Article is about Switzerland as a centre of the russian political emigration

Key words: Switzerland, emigration, neytralitet.

Діяльність політичної еміграції часто здійснювала великий вплив на різні аспекти внутрішнього життя багатьох країн світу. Достатньо проаналізувати історію еміграції в нові та новітні часи у Німеччині, Франції, Іспанії, Італії, Ірані, Туреччині, щоб зрозуміти, наскільки важливою була роль політичних вигнанців у революційних подіях на батьківщині. Існує визначена закономірність політичної еміграції, яка полягає у тому, що із посиленням антидемократичності правлячого режиму, що завжди супроводжується зростанням переслідувань та репресій, еміграція із країни набуває все більших масштабів. Неодноразово підкреслювали значення еміграції видатні діячі революційного руху Д. Мадзіні, О. Бланкі, Е. Бернштейн, М. Бакунін, Ф. Енгельс, О. Герцен та ін. Один з лідерів німецької соціал-демократії Е. Бернштейн, який в роки «виключного закону проти соціалістів» був змушений перебувати у Швейцарії, зазначав, що «в середині ХІХ ст. Лугано було справжнім гніздом утікачів. Заколотники проти панування Австрії над Ломбардією знайшли тут центральний пункт, з якого вони могли контрабандним шляхом увозити у підкорену Австрії область свої запальні твори, а за певних обставин, і зброю» [3, с. 12]. У синтетичному вигляді оцінку політичній еміграції дав Ф. Енгельс, який у роботі «Емігрантська література» підкреслював, що «після кожної революції чи контрреволюції, що зазнала краху, серед емігрантів, що втекли за кордон, розвивається лихоманкова діяльність. Створюються партійні угруповання різноманітних відтінків, кожна з яких докоряє іншим у тому, що вони завели коня у трясовину, і звинувачує їх у зраді та всіляких смертних гріхах. При цьому зберігають тісний зв’язок з батьківщиною, ведуть конспіративну роботу, друкують листівки та газети, клянуться, що через двадцять чотири години знову «почнеться», що перемогу гарантовано, а напередодні цього вже заздалегідь розподіляють урядові посади» [19, с. 510].

Великого значення надавали емігрантській діяльності керівники російського революційного руху. Вони сприймали еміграцію у двох площинах: з одного боку, як місце для переховування від переслідувань з боку царських правоохоронних органів, а з іншого – як можливість продовження своєї боротьби в нових умовах. Так, наприклад, один із лідерів революційного народництва С. Степняк (Кравчинський), виконавець замаху 1878 р. на керівника жандармів Мезенцова, у своїх спогадах підкреслював, що «Закордон для емігранта це місце відпочинку, далекий острівець, куди намагається дістатися той, чий човен розбитий або пом’ятий бушуючими хвилями» [16, с. 44]. Більшість емігрантів притримувалися точки зору про необхідність еміграції для подальшої боротьби. Яскравим виразником цієї ідеї можна вважати В. Леніна, який відзначав, що «Революційна боротьба часто буває неможлива без еміграції революціонерів» [11, с. 270].

Початок російській політичній еміграції було покладено ще в XVI ст., коли у зв’язку з можливими репресіями з боку Івана Грозного за кордоном опинилися деякі представники правлячої верхівки. Найвидатнішим з них був князь А. Курбський, який із еміграції розпочав полеміку з російським царем, намагаючися виправдати свою втечу політичними, а не особистими мотивами. Наприкінці XVI ст. виїзд росіян за кордон стає значно інтенсивнішим, оскільки царський уряд з часів Б. Годунова розпочинає відправляти молодь навчатися в Європу. Після певних періодів самоізоляції Московської держави з кінця XVII ст. в епоху Петра І розпочинається виїзд за кордон численних представників аристократичних родів для навчання в передових країнах Західної Європи. Саме в цей час поновлюється і політична еміграція. Після розкриття спроби заколоту царевича Олексія в Швейцарії переховувався один з його учасників А. Веселовський.

У ХІХ ст. російська політична еміграція набуває систематичного та безперервного характеру. Подолання труднощів для виїзду із країни після реформ Олександра І у поєднанні з посиленням репресій в епоху Миколи І привело до значного зростання кількості політемігрантів. Слід зазначити певну динаміку цього процесу: якщо в 20–40-х рр. політична еміграція являла собою поодинокі випадки (М. Бакунін, О. Герцен, І. Головін та ін.), то в 50–60-х рр. – це вже були десятки людей, з 70-х рр. ХІХ ст. кількість емігрантів вимірювалася сотнями. Так, за оцінками деяких істориків за 1861–1895 рр., за кордоном знаходилося більше тисячі осіб. Із початку ХХ ст. кількість емігрантів починає вимірюватися тисячами. За даними Особливого Відділу Департаменту поліції на 1905 р. тільки в країнах Західної Європи знаходилося майже 20 тисяч російських революціонерів [14, с. 104].

Головним джерелом поповнення лав політичних емігрантів були діячі революційного руху, які змушені залишати Росію, рятуючися від переслідувань з боку політичної поліції. Про те, що боротьба з революційним рухом у Росії посилювалася, свідчить різке збільшення кількості людей, які були відправлені в Сибір на заслання. Згідно з даними, які наводить дослідник О. Мещерський, на 1895 р. в Сибіру знаходилося 317 революціонерів, у 1900 р. – 1089, а в 1903 р. – 2366 осіб [13, с. 131].

Значне збільшення кількості політичних емігрантів невідворотньо приводило до необхідності формування за кордоном революційних центрів. Вітчизняні дослідники доклали багато зусиль для з’ясування причин, з яких та чи інша країна могла стати центром політичної еміграції. Відомо, що в різні часи головними країнами еміграції ставали Англія, Франція, Німеччина, але ніколи протягом ХІХ – початку ХХ ст. центральним осередком концентрації революціонерів не переставала бути Швейцарія. Причини формування в тій чи іншій країні центру еміграції, на думку істориків, були такі: відносні свободи, стабільний режим, який довгий час існував без значних потрясінь, географічна близькість, відносно дешеве життя, концентрація російського студентства. Усе це певним чином відноситься і до Швейцарії, хоча існувала ще одна виняткова причина для цієї країни, а саме – нейтралітет. Практично з усіма причинами, наведеними вище, можна було б погодитися, але викликає заперечення для Швейцарії поняття географічна близькість. Як відомо, між Швейцарією та Російською імперією лежало дві держави – Німеччина та Австро-Угорщина. У випадку будь-якої європейської війни, які спалахували у ХІХ ст. з відомою періодичністю, еміграція у Швейцарії зразу ж опинялася відрізаною від Батьківщини. На підтвердження цього положення наведемо спогади депутата IV Думи від більшовицької фракції А. Бадаєва, який зазначав, що в умовах Першої світової війни підтримання зв’язків із еміграцією, центр якої знаходився у Швейцарії, стало дуже складною справою. «Оголошення війни, – писав Бадаєв, – ускладнило й наші стосунки з Володимиром Іллічем. Переписка ж Ілліча з нами стала менш регулярною та більш нечастою» [2, с. 336].

Тепер детальніше розглянемо причини формування центра російської політичної еміграції у Швейцарії. Перш за все виділимо нейтралітет країни як умову формування місця перебування політичних вигнанців. Швейцарія відноситься до держав, які мають статус постійного нейтралітету. У зв’язку з цим вона зобов’язується не брати участі у збройних конфліктах, не вступати у воєнні блоки і союзи, не надавати свою територію для іноземних військ та військових баз. Швейцарія має право на суверенітет та територіальну цілісність, участь у міжнародних договорах та конференціях, право на захист від збройного нападу. Особливе значення має недоторканість громадян, що знаходяться на її території [15, с. 106]. Слід зазначити, що Швейцарія є єдиною державою у світі, чий нейтралітет є міжнародно визнаним. Це становище засноване на міжнародному договорі від 8 (20) листопада 1815 р., який підписали представники Австрії, Франції, Великої Британії, Росії, Португалії та Прусії. В «Акті відносно визнання та гарантії постійного нейтралітета Швейцарії та недоторканості її території» зазнчалося, що «Швейцарія довела, до яких важливих зусиль та пожертвувань вона готова була для спільного блага і успіхів справи, яку захищали всі держави Європи, і, нарешті, що Швейцарія цілком гідна вигід, що затверджуються для неї визначенням Віденського конгресу» [20]. Саме нейтралітет давав можливість революціонерам різних країн спокійно почувати себе у країні у різні періоди, навіть під час військових конфліктів, включаючи Першу світову війну.

Важливим фактором, який забезпечив подібне пільгове становище країни, стало дуже сприятливе відношення до Швейцарії з боку Росії і, особливо, Олександра І на початку ХІХ ст. Досить характерним є лист міністра закордонних справ К. Нессельроде повіреному у Швейцарії П. Крюденеру від 9 травня 1816 р. У листі зазначалося, що «єдиною винагородою для європейських країн за проявлений ними інтерес до Швейцарії є щастя та процвітання цієї країни» [5, с. 164]. Скоріше за все таке відверто приязне відношення до альпійської республіки було продиктовано тим величезним впливом на виховання Олександра І, яке здійснив у 1783–1795 рр. його наставник швейцарець Ф. Лагарп. Про це писали багато з істориків та громадських діячів Росії. Так, Б. Глинський підкреслював, що «слова наставника глибоко запали в душу учня [Олександра І – Ю. К.], і він із захопленням сприймав кожний його вираз, уникав у кожну його думку та повчання» [7, с. 179]. Співчутливе ставлення до Швейцарії зберігалося і в наступні десятиліття. У цілому, починаючи з 1815 р., країна жодного разу не була втягнута у військові дії, а на її територію не вступали іноземні війська.

Швейцарія не мала договорів про видачу злочинців із іноземними державами. Винятком становили лише особи, звинувачені у кримінальних злочинах. Це теж був дуже важливий фактор, який робив країну надзвичайно надійним притулком для революціонерів. Так, єдиним випадком екстрадиції злочинця є видача знаменитого російського революціонера С. Нечаєва Уряд альпійської республіки погодився видати політичного емігранта лише після надання переконливих доказів його вини у вбивстві. Але окремою умовою екстрадиції була вимога судити С. Нечаєва тільки за цей конкретний злочин [6, с. 434]. Навіть за цих жорстких умов швейцарська громадськість негативно сприйняла сам факт видачі революціонера. З цього приводу український емігрант С. Подолинський в листі одному з ідеологів революційного народництва П. Лаврову зазначав, що «питання про видачу Нечаєва схвилювало швейцарців і обговорюється тепер на робітничих зборах, які зараз дуже чисельні. Робітники взагалі проти видачі, навчаючася молодь, що навчається теж проти, а в Цюріху цих двох елементів не можна ігнорувати [8, арк. 33]. Процес над С. Нечаєвим у Росії набув політичного забарвлення, наслідком чого стало укладення 5 листопада 1873 р. конвенції між Росією та Швейцарією про невидачу політичних емігрантів. Це тим більш важливо, оскільки у 1867–1877 рр. царському уряду вдалося підписати договори про видачу політичних злочинців із вісьмома державами, у тому числі Прусією та Австро-Угорщиною [17, с. 57–58].

Таким чином, після 1873 р. Швейцарія стає найбезпечнішою країною для російських революціонерів. У зв’язку з цим необхідно підкреслити факт широкого надання притулку політичним емігрантам у країні. Радник федерального уряду Дроз у березні 1888 р. у своїй промові у парламенті з цього питання підкреслив, що «одне з найцінніших прав нашої незалежності складає право притулку. У всі часи ми широко відкривали наш дім для політичних вигнанців. Це нерідко слугувало джерелом неприємностей для нас; ось майже єдиний пункт, через який після 1815 р. у нас виникали непорозуміння з нашими сусідами [18, с. 262]. Про те, що Швейцарія після 1873 р. відмовляла Росії у всіх питаннях видачі емігрантів, свідчить реакція заступника міністра закордонних справ В. Ламздорфа на дії федеральної влади у зв’язку з вибухом у Цюріху у 1889 р. Вибух стався внаслідок випробування російськими народовольцями бомби, під час якого були і загиблі, і поранені. В. Ламздорф у своєму щоденнику писав, що «вірогідно нам прийдеться, по умові з дружніми країнами, підняти серйозне питання про те, наскільки нейтралітет Швейцарії узгоджується з гарантіями порядку і законності для благополуччя великих держав» [10, с. 201].

Єдиною загрозою в подібній ситуації для російських політичних емігрантів, які порушували навіть швейцарське законодавство, була висилка з країни. Так, наприклад 5 квітня 1901 р. у Женеві відбулася багатотисячна демонстрація швейцарців та емігрантів у зв’язку з репресіями в Росії проти студентського руху, а саме – віддання 183-х студентів Київського університету в солдати. Підсумком маніфестації став погром, учинений у російському консульстві, наслідком якого було зірвано державний герб та побитті стекла у вікнах [12, с. 36]. Царський уряд звернувся з вимогою до швейцарської влади жорстоко покарати винних, включаючи їх видачу Росії. Але російські дипломати були змушені констатувати, що нічого подібного зроблено не було [1, арк. 10]. У підсумку проведеного кантональною владою розслідування лише чотирьох емігрантів було вислано з країни, але дуже скоро вони всі повернулися [9, арк. 30].

Серед інших факторів, які сприяли становленню в Швейцарії центру російської політичної еміграції, слід зазначити також низький рівень цін у країні та можливість отримати заробіток. Це було дуже важливо для багатьох емігрантів, які не мали скільки-небудь значних коштів. Крім того, Швейцарія являла собою значний університетський центр, де, починаючи з 1870-х рр. ХІХ ст., постійно навчалася російська молодь, яка разом з професійними отримувала й революційні знання, створюючи чисельні революційні гуртки та групи сприяння.

Таким чином, Швейцарія більше ніж півстоліття слугувала надійним притулком для російських політичних емігрантів. Підводячи підсумок своєму десятирічному перебуванню в країні, відомий діяч більшовицької партії, письменник та публіцист В. Бонч-Бруєвич підкреслював, що «ця країна тоді була близька діячам нашої революції… І Герцен, і Бакунін, і каракозівці, і народники, і анархісти, іземлевольці, і народовольці, і соціал-демократи, і, врешті, більшовики… проживали у вільних кантонах Швейцарської республіки» [4, с. 196].

Бібліографічні посилання

1. Архів зовнішньої політики Росії. – Ф. ІІ Департамент. Секретні справи, оп. 456, спр. 8/1901.

2. Бадаев А. Е. Ленин и большевистская фракция Государственной Думы // А. Е. Бадаев. Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине: в 10 т. – М. Политиздат, 1989. – Т. 3. – C. 330–340.

3. Бернштейн Э. В годы моего изгнания / Э. Бернштейн. – Сімферополь: Госиздат Украины, 1923. – 180 с.

4. Бонч-Бруевич В. Д. Из России за границу // В. Д. Бонч-Бруевич. Избр. произв.: в 3 т. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – Т. 2. – С. 190–236.

5. Внешняя политика России. XIX и начало XX века: Документы Российского Министерства иностранных дел / под ред. А. А. Громыко. – М.: Политиздат, 1974. – Сер.2. – Т.1(9). Ноябрь 1815 – сентябрь 1817 г. – 822 с.

6. Глинский Б. Б. Революционный период русской истории (1861–1881 гг.): Исторические очерки / Б. Б. Глинский. – СПб.: Издание т-ва А.С. Суворина «Новое время», 1913. – Ч. 1. – 528 с.

7. [Глинский Б. Б.] Царские дети и их наставники / Б. Б. Глинский. – М.: Типо-литография т-ва И. Н. Кушнарев и К°, 1899. – 234 с.

8. Державний архів Російської федерації. – Ф. 1762, оп. 4, спр. 360.

9. Державний архів Російської федерації. – Ф. ДП. 00. 1898 г., спр. 3, ч. 125, т. 15.

10. Ламздорф В. Н. Дневник (1886–1890) / В. Н. Ламздорф. – М.; Л.: Госиздат, 1926. – 396с.

11. Ленин В. И. Открытое письмо Борису Суварину / В. И. Ленин // Полн. собр. соч. – М.: Политиздат, 1973. – Т. 30. – С. 261–272.

12. Листок Рабочего Дела. – 1901. – № 7.

13. Мещерский А. П. Особенности, партийный состав политической ссылки в Сибири в конце XIX – начале XX века / А. П. Мещерский // Ссыльные революционеры в Сибири (ХІХ в. – февраль 1917 г.). – Иркутск: Изд-во Иркут. гос. ун-та, 1973. – С. 125–143.

14. Сватиков С. Заграничная агентура Департамента полиции / С. Сватиков. – М.: Б. и., 1941. – 132 с.

15. Советская историческая энциклопедия. – М.: Изд-во АН СССР, 1967. – Т. – 10. – С. 106–107.

16. Степняк-Кравчинский С. М. Подпольная Россия / С. М. Степняк-Кравчинский // Собр.соч.: в 2 ч. – Пг.: Тип. Д. П. Рузского, 1917. – Ч. ІІ. – 160 с.

17. Троицкий Н. А. Безумство храбрых: Русские революционеры и карательная политика царизма. 1866–1882 гг. / Н. А. Троицкий. – М.: Мысль, 1978. – 335 с.

18. Эдемс Кеннинген. Швейцария и ее учреждения / Кеннинген Эдемс. – СПб.: Тип. С. В. Волянского, 1893. – 320 с.

19. Энгельс Ф. Эмигрантская литература // К. Маркс, Ф. Энгельс. Собр. соч. – М.: Госполииздат, 1961. – Т. 18. – С. 501–548.

20. www. law.edu.ru/normID.

Надійшла до редколегії 05. 01. 2011.

 

УДК 94 (477.63) (092) «1906/1913»

О. Б. Шляхов *, В. І. Лазебник **

* Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

** Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Яворницького