Онтологічні та гносеологічні ідеї Дж. Берклі

Дж. Берклі виступає передусім з критикою матеріалізму. В основі поняття матерії, стверджує він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від часткових властивостей речей, можемо створити ідею загального для них матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може бути чуттєвого сприйняття матерії як такої. Наше сприйняття кожної речі розподіляється без залишку на сприйняття певної суми окремих відчуттів («ідей»). Для речей «бути» завжди означає «бути у сприйнятті».

Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії, в якій взагалі не відчувають потреби наука і філософія, бо ідея матерії нічого не додає до властивостей речей понад те, що може дати чуттєве сприйняття. Існує тільки духовне буття, яке поділяється на «ідеї» - суб'єктивні якості, що сприймаються нами, вони — пасивні. Зміст наших відчуттів, їх сприйняття зовсім не залежать від нас, та «душі» - вони діяльні, активні. Всі «ідеї» існують тільки в душі (як думки і пристрасті, так і різні відчуття).

Суб'єкт, який сприймає, не існує ізольовано, і річ, яку перестав сприймати один суб'єкт, можуть сприймати інші суб'єкти. Але навіть якби всі суб'єкти зникли, речі і далі існували б як сума «ідей» у розумі Бога-суб'єкта, який існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб'єктів зміст їхніх відчуттів. Отже, існує Дух, котрий кожної миті викликає у суб'єкта чуттєві враження, які ним сприймаються. А з їх розмаїття, порядку і особливостей можна зробити висновок, що Творець незмірно мудрий, могутній і добрий.

Гносеологічна концепція Дж. Берклі - ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому не можемо говорити про її існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і філософія не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що вона нічого не додає до властивостей речей понад те, що може бути чуттєве сприйняття.

• Мету людського життя Берклі вбачає в багатстві. Воно - не земля і не гроші, які є лише зовнішніми ознаками, виявом багатства, а не його рушійною силою. Шлях до багатства лежить у розширенні сфери застосування праці та в підвищенні її продуктивності.

 

Онтологія Берклі, таким чином, встановлює прямий контакт між людськими душами та ідеями Бога. Відхиляючись від традиційних схем, Берклі усуває з цього процесу взаємодії зайвий, як він вважає, елемент: матерію (матерія зберігає онтологічний статус і в системі Н. Мальбранша, який, як стверджували, зробив сильний вплив на Берклі, доводячи, що «ми бачимо все речі в Бога»; хоча сам Берклі заперечував схожість своїх поглядів з ідеями французького картезіанца). Таке трактування, однак, створює труднощі в розумінні можливості творіння Богом світу, які Берклі, хоча б у силу специфіки своєї професії, не міг ігнорувати. Тому він змушений був уточнювати свою позицію. Під творінням він пропонував розуміти одкровення Бога кінцевим духам, тоді як світ до творіння, на його думку, являє собою замкнутого в себе Бога. Іншими словами, Берклі відновлював потрійність буття. Речі як ідеї існують в трьох видах: прихованому в Бозі, відкритому у Бога і у вигляді ідей відчуття в умах кінцевих духів. Існування другого порядку відповідає місцю, займаному в традиційних онтологіях матеріальним втіленням божественних ідей.

 

Скептицизм Д. Юма

 

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:

 

* у формі чіткого та виразного знання;

 

• у формі непевного, туманного знання.

 

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує,"- підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

 

33. Основи трасценденталістської теорії пізнання І. Канта

 

Ми можемо пізнати, вважає Кант, тільки те, що самі створили. Розум упорядковує сприйняття людини, підводить їх під загальні і необхідні форми і, таким чином, обумовлює об'єктивність знання. Кінцева основа єдності, без якої розум не зміг би здійснювати свою функцію підведення під загальні і необхідні визначення, являється акт самосвідомості суб'єкта: я мислю. Цей акт Кант називає трансцендентальною єдністю апперцепції (переводячи з латів. - об'єднанням сприйняття за межами досвіду).

 

Т. о. теорію пізнання Канта можна представити таким чином: існують речі самі по собі. Ці речі діють на органи чуття людини, породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються доопытными формами чуттєвості - простором і часом, тобто розташовуються в традиційному вимірі і фіксуються як тривалість. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які носять суб'єктивний і індивідуальний характер. Діяльність розуму на основі форм мислення - понять і категорій - надає цим сприйняттям загальний і необхідний характер. Таким чином, річ сама по собі через канали органів чуття, форми чуттєвості і розуму стала надбанням свідомості суб'єкта, "з'явилася йому", і він може робити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта. Кант називав явищами. Людина, на думку Канта, може знати тільки явища. Які речі самі по собі, тобто які їх якості і властивості, їх взаємини поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Він знає про речі тільки в тій формі, як вони дані його свідомості. Тому речі самі по собі для людини стають "речами в собі", непізнаними, нерозкритими.

 

Кант вважав, що у людини немає засобу встановити зв'язок, зіставити "речі самі по собі" і явища. Звідси витікав висновок про обмеженість можливостей в пізнанні формами чуттєвості і розуму. Формам чуттєвості і розуму доступний тільки світ досвіду. Усе, що знаходиться за межами досвіду, - умопостигаемый світ - може бути доступний тільки розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, яка керує діяльністю розуму, ставить перед ним цілі. Розум оперує ідеями. Ідеї у Канта - це не надчуттєві суті, що мають реальне буття і що осягається за допомогою розуму (як у Платона). Ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про завдання, які воно перед собою ставить. Ідеї розуму виконують регулюючу функцію в пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Спонукуваний розумом, розум прагне до абсолютного знання і виходить за межі досвіду. Але його засоби - поняття і категорії - діють тільки в цих межах. Тому розум впадає в ілюзії, заплутується в протиріччях. Доказу положення про те, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, що розум спирається на уявні ідеї, служить вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії - це суперечливі взаємовиключні положення. Наприклад, якщо ми візьмемо ідею світу в цілому, то, виявляється можна довести справедливість двох що суперечать один одному тверджень: світ кінцевий, і світ нескінченний у просторі та часі. Антиномії мають місце там, де за допомогою кінцевого людського розуму намагаються робити ув'язнення не про світ досвіду, а про світ "речей самих по собі".

 

Отже, світ "речей сам по собі" закритий для чуттєвості, і, отже, він закритий для теоретичного розуму, науки. Проте це ще не означає, що цей світ недоступний людині. Людина, по Канту, житель двох світів: чуттєво-сприйманого і умопостигаемого. Чуттєво-сприйманий світ - це світ природи. Умопостигаемый світ - це світ свободи. Свобода, по Канту, - це незалежність від визначальних причин чуттєво-сприйманого світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Практичним цей розум називається тому, що його головне призначення керувати вчинками людини. Рушійною силою цього розуму є не мислення, а воля. Кант називає людську волю автономною. Автономія волі полягає в тому, що вона визначається не зовнішніми причинами - природною необхідністю або божественною волею, а своїм власним законом, який вона ставить над собою. Закони практичного розуму - це моральні закони. "Знання" умопостигаемого світу - це певні вимоги до людини, як йому поводитися у цьому світі. Головна вимога, категоричний імператив (припис) свідчить: "Поступай так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства". Це означає: поступай по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб вони поступали по відношенню до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш образ дії інших і створюєш форму, характер взаємних стосунків.