Наукова схема історії України

 

Основна схема написання історії, якою послугувалася вітчизняна історична наука наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також сучасна, що є і її спадкоємницею, була сформована у працях М.Грушевського. Програмовою стала його робота “Звичайна схема “русской” історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства”. В ній були викладені основні положення щодо дослідження історії України, але лише до ХVII століття. XIX століття М.Грушевський визначив як епоху національного підйому, і зосередився виключно на висвітленні політичної історії.

 

У XX столітті постало питання про вироблення нової схеми істо­ричного розвитку України, що включила б до історичного поступу XIX й XX століття як невід’ємні етапи комплексного буття українського народу. Однією з програмових робіт, у яких ставилося завдання розв’язати цю проблему, вважається стаття зарубіжного українського істори­ка О.Оглблина. Власне концепція дослідження історії XIX – ХХ ст. була сформульована О.Оглоблиним на 8-й конференції українських істориків та дослідників суспільних наук Української Вільної Академії Наук у США, що відбулася у Нью-Йорку, 5 грудня 1970 року. В ній автор намагається переглянути концепцію М.Грушевського щодо ХІХ ст. як століття культурно-національного відродження, основні напрямки перспективних досліджень, а також підсумувати вже зроблене.

 

В статті О.Оглоблина акцентується увага на необхідності поглиблення наукової розробки тематики економічного розвитку. Економічні процеси в України стали, зокрема, предметом наукового дослідження в роботах М.Слабченка “Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття” та М.Яворського “Україна в епоху капіталізму”.

 

Але вузькість тематики та винятковість таких досліджень змушують О.Оглоблина наголошувати на необхідності більш комплексного і ґрунтовного дослідження економічного розвитку України в ХІХ та початку ХХ ст. Зокрема, історик пропонує зосередитись на процесі капіталістичних перетворень в Україні, що включає такі аспекти, як: становище українського господарського організму в оточенні економічних систем Росії, Австро-Угорщини та Польщі; колоніальний характер української економіки; колоніальна економічна політика Росії по відношенню до України; боротьба іноземного та українського капіталу за український ринок; боротьба закордонних капіталів за українську сировинну базу; роль України у світовій економіці; внутрішні аспекти розвитку українського господарства: аграрні, промислові, торгівельні і т.д.; питання економічного районування України.

 

В політичному плані О.Оглоблин пропонує розширити характеристику ХІХ ст., дану М.Грушевським як століття національного від­родження й формування ідеології та включити ряд інших питань, зокрема, політичний статус України у складі Російської імперії; імперська політика щодо України; реакція політичних кіл України на колонізаційні процеси.

 

Зрештою, саму вже усталену проблематику історії України ХІХ ст. як ідеологічного відродження, історик пропонує поглибити в напрямку дослідження ідеологічного та організаційного оформлення українського політикуму.

 

Дотичною до цієї є проблема соціальної структури України, що включає дослідження історії українського селянства, міщанства і української буржуазії. Зрештою, й процес формування українського пролетаріату має бути досліджений, на думку О Оглоблина, на об’єктивніших підставах, ніж воно здійснювалось українською наукою в Ра­дянському Союзі.

 

Підсумовуючи результати невеликого доробку в царині дослідження історії XIX-XX ст. за цими напрямками, О. Оглоблин робить висновок про однобокість та недостатність дослідження історії України XIX ст. Однією з головних причин цієї обмеженості історик вбачає в недостатності бази для історичних досліджень такого плану, тобто вказує на відсутність опублікованих джерел з означеної проблематики. Тому, основною діяльністю в перспективі повинна стати археографіч­на робота як розшук, опрацювання та видання документів XIX ст.

 

Вагомий внесок у заповненні прогалин у джерельній базі внесли зарубіжні українські видання, зокрема Harvard Ukrainian Studies та “Український історик”, на сторінках якого і була надрукована про­грамова стаття О. Оглоблина.

 

Більшість архівних матеріалів та документів, опублікованих на сторінках цього журналу можна віднести саме до знехтуваного і занедбаного українською радянського археографією напрямку культури, розвитку дореволюційної науки та дослідження видатних діячів національного визвольного руху. Зарубіжні видання як могли покривали потреби української науки у матеріалах для дослідження історії ХІХ ст. Проблематика Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.С.Грушевського від початку його діяльності виходила далеко за межі, накреслені вітчизняними істориками наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. За вже майже 20 років від дня заснування у 1991 році, Інститутом безпосередньо та у співробітництві з іншими установами та організаціями, було підготовлено і видано понад 700 різнопланових видань у 25 серіях, що містять у собі нову інформацію про писемні джерела та історіографічну спадщину з усіх періодів історії України.

 

Концепція історії України, розроблена вченими української зарубіжної історіографії, також знайшла відображення, наприклад, в серії видань: “Описово-статистичні джерела”, “Пам’ятки політично-правової культури України”, “Джерела з історії суспільно-політичного руху на Україні XIX – початку XX ст.”, “Мемуари, щоденники”; “Науково-довідкові видання з історії України” і т. д.

 

Серед публікацій провідне місце посідають статистичні джерела. Тим більше, що у другій половині ХІХ ст. вони набрали масового характеру. Тому в Інституті української археографії була започаткована серія: “Описово-статистичні джерела”, в рамках якої вийшли “Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку XIX ст». Продовжено дореволюційну тематику публікації джерел історії українського дворянства. Це публікація не лише статистично-облікових документів, що характеризують загальний розвиток дворянства як соціального стану, а й оприлюднення зразків політико-правової думки представників цієї верстви. До останнього можна віднести такі публікації, як “Зібрання малоросійських прав 1807 р.», “Історико-правові записки українського дворянства”. Окремо слід відзначити спроби введення документів цього типу до навчального процесу в університетах: “Пам’ятки суспільної думки України (XVIII – перша половина XIX ст.): Хрестоматія.

 

Розвиток археографії за новими напрямками спонукає розвиток історичних досліджень. Так за останній час зроблено ґрунтовні дослідження з історії українського дворянства у XIX ст., національно-визвольного руху, демографії, правознавства, культури.

 

Також вже з врахуванням нової схеми історії України XIX – ХХ ст. зроблено комплексне дослідження, що стало базовим для навчальних підручників та посібників в системі освіти. Окрім того, джерельна база суттєво розширюється за рахунок введення до наукового обігу матеріалів з спеціальних історичних дисциплін – сфрагістики, геральдики, історичної картографії, усної історії (на кінець 2010 року видано вже 6 томів “Усної історії степової України”, робота над наступними томами триває у Запорізькому відділенні Інституту української археографії та джерелознавства), які зараз активно опрацьовуються фахівцями з різних галузей гуманітаристики таких установ як Український Інститут Національної Пам’яті, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, Інститут історії України та ін. Джерельний потенціал цього виду матеріалів є досить значним і його актуалізація потребує додаткових зусиль не лише археографів, джерелознавців, істориків, а й мовознавців, етнологів, культурологів, політологів, демографів та інших спеціалістів.

 

4. Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тодісела Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.

Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Ранній етап

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, просо, жито, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг. Чоловіки полювали, розводили худобу, займалися рибальством, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення малополювання на оленя, дику свиню та сарну.

Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.

На думку фінського вченого Аско Парполи, індолога з Гельсінгського університету, існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме в Трипільській культурі на території сучасної України^[9]. Версію про європейське походження колеса висунув ще у 1990-х німецький вчений А.Хойслер. Про знахідки моделей колес у розкопках трипільських поселень останньої чверті 5 тис. до н. е. (за тисячоліття до відповідних знахідок уМесопотамії) повідомляв ще у 1981 р. у наукових публікаціях румунський археолог Діну. Звідси інновація швидко поширилася по Європі: згадки про колесо зустрічаються у поселеннях Зюшен (Німеччина), Броночице (Польща), рештки возів знайдені у кін. 1980-х на території Краснодарського краю Росії датуванням сер. 4 тис. до н. е.^[10]. В українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні.

Середній етап

Археологічні знахідки часів трипільської культури на територіїБессарабії

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі патріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка, а також Володимирівка, Веселий Кут, Миропілля, Небелівка та ін.

Пізній етап

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західногоПричорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства в степу. Скотарство кочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози)(до 63-65%). Помітного значення набув кінь(до 15-16%) (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, зберігається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (селаУсатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

3.

Майже 1 млн. років тому на території сучасної України з'явилися давні люди. Стародавню історію України умовно поділяють на чотири періоди (із яких матеріалів виготовлялися знаряддя праці):

· Кам'яний вік (1 млн. років тому - IV тис. до н. е.)

· Мідно-кам'яний вік (IV - III тис. до н. е.)

· Бронзовий вік (II - I тис. до н. е.)

· Ранній залізний вік (I тис. до н. е. - початок I тис. н. е.)

Кам'яний вік поділяють:

· Палеоліт

· Мезоліт

· Неоліт

Палеоліт, або давній кам'яний вік (1 млн. років тому - X тис. до н. е.):

· Ранній палеоліт

· Середній палеоліт

· Пізній палеоліт

Ранній палеоліт:

Стоянки раннього палеоліту: село Королеве (Закарпаття) - найдавніша стоянка, село Лука-Врублевецька на Дністрі, м. Амвросіївка на Донбасі. Форма соціальної організації первісних людей - стадо. Основне знаряддя праці - кам'яне рубило.

Середній палеоліт:

· Льодовик

· Стоянки: Кіїк-Коба (Крим), Молдове (Чернівецька обл.), Холодний Грот, Антонівка.

· Неандертальці навчилися видобувати вогонь.

· Носять одяг.

· Знаряддя праці: кам'яне рубило, гостроконечники, скребла.

Пізній палеоліт:

· Кроманьйонці

· Стоянки (800): Мізин (Чернігівщина), Кирилівська (Київ), Межиріч (Канівщина) - пізній палеоліт.

· Знаряддя праці: скребло, гостроконечник, дротик, рубило, ніж, гарпун, спис, голка.

· Стадо перетворюється на родову общину (об'єднання кровних родичів за материнською лінією).

· Виникнення релігії.

· Виникає образотворче мистецтво.

· З'являються музичні інструменти

Основними видами релігійних вірувань давніх людей були:

· анімізм (віра в душі й духів, які нібито присутні в усіх живих і неживих предметах);

· тотемізм (поклоніння певному виду тварин чи рослин, що вважалися охоронцями роду);

· фетишизм (поклоніння предметам неживої природи, які нібито наділені чудодійною силою);

· магія (обряди, засновані на вірі в здатність людини впливати на інших людей, явища природи, тварин, богів).

Мезоліт, або середній кам'яний вік (X - VII тис. до н. е.).

· Винайшли човен, лук зі стрілами, пліт, приручили собаку.

· Основні заняття: рибальство, полювання, збиральництво.

· Панувало привласнювальне господарство (форма господарювання, за якої все необхідне для життя людина брала в природі у готовому вигляді).

· Перехід до індивідуального полювання

· Зростає роль окремої родини

· Стоянки періоду мезоліту: Гребениківська (Одеса), Журавська (Чернігівська обл.), Мурзак-Коба, Фатьма-Коба.

Неоліт, або новий кам'яний вік (VII - IV тис. до н. е.).

· Винайшли нові прийоми обробки каменю - свердлення й шліфування.

· старі та винайшли нові знаряддя праці - зернотерку, мотику, серп.

· Основні заняття: скотарство, землеробство та ремесла.

· Виникло відтворювальне господарство (форма господарювання, за якої людина сама виробляла все необхідне для життя).

· Материнську родову общину замінила батьківська родова община (патріархат).

· Стоянки: Кам'яна Могила (поблизу Мелітополя).

Відбулася неолітична революція - поступовий перехід від привласнювального до відтворювального господарства, від матріархату до патріархату, від кочового до осілого способу життя.

Характерні риси неолітичної революції:

· Перехід до осілого способу життя

· Перші штучні продукти: керамічний посуд, тканини

· Використання тяглової сили свійських тварин

· "Демографічний вибух"

· Зародження землеробської цивілізації.

7. Боспорська держава, Боспор — одна з античних держав Північного Причорномор'я з центром на берегах Керченської протоки

Історія

На підставі повідомлення Діодора Сіцілійського, що 438 (або 437) року до нашої ери завершилося правління Археанактидів, які царювали 42 роки в Боспорі Кіммерійському (давня назва Керченської протоки), прийнято вважати, що Боспорська держава виникла близько 480 року до н. е. Гадають, що це відбулося внаслідок об'єднання грецьких полісів, які на той час існували на західному (Пантікапей, Тірітака, Мірмекій) та східному (Гермонасса, Фанагорія) берегах Керченської протоки. Столицею Боспорської держави був Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Археанактидів заступили Спартокіди (були при владі з 438 (або 437) року до кінця 2го століття до нашої ери).

Боспор

Теракотові та бронзові статуетки, Боспорська держава, Одеський археологічний музей

Боспорська фіала, 4-е століття до н. е.

Монета НБУ присвячена Боспорському царству
В кінці 5 століття до н. е. до складу Боспорської держави увійшов Німфей, який до того належав Афінам. У роки правління царя Левкона І (389 або 388 — 349 або 348 роки до нашої ери) кордони Боспорської держави значно розширилися. Було завойовано Феодосію. Царству належали весь Керченський півострів, населений скіфами, а також Таманський півострів, пониззя Кубані та Східного Приазов'я. Внаслідок цього змінився характер Боспорської держави: об'єднання античних полісів перетворилося на державне утворення, куди входили античні міста і місцеві племена. Ці риси наближали Боспорське царство до еллінських держав, що виникли наприкінці 4 століття до Р. Х. В першій половині або в середині 3 століття до нашої ери Боспорська Держава заснувала в гирлі Дону місто Танаїс. Наприкінці 1 століття до н.е. це місто здійснило невдалу спробу відокремитись від метрополії.
Період найбільшого економічного і культурного розквіту Боспору припадає на 4-3 століття до нашої ери. Сільське господарство, рибальство, різні ремесла, торгівля за тих часів і в наступні століття були основними галузями його економіки, що базувалася на експлуатації рабів і пелатів (залежного землеробського населення). В Боспорській державі виробляли велику кількість товарного хліба, виловлювали багато риби, вирощували виноград. На базі рибальства та виноградарства розвинулися рибозасолювальний (особливо в перших століттях до нової ери) та виноробний промисли (залишки рибозасолювальних господарств археологи виявили в Тірітаці, Пантікапеї, Фанагорії, Мірмекії). Значного розвитку набули в Боспорі будівельна справа, виробництво покрівельної черепиці, суднобудування (за свідченням Страбона, в Пантікапеї були доки для 30 суден), гончарство, обробка дерева та кістки (в багатих похованнях знайдено чимало майстерно зроблених дерев'яних саркофагів). Розвивалися архітектура, монументальний живопис. У Пантікапеї був театр, його прийнято вважати першим подібним закладом на теренах сучасної України. Боспорський хліб вивозився морем у міста Греції і Малої Азії.
Тільки до Афін в 4 столітті до нашої ери, як про це свідчить Демосфен, з Боспору щороку довозилося близько 1 млн пудів хліба. Найбільшими хліботорговцями були правителі Боспорської Держави і тісно пов'язані з ними грецька та місцева знать. З Боспора також вивозили рибу, шкіру, почасти — рабів. У міста Боспорської держави з Греції, Малої Азії, островів Егейського моря імпортували вино, оливкову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема, ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо. Імпортовані товари та продукцію боспорських ремісників продавали на внутрішньому ринку або обмінювали у родоплемінної знаті скіфів, сарматів та інших племен на продукти скотарського господарства, хліб та рабів. Свідченням широких економічних зв'язків Боспорської Держави з представниками верхівки племен Північного Причорномор'я є численні знахідки виробів боспорських ремісників у так званих царських скіфських курганах на території України та Прикубання.
В другій половині 2 століття до н. е. Боспорську державу спіткала гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку скіфської держави в Криму, яка зазіхала на незалежність Боспору. Невпевнений у своїх силах боспорський цар Перісад V близько 107 року до нашої ери передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Під час переговорів про передачу влади між полководцем Мітрідата VI Діофантом і Перісадом на Боспорі вибухнуло повстання скіфів, на чолі якого став Савмак. Повстання охопило весь Керченський півострів. Повстанці вбили Перісада і проголосили Савмака царем. Діофант, який встиг втекти, наступного року очолив каральну експедицію, що жорстоко придушила повстання. Боспор увійшов до Понтійського царства. Мітрідат VI намагався перетворити Боспор на свою опорну базу в боротьбі проти Риму. Але, зазнавши в цій боротьбі цілковитої поразки, Мітрідат VI в 63 році до нашої ери покінчив життя самогубством у Пантікапеї. Відтоді почався період політичної залежності Боспорської Держави від Риму.

Пантікапей

Монета Пантікапей
1-2 століття нашої ери були періодом другого розквіту Боспорської Держави. Розвиток зовнішньої та внутрішньої торгівлі забезпечував її відродження і швидке економічне піднесення. Виникли нові укріплені поселення, розширилися старі міста. Значне збільшення у складі населення міст сарматського етнічного елементу спричинило до дедалі більшої «сарматизації» культури Боспорської Держави. В перші століття нашої ери на Боспорі правила царська династія Тіберіїв Юліїв, генеалогічно пов'язана з Мітрідатом VI. Царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його, як союзну державу. В 2-3 століттях нової ери боспорський цар Савромат ІІ (174 або 175 — 210 або 211 роки) завдав вирішальної поразки скіфам. Їх, а також таврів, які населяли гірський Крим, було включено до Боспорської Держави. За його царювання Боспор досяг і певної незалежності від Риму. Проте навала готів (середина 3 століття) підірвала економічне життя Боспорської Держави. У 70-х роках 4 століття навала гунів остаточно знищила її.

11.