Захистити iм’я та справу Леніна»: замість передмови 1 страница

 

 

Праця А. М. Черненка (1926–2000), яка опублікована нами нижче, є матеріалами доповіді, проголошеної ним 19 квітня 1991 р. на регіональній науковій конференції, присвяченій 121-й річниці від дня народження В. І. Леніна. Показово, що у квітневому номері за цей же рік такого авторитетного видання, яким був журнал «Питання історії КПРС», були опубліковані статті та полемічні дописи О. М. Совокіна [15], А. М. Пономарьова [13], М. Є. Главацького і В. С. Лельчука [6] та інших науковців. У них ми знаходимо багато думок, співзвучних думкам Анатолія Михайловича Черненка. Це є яскравим свідченням того, що порушені ним проблеми не тільки відзначалися актуальністю, а й були ним вирішені у той час на високому науковому рівні.

Ситуацію, що склалася навколо імені В. І. Леніна, образно відтворили видавці серії «Життя визначних людей»: «Протягом тривалого часу ленініана передбачала найвищу міру видавничої відповідальності (на жаль, не тільки й не стільки перед читачами), потім цю тематику, навпаки, охопила гарячка утрируваної безвідповідальності: вже якщо ліпити, то або у бронзі або із екскрементів (нічого не можна вдіяти – особливості національної історіографії у перебудовчий період). Така у загальних рисах діалектика кон’юнктури…» [10, с. 5].

В. І. Леніна, загальновизнаного упродовж багатьох десятиліть вождя світового пролетаріату та засновника радянської соціалістичної держави, відразу перетворили у тирана, агента німецького Генерального штабу, за гроші якого більшовики нібито організували жовтневий заколот, відсторонили від влади легітимний Тимчасовий уряд. Неначебто за прямою вказівкою Леніна створювалися концентраційні табори, придушувалися селянські повстання… Він ініціював «червоний терор»… Ленін ненавидів Росію та усе російське, схилявся перед німецькою нацією, тому що мав єврейські та німецькі коріння… Особиста влада для Леніна була сенсом та змістом життя. Заради особистої влади він був готовий все зруйнувати… Раптово виявилось, що свої «геростратівські» (!) нахили Ленін «продемонстрував» вже у дитячому віці: «Володя відзначався бажанням руйнувати, що засмучувало його інтелігентних родичів. У віці трьох років він розтрощив колекцію театральних афіш свого брата» [9, с. 380]. Про метаморфози історичного знання у роки горбачовської «перебудови» писало багато дослідників, у тому числі і автор цих рядків [11; 12].

Працю «Про Леніна – правду. Відповідь наклепникам» А. М. Черненко писав у драматичні для історичної громадськості часи. Це були роки, коли багато істориків щиро повірили (як виявилось, марно) у те, що історична наука врешті-решт матиме абсолютну цінність і не обслуговуватиме політику у майбутньому. Й тому у сучасному науковому тлумаченні мала потребу історія самої КПРС і, перш за все, її радянський період. У липні 1988 р. політбюро ЦК КПРС створило комісію для підготовки «Нарисів історії КПРС», до якої увійшли науковці академічних дослідницьких установ Москви та Санкт-Петербургу. Їхні статті публікувалися на сторінках наукових, громадсько-політичних періодичних видань, тематичних збірок «Сторінки історії КПРС», «Листування на історичні теми», «Історики сперечаються», «Урок дає історія», «Історики відповідають на запитання», «Сторінки історії радянського суспільства» тощо.

Під час численних дискусій та «круглих столів» науковці намагалися не тільки ліквідувати так звані «білі плями» в історії, відповісти на запитання, які протягом тривалого часу залишалися невирішеними, тому що історична наука виконувала функцію інструмента політики КПРС, але й створити усі необхідні умови для подальшого поступу історичної науки, якісного покращення досліджень, розробки нової методології пізнання. Вважалося, що нова методологія повинна відмовитися від спрощеного розуміння принципу партійності, показати його непридатність для дійсно наукового мислення та відновити абсолютну цінність одвічних принципів історика – історизму та об’єктивності. Принципово важливо зазначити, що у той час плюралізм думок, поглядів не виходив за рамки марксизму, і дискутували між собою прибічники соціалістичної ідеї.

Не залишилася поза увагою і проблематика дожовтневого періоду. О. В. Волобуєв, С. В. Кулєшов, В. В. Шелохаєв у 1989 р. обґрунтували необхідність якісно нового підходу до висвітлення таких важливих для історико-партійної науки теоретичних питань, як сутнісна характеристика партії більшовиків та поняття «партія нового типу», що широко використовувалося в документах КПРС та наукових дослідженнях [4]. Невдовзі була опублікована колективна стаття В. В. Шелохаєва, Р. В. Філіпова, М. В. Блінова, І. А. Алуфа, в якій її автори виклали нову концепцію історії РСДРП [20]. Стаття стала сигналом до дискусії, і на сторінках історико-партійної періодики висвітлювалися найбільш вагомі здобутки цієї дискусії [1]. Проте вона охопила порівняно вузьке коло професіоналів, тому що переважна більшість науковців була захоплена критичним вивченням сталінізму, масових репресій, діяльності та трагічної долі загиблих партійних і державних діячів. До того ж спеціалістів з історії російської соціал-демократії на той час було не багато.

У середині 1990 р. перші дві книги «Нарисів історії КПРС», присвячені дожовтневому періоду, в основному були написані, і планувалося, що у 1991 р. вони вийдуть з друку. Одначе … Член авторського колективу В. В. Шелохаєв згадує: «Колективу авторів «Нарисів» були створені дуже сприятливі умови: вони отримали відносно широкий доступ до архівних джерел, звільнялися від поточних планових завдань. Особисто для мене період роботи над «Нарисами» був одним з найбільш продуктивних з наукової точки зору. Саме в ці роки С. В. Тютюкіним та мною були підготовлені монографія «Марксисти та революція в Росії», серія статей з історії РСДРП. Одночасно проводилася робота над історією російського лібералізму, середніми міськими прошарками, вітчизняною і зарубіжною історіографією. За моєї пам’яті обговорення розділів інших учасників наукового колективу «Нарисів», коли предметом дискусій ставали як теоретико-методологічні, так й історіографічні та джерелознавчі проблеми вітчизняної і зарубіжної історії. По суті, в цей час стала очевидною необхідність переходу від написання індивідуальних монографій до формування нового напряму в історичній науці, метою якого мало стати комплексне вивчення системи політичних партій Росії у контексті загальносвітового та загальноросійського історичного досвіду. Робота над «Нарисами КПРС», яка мала відбутися, проводилася саме в цьому стратегічному руслі і надавала додаткові можливості для мобілізації молодих наукових кадрів та організаційних ресурсів. Сектор (структурний підрозділ Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, що досліджував дожовтневий період історії КПРС. – С. П.) перетворювався у центр притягання для науковців, які обрали своєю тематикою історію політичних партій Росії… На жаль, «Нариси», як і практично усі горбачовські починання, завершити не вдалося, і вони безславно канули в Лету. Після того, як, за образним висловом Горбачова, «процес пішов», сам ініціатор перебудови та його однодумці не спромоглися утримати його під своїм контролем. Ситуація в партії і країні ставала дедалі некерованою, що загрожувало непередбачуваними катастрофічними наслідками. У цій ситуації інтерес до «Нарисів» поменшав і у їх куратора, і у самого авторського колективу» [19, с. 69–70].

«Нариси історії КПРС» залишилися у проекті, але про вагомий внесок в історичну науку яскраво свідчать монографії, підручники, брошури, статті, плани-проспекти, тези таких відомих і авторитетних науковців, як Г. А. Бордюгов, П. В. Волобуєв, В. В. Журавльов, Г. З. Іоффе, В. О. Козлов, В. М. Куріцин, В. Т. Логінов, А. П. Ненароков, І. К. Пантін, Є. Г. Плімак, Ю. О. Поляков, Л. М. Спірін, В. І. Старцев, С. В. Тютюкін, В. В. Шелохаєв та багатьох інших. Щодо монографії, про яку згадував В. В. Шелохаєв, то вона була опублікована лише у 1996 р., і слід відзначити, що в історіографії РСДРП, починаючи з 1989 р., ця монографія зайняла місце найбільш ґрунтовного наукового дослідження. Тоді ж, у 1996 р. вийшла енциклопедія «Політичні партії Росії. Кінець XIX – перша третина XX століття», у 2000 р. – підручник «Політичні партії Росії: історія і сучасність», автори якого вперше провели системний аналіз загальноросійських і національних партій, показали їх формування і генезис, динаміку соціального складу та чисельності, розвиток стратегії і тактики [17]. У 2003 р. В. В. Шелохаєв, Н. І. Каніщева, А. П. Ненароков, М. К. Горшков, В. В. Журавльов, В. П. Козлов, Д. Б. Павлов, А. К. Сорокін були нагороджені Державною премією Російської Федерації в галузі науки і техніки за серійне видання (24 томи у 28 книгах) документальної спадщини «Політичні партії Росії. Кінець XIX – перша третина XX століття».

Дискусії не оминули і ленініану. У книзі «Ленін, про якого ведуть спір сьогодні», виданій у 1991 р., були висвітлені найбільш складні сюжети діяльності В. І. Леніна, що спричинювали ідейну полеміку. І вже тоді з’явилася інша тенденція – плюралізм думок був спрямований проти марксизму, проти усього соціалістичного та радянського. Невпинно посилювалась критика російської соціал-демократії в цілому, Леніна і більшовиків в особливості.

Постать Леніна залежно від ідеологічної та політичної кон’юнктури оцінювалась тенденційно. У СРСР вона ідеалізувалася, в часи «горбачовсько-ельцінівської смути», навпаки, демонізувалася. Ні перше, ні друге не сприяє вирішенню актуальних наукових завдань. Цікаві думки висловив відомий спеціаліст з російської історії, Пожиттєвий секретар Академії Франції Елен Каррер д’Анкосс: «… Три чверті століття реальна вага комунізму захищала людину, яка першою перетворила утопію у систему влади. Спростовування Леніна означало б для комуністичних держав позбавлення самих себе законності, яку надавала їм людина, ідеалізована своїми наступниками, та ленінізму, в який вони виряджалися, зробивши з нього вищий еталон та вічну істину. Для того щоб вижити, комуністичні системи мали потребу саме в такому типі законності… Однак комунізм відкинутий, боротьба закінчена, ідолу немає більше сенсу існувати. СРСР став історією; Ленін нині належить тим, хто роздумує, зважуючи заслуги людей та людей і не дбаючи про політичні вимоги та імперативи» [7, с. 8]. І якщо вітчизняні «леніноїди» з «розумним виглядом» вишукують у працях Леніна орфографічні та інші помилки, радіючи черговому «доказу», то зарубіжний вчений ні в чому не обвинувачує Леніна особисто, бо Ленін не винний в тому, що був перетворений своїми ж спадкоємцями та послідовниками у фактичний об’єкт експлуатації і прикриття. Ленін повинен належати не політиці, а історичній пам’яті, науковцям.

Шокуюче враження справляла та обставина, що у перших лавах критиків В. І. Леніна йшли інтелектуали так званого «демократичного табору» і «колишні ленінці». Пам’ятними залишалися ті недавні часи, коли саме вони з іскрою в очах та металом у голосі пропагували ідейну спадщину Леніна, прославляли «безсмертний ленінський курс», вчили нас «правильному» розумінню і тлумаченню Леніна… І головне, вони успішно будували власну кар’єру, отримуючи наукові ступені і почесні звання тощо. Але потім досить швидко розвернулися на 180 градусів, усвідомили свої «помилки», розпочали каяття і перетворилися у «леніноїдів». Проте, в нових умовах не забували і про нові матеріальні блага.

У спогадах професора В. В. Шелохаєва читаємо такі рядки: «Сьогодні серпневі дні 1991 р. висвітлені досить докладно. Підсумковий висновок залишається невтішним, особливо з точки зору моральних оцінок. І це недивно. Лідери, які опинилися з різних боків барикад у серпні 1991 р., не були обтяжені будь-якими моральними цінностями. В усі часи для них головною і визначальною була політична доцільність та миттєвий зиск… Партійне керівництво, конвертувавши владу у власність, а точніше, об’єднавши перше і друге, виплило на поверхню в новій якості вже у пострадянській Росії. Комуністи, які раптово «прозріли», почали викривати минуле власної партії, справа доходила до курйозів, коли колишній партійний ідеолог О. М. Яковлєв власноручно викреслював із праць, що готувалися під його ж керівництвом, ім’я В. І. Леніна (підкреслено мною. – С. П.)» [19, с. 73–74]. Певна річ, у 1990–1991 рр. широка наукова громадськість не могла знати про те, про що пізніше розповів В. В. Шелохаєв, хоча суспільство в цілому інтуїтивно відчувало ідейно-теоретичну, політичну кризу КПРС і банкрутство її лідерів.

Чому антиленініана, до якої раніше ставилися не більше як до окремого сегменту західної політичної думки в умовах ідеологічного протистояння, перетворилася у чинник суспільно-політичного життя нашої країни?

«Леніноїди» уїдливо засуджували принцип комуністичної партійності, але озброїлись принципом антикомуністичної партійності, замінивши політичну партизацію одного-єдиного забарвлення політичною партизацією величезної кількості кольорів і відтінків. У науковий «взірець» недосяжного рівня вони перетворили праці зарубіжних дослідників, а також політичних супротивників Леніна. До речі, широка публікація раніше «спецхранівської» літератури мала неабияке значення для поглибленої розробки теоретико-методологічних проблем взагалі, неупередженої оцінки так званих «буржуазних фальсифікаторів», а також для критики різного роду спекуляцій і квазінаукового паразитизму доморощених огудників Леніна.

Одначе появу «антиленініани» не можна пояснити лише моральним і політичним обличчям тодішньої верхівки КПРС або фактом наявності перевертнів як таких. Заміна одних ідейних та наукових «прапорів», теорій і концепцій іншими не проходить без вагомих причин. Необхідно враховувати і логіку розвитку самої історичної та історіографічної науки. Накопичення нових матеріалів і фактів спричинює перехід кількості у якість. Це закон діалектики, але приведення цього закону у «дію» відбувається не автоматично, а за певних умов. У більшості випадків такими умовами є кризові явища в політичній, економічній та духовній сферах суспільного життя. Відповідну кризу переживають і суспільні науки.

Розглянемо як приклад міжфракційні відносини в РСДРП. До появи нової концепції історії РСДРП більшовики – це «партія нового типу», а меншовики – партія опортуністів і реформістів. Така «кваліфікація» пояснювалася тим, що меншовизм із моменту свого виникнення опинився в епіцентрі запеклої ідеологічної боротьби, і головним критиком меншовизму був В. І. Ленін. Спочатку В. І. Ленін виступав як лідер більшовицької течії в РСДРП, а потім як засновник і керівник радянської держави. Ленінські оцінки меншовизму широко розповсюджувалися в партійних масах (і не тільки серед партійців), перетворювалися у «політичну і науковову норму», закріплювалися в партійних документах тощо. Ніхто не ставив під сумнів їх науковість, й тому вони стали методологічною основою для дослідників і пропагандистів. Часто-густо цитування ленінських оцінок, висловлювань підміняло собою аналіз конкретних історичних фактів. Безумовно, В. І. Ленін мав величезний політичний і моральний авторитет, на нього спиралися у власних судженнях численні соратники і прибічники. У той же час він жодного разу і нікому не давав інструкцій щодо використання своїх праць, які б мали стати «методологічною директивою», не закликав до метафізичного сприйняття революційної теорії, і, навпаки, неодноразово показував приклади творчого ставлення до марксизму. Отже, відповідальність за «ленінізацію» історико-партійних досліджень слід покласти на партійних ідеологів та істориків-професіоналів, які доводили, що розвиток науки забезпечувався закономірним і послідовним процесом засвоєння саме ленінської концепції.

Історичні факти свідчили про те, що більшовиків і меншовиків не можна відгородити «китайською стіною», бо вони були складовими одного цілого і пов’язані спільністю походження. Та чи інша течія російської соціал-демократії свідомо перебільшувала помилки та недооцінювала здобутки супротивника, неначебто «звіряла» кожну свою дію з його діями. Більшовики постійно «озиралися» на меншовиків і навпаки, усі звикли до «правила», при якому обгрунтування власних теоретичних положень або політичних рішень повинно супроводжуватися нищівною критикою опонентів.

У 1989–1991 рр. криза КПРС як правонаступниці більшовицької партії стимулювала інтерес певних кіл дослідників до історії меншовизму. Тим більше, що протягом попередніх десятиліть науковці, не відмовляючись у цілому від традиційної схеми, накопичили та узагальнили багатющий конкретно-історичний матеріал, і на цій основі почали виникати питання, які не укладалися у конструкцію «більшовики – партія нового типу». Як приклад слід привести численні публікації з історії місцевих партійних організацій. Якщо на рівні партійних штабів, «партійних генералів» про дійсне об’єднання більшовиків та меншовиків лише мріяли або обгрунтовували його можливі шляхи, то на місцях спільні дії обох фракцій ставали фактом. Таким чином, до меншовиків поверталося «добре ім’я» революційної марксистської партії. Але події серпня 1991 р. і жовтня 1993 р. девальвували революційну тематику взагалі, і з позицій панівної антикомуністичної ідеології між меншовиками і більшовиками зникали будь-які принципові розбіжності.

Повернімося до питання про кризові явища в науці. Та чи інша концепція відображає: погляди, судження різних соціальних груп, прошарків, класів, націй щодо об’єкту пізнання; погляди, судження в середовищі однієї соціальної групи, прошарку, класу, нації стосовно різних аспектів багатобічної діяльності об’єкта пізнання. У будь-якому разі погляди і судження зумовлені економічними, політичними, іншими інтересами. Принципові відмінності в оцінках діяльності В. І. Леніна, на нашу думку, спричинені декількома факторами: 1) складність та суперечливість багатосторонньої діяльності самого Леніна, об’єктивно існуючі труднощі адекватного сприйняття цієї діяльності; 2) неминучість різномаїття у суб’єктивному сприйманні діяльності Леніна дослідниками, зумовленого їх незбіжними, часом суперечливими, економічними, політичними, іншими інтересами та поглядами; 3) умисне перекручення фактів біографії Леніна з кон’юнктурних і корисливих міркувань. У 1989–1991 рр. усі вищезазначені фактори виявили себе майже одночасно, хоча і з різною черговістю і мірою інтенсивності. Якщо на умовному «початку» академічні вчені пробували задавати тон, то «потім» ініціативу перехопили політики-«колишні ленінці», а також ті, хто конвертував історичні твори у прибутковий бізнес-проект.

Наприкінці 1980-х рр. ХХ ст. у суспільному житті почали виникати такі політичні суб’єкти, які вже не цікавилися конструктивною критикою соціалістичної держави з метою її удосконалення. Вони ясно усвідомлювали, що головною перешкодою на шляху реалізації їхніх інтересів і поглядів були економічні, політичні, ідеологічні основи існуючої тоді системи. Майбутнім ідеалом була обрана теоретична модель «держави соціально-демократичної орієнтації». Одначе, пропаганда цього ідеалу здійснювалася не у формі раціоналістичного обґрунтування «нової» ідеології, тому що в ті часи вона ще не сприймалась би суспільством позитивно, а у формі протипоставлення її «старій» ідеології, одних цінностей іншим цінностям, нових принципів старим принципам. Соціалістичну державу неможливо ліквідувати, не розтрощивши її ідеологічну основу – ленінізм, не заплямувавши його, «стару віру» в очах трудящих, бо ленінізм освячував саме «старий порядок». І крім того, складно переконати трудящих в історичній доцільності соціально-демократичної держави, не обґрунтувавши її «святість» іменем «нової» ідеології – дійсно «істинної віри» як противаги ленінізму. «Нова» ідеологія або «істинна віра» могла бути засвоєна всіма і кожним лише у традиційних образах-кліше та уявленнях. Адже ще римська традиція встановила, що «священна річ не оцінюється» [22, с. 188].

Теоретики «нової» ідеології робили ставку на публіцистику. Негативний образ В. І. Леніна створювали популярні тоді журнали («Нева», «Октябрь», «Огонек», «Родина») і газети («Московские новости», «Литературная Россия»), які друкували найбільш сенсаційні матеріали. Саме такі матеріали визначали рейтингові показники популярності того чи іншого видання. Не проходило дня або тижня, щоб ці видання не дивували читача черговою «полуничкою». Оперативно реагуючи на гострі суспільно-політичні та інші проблеми сучасності, перебуваючи на межі наукового дослідження та художньої творчості, що посилювало вплив на політичну організацію народних мас, публіцистика завжди була зброєю ідеологічної боротьби, ефективним засобом формування історичної свідомості, поглядів, інтересів, громадської думки взагалі. А намір був простим: у складній історичній ситуації правильно сформульоване гасло, яке доступне і зрозуміле широким масам, набувало значення могутнього мобілізаційного фактора. Люди вірили заклику, не замислюючися, підтримували його ініціаторів. Таким чином, «червона» ідея рішуче відкидалася, прокладався шлях для тріумфу «білої» ідеї, стало можливим писати про Леніна що завгодно і як завгодно, і ніякої відповідальності…

«Демократична» публіцистика 1990-х рр. в створила умови для появи фолк-хісторі або жанру квазінаукових історичних творів, написаних дилетантами та адресованих малоосвіченому товпищу. Все, що могло стати товаром в умовах погіршення економічної ситуації, невпинного зростання дефіциту та ринкової стихії, набувало право на «легітимне» існування. «Академічний історик, – писали Д. М. Володихін, О. І. Єлісєєва та Д. О. Олейников, – не завжди здатний легко відконвертувати свої знання, здібності, а головне, свої тексти, для ринкової стихії. У більшості випадків він все своє життя витрачає на більш-менш вузьку галузь знань, і не завжди саме на неї існує широкий громадський попит. У кращому випадку він може похвалятися гарним літературним стилем, живістю мови. Монстр фолк-хісторі первісно спрямований усіма фібрами душі до ринку. Для нього кожна книга, що написана в такій тональності, – немовби естрадний концерт. Необхідно, щоб було яскраво, дошкульно, заворожливо, епатажно. І зовсім не обов’язково, щоб було ще і достовірно. У працях монстрів фолк-хісторі достовірність незмінно стоїть на десятому плані. Факти, дати, відомості із джерел та біографій для нього є своєрідним конфетті, яким буде усипана сцена, мішурою, картинками декорацій. Але ж при цьому весь смак полягає у найсерйознішому запевненні: «Шановна публіка! Все, що буде продемонстрованим на нашій сцені, є достеменною правдою. А якщо хтось через недоумство говорить, нібито тут немає ніякої правди, то він, напевно, зашкарублий академічний історик, і пора б йому на смітник. Можливо, хтось бажає переконатися у відсутності тузів у рукаві, голубів у кишені або квітів під краваткою? Пр-ройдіть на сцену, у нас все чесно! Тільки домовленість: цур не чіпати руками». Таким є сенс боротьби за життєвий простір» [5, с. 9].

Розцвітання антиленініани сьогодні ще не означає остаточної поразки наукової ленініани. В останні роки вийшли з друку монографії таких відомих російських вчених, як Р. К. Баландін [2], О. В. Бузгалін та А. І. Колганов [3], В. Т. Логінов [8], В. Г. Сироткін [16, с. 8–33], Г. Л. Соболєв [14], І. Я. Фроянов [18], О. В. Шубін [21]. Праця А. М. Черненка «Про Леніна – правду. Відповідь наклепникам» – це важливе історіографічне джерело, реакція чесного історика-професіонала на «колишніх ленінців» та монстрів фолк-хісторі, відбиток історичної епохи та відображення позиції істориків щодо доленосних проблем часу, боротьби принципів і концепцій в історичних дослідженнях, історії нашої вітчизняної історії. Перший та поки ще єдиний відгук про цю роботу А. М. Черненка дав професор В. К. Якунін. Аналізуючи матеріали наукової конференції 19 квітня 1991 р., В. К. Якунін влучно помітив, що у той час А. М. Черненко входив до кола найкрупніших в Україні спеціалістів у галузі ленініани, був глибоким дослідником історичних фактів, мав виключно цупку пам’ять, прекрасно володів методами систематизації та інтерпретації історичних джерел, ущент розтрощив дилетантські, антинаукові, кон’юнктурні та примітивні судження Солоухіна, Арутюнова та інших «леніноїдів» [14, с. 261]. У 1991 р. матеріали конференції були надруковані накладом у декілька десятків примірників, і вже сьогодні стали бібліографічним раритетом. Сучасному читачеві слід проаналізувати працю «Про Леніна – правду. Відповідь наклепникам» у контексті новітніх наукових досягнень у галузі ленініани, порівняти матеріали, історичні факти, методи обробки та систематизації інформації, аргументи, способи обгрунтування авторської позиції.

Друкується за виданням: О Ленине – правду: Материалы науч. конф., 19 апреля 1991 г. – Д., 1991. – С. 16–62. Текст подано в авторській редакції.

Бібліографічні посилання

 

1. Актуальные вопросы исследования дооктябрьского периода: («круглый стол») // Вопросы истории КПСС. – 1990. – № 9. – С. 35–49; № 11. – С. 42–53.

2. Баландин Р. К. Завещание Ленина / Р. К. Баландин. – М.: Алгоритм, 2009. – 288 с.

3. Бузгалин А. В. 10 мифов об СССР / А. Бузгалин, А. Колганов. – М.: Яуза, Эксмо, 2010. – 448 с.

4. Волобуев О. В. Историко-партийная наука: условия развития / О. В. Волобуев, С. В. Кулешов, В. В. Шелохаев // Коммунист. – 1989. – № 16. – С. 37–46.

5. Володихин Д. М. История на продажу. Тупики псевдоисторической мысли / Д. М. Володихин, О. И. Елисеева, Д. А. Олейников. – М.: Вече, 2005. – 317 с.

6. Главацкий М. Е. «Стрельба» не холостыми патронами / М. Е. Главацкий, В. С. Лельчук // Вопросы истории КПСС. – 1991. – № 4. – С. 90–93.

7. Каррер д’Анкосс Э. Ленин / Элен Каррер д’Анкосс; пер. с франц. – М.: Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 2002. – 384 с.

8. Логинов В. Т. Неизвестный Ленин / В. Т. Логинов. – М.: Эксмо, Алгоритм, 2010. – 576с.

9. Мусский И. Сто великих диктаторов / И. Мусский. – М.: Вече, 2000. – 487 с.

10. Пейн Р. Ленин: Жизнь и смерть / Р. Пейн; пер. с англ. – М.: Мол. гвардия, 2002. – 667 с.

11. Поляков С. И. А судьи кто? (Критика критиков российской социал-демократии и нерешенные проблемы концепции истории РСДРП) / С. И. Поляков // Вісник Дніпропетр. ун-ту. Історія та археологія. Вип. 2. – Д.: Вид-во ДДУ, 1996. – С. 131–142.

12. Поляков С. И. Методы фальсификации роли личности в политической истории: высокопоставленный государственный чиновник о Ленине / С.И. Поляков // Исторические личности России: материалы Одиннадцатой Всероссийской заочной науч. конференции. – СПб.: Нестор, 1998. – С. 160–164.

13. Пономарев А. Н. «Добыча правды всегда была трудоемким делом» / А. Н. Пономарев // Вопросы истории КПСС. – 1991. – № 4. – С. 80–89.

14. Соболев Г. Л. Тайна «немецкого золота» / Г. Л. Соболев. – СПб.: Изд. Дом «Нева»; М.: «ОЛМА-ПРЕСС Образование», 2002. – 480 с.

15. Совокин А. М. Миф о «немецких миллионах» / А. М. Совокин // Вопросы истории КПСС. – 1991. – № 4. – С. 69–79.

16. Спиридович А.И. Большевизм: от зарождения до прихода к власти / А. И. Спиридович. – М.: Эксмо, Алгоритм, 2005. – 512 с.

17. Тютюкин С. В. РСДРП в первой российской революции / С. В. Тютюкин, В. В. Шелохаев. – М.: Знание, 1990. – 64 с.; Тютюкин С. В. РСДРП на демократическом этапе революции (1905–1917 гг.) / С. В. Тютюкин, В. В. Шелохаев // Вопросы истории КПСС. – 1991. – № 1. – С. 31–41; Тютюкин С. В. Первая российская революция 1905–1907 гг.: (предпосылки, задачи, расстановка политических сил) / С. В. Тютюкин, В. В. Шелохаев // Вопросы истории КПСС. – 1991. – № 7. – С. 50–66; «Очерки истории КПСС»: концепция, подходы, контуры // Коммунист. – 1990. – № 10. – С. 5–24; № 12. – С. 19–30; №14. – С. 95–105; Тютюкин С. В. Марксисты и русская революция / С. В. Тютюкин, В. В. Шелохаев. – М.: Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 1996. – 240 с.; Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века. Энциклопедия. – М.: Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 1996. – 872 с.; Политические партии России: история и современность / под ред. А. И. Зевелева, Ю. П. Свириденко, В. В. Шелохаева. – М.: Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 2000. – 631 с.

18. Фроянов И. Я. Октябрь семнадцатого / И. Я. Фроянов. – М.: Эксмо, 2002. – 256 с.

19. Шелохаев В. В. Самостояние / В. В. Шелохаев. – М.: Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 2010. – 272 с.

20. Шелохаев В. В. К разработке концепции дооктябрьского периода истории КПСС / В. В. Шелохаев, Р. В. Филиппов, Н. В. Блинов, И. А. Алуф // Вопросы истории КПСС. – 1989. – № 12. – С. 21–50.

21. Шубин А. В. 10 мифов Советской страны / А. Шубин. – М.: Яуза, Эксмо, 2006. – 416 с.

22. Энциклопедия мудрости. – М.: РООССА, 2007. – 814 с.

23. Якунин В. К. Крах КПСС. Историографический и теоретико-методологический аспекты: моногр.: в 2 ч. / В. К. Якунин. – Ч. 1: Идейно-теоретические основы КПСС и исторический опыт ХХ столетия. – Д.: Изд-во Днепропетр. ун-та, 2003. – 284 с.

 

Надійшла до редколегії 24.01.2011.

 

А. М. Черненко

доктор исторических наук, профессор Днепропетровского государственного университета, председатель област­ного комитета защиты имени и дела В. И. Ленина

о Ленине - правду. ОТВЕТ КЛЕВЕТНИКАМ *

Прослеживается определенная, чем-то напоминающая сценарий, последовательность в разрушении нашего прошлого. Сперва спра­ведливо и резко были осуждены преступления Сталина и олицетво­ряемой им системы. Но вскоре оказалась перечеркнутой и облитой грязью сама народная история, приходящаяся на времена сталинизма. Многие публицисты и историки, похоже, вернулись к главной методе средневековой историографии – писать и понимать историю народов как историю правителей. И коль правитель плох, то плохи и эпоха, и народ, который жил и страдал в это время.