Науковець Михайло Максимович

(*3 вересня (15 вересня) 1804, хутір Тимківщина, тепер у складі села Богуславець — †10 листопада (22 листопада) 1873) — український вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

Народився на хуторі Тимківщина (тепер с. Богуславець Черкаської області).

У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію.

1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.

1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

1834 р. у відкритому тоді Київському університеті Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.).

Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським,Є.Гребінкою, М.Костомаровим, М.Щепкіним, А.Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М.Погодіним і П.Лавровським М. обстоював «старобытность» української мови. Максимович був автором етимологічного правопису«максимовчівки». Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ». Був автором праці «История древней русской словесности» (1839 р.), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т.Шевченкові.

91. Національний пророк Тарас Шевченко

Український поет, художник, мислитель. Народився в сім'ї селянина-кріпака, наймитував.

У 1832 р. Т. Шевченко був відданий у науку до художника В. Ширяєва в Петербурзі, в 1838 р. викуплений з кріпацтва і прийнятий до петербурзької Академії мистецтв, де став учнем К. Брюллова. В 1845 р. здобув звання художника. Повернувся в Україну. Працював у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів.

У 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, очолив його ліве крило. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 року Шевченка було заарештовано. За вірші, в яких поет закликав до повстання й повалення самодержавства, його було заслано в солдати в Оренбурзький окремий корпус. В 1857 р. звільнено з заслання. Помер Тарас Григорович Шевченко у своїй майстерні в Петербурзі. В травні 1861 р. прах його перевезено в Україну, до Канева, поховано на Чернечій (тепер Тарасова) горі.

92.громадський діяч Михайло Драгоманов

Михайло Петрович Драгома́нов (або Драгома́нів) (6 (18) вересня 1841^[1], м. Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895^[2], м. Софія) — українськийпубліцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889—1895).

Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.

Батьки М. Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше М.Драгоманов.

У 1849—1853 роках навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.

1863 — стає членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х рр., з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням».

Зі середини 1860-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх роботах М.Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.

1870 — Київський університет відрядив М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже 3, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.

Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідала Галичина. Він був одним із перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості.

 

93. Громадсько-політичний діяч Кость Левицький

Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, адвокат і публіцист.

Навчався на юридичному факультеті Львівського та Віденського університетів. В 1884 р. захистив докторську дисертацію. В 1899 р. виступив співзасновником, а згодом обраний і головою Української Національно-Демократичної Партії. В 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни в серпні 1914 р. очолив Головну Українську Раду у Львові, а з травня 1915 – Загальну Українську Раду у Відні. 9.XІ.1918 р. Кость Левицький обраний головою уряду ЗУНР – Державного Секретаріату ЗУНР – ЗО УНР. Після окупації Галичини польськими військами (1919 р.) був в 1920-23 р. членом закордонного уряду Диктатора Є. Петрушевича у Відні, в якому займав пост уповноваженого з питань преси і пропаганди, а з 1921 р. – уповноважений закордонних справ ЗУНР. В 1924 р. повернувся у Галичину, де продовжував громадську і наукову діяльність. Належав до Українського Національно-демократичного Об’єднання. В 1939 р. Кость Левицький був заарештований органами НКВС, але після дворічного ув’язнення – звільнений. В липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної Ради – органу, який мав представляти інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою. Помер у Львові.

94. митрополит Андрій Шептинський

Митрополи́т Андре́й Шепти́цький (у світі Рома́н Марі́я Алекса́ндр Шепти́цький; * 29 липня 1865, Прилбичі — † 1 листопада 1944, Львів) — єпископ Української греко-католицької церкви; з 17 січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Його тато — граф Іван Шептицький, мати — графиня Софія Фредро.^[1]

2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа. 17 вересня 1899 відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 - інтронізація на Станіславівську катедру.^[1] За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних) ^[4], Наша програма (до духовенства) ^[5], Правдива віра (до вірних на Буковині) ^[6], Християнська родина (до духовенства та вірних) ^[7], До моїх любих гуцулів (гуцульським говором) ^[8], На грані двох віків (до духовенства та вірних) ^[9]. В 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році він приєднався до бойкоту з українськими депутатамигалицького сейму. Засудив Січинського (вбивцю графа Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита.

Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він був депутатом віденського парламенту ігалицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з'явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми.

95. Історик і державний діяч Михайло Грушевський

Український історик, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки. Президент УНР. Закінчив в 1890 році Київський університет. З 1897 року – голова Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка, яке очолював до 1914 року. У 1898 – 1907 роках – редактор “Записок Наукового товариства імені Шевченка”, член редакції журналу “Літературно-науковий вісник”. Засновник і голова Українського наукового товариства (1907 р.). Михайло Грушевський заснував (1908 р.) Товариство українських поступовців (ТУП). З березня 1917 року – голова Центральної Ради та її виконкому. З квітня 1918 року – Президент УНР. За Гетьманщини перебував у підпіллі. У 1919 році емігрував за кордон (Прага, Берлін, Відень, Женева, Париж). У 1924 році повернувся в Україну. Очолив кафедру історії України та історичний відділ ВУАН. З 1929 року – академік АН СРСР. На початку 30-х років Михайло Грушевський був звинувачений у керівництві “Українським національним центром” і заарештований. Щоправда пізніше відпущений. Помер у м. Кисловодськ, Росія. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі. Михайло Грушевський – автор багатьох наукових праць.

96. Політичний і державний діяч Симон Петлюра

Один із лідерів Революційної української партії (РУП), яку в 1905 році було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Секретар (міністр) Генерального Секретаріату у військових справах Центральної Ради (1917 р.), у квітні-грудні 1918 р. – голова Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств, один з організаторів Директорії і головний отаман військ УНР, з лютого 1919 р. – голова уряду України – Директорії. У 1920 р. емігрував до Польщі, в 1924 р. – до Парижа. 25 травня 1926.і був вбитий в Парижі більшовицьким агентом.

97. Політичний діяч Євген Коновалець

Український політичний діяч, полковник Української галицької армії (УГА), голова проводу ОУН (1929 – 1938 рр.). Представляв студентство в ЦК Української національно-демократичної партії. У 1917 році – один з організаторів куреня, полку, дивізії, корпусу січових стрільців. Влітку 1921 р. керував Українською військовою організацією (УВО) у Львові. З грудня 1922 р. – в еміграції, ініціатор створення українських організацій соборного характеру у Франції, Німеччині, Австрії. За ініціативи Євгена Коновальця в листопаді 1927 р. на нараді УВО було вирішено створити єдину революційну українську партію – Організацію українських націоналістів. 28.І.1929 – 03.ІІ.1929 рр. на І конференції українських націоналістів було створено Організацію українських націоналістів, головою проводу якого було обрано Євгена Коновальця. Вбитий агентом радянських спецслужб в Роттердамі.

98. Політичний діяч Степан Бандера

Український політичний діяч, один з лідерів українського національно-визвольного руху, голова проводу Організації українських націоналістів (ОУН). У 1927 р. закінчив Стрийську українську гімназію, був членом молодіжних організацій “Пласт” “Сокіл”, Організації вищих класів українських гімназій, Української військової організації (УВО). В 1929 році вступив до Організації українських націоналістів (ОУН). З 1931 р. – заступник крайового провідника, потім керівник крайової екзекутиви (керівництва) ОУН та крайовий комендант УВО. За організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Перацького 1934 р. заарештований і засуджений до смертної кари, яку було замінено на довічне ув’язнення. Звільнений із в’язниці у вересні 1939 р. На конференції у Кракові (1940 р.) заснував революційну фракцію ОУН – ОУН (р). У квітні 1941 р. обраний головою проводу ОУН, а 30.VІ.41 р. – членом уряду проголошеної у Львові Незалежної Самостійної Української Держави. 05.VІІ.1941 р. Степана Бандеру заарештовано і депортовано до Німеччини. Перебував у концтаборі до кінця 1944 року. В повоєнний час Степан Бандера очолював створений у Мюнхені провід закордонних частин ОУН. Вбитий агентом КДБ. Автор ряду праць про ідеологічні та теоретичні засади українського націоналізму.

 

99. Військовий діяч Роман Шухевич

Український політичний діяч, генерал-хорунжий української повстанської армії.

Псевдонім – Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та інші.

З 1929 р. – член Організації українських націоналістів. Входив до галицького крайового проводу ОУН Бандери. Дотримувався тактики революційних дій. З 1942 р. – головнокомандуючий УПА. Загинув у с. Білогорща біля Львова під час бою.

100. Політичний і державний діяч В’ячеслав Чорновіл

Український політичний і державний діяч, голова Народного Руху України.

Народився у с. Єрки (тепер Звенигородський район Черкаської області). Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка з відзнакою. Через власні погляди мав річну перерву в навчанні (1958 р.), працював у Донбасі: теслею, слюсарем, співпрацівником виїзної редакції газети.

В 1960-1963 рр. – ред. молодіжних передач Львів, студії телебачення. В 1963-1965 рр. – комсорг будівництва Київської ГЕС; редакції багатотиражки; завідуючий відділу газети “Молода гвардія”. Поступив до аспірантури Київського педагогічного інституту. Друкувався у періодиці як літературний критик.

В 1965 р. був звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Хоча до квітня 1966 р. вдалося влаштуватися літературним співпрацівником газети “Друг читача”, був звільнений з роботи за відмову давати свідчення на закритому політ, процесі у Львові. На матеріалах цього процесу та власних написав книги “Лихо з розуму” (1966 р.), “Правосуддя чи рецидиви терору” (1967 р.), які були опубліковані на Заході. У ті часи працював техніком у Карпатській експедиції АН УРСР; інспектором з реклами Київкниготоргу. З березня 1967 р. – інструктор товариства охорони природи у м. Львові.

Заарештований вперше 3.VІІІ.1967 р., засуджений у Львові 15.XІ.1967 р. до 3 років позбавлення волі “за наклепницьку діяльність на радянський суспільний лад” (термін наполовину скорочений за амністією). З 1970 р. жив у Львові, працював спостерігачем метеостанції в Карпатах, землекопом археологічної експедиції, вагарем ст. Склинів. Редагував самвидавничий часопис “Український вісник”. У січні 1972 р. заарештований, засуджений до 6 років ув’язнення і 3 років заслання за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Покарання відбував до 1978 року в таборах ЖХ-385/17а (с. Озерне), ЖХ-385/3 (с. Барашево) у Мордовії. Заслання – в Якутії (доглядач парників, с. Чаппанда; експедитор будівельного управління). На засланні не поривав зв’язків із своїми побратимами з українського національного та правозахисного рухів. У квітні 1980 р. Чорновіл знову заарештований, засуджений за сфабрикованим звинуваченням до 5 років ув’язнення. Однак уже в 1983 р. звільнений достроково за протестом прокурора Якутської АРСР. Працював у м. Покровську кочегаром заводу будівельних матеріалів.

В 1985 р. повернувся до Львова, де не міг “знайти” роботи за фахом, працював кочегаром у міськрембудтресті, школі-інтернаті. Займався правозахисною діяльністю. З літа 1987 р. Чорновіл – один із робочих секретарів Української Гельсінської групи. У серпні 1987 р. відновив видання “Українського вісника”. В 1988 р. брав активну участь у перших легальних дискусіях та мітингах у Львові. З 1989 р. – член ради Львівського товариства української мови ім. Т. Шевченка, один із засновників Народного Руху України за перебудову.

Навесні 1990 р. Чорновіл здобув переконливу перемогу у виборах до Верховної Ради УРСР по Шевченківському виборчому округу № 264 Львівської області. Одночасно був обраний депутатом Львівської облради народних депутатів. У квітні 1990 р. обраний головою Львівської облради народних депутатів. Один з ініціаторів створення Галицької асамблеї (1990-1991 рр.). Під керівництвом Чорновола на Львівщині відбувалися процеси демократизації, декомунізації та національного відродження в 1990-1991 рр.

В 1991 р. Чорновіл був кандидатом у Президенти України, здобув 2-ге місце після Л. Кравчука (7420727 голосів виборців або 23,27 %, найбільше у Львівській – 76 % та Івано-Франківській обл. – 67 %). Навесні 1992 р. обраний одним із співголів Народного Руху України (разом з І. Драчем та М. Горинем). У грудні 1992 р. став головою НРУ, який під його керівництвом був перетворений з громадського об’єднання на політичну партію. Повторно обирався народним депутатом України в 1994 р. (Тернопільщина) та в 1998 р. (Виборчий список НРУ). Чорновіл був також шеф-редактором газети “Час-Тіmе”; член Парламентської асамблеї Ради Європи (з 1995 р.); президентом Міжнародної пресової фундації ім. В. Симоненка (з 1994 р.); член президій: Товариства “Меморіал” (з 1990 р.), Конгресу української інтелігенції (з 1995 р.), комітету “Нюрнберг-ІІ” (з 1995 р.). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за збірку “Правосуддя чи рецидиви терору” (“Я нічого у вас не прошу”), “Лихо з розуму”, книжку “Хроніка таборових буднів”, публіцистичні виступи в пресі (1996 р.), Міжнародної журналістської премії (Велика Британія, 1975 р.). Загинув у автокатастрофі на трасі Золотоноша-Бориспіль при нез’ясованих обставинах.