Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 4 страница

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий вид храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав поширення в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагатою. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїки. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, які чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читалися, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня — ангелам, нижча — святителям із людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, котра заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері — піднятими на рівень голови руками — канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на: вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво; середину храму, де збиралися хрещені миряни; притвор (західна частина), в якому перебували оголошенні (які оголосили про намір залучитися до таїнств віри і проходили термін випробування) або нехре-щені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях, окрім євхаристійного канону літургії.

В середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднували візантійський і місцевий види будівель, елементи розпису балкан-ських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів давньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.

Риси самобутнього давньоруського мистецтва яскраво виявилися у Софійському соборі в Києві — найвизначнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням "руська митрополія", закладена у 1037 p., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що сгворювало багатий колоритний ансамбль. Стіни Софійського собору мали багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів та ін.

Софійському собору впродовж віків судилося залишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву "Нерушимої стіни", стало національним символом вічності народу і його культури.

З кінця XI ст. в архітектурі розпочався новий етап, характерний відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надало їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширеніший кубічний однокуио-льний храм. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирсь-кого на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною таких

церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. З-поміж багатьох українських однокупольних одні з найцікавіших — собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові. Можливо, зразком такого виду споруд стала церква над Золотими воротами (1037 р.) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088 р.) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072 р.) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим видом церков за часів Київської* Русі продовжувала бути на українських землях 3 —5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенсь-кий (1036 р.) і Борисоглібський (1128 р.) собори у Чернігові, Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Успенська (1078 р.) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Живопис

Процес поширення й утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві. В ході самостійного розвитку давньоруського іконопису традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 pp.), котрий, за свідченням Печерського Патерика, "ікони писати хитр був зело". З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони "Печерської Богородиці" і так званої Великої Панагії. Наприкінці XI ст. склалася київська іконописна школа, в XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинсько>гу, Володимиро-Суздальському тощо.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово "мозаїка", також прийшли з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи одиничних властивостей — кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка "Нерушимої стіни" і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 p.), 1934 p. вивезені до Москви, становлять перлину давнього вітчизняного мистецтва, здатні задовольнити найвибаг-ливіші художні смаки минулого і майбутнього.

Оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконували у вигляді розписів фарбою — фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, сцени полюваня та княжого життя в галереях Київської Софії. З-поміж інших малюнків трапляються зображення виступу скоморохів — храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили проводити і години дозвілля.

Ювелірне мистецтво

Майстерність ювелірів, що набула розквіту в добу Київської Русі, зростала від важких і примітивних браслетів, масивних перстенів, гривнів і намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки (наприклад, знахідки з Чорної Могили, Чернігів, X ст.). Від часів зміцнення держави на Русі збільшувалася кількість і якість прикрас та виробів із золота, коштовного каміння. З'явилася традиція прикрашати складними малюнками зброю, кінську збрую. В ці часи поширюються ковані пояси, що слугують радше як прикраса, бо ретельно оздоблюються крапкуванням, ажурними прорізями. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювали майстри Київської Русі, вирізняються оригінальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких запозичили. Зокрема, це стосується мистецької технології черні — використання хімічного протравлювання срібних виробів задля створення темного тла, на якому викарбовувалися фігури людей, тварин або декоративний орнамент. Запозиченим було й мистецтво скані — використання найтоншого дроту для напаювання у вигляді мальовничих візерунків на металеву основу виробу, що прикрашався. Близькою до скані була зернь — впаювання дрібнесеньких золотих або срібних кульок на поверхню прикрас. Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль. Для її виготовлення на поверхні золотих предметів витискувалися контури малюнка, в які потім впаювалися золоті перегородки. Проміжки заповнювалися різнокольоровими порошками особливого хімічного складу, після чого виріб піддавали термічній обробці. Повільно розплавляючись, такі порошки утворювали вишукану поверхню потрібного малюнку. Високою майстерністю вирізняються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найстародавніші збереглися в "Остромировому Євангелії" (1056—1057 pp.) — це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу й оформив "Остромирове Євангеліє" диякон Григорій.

Пісенне і музичне мистецтво

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії. Руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Вивчення історії пісенного мистецтва засвідчує, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян зі землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Музичним супроводом найчастіше слугувала гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Існує гіпотетична думка, що в наших землях вони з'явились під безпосереднім впливом культури міст античного Причорномор'я. Якщо навіть ця спірна думка правильна, то запозичені в греків інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських смаків і уподобань і згодом перетворились на популярні впродовж багатьох століть бандуру і цимбали.

Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі та представники заможних верств населення запрошували на бенкети професійних співаків та акторів, яких інколи постійно тримали при своїх дворах. Однак переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжиці). Таких акторів називали скоморохами. Вважають, що скоморошництво не було суто руським явищем, а запозичене з Візантії й відбивало загальносвітові тенденції в розвитку середньовічної культури через свій генетичний зв'язок із творчістю жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Хоча на європейському сході це явище набуло специфічних національних рис, що робить його ознакою власне давньоруської культури.

Наголосимо також, що вже в XI — XII ст. на Київській Русі з'явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. "Києво-Печерський патерик" повідомляє, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, а й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів — Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIIJ ст. зруйнувала давньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва — "матері руських міст" через шість років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординці знищили такі шедеври архітектури, як Десятинна церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське і Райковецьке на Житомирщині та ін. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво

Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалось досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.

Давні традиції на всіх руських землях мала художня обробка дерева.

Ще у стародавній Русі широко застосовувався дерев'яний посуд. У письмових джерелах згадуються дерев'яні миски, хлібниці, сіль-ниці, ложки та інші побутові речі; називаються також меблі — лави, ліжко, ларець (скриня), полиця.

Широко використовувалось дерево і для виготовлення культових речей — хрестів, розп'ять, згодом іконостасів.

Руські майстри здавна володіли різними техніками прикрашання дерев'яних виробів. Однією з таких прикрас була інкрустація, коли в поверхню виробу врізають пластинки або куски різного матеріалу — деревини інших порід, золота, срібла, перламутру. Широко використовувалась інтарсія — композиції з різноколірної деревини. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри. Яскравою самобутністю славляться вироби яворівських різьбярів.

Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мало і ливарництво.

Про велику майстерність давньоруських зброярів свідчать рядки "Слова о полку Ігоревім", де розповідається про "мечі харалужні", якими були озброєні воїни Романа Мстиславича.

Тривалий час історикам не вдавалось переконливо пояснити значення цього терміна. Дослідження львівських археологів показали, що околиці волинського селища Харалуг були великим центром чорної металургії ще від скіфських часів. Очевидно, саме тут і виготовлялися "харалужні мечі" або, принаймні, метал для них.

Славились майстерністю ливарники дзвонів. Унікальною пам'яткою українського ливарницького мистецтва є дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору св.Юра у Львові 1341 р. Для храмів ливарники виготовляли також свічники, світильники, хрести, розп'яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найстаріших ікон такого зразка — "Благовіщення", датована XI ст. Ця ікона знайдена у с.Бовшів Івано-Франківської області.

Майстерно відливали ремісники маленькі натільні іконки і енколпіони — хрестики, всередині яких містились мощі святих. У Львівському історичному музеї зберігається колекція високохудожніх хрестиків-енколпіонів XII ст.

Давні традиції в Галицько-Волинській Русі має ювелірне мистецтво.

Ще в добу неоліту (V —III ст. до н.е.) на території сучасної України зародилось гончарство. Висока культура ранньослов'ян-ських гончарів стала тією основою, на якій розвиїгулось мистецтво кераміки Київської та Галицько-Волинської Русі.

Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Виготовлялися також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки. Посуд і предмети побуту прикрашали різноманітними орнаментами. Поширеною технікою орнаментування було заглиблене пластичне декорування загостреним інструментом — гребінцем, штампом або пальцевдавлюванням.

Для оздоблення гончарних виробів застосовували також техніку поливи. Таке склоподібне покриття підсилювало світлотіньовий ефект декорування.

Поширеною на Галицько-Волинській Русі була й чорна, або задимлена, закурена кераміка. її корені сягають II тис. до н.е. Нині секрет виготовлення цієї кераміки зберігають майстри з Гавареччини — села між Олеськом і Білим Каменем на Золочівщині Львівської області.»

У багатьох містах Галицько-Волинської Русі розвивається будівельна кераміка. Стіни й долівки храмів та житлових будинків нерідко вистелювали фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів. Особливо цікаві зразки таких плиток знайдені під час археологічних розкопок Галича у 1940 — 1941 pp. у князівській частині міста — на Золотому Току.

Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні з давніх часів було ткацтво. Літописи X — ХНІ ст. містяться вказівки щодо виробництва тканин з льону й конопель, які згадуються під назвою "узчина", "товстина", "ярич". З X ст. є згадки про сукно, з якого шили свити й опанчі. З вовняних тканин згадується також сірячина — грубе сукно натурального кольору вовни, з якої шили верхній одяг — сіряки.

З 907 р. трапляються згадки про побутування ще одного виду ткацьких виробів — килимів. Вони виступають як приналежність поховальних обрядів. Перша згадка про килим пов'язана з похороном князя Олега. За словами літописця, тіло вбитого Олега поклали "на коврє".

Одним з найдавніших осередків килимарства на Львівщині вважалося селище Глиняни Золочівського району. Глинянські килими, які значною мірою нагадують давні зразки, викликають захоплення оригінальністю художньої композиції, високою технікою виконання.

Полісся славилося незвичайним лляним полотном — серпанком, дуже тонким, прозорим. Для цього вирощували особливі сорти льону з тонким і невисоким стеблом. З добре вичесаного льону пряли нитку товщиною з волосину.

Народні майстри виробляли не лише багато різних типів тканин, а й надавали їм своєрідного стилю, завдяки чому руська тканина посіла особливе місце серед тканин інших народів середньовічної Європи. Зокрема, в італійському каталозі тканин XIII ст. згадується "руська" тканина. Про неї йдеться і в пізніших джерелах — етнографічних описах, записках іноземних мандрівників і вчених, які відвідували Україну. Так, посол Франції Гільбер Ланоа, котрий 1421 р. побував у Львові, Судовій Вишні, Белзі, Луцьку, Кам'янці, у своїх спогадах називає з-поміж подарунків, що отримав від польського короля і литовського великого князя, "руську постіль" і "руські вишивані рушники".

21.Феномен козацької культури

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.

Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Микола-ївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.

Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називаи набатами і тримали їх у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.