є) за соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване, соціально орієнтоване;

ж) за формою спілкування: закрите, відкрите і змішане спілкування;

з) за свободою вибору партнера: ініціативне спілкування, вимушене спілкування;

і) за тривалістю: постійне, періодичне, короткотривале, довготривале спілкування.

Останніми роками спілкування розглядають також на предмет істинності – неістинності інформації й відповідно виділяють такі його типи: псевдоінформування, дезінформування, параінформування, метаінформування.

6. У комунікації, як і в системі мови, діють певні закономірності, пов’язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їхніми соціальними ролями. Комунікативні закони нежорсткі, з плином часу можуть змінюватися, мають національну специфіку. Водночас за необхідності вони виявляються у будь-яких типах міжособистісного і масового спілкування, а тому їх можна вважати об’єктивними законами комунікації.

Комунікативні закони – це найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового і масового спілкування. Вони реалізуються незалежно від того, хто конкретно спілкується, з якою метою, в якій ситуації тощо.

Крім комунікативних законів (загальних законів), у спілкуванні людей виділяють також правила спілкування. Їх слід розрізняти, оскільки вони є виявом особливостей процесу комунікації, які повторюються, але значною мірою залежать від конкретних складових та умов спілкування (психологічних станів учасників, конкретної ситуації, тематики тощо).

Правила спілкування – це рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу. Вони засвоюються шляхом наслідування і навчання й реалізуються в спілкуванні переважно автоматично.

Російський мовознавець Й.Стернін виокремлює низку основних законів спілкування:

Закон дзеркального розвитку спілкування: співбесідники у процесі спілкування імітують стиль один одного.

Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто чим більше комунікативних зусиль витрачає адресант, тим вища ефективність його мовленнєвого впливу.

Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважніші й нетерплячіші його слухачі.

Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії.

Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу.

Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовленні кожної людини – величина постійна. У кількісному вияві вона становить приблизно 1:23. Отже, людина говорить менше, ніж мовчить. Цей закон діє в житті кожної людини чітко. Звичний ритм спілкування необхідно витримувати. В іншому разі з’явиться психічний неспокій, можливі стреси, погіршення настрою і загального стану здоров’я.

Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця.

Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять.

Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки.

Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток.

Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співбесідник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співбесідник змушує його змінити комунікативну поведінку.

Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна.

Закон спотворення інформації («зіпсутого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання.

Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об’єднатися в групу і спілкуватися один з одним.

Закон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в даний момент.

Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і щезає.

Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність і аргументованість мовлення.

Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм – важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.

ТЕМА 2. МОДЕЛІ ТА ОДИНИЦІ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ (4 год.)

Лекція 2, 3

ПЛАН

1.Поняття про одиниці мовної комунікації. Мовленнєвий акт і комунікативний акт.

2. Комунікативна мета і комунікативна інтенція.

3.Моделі мовної комунікації.

4.Компоненти, засоби, канали комунікації.

5.Поняття соціальної ролі в комунікативній лінгвістиці. Класифікація соціальних ролей.

6.Комунікативні ролі, їх різновиди.

7.Гендерні особливості комунікації.

Ключові слова: комунікативна модель, комунікативний акт, комунікативна інтенція, комунікативна мета, компонент комунікації, канал комунікації, комунікативний шум, соціальна роль, комунікативна роль, рольові стереотипи, гендерна поведінка.

1. У теорії мовної комунікації вживаються терміни «комунікативний акт» і «мовленнєвий акт», причому їх значення близькі між собою. Мовленнєвий акт – це цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється згідно з принципами і правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в суспільстві; мінімальна одиниця нормативної соціомовленнєвої поведінки. Залежно від обставин або від умов, у яких здійснюється мовленнєвий акт, він може або досягти поставленої мети і тим самим виявитися успішним, або не досягти її. Щоб бути успішним, мовленнєвий акт, як мінімум, повинен бути доречним, інакше його супроводжує комунікативна невдача.

Мовленнєві акти завжди співвіднесені з особою мовця і є складовою комунікативного акту поряд з актом адитивним (тобто комунікативною дією слухача) і комунікативною ситуацією.

Отже, мовленнєвий акт – це висловлювання (мовленнєва дія) чи сукупність висловлювань (мовленнєвих дій), здійснюваних одним мовцем з урахуванням іншого. Комунікативний акт – це сукупність мовленнєвих актів, здійснюваних комунікантами назустріч один одному. Тобто, будь-який комунікативний акт – це взаємодія як мінімум двох осіб за допомогою засобів мовного коду.

Загалом же в сучасній лінгвістиці термін «комунікативний акт» трактують широко: від мовленнєвої діяльності загалом, обміну текстами, до ситуації спілкування, де ролі учасників регламентовані соціальним і культурно-національним середовищем.

2. Комунікативна інтенція (намір) – це бажання вступити у спілкування з іншою людиною. На визначення комунікативних намірів впливають мотивація, потреба, умови ситуації та ін. Комунікативна мета – це стратегічний результат, на досягнення якого спрямовано комунікативний акт. Цілі в комунікації бувають різними: а) інформаційна – донести до співрозмовника свою інформацію й отримати підтвердження, що її одержали; б) предметна – що-небудь одержати, дізнатися, змінити в поведінці співрозмовника; в) комунікативна – сформувати відповідні стосунки зі співрозмовником.

3. На сьогодні розроблено багато моделей комунікації. Зміст моделі залежить від концепції вченого, що її розробляє, від потреб тієї сфери науки, у якій вона з’явилася, тощо. Існують лінійні й нелінійні моделі. Так, класичною моделлю вважається модель Г.Ласвелла, яка постає у формі низки запитань:

Хто? → Що говорить? → Яким каналом? → Кому? → З яким результатом?

Клод Шеннон, один з творців кібернетики, у роботі «Математична теорія зв’язку» (1948) подав модель комунікації, яка містить п’ять елементів: джерело інформації, передавач, канал передачі, приймач і кінцеву мету.

В останні двадцять років у теорії комунікації поширились нелінійні, зокрема інтерактивні моделі комунікації, які передбачають активність усіх учасників спілкування і, відповідно, зворотний зв’язок. Запропонували ці моделі комунікації російський мовознавець Михайло Бахтін, французький філософ Ролан Барт і російський філософ Густав Шпет.

Узагальнено схему інтерактивних моделей можна зобразити так:

Існують ще трансакційні моделі, що представляють комунікацію як процес одночасного відправлення й отримування повідомлень комунікантами, які залежать один від одного як творці комунікативного акту, залишаючись при цьому неповторними особистостями. Найпопулярнішою серед них є модель німецького мовознавця В.Шрамма.

4. До елементарних компонентів комунікації належать адресант, адресат, повідомлення, канал комунікації, інформаційний шум, фільтри, зворотний зв’язок, контекст і ситуація.

Адресант (автор, мовець). Він є джерелом повідомлення. Опирається на наявні в конкретному суспільстві стратегії презентації інформації. Може реалізувати свої інтенції у формі усного дискурсу, листа, скарги, роману, урочистих зборів тощо. Адресант кодує свої повідомлення і подає їх у відповідних формах, доступних для адресата (слухача, читача, аудиторії).

Адресат. Кінцевий «споживач» повідомлення. Сприймає повідомлення і відповідно до своїх когнітивних стратегій і конкретних умов інтерпретує повідомлення адресанта.

Повідомлення. Це інформація, втілена у конкретний код і передана за допомогою відповідного каналу спілкування. Може реалізуватися засобами мови та інших знакових систем, зокрема жестами, мімікою, рухами та поставами тіла, схемами, діаграмами тощо.

Канал комунікації – це «місток», який поєднує адресанта й адресата; засоби, за допомогою яких надсилається повідомлення.

Кожне повідомлення потребує свого власного шляху передавання від джерела інформації до споживача. Повідомлення, яке поєднує учасників спілкування, створюється адресантом (автором) за допомогою засобів конкретного коду (тобто кодується) і надсилається адресату.

Комунікативні процеси поділяють на типи відповідно до фізіологічних каналів, які використовуються. У комунікаційних процесах використовують вокальний, візуальний, тактильний, нюховий і смаковий канали.

1.Вокальний (слуховий, звуковий) канал. Провідний канал комунікації; саме він став домінантним у процесах міжособистісного спілкування.

Переваги цього каналу спілкування:

– усе, що потрібно для комунікації, завжди з людиною; немає потреби у додаткових засобах;

– при говорінні не витрачається жоден фізичний матеріал, тобто це економний засіб спілкування;

– усна комунікація дає змогу транслювати великі масиви інформації від покоління до покоління (міфи, вірування, легенди тощо);

– природний характер спілкування.

Обмеження цього каналу:

– інформацію неможливо передати на великі відстані без спеціальних технічних засобів;

– неможливе селективне (вибіркове) передавання інформації до однієї людини: звернення мовця до когось персонально в аудиторії почують усі присутні в ній. Шепотіння є дієвим лише на невеликій відстані між учасниками спілкування;

– нетривалість у часі (хоча в окремих випадках це можна розцінювати як позитивне явище);

– усне передавання є нечітким: інформація може бути перекручена посередником передавання (ефект «зіпсутого телефону»);

– усна комунікація доступна лише одному мовцеві: одночасне говоріння кількох мовців неефективне.

2.Візуальний (зоровий) канал. Цим каналом людина отримує переважну більшість інформації від оточення. У комунікативних структурах, які використовують його (наприклад, телебачення, прапорцева сигналізація, сигналізація за допомогою диму тощо), велике значення має писемність. Саме вона знімає обмеження слухового каналу: писемність не прив’язана до однієї координати часу і простору; текст може мандрувати в просторі й часі без обмежень; писемність забезпечує точність передавання інформації.

Обмеження цього каналу: необхідність спеціального навчання і наявності спеціальних засобів письма.

3.Тактильний канал (що сприймається дотиком). Обмежений канал передавання інформації для «звичайних» людей і основний для людей з вадами зору та мовлення (сліпих і сліпоглухих). Застосування: шрифт Брайля, спеціальні знаки на грошових купюрах, спеціальні шахові фігури тощо. Засоби цього каналу важливі у повсякденному житті: людська ласка, відчуття від фізичного контакту тощо.

4.Нюховий канал. Має важливе значення у деяких культурах та субкультурах (наприклад, використання парфумів у спілкуванні людей протилежної статі в європейській культурі чи використання рослин із сильним запахом для дезорієнтації ворогів у деяких племенах південноамериканських індіанців тощо). Вагоме значення мав у минулому для виживання людей в агресивному природному оточенні; залишається суттєвим у тваринному світі. Обмеження цього каналу: оскільки запахи є нестійкими, за їх допомогою неможливо створювати тексти.

5.Смаковий канал. Його роль суттєво знизилася порівняно з попередніми періодами розвитку людства, коли добування людьми засобів харчування було пов’язане зі значними затратами фізичних, психічних й інших зусиль, однак не цілком знівельована. Засоби цього каналу мають свою семантику (національні страви відіграють певну роль у міжкультурних контактах, на те, що і як їсть людина, у багатьох культурах звертають особливу увагу, скажімо, в Україні традиційно здоров’я людини перевірялось її апетитом), прагматику (значною є роль різного типу церемоній, пов’язаних із вживанням страв, у культурах Південно-Східної Азії) і синтактику (наприклад, компот не споживають раніше від борщу). Розгорнута ж комунікація на основі смакового каналу в принципі неможлива.

Комунікативний шум – цепорушення і/або деформації повідомлення, які утруднюють процес передавання або сприйняття інформації.

Унаслідок впливу шуму на перебіг комунікації отримана інформація може суттєво відрізнятися від тієї, яку надіслав адресант, або її отримання взагалі унеможливиться. Шум може виникати на всіх етапах (у межах усіх складових) процесу комунікації.

З урахуванням критеріїв фізичного, психічного й інтелектуального сприйняття дослідники виділяють три типи шуму:

1. Фізичний шум (зовнішній, або механічний). Це шум мотора автомобіля, шум вентилятора, невиразна або занадто тиха вимова адресанта, заповнене цигарковим димом приміщення, невиразний почерк адресанта, нечіткість друкованого тексту та плями на ньому тощо.

2. Психічний шум. До нього належать різні форми психічних порушень та деформацій, зумовлених ставленням до адресанта або адресата: від негативних (упередження і неприхильність) до крайніх позитивних (цілковита відсутність критичного сприйняття, схиляння перед авторитетом, навіть обожнення). Йдеться також про неуважність слухача, заглибленого у власні думки, його інтелектуальну обмеженість, брак спостережливості, невміння відбору важливої інформації тощо.

3. Семантичний шум. Виникає внаслідок спілкування різними мовами, використання учасниками відомої лише обмеженому колу фахівців спеціальної термінології тощо. Часто семантичний шум виникає у випадку наявності довгого комунікативного ланцюжка, коли «по дорозі» до кінцевого адресата з’являються неточності в передаванні інформації, трансформації, додавання тощо.

Результатом впливу комунікативного шуму на спілкування є втрата частини інформації абоспрощення частини інформації на шляху від мовця до слухача. Спрощення інформації на шляху до адресата може бути незначним і стосуватись другорядних деталей, але може зачіпати саму сутність повідомлення, унеможливлюючи процес комунікації загалом.

Фільтри. Це соціальні, психологічні, фізичні та інші обмеження, накладені на інформацію в процесі комунікації. З боку адресанта – відбір інформації для повідомлення. Фільтри можуть бути внутрішніми (психологічними: недовіра, невпевненість тощо) або зовнішніми (цензура, заборони, табу тощо). З боку адресата фільтрами можуть виступати несприйняття мовця як авторитета, недовіра до нього тощо.

Зворотний зв’язок (зворотна інформація). Ним є реакція адресата на повідомлення, яка допомагає адресантові орієнтуватись у його особі, переконатись у мірі дієвості своїх аргументів, досягненні чи недосягненні предметної та комунікативної мети тощо. Реакція може бути словесною або несловесною (жестовою, мімічною тощо).

Контекст і ситуація. Це місце і час здійснення спілкування, наявність чи відсутність безпосереднього контакту; можливість бачити, чути адресата; кількість учасників комунікації, офіційність чи неофіційність спілкування; наявність «чужих», «своя» чи «чужа» територія спілкування.

5. Кожна людина в суспільстві виконує певну соціальну роль, яка, як правило, позначається на комунікації. Соціальна роль – це спосіб поведінки людини, обумовлений її соціальним статусом, правилами (нормами), прийнятими в суспільстві.

Соціальні ролі виявляються в діях людини і визначаються професією, видом діяльності, статтю, віком, реальними стосунками людей у суспільстві (начальник, підлеглий, батько, викладач, студент тощо). Вони ґрунтуються на правилах (нормах), прийнятих у суспільстві, а тому важливим компонентом соціальної ролі є очікування. Невідповідність реальної поведінки індивіда очікуванням витлумачується як порушення норм соціальної поведінки. Кожна роль – це сукупність певних прав і обов’язків, тому від лікаря очікують не того, чого від офіціанта або водія таксі тощо.

Уявлення про виконання певної ролі формує рольові стереотипи, які є невід’ємною складовою мовленнєвої поведінки. У кожній розвинутій мові є засоби, які «обслуговують» різні соціальні ролі, тобто субкоди (розмовне мовлення, як правило, використовують у сім’ї; офіційне – на роботі; «підмова» наказів прийнята у війську тощо).

Учені пропонують різноманітні класифікації соціальних ролей. Так, соціальні ролі можуть бути постійними (регулярними) та змінними (наприклад, ректор, президент, пасажир, покупець).

Деякі соціальні ролі вузькі, ритуалізовані (суддя, голова зборів, спортивний коментатор), а деякі – широкі, з великими можливостями варіативності (наприклад, друзі дитинства).

Американський соціолог-теоретик Толкотт Парсонс розмежовує соціальні ролі на ролі техніків і психологів. Одні ролі потребують емоційної стриманості, наприклад, ролі судді, стоматолога, хірурга, власника бюро ритуальних послуг, на ці ролі краще за все підійдуть техніки. Інші ролі, навпаки, потребують відвертого показного вираження почуттів, наприклад, ролі актора чи вдови на похоронах, тому для виконання цих ролей краще за все підходять психологи.

За способом отримання ролі бувають прописані (дитині прописано грати у пісочниці) і досягнуті (керівник, президент країни, академік).

Одні ролі обмежені рамками, наприклад, повноваження вчителя обмежені рамками уставу школи, він може поставити незадовільну оцінку за погані знання чи поведінку, але не може диктувати учню довжину спідниці й фасон зачіски. Інші ролі не мають рамок, наприклад, батьків хвилюють усі сторони життя малюка.

Одні ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами (чиновник, поліціант, суддя), інші допускають неформальні, особистісні стосунки, наприклад, ми не маємо платити гроші брату чи сестрі за якусь послугу. До перших ролей мають схильність техніки. До других – психологи.

Різні види ролей пов’язані з різними мотивами. Підприємець охоплений намаганням отримати максимальний прибуток, чиновник – зробити кар’єру, учитель працює для загального блага, учений – заради служіння істині.

6. Індивід у спілкуванні для досягнення своєї мети створює певний образ, тобто виконує якусь комунікативну роль. Комунікативна роль – це відносно постійна, внутрішньозв’язана й очікувана іншими система комунікативних вчинків індивіда, значною мірою визначена його соціальним статусом, віковими, гендерними та іншими чинниками.

Комунікативна роль формується із сукупності дій, мовленнєвих вчинків, жестів, міміки, фраз, інтонації, зовнішності, одягу тощо. Репертуар комунікативних ролей значно ширший від репертуару ролей соціальних, а тому вміння їх «зіграти» є чи не найважливішою складовою вдалого спілкування, досягнення предметної та комунікативної мети. Цим умінням вдало користуються «гросмейстери спілкування», наприклад теоретики і практики ділового спілкування (Дейл Карнегі), практики-психотерапевти і фахівці з нейролінгвістичного програмування, відомі літературні персонажі (Чичиков, Остап Бендер) та ін.

Залежно від способу втілення комунікативної поведінки виокремлюють стандартні та ініціативні комунікативні ролі.

Стандартна комунікативна роль. Це комунікативна поведінка людини, прийнята в суспільстві для відповідної соціальної ролі й ситуації. Наприклад, відповідної комунікативної поведінки очікують від учителя, батька, підлеглого, учня тощо.

Ініціативна комунікативна роль. Це той образ, який людина свідомо створює в спілкуванні для досягнення певної мети; те, що вона вирішила вдавати в конкретній ситуації спілкування, переслідуючи певну предметну мету. Ініціативна комунікативна роль, у спою чергу, може бути короткотривалою (прохач, вимогливий, «крутий») і довготривалою (борець за справедливість, романтик, світська дама, народний захисник). Довготривалу ініціативну комунікативну роль називають іміджем людини.

Імідж – це образ людини, уявлення оточення про неї, часто створене цілеспрямовано. Усі сучасні політики тією чи іншою мірою являють собою результат роботи з ними спеціалістів-іміджмейкерів. Так, західних політиків учать говорити не більш ніж півтори хвилини, щоб їх не редагували у телевізійних новинах. Р.Ніксон узагалі виступав із заявами, обсяг яких не перевищував ста слів.

Комунікативні ролі можуть бути зрозумілими відразу, в перших реплік учасників спілкування, а можуть виявлятися поступово.

Учасники комунікативних актів можуть виконувати безліч комунікативних ролей: порадник, готовий допомогти, супермен, красень (красуня), «сіра людина», господар становища, жертва, переслідувач, контролер (усіх учить і контролює), бунтівник, ловелас, «правильний», знаменитість, діловий, турботливий, третейський суддя, терпеливий, свідомий, простак та ін.

7. Характер спілкування, його стратегія, стиль, тональність великою мірою залежать від гендерних (англ. gender – рід) (соціостатевих) й комунікативних статусів учасників спілкування.

На поведінку й спілкування жінок і чоловіків істотно впливають два чинники: психофізіологічні особливості та гендерні стереотипи (механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління).

Щодо особливостей особистості й темпераменту психологи стверджують, що жінки більшою мірою екстравертні, товариські, активні, співчутливі й дбайливі, а чоловіки більш автономні, настійливі, авторитарні й інтелектуальні. Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови (дівчатка починають раніше говорити, мають багатший словниковий запас, утворюють складніші й різноманітніші речення); вони більше схильні до кохання, прихильніші, емоційніші. Чоловіки ж частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить від успіхів у сфері предметної діяльності, стабільніша і загалом вища від жіночої.

Істотно різняться й стилі чоловічого і жіночого спілкування. Ці відмінності стосуються, по-перше, комунікативної поведінки загалом та виявляються в типових стратегіях і тактиках ведення розмови, виборі тем спілкування та способів досягнення успіху в ньому, ступені впевненості, ввічливості та кооперативності висловлювання тощо. По-друге, відмінності спостерігаються на всіх рівнях мови: фонологічному (тембр і сила голосу, темп мовлення, мелодійність та ін.), лексичному (вибір слів, перш за все різних тематичних та експресивно-стилістичних груп), граматичному (переважання певних морфологічних форм і синтаксичних конструкцій).

Чоловічий стиль спілкування – активний і предметний, але водночас змагальний і конфліктний. Для чоловіка зміст спільної діяльності важливіший, ніж індивідуальна симпатія до партнера. Чоловіче спілкування відрізняється емоційною стриманістю. Жінки вільніше й повніше (зокрема, вербально) висловлюють свої почуття й емоції, вони також здатні до співпереживання.

Учені вважають, що типовий чоловік агресивний, заповзятливий, незалежний, домінує, має ділові навички, легко ухвалює рішення, приховує емоції. Ці та інші характеристики визначають перш за все мету комунікації. Спілкування для чоловіків – це засіб вирішення проблем, що виникають, а мовлення вони використовують переважно задля отримання інформації та самоствердження. Для них основне – привернути до себе увагу й підтримувати її, демонструючи власні знання, інформованість, уміння. Ці глибинні інтенції рідко усвідомлюються мовцями, але активно впливають на сценарій чоловічої мовленнєвої поведінки.

Поняття чоловічої розмови стосується перш за все її тематики, яка відображає гендерні переваги. Чоловіки в чоловічому товаристві люблять говорити про техніку й технічний прогрес, політику, економічну ситуацію, події у світі. Значне місце в розмовах чоловіків посідає тема жінок, а от тема здоров’я потрапляє у розряд пріоритетних тільки з віком.

У комунікації чоловіків найважливішою є інформація, тобто факти, цифри і результати. Жінки, крім інформації, великою мірою зорієнтовані на атмосферу спілкування, на інтерактивні, міжособистісні аспекти.

Чоловіки мають більшу схильність до монологу, думки, настрої співрозмовника їх мало турбують. Власну думку вони висловлюють безапеляційно, більш категоричні у формулюваннях, а в діалогах схильні оспорювати твердження партнера, висловлювати незгоду. Чоловіки зорієнтовані в комунікації на соціальні статуси і владу, вони пристосовуються до ієрархічних соціальних ролей, всіляко намагаються продемонструвати власну компетентність, довести правоту, дати пораду, тому їхня манера спілкування більш конфліктна й агресивна. Жінки зорієнтовані на знищення соціальних та інших ієрархічних бар’єрів, для них основне – контакт зі співрозмовником, який досягається у діалозі. Вони більш винахідливі у встановленні цього контакту, простіше входять у світ інтересів іншої людини, легше вловлюють чужі бажання та настрої, мають здатність до співпереживання.

Чоловіки частіше обирають роль «одинокого воїна», який повинен завоювати певну позицію в комунікації або залишитися в ній самотнім. Жінки значно краще почуваються в колективі, легше встановлюють контакти. Тобто чоловіки надають перевагу комунікації асиметричній, а жінки – симетричній.

Жінки переважно формулюють свої бажання непрямо, а тому болісно реагують на приховані натяки співрозмовників. Це часто стає причиною конфліктів. Жінки очікують від чоловіків «відгадування» їхніх бажань; чоловіки зорієнтовані на прямі прохання, вимоги.

Чоловіки, як правило, формулюють пропозиції прямо; жінки – у вигляді запитань. Жінки частіше кажуть «думаю...», «вважаю...», навіть тоді, коли цілком переконані у своїй правоті. Чоловіки формулюють свої міркування значно категоричніше.

У мовленні чоловіків більша кількість іменників і дієслів; жінки надають перевагу прикметникам і прислівникам. Жінки спокійніше реагують на перебивання мовлення, їхній мовний код містить більшу кількість засобів увічливості, меншу кількість грубих і лайливих виразів. У мовленні жінок частіше спостерігається явище неточного («приблизного») називання предметів (наприклад, у магазині п окажіть мені, будь ласка, оце); чоловіки ж намагаються називати все точно. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне і под.)

Жіночий голос більш мелодійний, може передавати більше нюансів почуттів, тому жінки частіше виражають свої емоції за допомогою інтонації (чоловіки надають перевагу лексичним засобам). Чоловічий голос за рахунок більш широкого діапазону та сили звучить вагомо й категорично, цьому сприяють деякою мірою темп мовлення (повільніший за жіночий) та триваліші паузи.

Ще однією фонетичною особливістю мови чоловіків є те, що вони мало зважають на орфоепічні норми, тоді як жінки не просто намагаються слідувати правилам вимови, а вибирають серед них більш престижні варіанти (з тим, щоб діти, виховання яких – традиційно їхня прерогатива, засвоювали норми літературної мови).

На відміну від жінок чоловіки менше вживають слів зі зменшувально-пестливими суфіксами -очк-, -ечк-, -еньк- тощо. Жінки ж активно їх використовують для емоційної передачі своїх багатогранних відносин з довкіллям.

Основними синтаксичними рисами чоловічого мовлення є розгорнуті висловлювання, складні синтаксичні цілі, переважне вживання повних речень та активних конструкцій. Чоловіки вживають менше питальних речень типу «Ви так вважаєте?», оскільки більш упевнені в собі та не переймаються реакцією співрозмовника.

Проте особливості комунікативної поведінки пов’язані також і з характером і психікою конкретної особистості, її віком, професією тощо. Так, найменші гендерні відмінності виявляються у людей з вищою освітою, що займаються інтелектуальною діяльністю.

ТЕМА 3: ФОРМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ. ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (2 год.)

Лекція 4

ПЛАН

1. Поняття стилю мови в аспекті комунікативної лінгвістики.

2. Класифікація функціональних стилів сучасної української літературної мови

 

Ключові слова: національна мова, літературна мова, функціональний стиль, підстиль.

1. Поняття «національна мова» охоплює загальнонародну мову – як літературну, так і діалекти. Скажімо, сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти.

Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується наддіалектністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Основна ознака літературної мови – це те, що вона є унормованою формою загальнонаціональної мови. Літературна мова не збігається із жодним діалектом, вона багатша, розвиненіша, досконаліша за будь-який з них.

Кожна літературна мова повинна мати два різновиди – писемний і усний. Крім того, літературна мова повинна мати чітку стилістичну диференціацію, тобто мати розвинену систему стилів.

Функціональний стиль – це сукупність мовних засобів та прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, характером і метою комунікації, а також обставинами, у яких вона відбувається.

2. У сучасній українській мові традиційно виділяють офіційно-діловий, науковий, конфесійний, публіцистичний, художній і розмовний стилі. Окремі мовознавці, наприклад, Л.І. Мацько, додає до цієї класифікації ще епістолярний стиль.

Офіційно-діловий стиль задовольняє потреби офіційного спілкування в державному, громадському, економічному та політичному житті. Цим стилем пишуться закони, укази, статути, розпорядження, ухвали, протоколи, звіти; ведеться ділове листування.

Для офіційно-ділового стилю характерні такі особливості:

– логічний виклад;

– точність формулювань;

– відсутність двозначності;

– відсутність емоційності;

– мовні засоби великою мірою стандартизовані, широко використовуються усталені штампи;

– широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології;

– слова вживаються в прямому значенні;

– речення переважно прості поширені;

– текст чітко ділиться на частини (параграфи, пункти, підпункти тощо).

Виділяють три підстилі офіційно-ділового стилю: канцелярський, дипломатичний, законодавчий.

Науковий стиль обслуговує сферу науки. Для нього властиві такі особливості:

– мова виключно літературна,

– наявна велика кількість термінів,

– речення переважно складнопідрядні,

– твердження документовані,

– слова використовуються, як правило, у прямому значенні.

Залежно від конкретних завдань у науковому стилі виділяють різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-технічний.

Конфесійний стиль обслуговує сферу релігійно-церковного життя й використовується в богослужбових книгах, церковних відправах, проповідях, молитвах тощо. Для нього характерна архаїчна лексика піднесеного плану, наявність церковнослов’янізмів, застарілі форми слів, певна побудова речень і словосполучень (наприклад, означення у постпозиції: слово Боже, Сину мій, храм Господній тощо). Мова, як правило, монологічна, сповнена ораторських прийомів.

Вирізняють 5 підстилів конфесійного стилю: власне конфесійний, конфесійно-популярний, конфесійно-навчальний, конфесійно-обрядовий, конфесійно-публіцистичний.

Публіцистичний стиль належить до сфери засобів масової інформації. Мова цього стилю повинна бути ясною, точною, виразною. Водночас вона образна, експресивна, емоційно забарвлена. Виклад, з одного боку, логічний, з іншого – насичений художніми тропами або іншими засобами емоційного впливу на читача або слухача.

Художній стиль використовує все багатство національної мови, у тому числі діалектизми, жаргонізми тощо. Мова переважно образна, насичена художніми тропами, багата на синоніми, антоніми, інші засоби словесного зображення. Важливу роль тут відіграють звукові засоби: алітерації, асонанси, звуконаслідування, ритмомелодика. Однією із суттєвих ознак художнього твору є образ автора, який виявляється як у авторському світобаченні, так і в доборі та організації мовних засобів. Тому художній стиль розпадається на низку індивідуальних, авторських стилів.

Розмовний стиль властивий насамперед усному побутовому мовленню, але його елементи використовуються також у художній літературі та публіцистиці. Як і в кожній мові, розмовний стиль української мови є найдавнішим серед стилів, тому що він започаткувався з виникненням мови і в ньому вона розвивалася на початкових своїх етапах.

Для цього стилю характерна розмаїтість ритміко-мелодійних варіацій, велика кількість експресивних та емоційно-оцінних слів, неповні, а також складні безсполучникові речення. Досить часто використовуються просторічні елементи. Часто діє закон економії сил, як-от: Здрасті! (замість Здрастуйте!)Розмовне мовлення здебільшого спонтанне, тобто непідготовлене. Його компонентами є позамовні елементи – міміка, жести, конкретна ситуація, наявність чи відсутність адресата мовлення. Синтаксична побудова розмовного мовлення залежить від числа мовців – монолог, діалог, полілог. Але найтиповішою формою є діалогічне мовлення.

Розмовним мовленням користуються люди різного віку в побуті, неофіційному й офіційному спілкуванні, у навчальній, науковій, виробничій, суспільно-політичній та інших сферах життя. Широко представлене розмовне мовлення в публіцистиці, художній літературі.

Сфера використання епістолярного стилю мови не має чітко окреслених меж – це побут, інтимне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво тощо. Основне призначення епістолярного стилю – обслуговувати заочне, у формі листів, спілкування людей у всіх сферах їхнього життя. Листи – це писемно оформлені монологи, звернені до певної особи (чи осіб).

Усе листування поділяється на два типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне). Крім листів до епістолярного стилю відносять щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі. Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями та між службовими особами, які підтримують офіційні відносини. Таке листування входить до сфери офіційно-ділового стилю. Неофіційне (приватне) листування ведеться між особами, які мають неофіційні стосунки. Воно має переважно побутовий характер – родинний, інтимний, дружній – і перебуває у сфері дії усно-розмовного стилю. Тому не всі стилісти визнають епістолярний стиль, уважаючи його писемним різновидом (підстилем) усно-розмовного.

Побудова епістолярного тексту є реалізацією конструктивно-генеративної стратегії, яка передбачає, що текст має виформуватися відповідно до чітко визначеного комунікативного завдання. Другою особливістю епістолярного тексту є виконання автором кількох ролей: він є діячем, носієм психічного стану, «хронікером» і «тим, хто щось пише».

ТЕМА 4: ДІАЛЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ (2 год.)

Лекція 5

ПЛАН

1. Поняття діалекту, територіальні і соціальні діалекти.

2. Просторіччя як один з некодифікованих різновидів загальнонаціональної комунікації.

3. Поняття суржику.

Ключові слова: діалект, територіальні й соціальні діалекти, арго, жаргон, просторіччя, суржик.

1. Діалектне мовлення як некодифікована форма національної мови буває двох типів: територіальне і соціальне. Територіальний діалект – це різновид національної мови, якому властива певна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної та духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову. Структурні особливості діалектів з часом зазнають впливів унаслідок міждіалектної взаємодії і впливу літературної мови, проте діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість.

Основних груп українських діалектів (наріч) три: північне, південно-західне і південно-східне. Кожне з них має свої прикметні особливості у лексиці, фразеології, фонетиці, орфоепії, морфології, синтаксисі. Наприклад, лексичні відмінності: кукурудзу в південно-східному наріччі називають кукурудза, кукугузга, калачики, пшінка; південно-західному – кукурузга, мелай, папшой, кендериця; північному – кукуруза, кияхи, пшеничка, калачики. На морфологічному рівні: півд.-сх: сиджу і сидю, півд.-зах. – сидйу, північне – сиджу і сижу.

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість загальнонародних слів у специфічних значеннях та специфічних повнозначних слів – іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше – числівників і займенників.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні й ділові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування.

Арго – це штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх. У широкому розумінні термін «арго» тотожний жаргону, у вузькому – це мова «соціального дна», декласованих та антисоціальних елементів – злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо). В українській мові здавна відомі арго сліпих кобзарів і лірників, бродячих торгівців тощо. Приклад лірницького арго (зафіксований у 60-х рр.. ХХ ст.: «Закапшуй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись климус» («Зачини двері, щоб ніхто не прийшов, якийсь злодій»).

Жаргон – один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями вимови. У широкому розумінні жаргоном іноді називають мову неосвічених верств суспільства.

Синонімічний жаргону термін «сленг», проте окремі лінгвісти їх розрізняють. На відміну від арго жаргон має відкритий характер і виникає звичайно серед порівняно широких, переважно молодіжних груп носіїв мови, об’єднаних спільністю інтересів (насамперед професійних). Жаргон живиться не тільки загальновживаною та запозиченою (особливо нещодавно) лексикою, а й застарілою питомо українською, рідковживаною, діалектизмами тощо, він є засобом спілкування різноманітних прошарків населення і сягає своїм корінням у давнину.

«Жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя», – указує відомий мовознавець Юрій Шевельов. Він же наголошував на тому, що брак сленгу ставить під сумнів майбутнє мови.

2. Просторіччя – це усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості. Про просторіччя як певну систему, більш-менш цілісний наддіалектний різновид національної мови можна говорити переважно щодо мови певних кіл міського, рідше сільського населення, що намагаються відірватися від місцевої діалектної бази. Значно частіше трапляються в мові різних осіб окремі елементи просторіччя. Просторіччя існує на всіх мовних рівнях: фонетичному (хворма, бухвет, тухлі (х, хв. замість ф), шо, вермешель, інтелегент (ненаголошений е замість и), словотвірному – тамечки, тутечки, осьдечки; морфологічному шохвера ( замість шофери), піаніні, кіні.

3. Суржик (букв. – суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом і т.ін.) – це мова, у якій штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов. Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими російськими елементами: самольот, січас, петух, тормозити, строїти, гостра біль. Суржик – це збіднена мова, позбавлена національного колориту й краси. У художній мові, проте, суржик стає засобом типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного ефекту.

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

Практичне заняття № 1