Строки захисту цивільних прав (строки та терміни)

Для належного здійснення і захисту суб'єктивних цивільних прав та виконання обов'язків важливе значення має фактор часу. Проте юридичне значення має не сам час, а певні його відрізки чи моменти, з якими пов'язують виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. ЦК України оперує поняттями "строк" і "термін".Термін—це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін може визначатись календарною датою або вказівкою на подію, яка неминуче має настати. Такою подією може бути момент смерті особи, закінчення перебігу певного строку тощо.Строк—це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Іноді обчислення строку в цивільному праві визначається також хвилинами і секундами, наприклад договір телефонного зв'язку.Строк і термін можуть визначатись актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Для правильного обчислення строку важливе значення має його початок та закінчення. За загальним правилом, строк починається з наступного дня після календарної дати або з настанням події, якими визначено його початок. Закінчення строку залежить від одиниці виміру часу, що застосовується для обчислення цього строку.Строк виконання обов'язків — це строк, упродовж якого особа повинна виконати належний їй обов'язок, тобто вчинити певні дії чи відмовитися від їх вчинення. Вирізняють загальні та проміжні строки виконання суб'єктивних цивільних обов'язків. Загальний строк охоплює собою весь строк виконання обов'язків, а проміжний — строк, у продовж якого має бути виконано певний етап цього обов'язку, наприклад, під час здійснення поставки може бути додатково встановлено строк щодо поставки кожної з партій продукції.

Відповідно до ст. 531 ЦК боржник має право виконати свій обов'язок достроково. Однак дострокове виконання обов'язку не повинно суперечити договору, актам цивільного законодавства або випливати із суті самого зобов'язання чи звичаю ділового обороту. Наприклад, вантаж було доставлено достроково, коли замовник ще не підготовив склади для вивантаження продукції, проте він зобов'язаний звільнити транспортний засіб, внаслідок чого вантаж може бути пошкоджено або знищено.

Строк захисту цивільних прав — це строк, упродовж якого особа, право якої порушено, оспорено чи не визнано, може вимагати примусового здійснення чи захисту свого права.Залежно від того, яким чином здійснюється захист, розрізняють: строки судового захисту (позовна давність); строки адміністративного захисту; строки самозахисту; строки оперативного захисту.

200.Правила біржової торгівлі. Правовий режим і функції Правил біржової торгівлі регулює ст.17 ЗУ “ Про товарну біржу”. Правила регулюють: порядок здійснення біржових операцій; порядок ведення біржової торгівлі; процедуру біржового арбітражу. Правила біржової торгівлі визначають: строк та місце проведення біржових операцій; склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них; порядок здійснення та реєстрації біржових операцій; порядок надання та розмір плати за користування послугами біржі; відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі. Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів біржі або уповноваженими ними органами. Не підлягає розголошенню зміст біржової угоди, за винятком назви товару, кількості, ціни, місця і строку виконання. Біржова угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Зареєстровані на біржі угоди не підлягають нотаріальному посвідченню. Процедура розгляду спорів за біржовими угодами визначається правилами біржового арбітражу.

Поняття та види об'єктів цивільних прав.Під об'єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини1. Об'єкти цивільних прав та об'єкти цивільних правовідносин — поняття тотожні. Цивільні правовідносини складаються між особами щодо матеріального чи нематеріального блага для задоволення своїх потреб. Тому об'єктом цивільних прав (правовідносин) може бути те, заради чого суб'єкти вступають у правовідносини і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та обов'язки з метою здійснення своїх законних права та інтересів.Стаття 161 проекту ЦК відносить до об'єктів цивільних прав речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, роботи та послуги, результати творчої діяльності, службову та комерційну таємницю, особисті немайнові блага, та інші матеріальні та нематеріальні блага.За критерієм їх оборотоздатності об'єкти цивільних прав можна поділити на три види:1)об'єкти, які обертаються вільно; 2)об'єкти, які обмежені в обігу;3)об'єкти, вилучені з обігу.Оборотоздатність об'єктів цивільних прав означає вчинення угод та інших не заборонених законодавством дій щодо таких об'єктів, спрямованих на передачу останніх у межах цивільного обороту. Тобто, обіг не слід звужувати виключно до переходу права власності.Об'єкти, обмежені в обігу—це об'єкти, які можуть належати тільки окремим учасникам цивільного обороту, або обіг таких об'єктів, їх придбання або відчуження може здійснюватися лише на підставі відповідного дозволу. Вилученими з цивільного обороту вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом угод та іншим чином переходити від одного суб'єкта до іншого в межах цивільного обороту. Окремо також можна виділити спеціальні правила оборотоздатності для певних об'єктів цивільних прав. Такими об'єктами є земля, природні ресурси, нерухоме майно.

204.Правова суть застосування цивільного законодавства за аналогією. З чим це пов’язано. Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. У ст. ЦК України сказано, що цивільні права та обов'язки виникають також з дій громадян та організацій, які хоч і не передбачені законом, але внаслідок загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов'язки. Із змісту зазначеної норми випливає, що цивільні правовідносини виникають також з дій, зокрема угод громадян і організацій, хоч і не передбачених законом, але таких, що відповідають (не суперечать) загальним засадам і змісту цивільного законодавства. Отже, в таких випадках керуються не конкретною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами, змістом цивільного законодавства.Такий засіб заповнення прогалин закону називається аналогією права. Поряд з цим застосовується і аналогія закону—поширення на відносини, які безпосередньо не врегульовані в законі, правових норм, що регламентують подібні відносини.Збереження інституту аналогії у цивільному праві, на відміну від кримінального права, в якому аналогію скасовано, пояснюється так: кримінальне право має справу з протиправними, злочинними діями. З метою зміцнення законності воно виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання.Цивільне ж законодавство, навпаки, в переважній більшості регулює правомірну, суспільне корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до сковування розумної господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що негативно позначилося б на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення матеріальних і духовних потреб громадян та організацій. В умовах радикальної економічної реформи законодавець заохочує ділову заповзятливість в економічній, комерційній діяльності. Аналогія права і закону в цивільному праві знаходить нове обгрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.

209.Речі як об’єкти цивільних прав. Класифікація речей залежно від їх оборотоздатності. Найпоширенішими об'єктами цивільних прав є речі. Під річчю розуміють все те, за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини, це предмети матеріального світу в своєму природному стані або предмети, створені в результаті людської діяльності.Класифікація речей у цивільному праві проводиться за різними підставами і має важливе теоретичне та практичне значення. Юридична класифікація речей досить часто основана на їх природних властивостях чи суспільному значенні і визначає поведінку суб'єктів права щодо речей конкретного виду.Речі залежно від їх особливостей поділяють на такі види:рухомі та нерухомі речі; вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті або не вилучені з цивільного обороту; індивідуально-визначені та родові; споживні та неспоживні; подільні та неподільні; головні та приналежності; продукція, плоди та доходи; гроші; валютні цінності та цінні папери.Речі рухомі та нерухомі. До недавнього часу основним поділом речей у цивільному праві був їх поділ на засоби виробництва і предмети споживання, що на даний час втратило своє юридичне значення. Політична економія поділяє речі на основні і оборотні засоби залежно від того, споживаються дані засоби повністю при виробництві продукції (оборотні засоби), чи поступово переносять свою вартість на готовий продукт. Даний поділ речей мав своє вирішальне значення для визначення обсягу прав державних підприємств на закріплене за ними майно. Нині цей поділ має значення в основному для ведення бухгалтерського обліку. За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на: вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту. В умовах ринкової економіки більшість об'єктів обертаються без обмежень. Під оборотоздатністю розуміють можливість відчуження певного об'єкта за договором купівлі-продажу, міни, дарування, а також перехід його від однієї особи до іншої у порядку універсального правонаступництва.Вилучення речей з цивільного обороту означає, що деякі об'єкти можуть належати на праві власності лише певним суб'єктам цивільного права. До речей, вилучених з цивільного обороту, належать об'єкти права власності українського народу (земля, за винятком земельних ділянок певного розміру, надра, води та інші природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони).Обмеження речей у цивільному обороті вказує на те, що право власності на певні речі може бути передано іншій особі з додержанням вимог, передбачених законом. Наявність речей, вилучених з цивільного обороту, обмежених у цивільному обороті зумовлюється міркуваннями додержання державної безпеки.

210. Роль судової практики в тлумаченні, застосуванні та удосконаленні цивільного законодавства. Важливого значення набувають постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких на підставі аналізу й узагальнення судової практики містяться керівні роз'яснення судам з питань застосування чинного цивільного законодавства при розгляді різних категорій цивільних справ. Вони є обов'язковими для всіх судів України і публікуються у відповідних збірниках.Судова практика, яка закріплюється в окремих рішеннях з цивільних справ, на відміну від керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, не має обов'язкового значення для судів країни. Рішення з конкретних справ є обов'язковими лише для учасників спорів, а також для громадян і організацій, до яких пред'явлено вимоги судового виконавця з виконання судових рішень (ст348—352ЦП). Разом з тим вивчення судової практики необхідно для з'ясування змісту цивільних законів та їх правильного застосування. Судову практику законодавець також враховує у процесі вдосконалення чинного законодавства і видання нових нормативних актів. Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст. 150КУ).

211.Склад правовідносин представництва.Передоручення. До складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо далі складові правовідносин представництва. При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють три категорії суб'єктів: це — особа, яку представляють, представник і треті особи. Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із зазначених суб'єктів, слід звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію — "особа, яку представляють", існування якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном - "принципал", відомим ще римському праву. Водночас, поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку представляють" або "той, кого представляють".У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільного права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа, незалежно від наявності дієздатності1. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, кого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому порядку. Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник —особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положенням ч 1 ст.238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані представником. Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, які стали підставою виникнення зазначених внутрішніх правовідносин представництва. Права і обов'язки учасників правовідносин представництва. Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала), є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, кого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом. Основним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.За загальним правилом представник має право вчиняти правочин за наданими йому положеннями особисто. Разом з тим закон надає право представнику передавати надані йому повноваження повністю або частково – заміснику. Але законодавець обмежує це право представника і обумовлює його лише випадками, якщо це встановлено законом або договором між представником і особою, яку він представляє, та у випадку, якщо представник був змушений до передачі своїх повноважень заміснику з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. В зазначених випадках законодавець покладає на представника обов’язок повідомити про ці випадки особу, яку він представляє і надати їй необхідні відомості про замісника. У разі невиконання зазначеного обов’язку представник несе відповідальність за дії замісника, як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

212.Соціально-економічна суть страхування полягає в тому, що за рахунок внесків, здійснюваних юридичними особами та громадянами, створюються страхові фонди, що використовуються для компенсації шкоди особам, які постраждали внаслідок стихійних лих, нещасних випадків або інших передбачених у законі подій.У ст. 1 ЗУ"Про страхування"поняття страхування визначено як вид цивільно-правових відносин із захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати ними страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), та доходів від розміщення коштів цих фондів.Об'єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству У. Залежно від об'єктів страхування поділяється на: особисте—страхування майнових інтересів, пов'язаних із життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника або застрахованої особи;майнове—страхування майнових інтересів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном; страхування відповідальності—пов'язане з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або майну громадянина, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.Страхування може бути добровільним або обов'язковим.Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок проведення добровільного страхування встановлюються правилами страхування, що їх визначає страховик самостійно. Конкретні умови страхування встановлюються при укладенні договору страхування. Добровільне страхування не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин, не пов'язаних зі страхуванням.Види, умови та порядок проведення обов'язкового страхування встановлюються відповідними актами законодавства України. При цьому страхувальник вільний у виборі страховика, якщо інше не передбачено актами законодавства.Страхування виконує ряд функцій: а) компенсаційну, оскільки страхові фонди використовуються насамперед для відшкодування страхувальникам заподіяних збитків; б) превентивну, бо з цих фондів фінансуються профілактичні заходи з відвернення шкідливого впливу стихійних сил природи та інших негативних наслідків; в) функцію сприяння розвиткові економіки, адже частина прибутку страхових організацій перераховується у доход державного бюджету.Майнові та особисті немайнові відносини, що виникають внаслідок страхування, регулюються нормами статей 369—373 ЦК УРСР, статей 998—1018 ЦК України, Законом України "Про страхування", правилами окремих видів страхування, що встановлюються відповідними чинними нормативними актами законодавства України. Відносини з морського страхування суден, вантажів та інших об'єктів регулюються нормами, що містяться у Кодексі торговельного мореплавства і правилах про окремі види морського страхування.

214.Способи набуття і припинення права власності. Як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, зазначених у ЦК України.Всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності (і відповідно суб'єктивне право власності), можна поділити на первісні і похідні.За первісних фактів право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників, за похідних — право власності виникає у суб'єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника.До первісних способів набуття права власності належать:створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі (специфікації), володіння плодами і доходами, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку, вилучення безгосподарно утримуваних пам'яток історії і культури, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.Деякі способи характерні для виникнення будь-яких форм власності, зокрема виробництво, переробка речей, плоди і доходи. Але є й способи, притаманні лише державній власності:націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку або пам'яток історії і культури, знахідка, скарб.Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди, а також спадкування за законом і заповітом.Виробництво — один з найпоширеніших способів набуття права власності. Створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного відтворення. Таким чином, виробнича діяльність виступає підставою (способом) набуття як колективної чи державної, так і індивідуальної власності. Плоди і доходи. За загальним правилом, встановленим ст. 133. ЦКУ, одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, доходи її власникам, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою.Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього власника. Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного факту, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо. Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.При похідних способах набуття права власності на нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник майна. Наприклад, якщо за договором купівлі-продажу, дарування або внаслідок спадкування майна, з приводу якого раніше було укладено договір найму, майно переходить до іншої особи, то за ст. 268 ЦК України при переході права власності на здане у найом майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника. Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, являють собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для припинення його.Право власності припиняється й тоді, коли власник 6 випадкової події стихійного характеру чи протиправних дій інших осіб. Таким чином, підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.А. Залежать від волі власника:а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;в) знищення або викидання майна власником. Б. Не залежать від волі власника;а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

206.Правове регулювання діяльності повного та командитного товариства. Поняття повного товариства. Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'я­заннями усім майном, що їм належить. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства. У разі порушення цього правила товариство має право за своїм вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами..Найменування повного товариства має містити імена(найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів«і компанія», а також слова «повне товариство». Основні положення про командитне товариство 1. Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроб­лених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства. 2.Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів «і ком панія», а також слова «командитне товариство».Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. 3.До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом.

217. Які особи вважаються утриманцями потерпілого у випадку його смерті. Яка шкода їм відшкодовується. У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. Шкода відшкодовується:1) дитині—до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту —до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом,—довічно;3) інвалідам —на строк їх інвалідності;4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого,—до досягнення ними чотирнадцяти років; 5)іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, —протягом п’яти років після його смерті. Особам, визначеним у пунктах 1-5 частини першої цієї статті, шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу)потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого.Розмір відшкодуванняможе бути збільшений законом.

215.Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов’язань. Якщо в цивільному зобов'язанні з боку боржника діють більше осіб, то відповідальність за порушення цих зобов'язань може бути частковою, солідарною чи субсидіарною (додатковою). Нові положення щодо субсидіарної відповідальності містяться у ст. 619 ЦК. До пред'явлення вимоги до особи, яка відповідно до закону, інших правових актів або умов зобов'язання несе відповідальність додатково до відповідальності іншої особи, що є основним боржником (субсидіарну відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього у відповідний строк відповіді на заявлену вимогу, ця вимога в повному обсязі може бути заявлена до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.Одним з основних принципів цивільно-правової відповідальності є принцип повного відшкодування заподіяної правопорушенням шкоди, відповідно до якого майнова шкода, завдана неправомірними оівіеіінями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ст. 1166 ЦК). Передбачається можливість обмеження або збільшення розміру відшкодування безпосередньо законом або договором. Однак угода про обмеження відпо-відальності, якшо в законі передбачено інше (повна або збільшена відповідальність), вважається нікчемною.Згідно зі ст.1193 ЦКУ допускається зменшення розміру відповідальності в таких випадках: якщо доведено вину обох сторін у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання; якщо кредитор навмисно чи необачно сприяв збільшенню збитків або не вжив заходів для їх зменшення; суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину. Відповідальність, яка настає з вини обох сторін (кредитора і боржника), іноді називається змішаною.У разі спільного заподіяння шкоди настає часткова або солідарна відповідальність. Підвищена відповідальність настає за умов, передбачених законом. Так. у ст. 1200 ЦКУ передбачено, що розмір відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, законом може бути збільшений.Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта або виявилась у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання. Про-типравність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні Договірного зобов'язання. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є невиконання або виконання з порушенням Умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Простроченням боржника (ст. 612 ЦК) є невиконання ним 3°бов'язання в обумовлений строк (термін).

 

218.Загальні положення про спадкування. Спадкове право—це найдавніший інститут права, який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини.Саме норми спадкового права покликані врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті. Крім того, особливо в наш час спадкове право стало актуальним не тільки для фізичних, а й для юридичних осіб, оскільки воно істотно впливає на формування та склад їх вищих органів, їх діяльність, особливо це стосується питань спадкування акцій, часток (паїв) у статутному фонді.З розвитком відносин приватної власності, що в свою чергу зумовило появу нових об'єктів цього права, з'явилася потреба у розвитку і вдосконаленні норм спадкового права. Ці проблемні питання, а також питання основних положень спадкового права будуть розглянуті нами в подальшому.Поняття спадкового права можна розглядати як в об'єктивному, так і в суб'єктивному значенні.Спадкове право в об'єктивному значенні — це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків.Під спадковим правом у суб'єктивному значенні розуміють права особи, яка закликається до спадкоємства, та права особи, яка вже прийняла спадщину. Таких осіб називають спадкоємцями.Зазначимо, що деякі вчені,розрізняють поняття спадкового права і права спадкування, розуміючи під першим право в об'єктивному значенні, під другим — право у суб'єктивному значенні1.Проте у практиці ці два поняття ототожнюються.Принципи спадкового права. Оскільки спадкове право—це окремий інститут цивільного права, то природно, що його норми базуються на притаманних лише цій підгалузі права принципах. "Більше того, наявність таких принципів слугує свого роду лакмусовим папірцем, який дає змогу стверджувати, чи є достатні підстави для виділення даної сукупності правових норм відповідно як самостійного підрозділу галузі цивільного права, чи їх немає".Проте зазначимо, що єдиного й однозначного переліку принципів спадкового права в цивілістичній науці не існує. Але вчені-юристи відносять до принципів спадкового права такі:Принцип універсальності спадкового правонаступництва полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, незалежно від того, в кого вона перебуває, і що певні її об'єкти невідомі спадкоємцю в момент прийняття спадщини. Крім того, універсальність виявляється і в тому, що до спадкоємця переходять не лише права, а й обов'язки. Причому неприпустимо прийняття спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями.Вказаний принцип також означає, що перехід прав та обов'язків не повинен мати ніяких проміжних ланок, крім випадків, передбачених законом, він має здійснюватися безпосередньо від спадкодавця до спадкоємця.Принцип свободи заповіту. Цей принцип тісно пов'язаний із загальноци-вільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання і означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб'єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить.Складання заповіту, його скасування — виключно воля спадкодавця, ніхто не має права примусово впливати на його дії.

219.Поняття спадкування. Під спадкуванням мається на увазі перехід майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків фізичної особи, яка померла (спадкодавця)до інших осіб—його спадкоємців. складає інститут цивільного права, який іменується «спадковим правом». Спадкове право захищає власність фізичних осіб, стимулює їхню матеріальну зацікавленість у результатах праці, врешті, зміцнює сімейні відносини, оскільки закон відносить до спадкоємців осіб, пов'язаних зі спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами, усиновленням. Нормами спадкового права передбачено захист прав неповнолітніх, а також непрацездатних осіб.Спадкування—це правовідносини, в яких є дві сторони: спадкодавець та спадкоємець.Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи -громадяни У, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.Спадкоємці—це вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця.Спадкування виникає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку, де підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду, яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець) померла. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто фактично відбувається заміна суб’єкта у правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.Крім цивільних прав, до спадкоємців переходять також і майнові обов'язки спадкодавця {наприклад, сплата боргів, відшкодування заподіяної шкоди тощо). Права й обов'язки спадкодавця, що входять до складу спадщини переходять до спадкоємців як єдине ціле. Тому, якщо спадкоємець приймає якусь частину спадщини, то він вважається таким, що прийняв усю спадщину, що йому належить за законом і за заповітом.Такий перехід прав і обов'язків називається універсальним правонаступництвом, де спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле.Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, при якому до спадкоємця переходить не вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певна кількість його прав (або обов'язків). Наприклад, якщо заповітом спадкодавець поклав на спадкоємця обов'язок передати яку-небудь з отриманих у спадщину речей у користування третій особі, то ця третя особа буде сингулярним правонаступником і до того ж одержує відповідні права не безпосередньо від спадкодавця, а через спадкоємця.Спадщиною є сукупність цих прав та обов'язків. Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування.

220.Принципи спадкування і їх характеристика. Оскільки спадкове право—це окремий Інститут цивільного права, то природно, що його норми базуються на притаманних лише цій підгалузі права принципах. "Більше того, наявність таких принципів слугує свого роду лакмусовим папірцем, який дає змогу стверджувати, чи є достатні підстави для виділення даної сукупності правових норм відповідно як самостійного підрозділу галузі цивільного права, чи їх немає.Проте зазначимо, що єдиного й однозначного переліку принципів спадкового права в цивілістичній науці не існує. Цікаво і найбільш глибоко вирішив це питання Ю. К. Толстой³. На його думку, до принципів спадкового права належать такі. Принцип універсальності спадкового правонаступництва полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, незалежно від того, в кого вона перебуває, і що певні її об'єкти невідомі спадкоємцю в момент прийняття спадщини. Крім того, універсальність виявляється і в тому, що до спадкоємця переходять не лише права, а й обов'язки. Причому неприпустимо прийняття спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями.Вказаний принцип також означає, що перехід прав та обов'язків не повинен мати ніяких проміжних ланок, крім випадків, передбачених законом, він має здійснюватися безпосередньо від спадкодавця до спадкоємця. Принцип свободи заповіту. Цей принцип тісно пов'язаний із загальноци-вільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання І означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб'єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить.Складання заповіту, його скасування — виключно воля спадкодавця, ніхто не має права примусово впливати на його дії.Проте законодавством встановлено ряд положень, які спрямовані на захист так званих обов'язкових спадкоємців (ст. 1241 ЦК) і які мають пріоритет над правилами, встановленими самим спадкодавцем. У цьому полягає принцип забезпечення прав та інтересів, необхідних спадкоємців. Наступний принцип — принцип врахування не тільки дійсної, а й припустимої волі спадкодавця полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить заповіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядок спадкування з урахуванням припустимої волі спадкодавця — до спадкування закликаються найближчі особі спадкодавця люди. На цей принцип вказував П. С Нікитюк¹, який сформулював його як принцип сімейно-родинного характеру спадкування. Норми спадкового права надають свободу волевиявлення не тільки спадкодавцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї з різних міркувань. Така диспозитивність становить зміст принципу свободи вибору у спадкоємців, які закликаються до спадщини. Можна додати ще один— принцип матеріально-забезпечувального призначення спадкування². Вже сама назва принципу виражає його суть: мета переходу прав та обов'язків від спадкодавця до спадкоємців забезпечує задоволення матеріальних інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця.

221.Назвіть види спадкування,що встановлені законодавством.В чому полягає їх правова суть. За чинним законодавством передбачено два загальні види спадкування. Так, за ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом, але цей перелік не можна вважати вичерпним. Спрощення форм спадкування та зведення їх лише до двох видів зумовлює помилки, які ви­никають в юридичній практиці. На даному етапі роботи не вдаючись до ґрунтовного аналізу концепцій різних авторів щодо видів спадкування слід брати до уваги усі правові аспекти, що випливають із спадкових правовідносин. Так, аналізуючи ЦК, зокрема ст. 1223, можна дійти висновку, що у цій нормі визначено загальні пріоритети в порядку закликання до спадкування, а саме: спочатку закликаються спадкоємці за заповітом, а потім спадкоємці за законом.Виходячи із буквального аналізу ст. 1217 ЦК можна встановити переваги спадкування за заповітом, оскільки на першому місці у нормі стоїть термін «за заповітом», а потім—«за законом». Крім цих двох видів спадкування (за заповітом або за законом), можна виділити ще змішане спадкування. Останній вид передбачає регламентацію випадків, коли до спадкування одночасно будуть закликані як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом, наприклад, коли заповітом не охоплено усю спадщину. Про те, що спадкування може здійснюватися одночасно і за заповітом, і за законом, свідчать статті 1245, 1275, 1276 ЦК. У такому разі не можна надавати перевагу спадкоємцям за заповітом, оскільки виходячи із принципів цивільного права кожний із них має користуватися рівними правами. Дійсно, спадкоємці за заповітом можуть мати подвійний статус: спадкоємців за заповітом і одночасно спадкоємців за законом, але це положення не збільшує їх прав. Аналіз ст.1241 ЦК, зокрема вислову «незалежно від змісту заповіту», свідчить про певні переваги права на обов'язкову частку над правом спадкоємців отримати спадщину за заповітом. Тому можна зробити висновок, що право на обов'язкову частку превалює над правом спадкоємців за заповітом, та також має визначатися як підстава для спадкування поряд зі спадкуванням за заповітом. Виходячи із аналізу ЦК, на наш погляд, слід виділяти не тільки основні види, а й підвиди спадкування, які можуть у деяких випадках набувати самостійного значення для врегулювання спадкових правовідносин або превалювати над основними видами спадкування. Перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією регламентовано ст. 1276 ЦК і фактично може стосуватись двох випадків спадкування: за заповітом або за законом, оскільки буквально аналізуючи ст. 1217 ЦК можна дійти висновку, що інших видів спадкування не існує. Це положення випливає з того, що в ст. 1217 ЦК виділено лише два види спадкування, а право на обов'язкову частку та право спадкування предметів (речей) звичайної домашньої обстановки регламентовані окремими нормами, що свідчить про виняток із загального правила (виду спадкування). Тому питання про перехід права на спадкування речей звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 1279 ЦК) і права на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК) після смерті спадкоємця, що не встиг її прийняти, до його спадкоємців, заслуговує також на увагу.

222.В чому полягає специфіка спадкування за заповітом. По-перше, заповіт—це одностороння угода, вона вважається дійсною після того, як заповідач в установленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складання заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх зі своєю останньою волею. Це ніяк не впливає на дійсність заповіту. По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що ця угода настільки тісно пов'язана з особистістю заповідача, що виключає можливість її складання представником чи довірителем заповідача. По-третє, це розпорядча угода: через заповіт особа розпоряджається своїми правами та обов'язками, наділяючи ними (чи позбавляючи) своїх спадкоємців. Якщо воля, яку виявляє заповідач, не стосується розпоряджень щодо належних йому прав та обов'язків, то вона не є юридичним заповітом. По-четверте, заповіт являє собою розпорядження на випадок смерті заповідача, тобто правові наслідки, які пов'язані з реалізацією волі заповідача, безпосередньо настануть лише за неодмінної умови — смерті заповідача. Зацікавлені особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм і став відомим його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача. В той же час заповіт не є умовною угодою. Та обставина, що b3m набуває чинності лише при наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням цієї угоди, а не додатковою обставиною, від якої угода може залежати. Як зазначав ще В. Серебровський, умовою є та обставина, яка може настати, а може і не настати. Крім того, умова є завжди додатковим моментом в угоді, вона встановлюється за погодженням сторін.

223. Спадкування за законом. Спадкування за законом може наступати якщо:1. відсутній заповіт 2. заповіт визнана недійсним повністю або частково. 3.заповідана лише частина спадкового майна. 4 всі спадкоємці за заповітом відмовилися від спадщини або не прийняли її. 5 всі спадкоємці за заповітом померли до відкриття спадщини 6 всі спадкоємці усунуті від права на спадщину. Об’єктивними обставинами для того щоб мало місце спадкування за законом є: смерть спадкодавця; наявність спадкового майна; наявність спадкоємців за заповітом.. до суб’єктивних умов можна віднести: належність конкретного спадкоємця до певної черги спадкоємців за законом,оскільки їх право на спадкування залежить від того фактору, до якої черги за законом віднесено спадкоємця; можливість документально підтвердити свої родинні або шлюбні відносини з спадкодавцем; фактичний вступ в управління або володіння спадщиною у встановлені законом строки.

224.Спадкування за законом. Спадкування за законом може наступати якщо:1.відсутній заповіт 2.заповіт визнана недійсним повністю або частково. 3. заповідана лише частина спадкового майна.4 всі спадкоємці за заповітом відмовилися від спадщини або не прийняли її. 5 всі спадкоємці за заповітом померли до відкриття спадщини 6 всі спадкоємці усунуті від права на спадщину. Об’єктивними обставинами для того щоб мало місце спадкування за законом є: смерть спадкодавця; наявність спадкового майна; наявність спадкоємців за заповітом. до суб’єктивних умов можна віднести: належність конкретного спадкоємця до певної черги спадкоємців за законом,оскільки їх право на спадкування залежить від того фактору, до якої черги за законом віднесено спадкоємця; можливість документально підтвердити свої родинні або шлюбні відносини з спадкодавцем; фактичний вступ в управління або володіння спадщиною у встановлені законом строки.

225.Реалізація спадкових прав. Процес переходу майна до спадкоємців за законом або за заповітом вважається реалізацією спадкових прав. У момент відкриття спадщини виникає спадкове правовідношення, юридичним змістом якого є право спадкоємця на прийняття спадщини та обов’язок всіх та кожного утримуватися від здійснення зазначеного права. Право на прийняття спадщини є суб’єктивним цивільним правом, зміст якого зводиться до закріпленої за спадкоємцем альтернативної можливості прийняти спадщину або відмовитися від неї. Прийняття спадщини. ЦК України передбачає три способи прийняття спадщини.Загальне правило про прийняття спадщини закріплено у ст. 1269 ЦК України, відповідно до якої спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Другий спосіб прийняття спадщини передбачений ч. З ст. 1268 ЦК України та стосується спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, дієздатність яких обмежено, вважаються такими, що прийняли спадщину в силу прямого припису закону, навіть якщо вони не проживали разом із спадкодавцем та від їх імені не подана заява про прийняття спадщини (ч. 4 ст. 1268 ЦК України). Проте такі особи можуть відмовитися від свого права в порядку, передбаченому ст. 1273 ЦК України. Відмова від спадщини. Право прийняти спадщину, яке виникає у спадкоємця в момент відкриття спадщини, означає також можливість спадкоємця відмовитися від спадщини. Відмова від спадщини, як одна з гарантованих спадкоємцю можливостей, врегульована статтями 1273—1275 ЦК. Спадкоємець вважається таким, що відмовився від спадщини, якщо він не подав заяву про прийняття спадщини (крім спадкоємців, які проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та спадкоємців, передбачених ч.4ст.1268 ЦК). Особи, дієздатність яких обмежено, а також неповнолітні особи вправі відмовитися від спадщини лише за згодою піклувальників та органу опіки і піклування, а неповнолітні особи — ще І за згодою батьків. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній або недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки і піклування. Відумерлість спадщини. Спадщина вважається відумерлою та переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини у випадках, передбачених ст. 1277 ЦК України, а саме:а)у разі відсутності спадкоємців за законом та за заповітом;б)у разі усунення всіх спадкоємців від права на спадкування;в)у разі неприйняття всіма спадкоємцями спадщини;г)у разі відмови всіх спадкоємців від спадщини.

226. Черговість спадкування. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

164.Специфіка правового регулювання договорів перевезення. Головною особливістю договорів про надання послуг, на відміну від договорів про виконання робіт, є те, що надання послуг невіддільне від діяльності.особи, яка_надає послуги. Корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги. Зобов'язання з надання послуг виникають, зокрема, з транспортних договорів.У ст. 6 ЗУ"Про транспорт" від 10 листопада 1994 р.1 визначено загальні основи господарської діяльності підприємств транспорту. Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація та ремонт шляхів здійснюють залізниці, пароплавства, порти (пристані), автомобільні, авіаційні, дорожні підприємства, якщо це передбачено їх статутами.Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надають послуги на основі державних контрактів і договорів про перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням економічної ефективності перевізних та переробних можливостей транспорту. Економічні відносини підприємств транспорту, що виникають у процесі перевезення, грунтуються на принципах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

227.Час і місце відкриття спадщини. Визначення, яке дане в ст. 1220 нового ЦК—часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.Але в різних випадках день смерті може встановлюватись по-різному. За загальним правилом, момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть, яке видається органами реєстрації актів громадянського стану.Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду. При цьому слід мати на увазі, що встановлення із зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті та від оголошення особи померлою, яке провадиться за правилами глави 35 ЦПК.В правовій літературі питання про те, що слід вважати часом відкриття спадщини, є дискусійним. При цьому висловлюються два протилежних погляди. Переважна більшість авторів обмежується посиланням на законодавче визначення часу відкриття спадщини як дня смерті спадкодавця¹. Інші сприймають це положення з певними застереженнями, вважаючи, що не завжди день смерті особи (календарна доба) є достатнім для визначення часу виникнення спадкових відносин. Іншими словами, у деяких випадках часом відкриття спадщини слід вважати не день, а момент смерті спадкодавця.З огляду на вищезазначене, уявляється, що в тому випадку, якщо особи, що є спадкоємцями одна одної, померли в межах однієї календарної доби, але відомо, що одна з них померла пізніше від іншої на кілька хвилин або годин (врахування секунди смерті, за загальним правилом, має виключатися, крім випадків, коли можливо з точністю встановити саму миттєвість смерті особи), неможливо стверджувати про смерть цих осіб як про одночасну. Відповідно особи, які померли в межах хоча б однієї доби, але є відомості про неодночасність настання їх смерті, мають спадкувати одна після одної. Лише у разі, якщо момент смерті таких осіб встановити неможливо (наприклад, за аварії літака), тобто виключається можливість встановлення факту, хто з цих осіб пережив іншого, повинно бути визнано, що зазначені особи померли одночасно і спадщина після кожної з них відкривається самостійно.Місце відкриття спадщини. Згідно зі ст. 1221 нового ЦК місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця. А якщо воно невідоме, місцезнаходження майна або його основної частини. У свою чергу місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно чи переважно мешкає. Відповідно ж до ст. 1221 нового ЦК України, якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.Правильне визначення місця відкриття спадщини має важливе значення і для розв'язання ряду процедурних питань. Адже за місцем відкриття спадщини, зокрема, необхідно звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, за цим місцем видається свідоцтво про право на спадщину, приймаються претензії кредиторів, і, що важливо, вживаються заходи щодо охорони спадкового майна.Місце відкриття спадщини підтверджується: свідоцтвом органів реєстрації актів громадянського стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання його і місце смерті збігаються; довідкою житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу та інше.

182. Здійснення цивільних прав та їх захист. Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

 

180.Здійснення цивільних прав та виконанняцив обов’язків. 1.Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.2.Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.3.Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.4.Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.5.Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.Виконання цивільних обов'язків1.Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.2.Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.3.Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. 4.Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

143.Специфіка правових відносин за договором поставки. Найдоцільнішою правовою формою регулювання господарських відносин з ритмічного постачання продукції і товарів є договір поставки. Договір — це основний документ, що визначає права та обов'язки сторін з поставок усіх видів товарів. Підприємства є вільними у виборі предмета договору, визначенні змісту зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, за винятком випадків поставки товарів за міждержавними угодамиДоговір поставки є консенсуальним, двостороннім і сплатним. Як консен-суальний договір він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов.Договір поставки двосторонній, бо права та відповідні обов'язки виникають для обох контрагентів. Сплатний характер цього договору полягає в тому, що одержану від постачальника продукцію покупець оплачує за погодженими цінами.Регулювання договірних відносин з поставок продукції здійснюється у різню формах. Видаючи закони та інші нормативні акти, держава здійснює нормативне регулювання цих відносин. Так, у сфері поставок діє міждержавна Угода пре загальні умови поставок товарів між організаціями держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20 березня 1992 р. (далі — Загальні умови поставок товарів). Угода поширюється на відносини між суб'єктами господарювання (незалежно від форм власності) держав — учасниць Співдружності зг міждержавними економічними зв'язками. Під суб'єктами господарювання розуміють підприємства, їх об'єднання, організації будь-яких організаційних форм, г також громадян, які володіють статусом підприємця, відповідно до законів, ще діють на території цих держав. Під товаром мають на увазі як товари народногс споживання, так і продукцію виробничо-технічного призначення.

 

203.Поняття цивільних прав та їх елементи. Коротко охарактеризуйте їх. Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими.Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.Фізичні і юридичні особи вступають у різні цивільно-правові відносини. З метою індивідуалізації окремих цивільно-правових відносин наука цив права окреслює їх елементи: суб’єкти і об’єкти, суб’єктивне цив право та суб’єктивний цив обов’язок.Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації, спільні підприємства за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації).З цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об'єктами цивільних правових відносин є: а) речі;б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.Суб'єктивне право також пов'язано з суб'єктивним обов'язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб.Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так, ст. 224 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто право в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права. Виходячи із змісту суб'єктивного права та суб'єктивного обов'язку, можна сказати, що вони відображають суть цивільних правовідносин, зумовлюючи "життя" цивільного права, його чинність.