Засоби державної економічної політики

Для характеристики засобів економічної політики можна застосувати різні критерії. Наприклад, критерії часу. Помічено, що засоби короткотермінової економічної політики стосуються головним чином сукупного попиту, а довготермінової-пропозиції. І це зрозуміло: адже для того, щоб змінити пропозицію, слід збільшити виробничий потенціал, що передбачає структурну перебудову економіки. Останнє потребує значного часу. Для того ж, щоб змінити попит, достатньо здійснити грошову емісію або змінити ставки податку. При добрій організації для проведення таких заходів не треба багато часу.

Традиційно засоби економічної політики поділяються на економічні і адміністративні. Критерієм такого поділу є безпосередність впливу засобу на мету. При застосуванні економічних засобів у суб'єктів економіки залишається певна свобода вибору, при адміністративних вона виявляється обмеженою.

За всіх відмінностей економічних та адміністративних засобів між ними є дещо спільне: жоден економічний засіб не може здійснитися без адміністративних зусиль - певних законодавчих актів та дій органів виконавчої влади.

Прямий і непрямий методи (адміністративний та економічний) мають у своєму арсеналі різні засоби, властиві конкретно тому чи тому методу. Вище вже згадувалися засоби адміністративного та економічного впливу, а тепер розглянемо деякі з них конкретніше.

Ліцензія — це документ, який засвідчує право економічного суб'єкта здійснювати певні види підприємницької діяльності. Ліцензуванню підлягають певні види діяльності, захищати які треба в інтересах країни, суспільства та його окремих членів. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій визначено Постановою Кабінету Міністрів України "Положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності".

Квота — це частка ринкових суб'єктів у виробництві, споживанні, експорті, імпорті тощо товарів і послуг. Квотування захищає вітчизняних виробників, забезпечує конкурентне середовище, стабілізує ціни на внутрішньому ринку. Наприклад, для захисту свого виробництва країни Західної Європи встановлюють квоти на імпорт зерна з України, Росія — на ввезення з України сталі та прокату.

Стандарти запроваджують для уніфікації продукції за єдиними нормами, типами, марками, розмірами, параметрами, якістю, а також методами обмірювання та контролю, одиницями вимірювання, правилами упакування, зберігання та маркування продукції, технологією виробництва. Усі суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані додержувати державні стандарти.

Податки — це обов'язкові та примусові платежі, які вносять у дохід держави юридичні та фізичні особи. Вони допомагають заохочувати одні й стримувати інші види діяльності, збалансовують платоспроможний попит і пропонування, регулюють обсяг грошей в обігу. Функції податків як інструменту регулювання економіки дуже різноманітні. Вони виконують стимулювальну, стримувальну і контрольну функції.

Індикативне планування — це рекомендаційна система планових заходів, яка передбачає створення заохочувальних умов діяльності ринкових суб'єктів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави. Індикативні плани відрізняються від директивних: по-перше, вони мають рекомендаційний, а не обов'язковий характер, по-друге, показники плану суто інформаційні, по-третє, реалізація завдань, передбачених у плані, вигідна для суб'єктів ринку. Індикативне планування застосовується у зрілій ринковій економіці, яка чутливо реагує на зміни в умовах діяльності, і його завжди забезпечує низка правових актів.

Директивне планування — це обов'язкові для виконання адресні завдання, які видаються суб'єктам господарювання вищими інстанціями (главками, трестами, міністерствами, державним комітетом з планування). Директивне планування характерне для адміністративно-командної економіки, воно широко застосовувалось у СРСР, у тому числі в Україні. Треба визнати, що на певних історичних етапах економічного розвитку воно показало високу ефективність.