Вплив родини та класного керівника на виховання учнів

Молодший шкільний вік як ніякий інший характеризується найсильнішою залежністю від дорослих – батьків та вчителів, і проходження того етапу становлення особистості багато в чому визначається тим, як складаються відносини дитини з дорослими.

Самі дорослі не завжди розуміють, яким чином їхні особистісні якості стають надбанням дітей, як своєрідно, відповідно специфіці дитячого віку вони інтерпретуються, яке значення набувають для дитини.

Усвідомлена або неусвідомлена батьківська й педагогічна авторитарність породжує в молодших школярів дефіцит неординарності, почуття власного достоїнства, невпевненість у собі й багато інших якостей, що ускладнюють сприятливе становлення особистості.

Стиль відносин дорослих до дитини впливає не тільки на становлення тенденції до певного стилю дитячого поводження, але й на психічне здоров'я дітей; так, невпевненість дитини в позитивному відношенні до себе дорослого або, навпаки, упевненість саме в неактивній оцінці її як особистості провокує подавлену агресивність, якщо дитина сприймає відношення дорослого до себе як негативне, то спроби дорослого спонукати дитину до спілкування викликають у неї стан зніяковілості й тривоги. Тривалий дефіцит емоційного співзвучного спілкування навіть між одним з дорослих і дитиною породжує невпевненість останньої в позитивному відношенні до неї дорослих взагалі, викликає почуття тривоги й відчуття емоційного неблагополуччя.

Під впливом досвіду спілкування з дорослими в дитини не тільки формуються критерії оцінки себе й інших, але й зароджується дуже важлива здатність - співчувати іншим людям, переживати чужі прикрості й радості як власні. У спілкуванні з дорослими й однолітками вона вперше усвідомлює, що потрібно враховувати не тільки свою, але й чужу точку зору. Саме з налагодженої системи взаємин дитини з дорослим і починається орієнтація дитини на інших, тим більше що вона також потребує визнання оточуючих людей.[5, с. 224]

Відомо чимало прикладів, коли діти, за якимись причинами позбавлені можливості спілкуватися з дорослими перші кілька років свого життя, потім так і не змогли навчитися «по-людськи» мислити, говорити, не змогли адаптуватися в соціальному середовищі.

Настільки ж яскравим прикладом є феномен «госпіталізації», при якому взаємодія дитини з дорослим обмежується лише формальним доглядом за дітьми й виключається можливість повноцінного емоційного спілкування між дитиною й дорослою людиною (це відбувається при переміщенні дитини раннього віку в будинок дитини).

Доведено, що такі діти багато в чому відстають від своїх однолітків як у фізичному, інтелектуальному, так й в емоційному розвитку: вони пізніше починають сидіти, ходити, говорити, їхні ігри бідні й одноманітні й часто обмежуються простою маніпуляцією із предметом. Такі діти, як правило, пасивні, недопитливі, не володіють навичками спілкування з іншими людьми. Безумовно, описані приклади представляють крайні, нетипові явища, але вони є яскравою ілюстрацією до того факту, що спілкування дитини з дорослими є основною детермінантою психічного розвитку й психічного здоров'я дітей.

У нормальному повсякденному житті дитина оточена увагою й турботою найближчих дорослих, і, здавалося б, не повинно бути приводів для занепокоєння. Однак і серед дітей, що виховуються в родині, спостерігається досить високий відсоток психічних захворювань, у тому числі неврозів, поява яких обумовлена не спадкоємними, а соціальними факторами, тобто причини захворювання лежать у сфері людських взаємин.

Діти занедужують неврозами під впливом несприятливих обставин, до яких неможливо адаптуватися і які неможливо перенести безболісним чином. Подібно цьому дитина не може перенести розлуку з матір'ю й звикнути до ясел, конфлікти в родині й блокаду емоційних потреб, напруги в результаті надмірної стимуляції, інтенсивних обмежень або непослідовного відношення дорослих. Виникаючий у цих умовах невроз як психогенне захворювання особистості, що формується, означає на психологічному рівні морально-етичну несумісність із подібним відношенням батьків, несумісність, що дитина не може перебороти через особливості своєї психіки й тиску обставин, що перевищують межу її психофізіологічних можливостей. Інакше кажучи, вона не настільки погана, наскільки її роблять такими відносини в родині й несприятливі особливості особистості батьків.

Таким чином, формується внутрішній, нерозв'язний і невротизуючий дитину конфлікт, що має тісно зв'язані один з одним рівні:

- соціально-психологічний, мотивований невдачами спілкування й утрудненнями в досягненні соціально значимої позиції;

- психологічний, обумовлений несумісністю з деякими сторонами відносин батьків і погрозою втрати «я»;

- психофізіологічний, як наслідок неможливості відповідати підвищеним вимогам та очікуванням дорослих.

При наявності нерозв'язних для дітей переживань варто говорити про хронічну психотравмуючу ситуацію як джерелі постійної психічної напруги. На цьому тлі додатково діючі психічні травми - емоційні потрясіння підсилюють патогенність життєвої ситуації, оскільки дитина не може впоратися з ними, пережити їх. Разом із внутрішнім конфліктом, проблемами в області спілкування та несприятливим збігом життєвих обставин у цілому, це дозволяє говорити про появу невдалого, травмуючого життєвого досвіду, стану хронічного стресу, як основного джерела патогенної (хворобливої) напруги при неврозах.

Положення ускладнюється тим, що діти з неврозами не можуть через своє обмеження і вже психогенне деформованого життєвого досвіду, умов виховання й відносин у родині, емоційно відреагувати на нервово-психічну напругу, що накопичується. Вони змушені придушувати її, що перевищує межу адаптаційних можливостей і змінює нервово-психічну реактивність організму. Коли довгостроково діючий стрес перевершує пристосовані можливості дітей, не дає їм виразити себе, затвердитися в життєво важливих позиціях, вчасно дозволити ситуацію, що травмує, то вона підриває здатність адекватно сприймати себе, супроводжуючись зниженням самооцінки, непевність у своїх силах і можливостях, страхами й тривогою, почуттям безпорадності й безсилля, тобто розвитком ідей самознищення, неповноцінності, ущербності, нездатності бути собою серед інших однолітків.

При невротичному захворюванні відбувається непродуктивна втрата наявних психічних засобів, ресурсів і можливостей, їхня подальша перенапруга й хворобливе ослаблення в цілому. При цьому наростають занепокоєння й емоційна нестійкість, з'являються або підсилюються вегето-судинні та соматичні порушення, знижується витривалість та опірність організму.

У психологічній літературі виділені, і досить глибоко проаналізовані фактори, що роблять вплив на психічне здоров'я дитини й, зокрема, на виникнення невротичних реакцій. Більшість із цих факторів носять соціально-психологічний, соціально-культурний і соціально-економічний характер.

Соціально-культурний характер факторів, що роблять несприятливий вплив на психічне здоров'я, обумовлений прискоренням темпу сучасного життя, дефіцитом часу, недостатніми умовами для зняття емоційної напруги й для розслаблення. Наслідком цього є надмірна завантаженість батьків, їхня невротизація, поява безлічі особистісних проблем у сполученні з недостатньою поінформованістю про шляхи вирішення внутріособистісних конфліктів і про можливості психологічної й психотерапевтичної допомоги. Подібна особистісна дисгармонія батьків знаходить своє відбиття в розвитку дітей і впливає на їхню психіку. [1, с. 137-139]

На емоційну атмосферу в родині й на психічний стан її членів впливають також соціально-економічні фактори, серед яких можна виділити такі, як:

- незадовільні житло-побутові умови;

- зайнятість батьків;

- ранній вихід матері на роботу й переміщення дитини в ясла.

До соціально-психологічних факторів, що впливають на психічне здоров'я дітей, психологи відносять насамперед такі, як дисгармонія сімейних відносин і дисгармонія сімейного виховання або порушення в сфері дитяче - батьківських відносин.

Проблеми подружніх і дитяче - батьківських відносин приділяється пильна увага як у вітчизняній, так і у закордонній літературі. Виділяються причини й характер внутрісімейних конфліктів, розглядаються шляхи їхньої корекції.

Психічне здоров'я або нездоров'я дитини нерозривно зв'язані також зі стилем батьківського виховання, залежать від характеру взаємин батьків і дітей.

Виділяються наступні стилі батьківського виховання:

- Демократичний.

- Контролюючий.

- Змішаний.

Демократичний характеризується високим рівнем прийняття дитини, добре розвиненим вербальним спілкуванням з дітьми, вірою в самостійність дитини.

У результаті такого виховання діти відрізняються вмінням спілкуватися з однолітками, активністю, агресивністю, прагненням контролювати інших дітей (причому самі не піддаються контролю), гарним фізичним розвитком.

При контролюючому стилі виховання батьки беруть на себе функцію контролю за поводженням дітей: обмежують їхню діяльність, але пояснюють суть заборон. У цьому випадку дітям бувають властиві такі риси, як слухняність, нерішучість, неагресивність.

При змішаному стилі виховання діти найчастіше характеризуються як слухняні, емоційно чутливі, неагресивні, але з бідною фантазією.

Особливий інтерес представляють вивчення й класифікація неправильних типів виховання, які приводять до формування різних неврозів. Виділяється три типи неправильного виховання.

1. Неприйняття, емоційне відкидання дитини (усвідомлене або неусвідомлене), присутність твердих регламентуючих і контролюючих мір, нав'язування дитині певного типу поводження відповідно до батьківських понять про «гарних дітей». Інший полюс відкидання характеризується повною байдужістю і відсутністю контролю з боку батьків.

2. Виховання, що гіперсоціалізує, - тривожно - недовірливе відношення батьків до здоров'я, успіхів у навчанні своєї дитини, її статусу серед однолітків, а також надмірна заклопотаність її майбутнім.

3. Езопове - надмірна увага до дитини всіх членів родини, присвоєння йому ролі «кумира родини», «сенсу життя».

Безумовно, найкращим профілактичним засобом є гарні відносини батьків з дітьми, розуміння батьками внутрішнього світу своєї дитини, її проблем і переживань, уміння поставити себе на місце своїх дітей.

Висновок

Від того, як батьки сприймають і розуміють дитину, її потреби, інтереси, психологічні стани й переживання, та відповідно взаємодіють з нею, залежить сприйняття й оцінка дитиною себе, формування позитивного або негативного образу “Я”, прийняття або неприйняття своєї особистості. Батьківські установки щодо дітей впливають на усвідомлення ними мотивів свого поводження й діяльності, формування цінностей та ідеалів, вироблення оцінок і самооцінок, за якими діти оцінюють себе й людей, які їх оточують. Все це позначається на соціальній адаптації дітей.

Немає жодного соціального або психологічного аспекту поводження дітей, які б не залежали від сімейних умов сьогодні або в минулому.

Родина має особливий вплив на формування соціально-психологічної адаптації дитини. Вона бере вже з перших днів життя дитини на себе турботу про її здоров'я й виховання, дає початкові знання про навколишній світ, виробляє навики, допомагає здійснювати контакти з багатьма людьми.

Родині належить ціла палітра властивих їй стимуляторів психосоціального розвитку дитини, найважливіші з яких - інтенсивність і багатство спілкування з дорослими, інтимні та стійкі емоційні контакти з постійними особами (батько, мати, інші члени родини), батьківська любов і турбота. Це природні стимулятори, які найбільше відповідають потребам розвитку дитини, її емоційному світу та культурі, багатий спектр вищих людських почуттів.

Отже, щоб максимізувати позитивний та звести до мінімуму негативний вплив родини на виховання дитини необхідно пам'ятати внутрісімейні психологічні фактори, що мають виховне значення:

- брати активну участь у житті родини;

- завжди знаходити час, щоб поговорити з дитиною;

- цікавитися проблемами дитини, вникати в усі виникаючі в його житті складності й допомагати розвивати свої вміння й таланти;

- не робити на дитину ніякого натиску, допомагаючи йому тим самим самостійно приймати рішення;

- мати подання про різні етапи в житті дитини;

- поважати право дитини на власну думку;

- уміти стримувати власницькі інстинкти й ставитися до дитини як до рівноправного партнера, що просто поки що має менший життєвий досвід;

- з повагою ставитися до прагнення всіх інших членів родини робити кар'єру.

В наш час, коли багато неблагополучних, неповних сімей, сімей, де батьки на заробітках, а діти знаходяться під опікою бабусь та дідусів, нам як вчителям, особливо важко. Адже до кожної дитини потрібно мати свій підхід, потрібно “вивчити” кожну сім’ю, щоб діяти в унісон, враховувати характер та емоції кожного учня. Адже на підґрунті конфлікту в сім'ї, необережно сказане слово вчителя, може накласти ґатунок на все подальше життя дитини.

Ось чому так важливий взаємозв’язок школи та сім'ї у виховання молодших учнів. І недарма, свою найпершу вчительку пам’ятають усі.

Хоча, як відомо, виховання дитини в сім’ї нерозривно пов’язане з усією системою суспільного виховання, однак, батьки і вчителі — найперші вихователі підростаючого покоління. Від них залежить якою зростатиме дитина, яких громадянських рис вона набуде. Школа як ніякий інший заклад, має значні можливості здійснення виховної роботи з дітьми, надання допомоги сім’ї в педагогічній освіті. В умовах відродження духовності нашого народу, його культурних традицій, формування якісно нових відносин між людьми школа має стати потужнім імпульсом творення педагогіки сім’ї. Слід зауважити, що процес творення педагогіки сучасної сім’ї проходить сьогодні в особливо складних умовах, адже він передбачає поєднання споконвічних традицій виховання і нових форм спілкування, взаємин батьків і дітей у сім’ї, які диктує соціально-економічний устрій життя, нові суспільні норми і вимоги.

Список використаної літератури

1. Бех І.Д. Проблема методів виховання у сучасній школі / І.Д. Бех // Педагогіка і психологія. — 1996. — №4. — С.136-140.

2. Гильбух Ю.З., Верещак Е.П. Психология трудового воспитания школьников. — К.: Рад. Школа. – 1987. – 258с.

3. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник / C.Г. Карпенчук. — К.: Вища школа. – 1997. – 160с.

4. Лихачев Б.Т. Педагогика. Курс лекций: Учеб. пособие. / Б.Т. Лихачев — М.: Юрайт. – 1998. – 178с.

5. Матюша І.К. Гуманізація виховання і навчання в загальноосвітній школі. / І. К. Матюша — К.: Вища школа. – 1995. – 380с.

6. Омеляненко В.Л., Мельничук С.Г., Омеляненко С.В. Педагогіка: Навч. посібник. — Кіровоград. – 2000. – 198с.

7. Бондаровська В.М. У серці суспільства: сім’я як суспільна структура. / В. М. Бондаровська //Рідна школа. – 1994. –№11. – С. 68–71.