Політична влада. Суть, форми, принципи реалізації. Ресурси політичної влади

Політична влада — здатність однієї людини або групи осіб контролювати поведінку громадян і суспільства, виходячи із загальнонаціональних чи загальнодержавних завдань.

Політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупуваннями за допомогою правових і політичних норм.

Політична влада здійснюється на трьох рівнях:^[1]

· державою (Див. Державна влада);

· політичними партіями та громадськими об'єднаннями;

· органами місцевого самоврядування.

Характер примусу[ред. • ред. код]

· насильницький примус;

· узаконений;

· правовий.

Ресурси влади: поняття, типологія. Суспільна влада є складним явищем. Її складають, з одного боку, суб'єкт і об'єкт, а з іншою - ресурси влади.
Суб'єкти влади - носії влади, активна діюча величина в системі влади, від якої виходить вплив, дія, слідують розпорядження, вказівки.
Об'єкти влади - явища, предмети, органи, установи, підприємства, населення, на керівництво (управління) якими згідно із законом або підзаконним актам направлена діяльність властей.
Безпосереднім суб'єктом влади звичайно виступають ті люди, що концентрують в своїх руках величезний вплив і довір'я, фінансову могутність, могутні важелі дії на інших людей, контролю над їх настроями, думкою, поведінкою і управління ними.
Ресурси влади - сукупність засобів і методів, застосування яких забезпечує можливість суб'єкту влади здійснювати вплив на об'єкт (особа, групи, суспільство в цілому) і досягати поставленої мети. Ресурси знаходяться між суб'єктом і об'єктом влади і «матеріалізують» відносини залежності між ними.
На протязі розвитку суспільства ресурси владарювання змінювалися:

• в примітивних суспільствах влада спиралася в основному на авторитет правителя (вождя, воєначальника і т.д.). Зміна характеру відносин між людьми, перехід від кровноспоріднених до майнових відносин привели до зміни ресурсів влади, якими стали багатство і сила;
• в індустріальних суспільствах переважаючим ресурсом владарювання стає організація: бюрократія, партії, рухи;
• в сучасних суспільствах владні відносини все більше залежать від того, хто володіє інформацією, яка при збереженні ролі інших ресурсів стає найважливішим засобом владарювання. Відсутність інформації викликає у людини відчуття страху, дискомфорту, бажання підкорятися.

Типологія (класифікація) ресурсів владарювання може здійснюватися за різних підстав (критеріям).
За Конфуцієм, ресурсами влади правителя є його особистий приклад і слідування моральним принципам - справедливості, гуманності, турботі про благо народу, почуттю обов'язку, мудрості. Піддані повинні поважати правителя і виконувати свої обов'язки.
Н.Макіавеллі:

• поклав в основу класифікації типів владарювання інші мотиви людської поведінки, головною з яких є любов і страх - той, кого бояться, здатний управляти так само легко, як і той, кого любимо; крім них до числа ресурсів влади відносяться людські пристрасті і вади (брехливість, боязкість, жадібність).
• вважав, що любов і страх розрізняються способом дії: 1) любов - матерія дуже тонка, вона тримається на украй хиткій основі - людської подяки; 2) страх же міцніше і твердіше.

Одна з найсучасніших типологій владі представлена американським соціологом О.Тоффлером, в якій використовуються змішані критерії. Згідно його концепції:

• в системі ресурсів влади сучасного суспільства відбулися значні зміни (з цієї причини його концепція називається теорією «зсуву влади»);
• в історії людства влада спиралася на три ресурси – силу, багатство і знання;
• залежно від того, якому ресурсу віддається перевага, можуть встановлюватися різні типи владарювання:

- якщо влада заснована на силі, то вона є типом владарювання низької якості;
- влада середньої якості пов'язана з багатством;
- влада вищої якості заснована на знаннях.

• визначальною тенденцією світового розвитку є перехід від типу владарювання низької якості, заснованої на силі, до влади вищої якості. Влада сили зжила себе, не дивлячись на її використовування, як у минулому, так і теперішньому часі вирішальним ресурсом влади стає знання.

5.3. Принципи організації і функціонування влади. Функціонування політичної влади здійснюється на базі загальновизнаних принципів суверенітету і легітимності. Вони характеризують політичну владу з різних сторін: 1) з погляду виділення усередині неї головної ланки - держави; 2) визначення правомірності використовування тих або інших засобів, включаючи примушення, досягши політичної мети.
Основні складові принципу суверенітету:

• принцип суверенітету означає верховенство і незалежність державної влади;
• верховенство державної влади є винятковим правом держави встановлювати в суспільстві єдиний правопорядок, визначати статус державних органів, наділяти правами і обов'язками громадян, використовувати насильство;
• осереддя політичної влади у держави означає також його верховенство в порівнянні з іншими політичними інститутами: політичними партіями, рухами і т.д.;
• незалежність державної влади виражена в її самостійності і рівноправності у відносинах з іншими державами;
• суверенітет і незалежність державної влади не ведуть до її безконтрольності з боку суспільства;
• розвиток громадянського суспільства зажадав обмежити суверенітет рамками закону, щоб влада не була вищою за закон. Через це принцип суверенітету припускає наявність сильної державної влади, діючої строго в рамках закону.

Легітимність:

• пов'язана з обгрунтовуванням правомірності тих рішень, які приймає влада, і добровільності їх виконання населенням;
• є найважливішою ознакою демократичної влади, визнання її не тільки громадянами, але і світовою спільнотою (тому навіть авторитарні режими (див. Тему 7) прагнуть забезпечити собі певні ознаки легітимності - виборність, народне представництво та ін.);
• своєрідний символ віри, уявлення, яке присутнє в свідомості громадян, і означає переконаність людей в тому, що влада має право ухвалювати рішення, обов'язкові для виконання. Подібне пояснення принципу легітимності дав М.Вебер, який включив в неї два положення: 1) визнання влади правителів і 2) обов’язок керованих підкорятися їй.