Основи економічної теорії. 1 страница

1. Розвиток економічної думки. Концепції меркантелістів, фізіократів, представників класичної економічної школи?

Виникнення і розвиток класичної економічної теорії відбулися в кількох варіантах, насамперед французькому і англійському, фран-цузький дістав назву фізіократії, а англійський – промислової, або англійської, школи, в якій класична школа досягла вищого рівня і вигляду. Особливі варіанти класики розвивали також Ж. Б. Сей, Т. Р. Мальтус, С. Сісмонді.
Термін “фізіократія” (від грец. fisios- природа і cratos – сила, влада, панування; дослівно – “влада природи”) вдало відбиває сут-ність однієї із впливових шкіл класичної економічної теорії.
Основоположник фізіократії Ф. Кене часто брав епіграфами до своїх праць вислови Ксенофонта і Арістотеля, в яких землеробство визнавалось -найважливішим і привілейованим занятгям. Ще далі пішли інші провідники фізіократії – А. Р. Ж. Тюрго (.1727-1781), В. Р. Мірабо (1715-1789), Г. Ф. Летрон (1728-1780), П, Мерсьє де ла Рів’єр (1720-1793), П. С. Дюпон де Немур (1739-1817). Вони вважали продуктивною галуззю лише землеробство, єдино продук-тивною – землеробську працю, продуктивним капіталом – лише капітал, вкладений у сільське господарство. На думку фізіократів, тільки в землеробстві виникає чистий продукт (доход), як надли-шок над витратами виробництва.
Фізіократи піддали критиці меркантилізм з основних питань теорії та практики. Зокрема, вони, на противагу меркантилістам, вважали, що “гроші – не багатство, якого люди потребують для задоволення своїх потреб. Лише блага, необхідні для життя і для щорічного відтворення цих же благ, є такими, до володіння якими необхідно прагнути’”. Розглядаючи гроші тільки як засіб обігу, фі-зіократи вважали їх посередницьким багатством, яке зайняло міс-це первісних цінностей. Воно відразу ж зникло б при відсутності відтворення.
З цих теоретичних уявлень фізіократів випливали їхні рекомен-дації щодо економічної політики. Одна з головних рекомендацій – пріоритетне сприяння розвитку сільського господарства. Інша про-позиція – замінити численні прямі та непрямі податки “єдиним податком” на “чистий продукт (доход)” землевласників, звільнив-ши все інше населення країни від будь-якого оподаткування.
Те виключне значення, яке надавали землеробству в народному господарстві фізіократи, і безпосередньо пов’язане з ним тракту-вання економічних категорій віддзеркалювало обмеженість їхніх поглядів умовами, коли сільське господарство у Франції того часу було пануючою формою виробництва. Ця обмеженість поглядів була критично подолана А. Смітом.
Водночас А. Сміт започаткував загальну високу оцінку школи фізіократів, підкресливши, що “її вчення у всіх відношеннях таке ж істинне, як благородне і ліберальне”.
У подальшому економічна думка неодноразово поверталась до цих проблем.
По-перше, недоліки фізіократів пояснювались специфікою пе-редреволюційної франції другої половини XVIII ст. (наростання кризи феодальної системи, складне становище у сільському госпо-дарстві, утиски селян різноманітними феодальними поборами і податками тощо) і безпосередньою реакцією на меркантилістську політику. По-друге, критично аналізувалися помилкові трактуван-ня тих вчених (Б. Гільдебрант та ін.), які звинувачували фізіократів у нехтуванні розвитком промисловості та торгівлі, суперечності між їх покровительством землеробству і принципом державного невтру-чання в економіку. Насправді сприяння землеробству фізіократи вбачали в усуненні перешкод його розвитку (феодальні повинності, обмеження внутрішньої торгівлі хлібом, заборона вивезення хліба за кордон). Вони вимагали надання повної свободи підприємниць-кої діяльності також в інших галузях економіки, а отже, відміни цехів і монополій в промисловості, ліквідації внутрішніх і зовніш-ніх митних зборів у торгівлі. Захищаючи вчення фізіократів від нападок деяких німецьких економістів, академік В. П. Безобразов (1828-1889) підкреслював: “Якщо фізіократи, внаслідок крайнос-тей промислових та фінансових систем попереднього часу, вдава-лись до надто виключного піклування про землеробські інтереси (піклування, що не виходило, однак, за межі природного розвитку), то цілком несправедливо звинувачувати їх у бажанні усунути всі інші промислові інтереси та виробництва”. По-третє, поступово до-лалась спрощена думка про незначний вплив фізіократії на госпо-дарську практику. Обіймаючи в 1774-1776 рр. посаду генерально-го контролера фінансів Франції, рівнозначну посаді міністра фі-нансів, А. Тюрго (1727-1781) зміг провести в життя ряд указів та законопроектів, які відкривали можливості для лібералізації еконо-міки країни. Серед них – введення вільної торгівлі зерном і бо-рошном всередині країни; вільний ввіз і безмитний вивіз зерна із королівства; заміна натуральної подорожньої повинності грошовим поземельним податком; скасування ремісничих цехів і гільдій та ін. Щоправда, через три місяці після відставки А. Тюрго (травень 1776 р.) Людовик XVI відмінив усі новації міністра-реформатора. Однак і міністерська діяльність, і відставка Тюрго мали важливе історичне значення – відкриття нових перспектив економічного розвитку і розчарування феодальним устроєм. Фізіократія справила певний вплив на діяльність державних діячів в ряді інших країн – Італії, Німеччині, Польщі, Швеції та ін.
Головна теоретична заслуга фізіократів полягала в тому, що вони здійснили науковий аналіз суспільного відтворення. В своїй знаме-нитій “Економічній таблиці” (1758) Ф. Кене проаналізував склад сукупного суспільного продукту, рух його елементів як необхідну умову нового процесу виробництва і відтворення класів у соціаль-но-економічній структурі суспільства.
Ф. Кене поділив суспільство на три класи: 1) продуктивний клас (фермери і сільськогосподарські наймані робітники), який, оброб-ляючи землю, щороку відтворює багатство нації, авансує витрати
на землеробську працю і щороку виплачує доходи власникам землі;
2) клас власників (землевласники і залежна від них челядь, король, привласнювачі десятини – духовенство), який живе на “чистий продукт” землеробства; 3) “безплідний”, або непродуктивний, клас (промисловці, купці, ремісники, наймані робітники в промисловості та ін.)і витрати якого оплачують два попередні класи.
На початок господарського року, за схемою Ф. Кене, перелічені класи володіють такими запасами продуктів і готівки:
1) продуктивний клас має запас землеробських продуктів на 5 млрд ліврів;
2) клас власників має запас готівки на 2 млрд ліврів, отриманих ним від продуктивного класу як орендну плату;
3) “безплідний” клас має запас промислових виробів на 2 млрд ліврів.
“Економічна таблиця” охоплює три зазначені класи, щорічно отримуване ними багатство і описує процес обміну між ними у вигляді ряду послідовних актів купівлі-продажу. При цьому про-дукти і гроші рухаються у протилежному напрямі.
1-й акт – клас власників купує у продуктивного класу сільсько-господарської продукції на 1 млрд ліврів для власного споживання;
2-й акт – клас власників на залишок готівки в сумі 1 млрд ліврів купує у непродуктивного класу промислову продукцію для власного споживання;
3-й акт – непродуктивний клас на отриману від власників за свої вироби готівку 1 млрд ліврів купує у класу власників продукти харчування;
4-й акт – продуктивний клас купує у непродуктивного класу на 1 млрд ліврів промислових виробів для відновлення основного капіталу;
5-й акт – непродуктивний клас на 1 млрд ліврів купує у про-дуктивного класу сировину для промислової переробки.
Отже, з 5 млрд ліврів сукупного продукту реалізовано 3 млрд, і гроші в сумі 2 млрд ліврів повернулися до продуктивного класу. Решта 2 млрд ліврів річного продукту витрачається в землеробстві. Оборот річного продукту в натуральній і грошовій формі забезпе-чує можливість безперервного, періодичного повторення виробни-чого процесу, тобто відтворення.
Прибічники Ф. Кене зустріли його “Економічну таблицю” з ве-личезним ентузіазмом і вважали її вінцем фізіократичної школи. В. Мірабо навіть стверджував, що таблиця була одним з трьох ве-ликих відкриттів в історії людства (поряд з письмом і грішми). Од-нак згодом про таблицю забули як про таку, що, за висловом А. Бланкі, “не становить наукового інтересу”. Ф. Енгельс відзначав, що вона була загадкою сфінкса, яка лишилася нерозгаданою для економічної теорії першої половини XIX ст. Заслуга К. Маркса поля-гає в тому, що він фактично заново відкрив таблицю, проаналізу-вав її й одним з перших вказав на її наукове значення в написано-му ним розд. 10 другого розділу твору ф. Енгельса “Анти-Дюрінг”, де розглядаються певні проблеми історії політичної економії: “це таке ж просте, як і геніальне для свого часу зображення річного процесу відтворення, яке опосередковується обігом”*.
Відоме розмежування між фізіократією і англійською класич-ною школою пролягає по лінії неоднакового трактування сфери і конкретних джерел національного багатства, доходів, функцій гро-шей тощо. Представники англійської класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо та ін.) критично подолали обмежувальний галузевий підхід фізіократів у тлумаченні питань, які тут розглядаються. Тим самим було зроблено помітний крок у розвитку економічної теорії. Однак слід підкреслити, що певні відмінності між фізіократією і англій-ською класичною школою – це відмінності всередині теоретико-методологічної єдності, У зв’язку з цим звернемо увагу на ряд важ-ливих спільних підходів. Серед них – єдність мікро- і макроаналі-зу; спроби розмежування дослідження “природного порядку”, “при-родних законів” цього порядку (позитивний аналіз) і економічної політики держави (нормативний аналіз); визнання економічної сво-боди як найважливішого чинника ефективності та шкоди від моно-полізму в економіці тощо. По суті спільною для них є знаменита категорія “невидимої руки” (INVISIBLE hand), введена А. Смітом, під якою класики розуміли стихійну дію об’єктивних економічних за-конів в умовах вільної конкуренції, механізм саморегулювання рин-кового господарства. В своїй головній праці “Дослідження про при-роду і причини багатства народів” (1776) А. Сміт неодноразово звер-тав увагу на спільні для класиків положення про те, що, дбаючи про свій власний інтерес, вигоду, кожний товаровиробник тим са-мим найкраще задовольнятиме і суспільні інтереси. Ідея збігання особистих і суспільних економічних інтересів – одна з централь-них і найважливіших у класичній економічній теорії.
Класики всебічно обгрунтували принцип лесефер (laisser faire- не заважай), тобто державного невтручання в економічне життя. Однак помилково було б трактувати його як усунення держави із сфери економіки взагалі, адже А. Сміт чітко визначив і грунтовно проаналізував три великі галузі, в яких неможливо обійтись без втручання держави (національна оборона, захист правопорядку і кожного члена суспільства, забезпечення громадян необхідними суспільними благами, які не може або не бажає виробляти приват-ний бізнес). Тим самим по суті поставлено і для свого часу задо-
вільно вирішено актуальне питання про межі співвідношення ме-ханізму саморегулювання ринкового господарства і економічної діяльності держави, недоліки ринку і функції держави (уряду). Як відомо, це одне з центральних питань сучасної економічної теорії, а також один з вирішальних критеріїв класифікації шкіл та напря-мів західної економічної думки.
Класичний стан має свої особливості в різних країнах. Вони пов’язані з різним рівнем розвитку як самих країн, так і економіч-ної думки в них.
Досягнення класичного стану не означає існування повної єдності поглядів представників пануючого напряму і зникнення інших пе-риферійних напрямів. А. Сміт наголошував на дослідженні зрос-тання виробництва багатства народів та об’єктивних законів, що управляють ним, а Д. Рікардо і С. Сісмонді – на розподілі цього багатства і його законах. Були відмінності в теорії реалізації, з од-ного боку, Ж. Б. Сея і Д. Рікардо, які вважали неможливими загальні кризи надвиробництва, і, з іншого боку, Т. Р. Мальтуса і С. Сісмонді, які дотримувались протилежного погляду. Щодо теорії вартості, якій класики надавали виключно важливого значення, то і тут спостерігаються принципові відмінності. При всій непослідов-ності, суперечливості в різноманітних трактуваннях вартості А. Сміт тяжів до трудової теорії вартості. Д. Рікардо свідомо поклав її як вихідний методологічний пункт дослідження в основу свого еконо-мічного вчення і намагався дослідити, наскільки всі інші еконо-мічні категорії відповідають (або суперечать) основній, на його думку, категорії – трудовій вартості. Ж. Б. Сей дотримувався теорії про-дуктивності трьох факторів виробництва, але поряд з цим висував також теорії витрат виробництва і попиту та пропозиції.
Представники марксистської економічної теорії традиційно вва-жають англійську класичну політекономію одним із своїх джерел. Проте при цьому вони розрізняють в теорії А. Сміта “наукові” еле-менти – трудову теорію вартості, “експлуатаційні” концепції роз-поділу доходів тощо – і “вульгарні” елементи, протилежні зазна-ченим вище. Вони вважають, що від “наукових” елементів А. Сміта стовповий шлях вів до Д. Рікардо і К. Маркса, а безвихідний – до Ж. Б. Сея і А. Маршалла.
Крім економічного вчення марксизму, яке почало формуватися в 40-і роки XIX ст. і перебувало під надзвичайно сильним впливом англійської класичної школи, в той же час бере початок історична школа в Англії та Німеччині (В. Рошер, Б. Гільдебрандт та ін.). Вона виступає альтернативним напрямом, протиставляє космополітич-ній класичній економічній теорії так звану національну, дослідженню об’єктивних законів зростання багатства і його розподілу – з’ясу-вання етапів розвитку людського суспільства та їхній історичний аналіз, абстрактно-дедуктивному методу дослідження – емпірич-ний, описовий. Перший класичний стан відзначався також певною специфікою в різних країнах, яку зумовлювали насамперед особ-ливості їхнього соціально-економічного розвитку. Для країн так званого другого ешелону підприємницького розвитку, включаючи Росію і Україну, вирішальним гальмівним фактором на шляху по-ширення класичної теорії було панування кріпосництва, що надто затяглось.
Боротьба представників різних концепцій навколо питання про шляхи соціально-економічного розвитку набувала особливої гос-троти.
Класичний стан встановлювався пізніше і тривав ще й тоді, коли в країнах розвиненої ринкової, економіки він вже змінився другим. На думку відомого українського економіста В. Голубничого, фізіо-кратична школа в Україні розвинулася дещо пізніше, ніж на За-ході, одночасно з англійською класичною політекономією. Голов-ним представником фізіократії був В. Н. Каразін (1773-1842), іні-ціатор заснування Харківського університету і реформи освіти в Російській імперії. Щодо англійської класики, то вона дійшла в Ук-раїну ще за життя її основоположника Д. Рікардо і панувала тут до першої світової війни. Хронологічно більш пізнє становлення та існування першого класичного стану в країнах так званого другого ешелону посилювали його гетерогенність, зумовлювали своєрідне “накладення” на теорії класичної політекономії концепцій, прита-манних другому класичному станові.
На етапі становлення першого класичного стану в Росії та Україні спостерігався особливо помітний розрив між викладанням і знан-ням положень класичної економічної теорії й відсутністю належ-них умов для практичного втілення їх у життя. В подальшому він долався завдяки інтенсивному розвитку підприємницької ринкової економіки.
Для першого класичного стану в Україні, що входила до складу Російської імперії, характерним було специфічне спрямування зу-силь вчених 40-70-х років XIX ст. в галузь історії економічної дум-ки. Вони виступили авторами оригінальних досліджень класичної економічної теорії. Насамперед це праці професорів Київського уні-верситету Г. Д. Сидоренка “Тюрго. Политико-экономическое уче-ние его в теории и в практическом применении” (К., 1858), Г. М. Це-хановецького “Значение Адама Смита в истории политико-зконо-мических систем” (К., 1859), А. Я. Антоновича “Теория ценности. Критико-зкономическое исследование” (Варшава, 1877), М. У. Зі-бера “Теория ценности и капитала Д. Рикардо в связи с поздней-шими разьяснениями” (К., 1871), “Развитие учения о налоге у эко-номистов А. Смита, Ж. Б. Сея, Д. Рикардо, Сисмонди й Д. С. Мил-
ля” (X., 1870), Новоросійського (нині Одеського) університету І. І. Патлаєвського “Теория денежного обращения Рикардо й его пос-ледователей” (О., 1871).

Першу спробу осмислити капіталістичну ринкову економіку зробили меркантилісти. Поняття "меркантилізм" походить від латинського слова "mercari"- торгувати. В англійській і французькій мовах "mercantile" означає "торговий", а італійське "mercante" означає "торговець" або "купець". Проте, слід зазначити, що меркантилістська система насправді є значно складнішою концепцією. Як відомо, витіснення натурального господарства товарно-грошовими, а по суті - ринковими економічними відносинами охоплює конкретний історичний відрізок часу. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів, у тому числі і К. Маркс, пов'язують цей період з великими географічними відкриттями, які сприяли розвитку міжнародної торгівлі. У цей період гроші стали тією економічною силою, яка протистояла силі феодального маєтку. Більше того, сам феодальний маєток, втягнутий у ринкові відносини, відчуває ненаситну жадобу до грошей. Сила не тільки окремих господарських одиниць, а й цілих держав починає вимірюватись безпосередньо їхніми грошовими ресурсами.

2. Основні напрямки сучасної економічної теорії?

Неокласичний синтез являє собою подальший розвиток і разом з тим в деякому роді "примирення" підходів до аналізу економічних процесів. Якщо, приміром, Кейнс досить критично оцінював здатність цін гнучко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури, то представники неокласичного синтезу прагнули "реабілітувати" ціни, доводячи, що вони сприяють оптимальному розподілу і найбільш повного використання ресурсів. Розглядаючи проблему зайнятості, прихильники "змішаної" системи висловлюють незгоду з "неповною зайнятістю", висунутої Кейнсом. У той же час коригуються погляди супротивників Кейнса.
Основна ідея "синтезу" полягає в тому, щоб розробити більш загальну економічну теорію, яка відображатиме зміни в господарському механізмі, результати пізніших досліджень і все позитивне, що міститься в роботах попередників.
Найбільш відомими представниками неокласичного синтезу є американський економіст Пол Самуельсон (нар. 1915), американський економіст російського походження Василь Леонтьєв (нар. 1906), англійський вчений Джон Хікс (1904-1989).
Особливості неокласичного синтезу:
1) Для неокласичного синтезу характерне розширення та поглиблення тематики досліджень. Мова йде не про корінний перегляд, а про розвиток загальноприйнятої теорії, створення систем, які об'єднують, узгоджувальних різні точки зору;
2) Широке використання математики як інструмент економічного аналізу;
3) Прихильники неокласичного синтезу уточнювали старі і розробляли нові проблеми у відповідності зі змінами, що відбуваються в індустріальній основі і механізмі ринкової економіки. Дискутуючи з опонентами, вони прагнули синтезувати традиційні погляди з новими поглядами й підходами.
Деякі автори вважають дещо умовним сам термін "неокласичний синтез". Виражається незгода з позиціями і трактуванням провідних теоретиків. В основному критика зводиться до двох моментів.
По-перше, теоретиків неокласичного синтезу дорікають у невиправданому звуженні кола розглянутих проблем. Будучи активними прихильниками математизації економічної науки, вони цікавляться в першу чергу і головним чином тими питаннями, які піддаються форматизації, можуть бути виражені за допомогою формул і рівнянь. А те, що виходить за межі строгих кількісних оцінок, наприклад, уточнення цілей суспільного розвитку, шляхи досягнення національної злагоди, опиняється за межами чистої теорії.
По-друге, увага нерідко концентрується на другорядних питаннях, на розгляді приватних змін і побічних процесів. Корінні, принципові, структурні зміни виявляються забутими економістами неокласичної школи. Досить часто дуже важливі процеси, глибинні взаємозв'язки, довгострокові тенденції залишаються долею представників неортодоксальної економіки.

Сучасне кейнсіанство виступає у вигляді декількох течій. Ще в 60-70х роках на арені економічної думки з'явилося таке велике напрямок, як посткейнсианство. Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було англійське ліве кейнсіанство, центр якого знаходився в Кембриджі, де тривалий жила і працювала лідер цієї течії - Дж. Робінсон. З іншого боку, діяльність таких економістів у США, як Ф. Клаудер, А. Леонхуфвуд, Х. Мінскі та інших. Кейнсіанців і їх критиків розділяє питання про стабільність економічної системи. Прихильники сучасного кейнсіанства і раніше, виходять з того, що в капіталістичному господарстві існують стійкі причини, здатні викликати хворобливі відхилення від стабільності зростання і повного використання ресурсів, а тому необхідно втручання держави для їх коригування.
Сучасне кейнсіанство навряд чи можна назвати макроекономічною теорією ефективного попиту. Акценти зміщені на інші галузі аналізу, пов'язані в першу чергу з функціонуванням ринків-капіталів, товарів і праці. І тут основна увага приділяється аналізу проблем, що породжуються активним впливом фінансової сфери на хід реального виробництва.
Наступною найважливішою проблемою, розробкою якої зайнято сучасне кейнсіанство, є розвиток теорії ціноутворення як нової основи макроекономіки. Мета цієї теорії - показати особливості ціноутворення в реальних умовах сучасного капіталізму, коли переважання великих фірм здатних в певних межах регулювати ціни та обсяги виробництва, поєднується з пануванням сильних профспілок і колективними договорами про заробітну плату, коли в процеси ціноутворення втручається держава, тобто в умовах існування регульованих ринків товарів і робочої сили. У цій новій ситуації (недосконалої конкуренції) ціни не змінюються настільки швидко й еластично, щоб у достатньо короткий строк привести у рівновагу нове співвідношення попиту і пропозиції ("розчистити ринок"). У підсумку фірми реагують на зміну ситуації на ринках коливаннями обсягів виробництва, результатом яких і є тривалі відхилення від стану рівноваги з неповним використанням виробничих потужностей і робочої сили.
Криза кейнсіанства останніх десятиліть викликав пожвавлення неокласичного напрямку, але він же сприяв виникненню нових тенденцій в самому кейнсіанській. Звичайно, відмінності між цими двома провідними напрямами сучасної економічної науки не можна абсолютизувати. Вони стосуються головним чином вихідних уявлень про механізми пристосування економіки до нерівноважним ситуацій або "недосконалостей" ринку, про швидкість цього пристосування і про те, хто, в кінцевому рахунку, здатний швидше, ефективніше і дешевше поправити справу - ринок чи держава.

Виникнення лібералізму як течії західної економічної думки відноситься до ХVIII століття. У його основі лежить політична філософія лібералізму, кредо якого - знаменитий принцип "laisser faire" ("не заважайте діяти") - можна розкрити, як дозволити людям робити, що вони хочуть, надати їм право бути самими собою в економічній діяльності та у віросповіданні, культурі, повсякденному житті і думки.
Неолібералізм - напрям в економічній науці і практиці господарської діяльності, що має в основі принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації.
Сучасні представники економічного лібералізму слідують двом, певною мірою традиційним, положень: по-перше, вони виходять з того, що ринок (як найбільш ефективна форма господарювання) створює найкращі умови для економічного зростання, і, по-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи учасників економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції і здійснити контроль там, де відсутні ці умови. Практично (і це в більшості випадків змушені визнавати неоліберали) держава тепер втручається в економічне життя в широких масштабах і в різних формах.
По суті, під назвою неолібералів виступає не одна, а декілька шкіл. До неолібералізму прийнято відносити чиказьку (М. Фрідман), лондонську (Ф. Хайєк), фрайбурзькой (В. Ойкен, Л. Ерхард) школи.
Сучасних лібералів об'єднує спільність методології, а не концептуальні положення. Одні з них дотримуються правих (противники держави, проповідники абсолютної свободи), інші - лівих (більш гнучкий і тверезий підхід до участі держави в економічній діяльності) поглядів. Прихильники неолібералізму зазвичай виступають з критикою кейнсіанських методів регулювання економіки. У США і в деяких інших західних країнах сучасна неоліберальна політика спирається на ряд економічних підходів, що одержали найбільше визнання. Це - монетаризм, який передбачає, що капіталістична економіка має внутрішні регулятори і управління повинне спиратися переважно на грошово-кредитні інструменти; економічна теорія пропозиції, що надає важливе значення економічним стимулам; теорія раціональних очікувань: наявність інформації дозволяє передбачити наслідки економічних рішень.
У цілому зміцненню ідей лібералізму в значній мірі сприяв успіх економічної політики, заснованої на принципах економічної свободи, яку в різні періоди проводили уряди провідних країн Заходу. Найбільш показовим у цьому відношенні може слугувати досвід Німеччини, Великобританії і США. Міжнародний валютний фонд також багато в чому будує свою діяльність, виходячи з ідей лібералізму, зокрема, монетаризму.
Як течія економічної думки (пов'язана з іменами Веблена, Коммонса, Мітчелла), інституціоналізм порівняно молодий: його виникнення та оформлення як наукової школи ставиться до к. ХIX століття. Але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму отримують широке поширення в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму отримав найменування так званої старої негативної школи. Другий етап тривав з 40-х по 60-і роки ХХ століття; з початку 70-х років відкривається новий - і поки останній - етап у розвитку інституціоналізму.
У інституціоналізму виділяють три основні напрямки, які намітилися в кінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціально-правової та емпіричний (кон'юнктурно-статистичний). Всі вони, незважаючи на спільність фундаментальних положень, значно відрізняються один від одного в підходах, методикою аналізу та трактуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значення окремих інститутів в житті суспільства.
Намагаючись визначити суть "інституціоналізму" ми виявляємо риси, пов'язані з області методології:
незадоволеність високим рівнем абстракції, властивим неокласика, і особливо статистичними характером ортодоксальної теорії ціни;
прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, або "віра в перевагу міждисциплінарного підходу";
невдоволення недостатньою емпірічностью класичної і неокласичної теорій, заклик до детальним кількісним дослідженням.
До цього слід додати вимогу посилити "контроль суспільства над бізнесом", тобто доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку.
Поняття "інституціоналізм" включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поведінки, прийняті в суспільстві, - "інституції". По-друге, це закріплення норм та звичаїв у вигляді законів, організацій, установ, тобто "інститутів". Інститути - форми і межі діяльності людей. Вони представляють політичні організації, форми підприємництва, системи кредитних установ. Цей податковий і фінансовий законодавства, організація соціального забезпечення, пов'язане з господарською практикою. Інституційний підхід означає аналіз не тільки економічних категорій і процесів у чистому вигляді, а й інститутів, зовнішньоекономічних факторів. Прихильників інституціоналізму, як і їх попередників (історичну школу), відрізняє критичне ставлення до звичних канонами неокласиків. Інституціоналісти вважають, що концепції неокласиків не тільки схематичні, але і відірвані від реальності. Адже ціни фактично не визначаються вільною конкуренцією (її давно немає), а фіксуються тими, в чиїх руках знаходиться економічна влада, тобто державою, олігополіями. Політична економія, вважають інституціоналістів, наука не про функціонування, а про розвиток суспільства. Вона повинна відійти від традиційних підходів. Важливо не просто регулювати економічні процеси, а змінювати картину економічного розвитку. До складу економічної навчання повинна входити теорія суспільного управління. Наука не повинна обмежуватися вивченням функціональних залежностей, а державне регулювання зводиться лише до підтримання умов конкуренції. Це занадто вузький підхід. На першому плані повинні знаходитися проблеми еволюції економічних систем, що розкривають механізм змін, що відбуваються.

3. Предмет економічної теорії?

Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими споріднени-ми науками вона пов’язана через об’єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об’єднується розглядом проблем на-родного господарства. Цільовою функцією кожної науки є розкриття і пізнання відповідних об’єктивних законів природи чи суспільст-ва. Для цього вона користується набутими в процесі історичного розвитку загальнонауковими та спеціальними, притаманними лише їй методами пізнання об’єктивної реальності.
Якою б розмаїтою не була людська діяльність, вона повинна мати власну основу. Такою основою є економічне життя суспільства, тісно пов’язане з потребами та інтересами людей. У перекладі з грецької слово “економіка” означає мистецтво ведення домашньо-го господарства (“ойкос” – дім, домашнє господарство; “номос” – вчення, закон). Вперше цей термін ввів Арістотель (III ст. до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хримастику. П.ід першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою – накопичення грошей, до якого ставився нега-тивно.